1 «Молодик на 1844 год», Харків, 1843, стор. 180.

Т. Г. Шевченко поставився до п’єси критично. У відомій седнєвській передмові до «Кобзаря» поет критикував і п’єсу, і тих, хто її вихваляв. Він підкреслював у першу чергу, що література, яке б питання вона не порушувала, неодмінно повинна пройматися суспільними інтересами, відповідати на найпекучіші питання дійсності, відображати життя та запити народу. А цього саме і невистачало у творі К. Тополі.

Було б, проте, несправедливим твердити, що твори К. Тополі зовсім позбавлені пізнавального значення. Деякі сторони людських взаємовідносин у тодішньому суспільстві автор подав вірно. Образ п’яниці війта у п’єсі «Чари» змальований так рельєфно, що читач не може не пізнати в ньому сільських п’явок. Досить колоритними постають і образи сільської молоді.

Слабкою з художнього боку була і п’єса Стецька Шерепері (справжнє ім’я і прізвище — Степан Писаревський) «Купала на Ивана». Автор пише, що в ній обряди Купала та весілля подано, як водяться вони в українців, у справжньому їх вигляді з національними піснями. Детальний опис обряду Купала вводиться вперше в українську літературу. Письменник зробив спробу під-/15/порядкувати фольклорний матеріал ідейному змісту п’єси. Частково це йому вдалося.

На сторінки художнього твору обряд сватання був уведений ще раніше Квіткою-Основ’яненком у п’єсі «Сватання на Гончарівці». Тут він займає всю третю дію. В цілому вірно передаючи цей обряд, Основ’яненко все ж втрачав почуття художньої міри, і зображення побутових елементів переросло у нього в самоціль.

У Стецька Шерепері весільний обряд також займає цілу дію, яка недосить органічно в’яжеться з композиційно-сюжетною основою всього твору.

Справжній зразок творчого використання фольклору показав трохи пізніше Шевченко. У драмі «Назар Стодоля» також зустрічаємо обрядові картини сватання та вечорниць. Шевченко майстерно використовує народну творчість для того, щоб змалювати типові обставини життя народу, його думи і прагнення. В драмі не відчувається зайвого нагромадження побутових дрібниць, ідея твору ні на мить не затемнюється.

На п’єсі Стецька Шерепері виразно позначилися тенденції тієї частини українських письменників, які намагались відійти від гострих соціальних проблем. В ній під тиском побутових дрібниць, штучних комедійних хитрувань соціально значимі моменти відходять на задній план.

Не виходячи за межі традиційного сюжету (намагання старого, але багатого чоловіка одружитись на молодій бідній дівчині), автор залишається оригінальним у виборі ситуацій та образів. В його п’єсі привертає увагу новий в українській драматургії образ дотепного цигана, який, як і в «Сорочинському ярмарку» Гоголя, змальований чесним, вірним другом. Цікаво, що в п’єсі наводиться в переробленому вигляді циганська пісня з поеми Пушкіна «Цигани».

Твір Стецька Шерепері цікавий для нас найбільше своїми піснями та етнографічно-побутовим матеріалом.

На п’єсах Квітки-Основ’яненка, присвячених зображенню життя селянства, помітно відбились протиріччя між консервативними суспільно-політичними поглядами автора і тим, що він, як художник, бачив у дійсності. Як талановитий письменник, Квітка-Основ’яненко не міг не показати хоч би деякі із суспільних суперечностей свого часу, не міг обійти тяжкого становища трудового люду.

Коли письменник виводить образ кріпака Олексія («Сватання на Гончарівці») і показує, що його бідність є основною перешко-/16/дою до одруження з коханою дівчиною, то це відповідає об’єктивній логіці зображуваного явища. Ми віримо і навіть співчуваємо Олексієві. І хоч герой не виявляє ні рішучості в боротьбі за своє щастя, ні протесту проти моралі багатіїв, у глядачів не могла не пробудитись свідомість того, що людина повинна боротись, відстоювати своє право на кращу долю. Якщо соціальна нерівність стоїть на перешкоді щастя людини, то закономірно виникає думка про знищення цієї нерівності. Тим більше, що представники сільської верхівки — люди пусті, морально нікчемні, а в даному випадку й просто дурники (Стецько). Людина ж з народу стоїть незмірно вище своєю мораллю, вона більше заслуговує на повагу, на співчуття.

Та раптом Олексій, замість того, щоб проклинати свою долю кріпака, висловлює цілковите задоволення своїм соціальним становищем. «Та яка се неволя, — каже він, — то ви не буваєте по селам, та й не знаєте, як тепер добре за панами жити!» Ясно, що це слова не Олексія, а Квітки-Основ’яненка, який, хоч і бачив тяжке життя народу, але разом з тим був далекий від думки про необхідність знищення тієї системи, яка породжує соціальну нерівність.

Якби вихваляння кріпосництва прозвучало не з уст кріпака, а з уст багатого обивателя Кандзюби — це було б ще не так дивно, бо кандзюби в значно меншій мірі терпіли від кріпосництва. Письменник навмисно уникає цього. Він розуміє, що у глядача з народу, до якого, власне, адресуються ці морально-повчальні сентенції, Кандзюба не користується такою симпатією і підтримкою, як Олексій, отже, і його схвалення кріпосництва буде менш ефективне.

Важливо, що мати Уляни, людина з життєвим досвідом, не поділяє думки Олексія. Свою доньку вона не хоче видати за кріпака, хоч не знаходить у ньому ніяких вад, крім бідності. І справа тут не в тому, що тодішні умови життя покалічили її поняття про щастя. Мати Уляни просто не вірить у те, що «тепер добре за панами жити», та, мабуть, і сам Олексій знає, що це не так. Як талановитий художник, Квітка-Основ’яненко відчув, що було б зовсім неприродним, коли б мати Уляни, люблячи свою доньку і бажаючи їй добра, погодилася видати її за кріпака. Заперечуючи думку Олексія, вона цілком резонно зауважує, що які б не були пани, вони все ж залишаються панами. Інакше кажучи, на них треба працювати.

У порівнянні з «Наталкою Полтавкою», зображення селян-/17/ського життя у п’єсі «Сватання на Гончарівці не знайшло особливо виразного поглиблення. Однак тут виразно почувається послаблення сентиментального елементу, посилюється увага до етнографізму. Але в п’єсі «Сватання на Гончарівці», як зауважив ще І. Франко, менше тієї любові до народу, якою виділяються твори Котляревського.

Останнє не означає, що в п’єсах Квітки-Основ’яненка відсутнє співчуття до простого народу. Навпаки, це співчуття є, і воно становить одну з найпозитивніших їх прикмет. Але в образах позитивних персонажів з народу письменник підкреслює в першу чергу такі консервативні риси, як релігійність, покірність, терпеливість тощо.

Характерною з цього погляду є і п’єса «Щира любов». У ній, всупереч логіці художнього образу, автор настирливо нав’язує героям свої суспільні ідеали. Він прагне довести, що принцип станової нерівності є священним, недоторканним, що кожен повинен задовольнятися своїм становищем у суспільстві. З волі автора Галочка і її батько глибоко увірували в цей принцип. В результаті і виникає явна невідповідність між характером конфлікту і тими висновками, до яких приходять герої. В основі конфлікту п’єси лежить соціальна нерівність двох закоханих людей. Офіцер Зорін — дворянського роду. Він мав нещастя полюбити Галочку — просту селянську дівчину. Галочка відповідає офіцерові взаємністю, але разом з тим переконана, що не може стати дружиною дворянина. Серце її настільки добре, а розум настільки ясний, що вона усвідомлює протизаконність такого подружжя і відмовляється від свого щастя, щоб не завдати неприємностей коханому. Через це й зав’язується весь конфлікт. Всі благання Зоріна, хоч і з болем в серці, героїня відхиляє. Найбільш резонний аргумент її зводиться ось до чого: «Усі будуть з вас сміятися, усі осуждати, усі цуратимуться вас через жінку, що у вас уся рідня мужики». (Сам Зорін, до речі, цього не боїться).

У цьому аргументі є одна дуже важлива реалістична деталь. Галочка правду каже: світські кола, дворяни будуть насміхатися над Зоріним за родинний зв’язок з її сім’єю. Дворяни презирливо називали народ мужиками, бидлом, вважали за ганьбу бути в одному з ним товаристві. Цією реплікою героїні письменник не мав наміру засудити таке ставлення дворянства до народу. Галочка щиро переконана, що так воно й повинно бути, через це вона, власне, й страждає. «Нещасна моя доленька, що родилась у мужицтві», нарікає героїня. Якби вона була дворянського /18/роду, — вільно вийшла б заміж за Зоріна, була б щасливою. Але такою ж щасливою вона була б і тоді, коли б так само щиро й глибоко покохала «мужика» й вийшла за нього заміж. На багатство, чини Галочка не претендує. її слова — «Коли пан, то й має волю» — тільки стверджують узаконені кріпосниками потворні правила співжиття.

Інші висновки робить читач. Об’єктивно він не може не взяти під сумнів правомірність такого принципу. Почуття самоповаги, власної гідності, а ще більше переживання за долю героїні підказували йому, що принцип станової нерівності суперечить кращим людським почуттям і прагненням. Поведінка Галочки в якійсь мірі викликає його невдоволення, він хоче бачити її, всупереч авторові, не смиренною, а активно діючою, не жертвою своїх почуттів, а борцем проти тих моральних підвалин кріпосництва, які покалічили й загубили її молоде життя. Це тим більш логічно, що, на відміну від Марусі з однойменної повісті і навіть Уляни з п’єси «Сватання на Гончарівці», в образі Галочки підкреслена надзвичайна життєрадісність.

Саме такий об’єктивний зміст п’єси і приваблював сучасників. Гідний уваги той факт, що видатний російський драматург Островський розпочав свою творчість перекладом «Щирої любові» на російську мову.

Але п’єса не мала успіху у глядача, навіть незважаючи на майстерний переклад Островського. Надто вже оголеними були її дидактизм і моралізаторство. Коли Шевченкова Катерина «полюбила москалика, як знало серденько», то вона не задумувалася над тим, що він офіцер, дворянин і їй нерівня. Не ці роздуми були причиною конфлікту і загибелі героїні. Катерина пішла за покликом серця, її переживання, страждання і трагічна смерть глибоко вмотивовані обставинами тодішнього життя. Цієї мотивації бракує в образі Галочки. Смерть героїні — то насилля автора, вона не сприймається як природне закінчення конфлікту.

Близькою по темі й сюжету до «Наталки Полтавки» і «Сватання на Гончарівці» була драма Я. Кухаренка «Чорноморський побит». В основі її лежить та ж, по суті, драматична колізія. Вдова Драбиниха хоче видати свою доньку Марусю, проти її волі, за Харька Кабицю, бо «він хоть і старенький, так розумний і багатий дуже, він ще з-під Шмаїлова приніс багацько грошей та все червінці». Маруся ж кохає простого козака Івана Прудкого, який змушений на деякий час виїхати з села разом з військом. В діях героїні відчувається упевненість, рішучість, багать-/19/ма своїми вчинками вона нагадує Наталку Полтавку. Розпач і сльози — не в натурі Марусі, протест її не знає компромісів. У відповідь на слова Кабиці, що її змусять вийти за нього заміж, Маруся говорить: «Хто мене може присудити заміж іти за старого, як я сама не схочу?» В останніх словах чується вимога свободи особистості. Так відповідає Маруся не тільки Кабиці, а й своїй рідній матері. І читач залишається задоволений її поведінкою, він усвідомлює, що правота на боці героїні, що у матері поняття про щастя людини покалічені тодішніми умовами життя.

Шевченко, як відомо, схвально відгукнувся про «Чорноморський побит» і докладав зусиль, щоб п’єса була виставлена на сцені «домашнього театру» Медичної академії у Петербурзі. Але п’єса за життя автора не була ні надрукована, ні поставлена на сцені.

Образ Марусі, як і образи Наталки, Петра, Галі, Олексія, Уляни, свідчив про те, що драматургія першої половини XIX ст. уже ставила й прагнула практично вирішувати проблему позитивного героя. Фактами живої дійсності автори цих п’єс, з одного боку, стверджували духовну красу простої людини, з другого — показували, що тільки той герой заслуговує поваги й наслідування, який так чи інакше зв’язаний з життям народу, відбиває його мрії і сподівання, його життєві ідеали.

Уже самі конфлікти, власне, побудовані на протиставленні добра і зла. Намагаючись змалювати життя «як воно є», письменники висловлюють своє ставлення до нього — вони цілком на боці своїх позитивних персонажів. Тому і наділяються позитивні образи такими рисами, щоб викликати співчуття до них і в читача. їх характеризує чесність, працьовитість, гуманність, а іноді й свободолюбність — головні прикмети народної моралі. В цьому їх життєва краса й сила, в цьому вони були попередниками образів позитивних героїв, створених літературою критичного реалізму.

Дуже симптоматичною була в п’єсах і критика окремих сторін кріпосницької дійсності. В найбільшій мірі така тенденція виявилася у двох комедіях Квітки-Основ’яненка «Шельменко — волостной писарь» і «Шельменко-денщик». Критика ця, звичайно, ще несмілива, одностороння, вона грунтувалася переважно на бажанні показати суспільні пороки як породження не всієї тодішньої системи, а окремих недоброчесних людей, яких, зрештою, закон переслідує і карає, але об’єктивний зміст її виходив за межі суб’єктивних авторських намірів. /20/

Комедія «Шельменко — волостной писарь» викриває мерзенні вчинки сільських багатіїв, панків-канцеляристів, дяків, руками яких поміщики безпосередньо грабували народ. Характерно, що в повісті «Капитанша», написаній уже в 50-х роках, Шевченко підтверджує типовість цієї обставини:

«Я ничего не знаю безнравственнее и отвратительнее сельского писаря: он первый грабитель бедного мужика, лентяй, пьяница, сосуд всех мерзостей и первый развратитель простодушного мужичка, потому что он святое письмо читает.

Покойный Основьяненко в своем «Шельменке — волостном писаре» только легкий очерк набросал этого отвратительного типа» ¹.

Типовість цього образу зафіксована в багатьох творах і інших письменників. Всюди писарі-здирники виступають вірною опорою поміщицтва. В байці Гребінки «Рибалка» ця думка так висловлена:

Охріменко дурний:

Пішов прохати в повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний.

Обурюючись проти сваволі панства, проти кругової поруки в насильницькому грабункові народу, Рилєєв писав про те, що «засідатель... заодно з секретарем». З обуренням і огидою писав Герцен про дрібних чиновників Вятки і Новгорода, які смокчуть «кров народу тисячами ротів, жадібних і нечистих» ².

¹ Т. Г. Шевченко, Повне зібрання творів у десяти томах, т. III, видання АН УРСР, 1949, стор. 331 — 332.

² О. І. Герцен, Минуле і думи, Держлітвидав України, К., 1957, стор. 143.

Взагалі українська драма першої половини XIX ст. дає багату галерею цих сільських п’явок, тут і канцелярист-сутяга возний, і тахтаулівський дяк, що «п’є горілки багато і вже спада з голосу», і волосний писар, і підканцелярист Скоробреха, і багато інших. Нитка ця тягнеться від «Енеїди» Котляревського, де в пекло попадають десяцькі, соцькі, писарі, справники, стряпчі, судді, попи.

«Усюди так водиться, — говорить Шельменко, — що у секретарі, або у писарі в ранзі секретаря, уся сила. Поки судящі собі радяться, з якого кінця, будучи, узяться, а наш братчик, не розбираючи... все до себе загарба».

Шельменко добре знає, що чим більше нагарбаєш, тим швид-/21/ше можеш зробити кар’єру, стати великим паном. Навколишнє життя підтверджує цю його думку численними прикладами. «Якби мені не теє-то, я б давно вже стілько нагарбав би, що, будучи, і в дворяни шморгнув би», говорить Шельменко. Адже у дворянство й попадають ті, що добре уміють гарбати. Зумів же Чубинський в повісті Гребінки «Кулик» з писарів зробитися поміщиком.деспотом. Туди ж цілить і Шельменко.

Характерно, що в п’єсі «Шельменко-денщик», написаній уже в другій половині 30-х років, ця риса за образом Шельменка збережена цілком. Потрапивши з писарів у солдати, Шельменко продовжує плекати надії на чини, на багатство. «Гроші, ваше благородіє, — говорить він, — любив, люблю і любитиму, аж поки, будучи, здохну. Що то я їх люблю! І батька, і матір, і жінку, і дітей, і увесь рід свій за них віддав би». Дії його, правда, в умовах солдатчини дещо обмежені. У волості у нього була вже чимала влада, тут же він тільки денщик капітана. Можливості для шахрайства менші, а значить, і менші шанси стати великим паном. Шельменко змушений поки що обмежитися скромнішою метою: стати або ж генеральським денщиком, або ж управителем маєтку поміщика Шпака.

Здійснення і першого і другого варіанта в якійсь мірі залежить від його безпосереднього начальника — від капітана. Тому в поводженні з ним Шельменко улесливий, запобігливий, хоч на самоті й насміхається над його недотепністю і наївною довірливістю. На цьому грунті побудований значний комічний ефект п’єси, який забезпечує успіх її ще й до цього часу.

Довівши конфлікт п’єси до щасливого кінця, автор дає, таким чином, зрозуміти, що Шельменко скоро стане управителем поміщицького маєтку. В читача не залишається сумніву, що на цьому Шельменко не зупиниться. Тупі, обмежені шпаки і опецьковські не встигнуть і оглянутися, як Шельменко нагарбає стільки, що «шморгне» вище.

Великий успіх п’єс Котляревського і Квітки-Основ’яненка, як і взагалі пожвавлення культурного життя в східній Україні, сприяло пробудженню і розвитку сценічного мистецтва і в Галичині, яка тоді перебувала під владою Австрії і знаходилась, як писав І. Франко, «в обставинах далеко тяжчих і для самостійного духовного розвою некорисніших, ніж Україна російська» ¹.