3. Формальні вимоги до курсових робіт з філософських дисциплін

Курсова робота друкується державною мовою машинописним способом (за допомогою принтера) на сторінках білого аркуша формату А4 (210 х 297 мм) з одного боку за такими параметрами:

• редактор: Microsoft Word;

• шрифт: Times New Roman Cyr (кирилиця);

• розмір шрифта: 14 пунктів;

• інтервал між рядками: 1,5;

• розташування тексту на листі (орієнтація): книжкова;

• вирівнювання основного тексту: по ширині;

• поля: ліве – 30 мм, праве – 10 мм, верхнє та нижнє – по 25 мм;

• обсяг: 25-30 сторінок основного тексту (без титульної сторінки, змісту, списку використаної літератури та додатків);

• нумерація сторінок: правий верхній кут (першою сторінкою вважається титульна, але номер на ній не ставиться).

Такі структурні елементи курсової як Зміст, Вступ, Розділ 1, Розділ 2, Розділ 3, Висновки, Список використаної літератури, Додатки друкуються з нової сторінки кожен, причому, таким чином, щоб між заголовком та самим текстом був пропуск в один рядок. Підрозділи до Розділів не слід починати з нової сторінки, але необхідно відділяти порожнім рядком їхні заголовки від тексту попередного розділу (зверху) та від власного тексту (знизу).

Зміст, Вступ, Висновки, Список використаної літератури та Додатки не нумеруються, тоді як Розділи та Підрозділи мають порядкову нумерацію та оформляються наступним чином:

• розділи: симетрично до тексту (без абзаца) великими літерами та без крапки

(наприклад,

РОЗДІЛ 1

ЛЮДИНА МАСИ У ФІЛОСОФІЇ Х.ОРТЕГИ-І-ГАССЕТА)

• підрозділи: з абзаца малими літерами без слова „підрозділ” та без крапки

(наприклад,

1. Передумови виникнення масового суспільства

2. Феномен „бунту мас” як основа масового суспільства).

„Вступ”, „Висновки”, „Список використаної літератури” та „Додатки” теж пишуться симетрично до тексту (без абзаца) великими літерами та без крапки, тобто, так само як „Розділи”.

„Зміст” пишеться посередині великими літерами та без крапки.

Кількість джерел, які використовуються у тексті та присутні у Списку використаної літератури, залежить від теми, але бажано притримуватися такої формули: кількість джерел = кількість сторінок тексту (без титульної сторінки, змісту, списку використаних джерел та додатків) +/- 20 %, тобто, при обсязі роботи у 25-30 сторінок у Списку використаної літератури повинно бути від 20 до 36 джерел. Джерела у Списку розташовуються в суворо алфавітному порядку (причому, спочатку джерела кириличним шрифтом, далі – латиницею, і, нарешті, відмінними від них шрифтами, як от: арабським, ієрогліфічним, івритом тощо) та відповідно до вимог бібліографічного опису.

Особливості цитування та оформлення посилань слід розглянути докладніше.

4. Цитування та оформлення списку джерел

Цитування є невід’ємним та необхідним елементом курсової роботи з будь-якої дисципліни. Правильне використання цитат та належне оформлення цитувань і посилань позитивно свідчать про компетентність виконавця та є важливою складовою при оцінюванні готової курсової роботи.

Цитата – це дослівне відтворення фрагмента деякого тексту. Посилання – це вказівка на місце (текст), звідки було запозичено цитату.

Різновиди цитування (цитат): пряме та непряме, цитування за вторинними джерелами, цитування джерел іноземною мовою, цитування стародруків тощо.

Особливості використання прямих цитат:

а) обов’язково беруться в лапки (такі ж самі, які використовуються у всьому авторському тексті; якщо ж всередині самої цитати теж необхідно взяти дещо в лапки, тоді використовується інакший їхній тип, що схематично виглядає так: „початок цитати «дещо в лапках» завершення цитати”) та зберігають усі граматично-стилістичні особливості відтворюваного в цитаті тексту (а також поділ на абзаци);

б) приводяться лише в тому випадку, якщо необхідно відтворити текст зі збереженням усіх відтінків та нюансів (наприклад, при потребі лінгвістичного аналізу тексту; при критиці певних тверджень; за необхідності наведення точних визначень чи характеристик). Це передбачає, що кількість прямих цитат повинна бути незначною;

в) прямі цитати не повинні бути об’ємними (тобто, якщо необхідно відтворити значний обсяг тексту, доцільно подати його через непряме цитування) та, дуже бажано, без скорочень та пропусків;

г) слід уникати цитат, авторство яких є невстановленим (неперевіреним), або тих, що містять загальновизнані твердження (до прикладу, прислів’я, приказки, судження про очевидне тощо) [див. 3, с. 18-20];

ґ) якщо автору необхідно певним чином акцентувати на деякій частині цитати, він може це зробити, виділивши частину та вказавши на це:

(наприклад: Або у випадку, про який згадує Л.Озадовська, коли пише, що „наукове пізнання … проходить у вигляді діалогічних (курсив наш. – Р.Д.) колізій між розсудком і розумом, розумом і інтуїцією” [8, 110].);

д) якщо є потреба скоротити цитату, або випустити з неї частину тексту, яка не впливає на зміст, то такі скорочення або ж пропуск оформлюються за допомогою пунктуаційного знаку „три крапки”, чи, у випадку пропускання речення чи кількох, – наступної сукупності знаків <…>.

Цитування за вторинними джерелами – це не безпосереднє використання певного тексту, а запозичення його з інших джерел, наприклад, з довідкової, навчальної, популярної літератури тощо. Слід зазначити, що такі цитати допускаються вкрай рідко (наприклад, коли аналізується зміст самого підручника чи енциклопедії; коли першоджерело вважається втраченим чи важкодоступним; коли першоджерело написане іноземною мовою, якою не володіє автор тощо). Окрім того, якщо має місце таке цитування, доцільно вказувати наступним чином [Цит. за: 22, с. 234]. Важливо, щоб студент не допускав при такому цитуванні наступних порушень:

• приховування вторинного джерела (коли запозичена з нього інформація подається так, наче запозичена з першоджерел; при цьому даються посилання саме на першоджерела);

• приховування першоджерела (коли запозичена із вторинного джерела інформація приписується автору саме цього джерела – так, наче він сам є її творцем).

Обидва випадки вважаються грубими порушеннями правил цитування та дослідницької етики. Загальна рекомендація в такому випадку: ретельно вивіряти цитати по першоджерелах.

Основні правила при цитуванні джерел іноземною мовою:

а) прямі цитати наводити лише в тому випадку, якщо автор впевнений у правильності перекладу (в інакшому випадку слід вживати непряму цитату);

б) при перекладі спеціальних термінів та імен враховувати перекладацькі традиції;

в) категорично не рекомендується використовувати засоби електронного перекладу;

г) посилання на джерела у Списку використаної літератури подавати лише мовою оригіналу (джерела російською мовою – російською, німецькою – німецькою і т.д.);

ґ) старанно уникати подвійного перекладу (наскільки це можливо): наприклад, доцільно перекладати українською цитати з праць І.Канта за німецькомовними виданнями, а не за російськими перекладами. Така вимога, щоправда, є, радше, побажанням, та не може братися в розрахунок при оцінюванні студентської навчально-наукової роботи, якою є курсова.

При цитуванні джерел, які вийшли друком до реформи письма або на території, якої реформа не торкнулася (україномовні видання до 1918 р., праці, опубліковані в Галичині в міжвоєнний період або ж за кордонами сучасної України тощо), загальною рекомендацією є відтворення тексту згідно з нормами сучасних пунктуації та орфографії. Також можна рекомендувати подавати такі цитати непрямо.

Іноді допускається зміна оригінального тексту при цитуванні, а саме, у наступних випадках:

а) якщо в оригіналі наявна орфографічна чи граматична помилка. В такому випадку слід відтворювати текст без змін, але після неправильно написаного слова ставити знак питання у круглих дужках або ж правильно написане слово у квадратних дужках:

(наприклад, „Вчення І.Канта про категорний (?) імператив…” або

„Вчення І.Канта про категорний [категоричний] імператив…”);

б) якщо в оригіналі наявні скорочення, які можуть бути незрозумілі читачеві (зокрема, таке трапляється при цитуванні рукописів, архівних записів, листування, конспектів тощо). В такому випадку слід взяти в квадратні лапки ту частину, яку автор додає до скороченого слова (слів) у цитаті:

(наприклад: „Вчення І.Канта про кат[егоричний] імп[ератив]…”).

Використання посилань обов’язкове у таких випадках:

• при прямому цитуванні фрагментів деякого тексту (в тому числі, ілюстрацій, формул, таблиць тощо);

• при непрямому цитуванні (перефразованому, недослівному відтворенні дечого);

• при запозиченні чужих тверджень, формул, ілюстрацій тощо;

• при аналізі змісту інших (наприклад, опублікованих автором раніше) та чужих публікацій;

• при необхідності відіслати читача до публікацій, в яких предмет розглядається більш докладно [див. 3, с. 6].

При написанні курсової роботи слід суворо дотримуватися наступного правила щодо цитат та посилань: в тексті роботи повинні цитуватися лише ті джерела, які містяться у Списку використаної літератури та, відповідно, у Списку використаної літератури повинні міститися лише ті джерела, які прямо чи непрямо цитуються у тексті.

Посилання на джерела в тексті позначаються після цитати у квадратних дужках наступним чином: [22, с. 45], де 22 – це номер джерела у Списку, а с. 45 – цитована сторінка джерела. Важливо: вказувати сторінки цитованого джерела є обов’язковою вимогою. Єдиним винятком може бути те, що джерело не цитується прямо, а студент викладає власними словами позицію, вміщену у ньому. В останньому випадку слід оформляти це так: [див. 22]. Якщо певна цитата приводиться не за першоджерелом (наприклад, автор А. цитує автора В.), в такому випадку слід давати посилання на працю автора А., вказуючи наступним чином: [Цит. за: 22, с. 45]. Якщо студент кілька разів підряд посилається на одне джерело, наступні посилання можна оформити таким чином: [там само, с. 46] або й без вказування сторінки, якщо попередня та наступна цитата розміщені на одній сторінці цитованого джерела. Якщо дається непряме посилання на кілька джерел, де міститься необхідна інформація, то таке посилання оформлюється наступним чином: [22; 31; 33], де 22, 31 та 33 – це номери джерел у Списку використаної літератури.

Посилання розміщується:

• безпосередньо після прямої цитати, яка береться в лапки, за умови, що авторський текст розміщений перед цитатою або вміщений всередині цитати:

(приклад: Таку класифікацію можна дещо звузити, звівши до двох, умовно кажучи, стратегій творчості, які виділяються О.Шипуновою: творення „однозначного (логіко-вербального) та багатозначного (образно-метафоричного) контекстів” [7, с. 259];

приклад: „Всі поняття та відповідно терміни, – писав Е.Гуссерль, – певним чином повинні залишатися у плинному стані, ніби в постійній готовності негайно диференціюватися в міру просування аналізу свідомості…” [8, с. 56].);

• після авторського пояснення прямої цитати, тобто, після вказівки на того, кому належить цитата:

(приклад: „Всі поняття та відповідно терміни певним чином повинні залишатися у плинному стані, ніби в постійній готовності негайно диференціюватися в міру просування аналізу свідомості…”, – писав Е.Гуссерль [8, с. 56].);

• після імені автора джерела, що цитується непрямо:

(приклад: І власне відмінність у сприйнятті забезпечується відмінністю між предметом та об’єктом, про яку пише В.Петрушенко [7, с. 22-23].);

• після слів, яких стосується посилання або в кінці речення (фрази), якщо автор не може чітко визначити, якого саме конкретного слова стосується посилання:

(приклад: Деякі автори [див. 6] вказують на багатоманітність значення „творчості”, що часто зумовлена нерозрізненістю суб’єкта, процесу та результату творчості.

приклад: І.Бескова та І.Касавін вказують на багатоманітність значення „творчості”, що часто зумовлена нерозрізненістю суб’єкта, процесу та результату творчості [див. 6].).

Пунктуація при розміщенні посилань всередині тексту наступна: всі пунктуаційні знаки (крапка, кома, двокрапка, крапка з комою, знак питання, знак оклику) розташовуються після квадратної дужки, що закриває посилання, без пропуску (приклад: [7, с. 56];), а знак „тире” відділяється пропуском (приклад: [7, с. 56] – ).

Імена авторів, праці яких цитуються у курсовій роботі, слід подавати впродовж усієї роботи однаково, у такому вигляді: І.Прізвище (наприклад, А.Тойнбі, Н.Карамишева). Поширеними помилками при вживанні імен є:

а) використання тільки прізвищ („Ніцше” замість „Ф.Ніцше”);

б) повне написання імені („Франц Розенцвайг” замість „Ф.Розенцвайг”, „Георг Вільгельм Фрідріх Гегель” замість „Г.Гегель”);

в) написання ініціалів після прізвища („Бергсон А.” замість „А.Бергсон”);

г) неправильне відмінювання прізвищ („Ж.Дерріди”, „Ж.Деррідою” замість невідмінюваного „Ж.Дерріда”; „П.Тейяр де Шардена”, „П. Тейяр де Шарденом” замість „П.Тейяра де Шардена”, „П. Тейяром де Шарденом”; „Х.Ортега-і-Гассета” замість „Х.Ортеги-і-Гассета” тощо);

ґ) невірне вживання прізвищ філософів-жінок, якщо прізвище не має виразного закінчення жіночого роду (див. Додаток 6.).

Нормативні вимоги до бібліографічного оформлення змінюються раз на кілька років, але незмінно обов’язковими елементами залишаються:

1. Прізвище та ініціали автора (авторів).

2. Повна назва праці (включаючи додатки, які вказують на характер публікації: наприклад, „Курс лекцій”, „Навчальний посібник”, „Переклад з нім.”, „Монографія” тощо).

3. Місце та рік видання (включно з назвою видавництва).

4. Кількість сторінок.

Всі ці дані містяться на одній з перших чи останніх сторінок публікації, тому загальною порадою для студентів, які здійснюють копіювання необхідного тексту, є не забувати робити копію тієї сторінки, яка містить бібліографічну інформацію, а також, за умови відсутності певних елементів у бібліографічному описі, фіксувати їх самому (дописувати від руки). За таких умов джерела можна буде використовувати навіть тоді, коли вимоги до бібліографічного опису зміняться.

Станом на січень 2011 р. Вища атестаційна комісія України (державна організація, до компетенції якої належить, серед іншого, встановлення на основі чинних ДСТУ конкретних вимог до бібліографічного опису та контроль за їхнім дотриманням) виклала наступні рекомендації у так званій „формі 23”, яка наводиться у Додатку 5.