12.Особливості зовнішньої політики провідних країн світу напередодні Другої світової війни

Вплив світової економічної кризи 1929-1933 рр. на зовнішню політику провідних держав світу:

1. Загострення національного егоїзму у зовнішній політиці неагресивних країн (Франція, Британія), які стали нехтувати попередніми міжнародними угодами заради власної вигоди.

2. Наростання мілітаризації економіки та зовнішньої політики: вихід з кризи часто вбачався у нарощуванні військової промисловості, що поглинала безробіття.

3. Наростання агресивних та реваншистських настроїв у країнах, що програли Першу Світову війну.

США: відсторонилися від відповідальності за конфліктні ситуації в Європі, передовсім прагнули зберегти та посилити економічні та політичні позиції на Західній півкулі (Латинська Америка, Канада). Ф.Д.Рузвельт розумів безперспективність такої політики, вбачав перспективу США у посиленні свого політичного впливу в Європі, однак більшість в Конгресі прийняла у 1935-1939 рр. низку «Законів про нейтралітет», що закріпила ізоляціонізм США. Президент був вимушений рахуватися з парламентом.

Велика Британія. Мала на меті передовсім зберегти вплив у своїх колоніях та не мала агресивних намірів стосовно країн Європи. У 1920-х рр. прагнула послабити вплив Франції у Європі за рахунок посилення Німеччини. Однак з приходом Гітлера, мілітаризацією Німеччини 1934 р. уряд прийняв рішення про збільшення військово-повітряних сил на 800 літаків. Наприкінці 1930-х рр. в урядових колах цієї країни зросла популярність ідеї „умиротворення Німеччини” – пожертвування інтересами країн Центральної та Східної Європи на користь нацистського Рейху з метою його прямого зіткнення з СРСР.

Франція. Намагалася зберегти становище переможця війни та втримати африканські колонії. Прагнула стримувати вплив Німеччини, де зростали реваншистські настрої, а також стягувати з неї репарації. Наявна „Лінія Мажино” – система укріплень на кордонах з Німеччиною. „Тилові союзи”: союзи Франції з країнами Центральної та Східної Європи з метою стримування Німеччини (1921, 1934 рр. – договори з Польщею, створена „Мала Антанта” – блок придунайських країн ЧСР, Румунії, Югославії, 1930-і рр. – „Балканська Антанта” – Греція, Румунія, Югославія, Туреччина). Покращилися стосунки з СРСР зусиллями тодішнього глави французького МЗС Л.Барту з метою не допустити союзу СРСР та Німеччини (1924 р. – дипломатичне визнання СРСР, 1932 р. – Пакт про ненапад).

Німеччина. Ставила на меті звільнитися від невигідних умов Версальського Договору, повернути втрачені території, міжнародний престиж та військову могутність. Саме під цими гаслами 1933 р. прийшов до влади Гітлер, який вважав, що війна – єдиний засіб збільшення „життєвого простору” Німеччини. 1934 р. уряд Гітлера вивів Німеччину з Ліги Націй, що означало невизнання країною наявного світоустрою. 1935 р. – розв’язання „Саарської проблеми” – повернення району на кордоні Німеччини і Франції, багатого залізною рудою після референдуму. 1936 р. – Гітлер ввів війська до Рейнської демілітаризованої зони, ще раз порушивши Версальський мирний договір.

Італія. З приходом до влади Муссоліні розпочався експансіонізм: ідея відновлення величі Італії, знищення „протестантської цивілізації Північної Європи”. Станом на 1925 р. за підтримки Муссоліні фашистські партії створені в 40 країнах світу. 1923 р. – конфлікт з Грецією навколо о.Корфу. 1925 р. – проголошення метою зовнішньої політики Італії відтворення Римської Імперії та перетворення Європи на фашистське суспільство. 1924 р. – за італо-югославським договором Італії відійшов о. Ф’юме. 1925 р. – проголошено мету приєднання Албанії до Італії. До кінця 1930-х рр. уряд Муссоліні не вступав в стабільні союзи, намагаючись протидіяти посиленню будь-якої країни Європи, проводив політику посередництва між Францією, Британією та Німеччиною. 1924 р. – встановлено дипломатичні відносини з СРСР. З приходом до влади Гітлера спершу Муссоліні зайняв насторожену позицію через агресивність та великі претензії фюрера, схилявся до союзу з Британією та Францією, однак після перемоги у Франції Народного фронту у 1936 р. італійське керівництво стало схилятися до союзу з Німеччиною та Японією.

СРСР. З 1920-х рр. перейшов тимчасово на позиції „мирного співіснування з буржуазними країнами”, оскільки була очевидна неможливість „блискавичної революції у всьому світі”. Однак радянське керівництво не відмовлялося від ідеї світового панування під гаслами соціалістичної революції. Підхід Сталіна до зовнішньої політики:

• переважання класових інтересів над загальнолюдськими;

• боротьба капіталістичних сил (весь світ, незалежно від того, чи демократичні там режими, чи авторитарні) проти СРСР;

• нарощування військової міці СРСР з „вичікувальною позицією”, поки „капіталісти не пересваряться між собою” (теза 1927 р.) – нагнітання протистояння в міжнародних відносинах.

У перші повоєнні роки, поки Німеччина була „країною-вигнанцем”, СРСР налагоджував тісні контакти з нею, давав можливості навчання її військових в умовах міжнародних обмежень для її ЗС. З 1920-х рр. налагоджував дипломатичні та торгівельні відносини з іншими країнами Європи, 1933 р. був офіційно визнаний США. 1934 р. вступив до Ліги Націй. З приходом в Німеччині до влади Гітлера, через його антикомуністичні заяви в СРСР посилилася антигітлерівська пропаганда, Сталін спершу активізував відносини з Францією та Британією, аби скористатися „суперечностями між капіталістами”. Насправді, Сталін неодноразово в приватних розмовах схвалював Гітлера за його методи придушення опозиції. Диктатор Сталін був готовий знайти спільну мову з німецьким диктатором. Попри ідеологічну пропаганду, різні позиції навколо громадянського конфлікту в Іспанії 1936-1939 рр., економічні та дипломатичні відносини між Рейхом та СРСР не переривалися. Москва та Берлін були незадоволеними Версальсько-Вашингтонською системою, в чому їх інтереси збігалися.

СРСР вважав сусідні країни Центральної та Східної Європи (прибалтійські країни, Польща, Румунія, Угорщина, Фінляндія) основною сферою інтересів, які ближчим часом мали або бути поглинуті СРСР, або перетворитися на його сателіти.

Не тільки переможені, але і переможці були незадоволеними результатами війни для себе. Кожен з впливових гравців на міжнародній арені керувався лиш своїми егоїстичними інтересами, в той час як протистояти потужним агресорам (нацистська Німеччина, сталінський СРСР, Італія, Японія) можна було лиш колективними зусиллями.