5.2. Світові моделі підтримки національної культури.

Можна виділити три основні світові моделі підтримки національної культури: американська/ британська/ французька.

• Американська. Держ опікується лише культ закладами і проектами, які мають заг-держ знач. Кошти, які виділяються з держ бюджету є значно менші, ніж кошти від меценатів. Америк уряд жодну культ-освіт програму не фінансує на 100%, у виборі ініціативи виступає не як суддя, а як лідер.

Ця система ефективна за умов:

1. потужний приватний сектор

2. у суп є сталі традиції доброчинництва серед бізнес-еліти

3. митці і менеджери від культ вміють заробляти коти та заохочувати спонсорів

• Британська. Принцип «витягнутої руки». Культ заклади можуть звертатися до урядової установи з проханням виділити кошти. Мін-во культ виділяє кошти, але дистанціюється від їх розподілу. Такі рішення приймають гром організації і заклади.

Найбільш ефективна для посттоталітарних країн – рішення вже не приймають чиновники, а приватний сектор ще не достатньо потужний.

• Французька. Кошти виділяє мін-во культури та його регіон представництва, їх рішення остаточне і вирішальне. Кошти від місцевих органів влади – 2/3 фінансування. Ця система – протекціоністською, бо французький уряд підтримує майже б-я культ ініціативи, які сприяють розвитку нац культури.

Ефективна за умови, якщо культура певного народу постійно відчуває тиск з боку культ іншого народу. Чи можливо це все для України?

5.3. Концепція державної культурної політики України.

За роки нашої незалежності на законодавчому рівні було прийнято цілу низку законів та постанов, котрі були покликані регулювати різні питання культурного будівництва. Проте більшість з них і досі «не працює», залишаючись фактично декларативними «заявами про наміри», так як не визначені конкретні механізми втілення законодавства про культуру в життя. До того ж досить швидко на тлі затяжної еконо-мічної та соціальної кризи розмови про відродження культури перейшли у площину забезпечення її порятунку та виживання.

Слід зазначити, що на певних напрямках української культури вдалося досягти позитивних результатів. Це, передусім, стосується музейної справи, так як за останні десять років значно зросла кількість історико-культурних заповідників, а також активізувалась діяльність національно-культурних товариств, шкіл естетичного виховання, театрів, філармонійних художніх колективів.

Реальна влада Мiнiстерства культури й мистецтв - фоpмально центpального оpгана деpжавної виконавчої влади, що повинен опікуватися культуpою - обмежена приблизно 100 об'єктами, якi перебувають у його пiдпорядкуваннi. Тим часом тисячi закладiв культури, пiдпорядкованi iншим вiдомствам, органам мiсцевого самоврядування, профспiлкам, творчим спiлкам, а також такi, що виникли внаслiдок приватної iнiцiативи, опинилися практично поза зоною державного "управлiння".

5.4. Журналістика і проблеми масової культури

Популя́рна культу́ра (або по́п-культу́ра, ма́сова культу́ра) — культура, яка, серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі) — контрастуючи з «високою культурою».

Мас.культ. являє собою сукупність явищ культури XX— XXI ст., характерних для сучасного суспільства з його високим рівнем коммунікаційно-інформаційних систем (радіо, телебачення, Інтернет, мобільний зв'язок), високим ступенем урбанізації й індустріалізації, втратою особистістю своєї індивідуальності.

Дане поняття характеризує особливості створення культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованого на масове споживання (масове виробництво культури при цьому розуміється за аналогією з поточно-конвеєрною індустрією). Масова культура наголошує на «усереднений» рівень розвитку споживачів цієї культури, створює єдину «вихолощену» культуру, знищуючи традиційні цінності.

Інтенсивний розв. мас.культ. призвів до комерціалізації ЗМІ.