§ 1. Психологія судді

Відповідно до Конституції України правосуддя здійснюють про­фесійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127). У ч. 2 цієї ж норми Основного Закону держа­ви у зв' язку з особливим статусом судді, визначається, що професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький ман­дат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу опла­чувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Суддя — посадова особа відповідного суду, носій судової влади. Це та особа, яка уповноважена виносити судові рішення від імені дер-жави¹. З цим пов'язані її підкорення тільки закону, заборона впливу на неї в будь-який спосіб.

¹ І. Фойницький вказував, що всі судові рішення постановляються ім'ям верховної державної влади, за указом Його Імператорської Величності. Ця основа державного суду має силу як для кримінального, так і для цивільного суду. В обох випадках суд слугує не приватним інтересам окремих осіб, окремих громадських гуртків чи окремих відомств, а загальним державним інтересам правосуддя (див.: Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. - С.-Пб.: Альфа, 1996. - Т. 1. - С. 8 (Отпечатано по третьему изданию, С.-Пб.: 1910).

Професія судді є найбільш складною серед юридичних професій. Це пов' язано з необхідністю приймати важливі і відповідальні рішен­ня, визначати долі інших людей, їхню винність чи невинність у вчи­ненні злочинів. Тому суддя повинен нести високу відповідальність за свої вчинки і дії.

Пізнавальна діяльність судді спирається на вже зібрані на досудо-вому слідстві матеріали (докази з кримінальної справи). Суд повинен перевірити пред'явлені докази, «зважити» їх і ухвалити відповідне рішення. Йдеться про професійні якості судді, наявність відповідного досвіду, вміння розбиратися у життєвих ситуаціях. Саме з цим пов'язано віковий ценз судді — не молодше двадцяти п'яти років. Необхідний також і стаж роботи у галузі права — не менше трьох років.

У процесі дослідження події суддя конструює уявні моделі, висуває судові версії. Наявність обвинувального висновку в матеріалах кримі­нальної справи не повинна справляти сугестивного впливу на суддю. Поряд з версією обвинувачення можуть висуватися і контрверсії. У цьо­му виявляється і роль захисту в змагальному кримінальному процесі. Л. Владимиров зазначав, що суд — не аудиторія, де читаються лекції, які складаються з узагальнень різноманітного матеріалу. Суд — роз­слідування індивідуальної події, і захисник повинен усі свої міркуван­ня будувати на основі певного випадку. Тут не може йтися про зло­чинність узагалі, а лише про злочинність саме тієї людини, яка сидить на лаві підсудних. Перебуваючи у межах того злочину, який засуджу­ється і який він вивчає, захисник повинен тільки з нього черпати свої дані і доводи, ґрунтуючись тільки на клінічному вивченні окремого випадку. Йдеться про винність не класу, не групи, не професії, не пар­тії, а саме цієї окремої людини, проти якої пред' явлено обвинувальний акт. Не слід змішувати двох трибуналів: наукового і судового. Перший не знає ніяких строків і умовностей, другий, за самим своїм завданням, пов'язаний строками та умовностями. Кримінальна справа — це «кра­пля води», в якій живе цілий світ істот, здебільшого невидимих для неозброєного ока¹.

Судді у змагальному процесі (обвинувачення — захист) належить регулююча роль, яка полягає у створенні ділової обстановки судового процесу, визначенні і регулюванні спілкувань, усуненні різко конфліктних стосунків, зниженні надмірного емоційного збудження учасників.

¹ Див.: Владимиров Л. Е. Advocatus miles (Пособие для уголовной защиты) (Извлечение) // Судебное красноречие русских юристов прошлого. - М.: МГП «Фемида», 1992. - С. 46.

Діяльність судді пов'язана з розглядом різних за своїм характером справ (кримінальних, цивільних, адміністративних та ін.). Відсутність належної спеціалізації суддів, високий ступінь інтелектуальних та

емоційних навантажень, перевищення нормативів кількості розгляду справ призводять до виникнення негативних емоцій, психологічних перевантажень, а зрештою, і до професійної деформації (використан­ня схематичності і шаблону в діяльності, негативного ставлення до людей, спрощення процедури розгляду кримінальних чи цивільних справ та ін.)¹.

Суддя має характеризуватися високими моральними параметрами, прагненням до справедливості. Необхідний індивідуальний підхід до кожної людини, поважне ставлення до її особистості. Правосуддя за­чіпає долі багатьох людей. Судити потрібно справедливо, з урахуван­ням усіх обставин справи. Суддя має бути об' єктивним.

Пізнання у суді передбачає зіткнення різних інтересів, виникнення суперечливої інтерпретації тих чи інших фактів. У цій ситуації суддя повинен уміти виокремити головне, усунути перекручування, відріз­нити емоції від існуючих реалій. Судді доводиться взаємодіяти з ши­роким колом осіб з різним процесуальним становищем, які по-різному ставляться до справи, відрізняються за своїм інтелектом, віком, про­фесією, соціальним станом та ін. Ця взаємодія має бути суворо про­цесуальною. Суддя не повинен виконувати не притаманні йому функ­ції у наданні «правової допомоги населенню». У цьому плані слушно звучать слова: «Суд довідок не дає».

¹ Вплив на особу судді різних негативних чинників, надто великі емоційні навантаження дійсно сприяють деформації її психологічної структури. Водночас незадоволення рішеннями суду, в певному ступені озлоблення діями суддів породжують гостро сатиричні характеристики їх процесуальної фігури. Так, прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі продовжує дивувати світ своїми незвичними висловлюваннями на адресу суддів: «Лише розумово неврівноважені люди, люди з психічними проблемами можуть робити цю роботу. Вони це роблять тому, що з антропологічного погляду відрізняються від інших представників людської раси» (дивВелик и могуч итальянский язык // Событие. - 2003. - 2-8 окт. - С. 5). А ось як описував Віктор Гюго психологічний стан суддів, які ухвалили смертний вирок: «Судді сиділи спереду із задоволеним виглядом - мабуть, раділи, що справа доходить кінця. На обличчі голови, м'яко освітленому відблиском віконного скла, був мирний, добрий вираз; а молодий член суду, смикаючи свої брижі, майже весело патякав з гарненькою дамою у рожевому капелюшку, яка через знайомство сиділа позаду нього. Лише присяжні були бліді і похмурі - слід думати, втомилися від безсонної ночі, деякі позіхали. Так не поводяться люди, які тільки що ухвалили смертний вирок; на обличчях цих добродушних обивателів я читав лише бажання поспати» (Гюго В. Собрание сочинений: В 6 т. - М.: Правда, 1988. - Т. 1. - С. 89).

Суддю вирізняє висока культура мови. За допомогою мови суддя здійснює комунікативну функцію, регулює спілкування різних осіб, справляє у допустимих формах психологічний вплив. Мова судді по­винна вирізнятися лаконічністю, чіткістю формулювань, юридичною грамотністю. У діяльності судді важливе значення мають письмова мова, вміння складати процесуальні документи.

Професійна діяльність судді передбачає чіткий добір осіб на ці посади, вироблення своєрідних критеріїв відповідності. У психологіч­ній літературі пропонувалося розробити професіограму судді (необ­хідний набір якостей залежно від виконуваної діяльності). Стосовно діяльності судді виділяють такі сторони (В. Васильєв): соціальну (ви­сока відповідальність за свою діяльність, неупередженість тощо); ре­конструктивну (загальний і спеціальний інтелекти, пам'ять, уява, аналітичне мислення, інтуїція судді та ін.); комунікативну (чуйність, емоційна стійкість, уміння слухати і розмовляти та ін.); організаційну (воля, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість тощо); посвідчу-вальну (загальна і спеціальна культура письмової мови, навички в скла­данні письмових документів та ін.).

^^^^^н § 2. Психологічні особливості судового процесу

Основна і виняткова функція суду — вирішення справи по суті. Суд здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та деяких інших категорій справ у встановленому законом процесуальному порядку.

Психологічні особливості процесуальної діяльності суду пов'язані з такими обставинами: 1) чітким порядком розгляду справ у суді (точ­на правова регламентація процедури); 2) стадійністю здійснення ді­яльності (процес проходить декілька точно визначених етапів); 3) ак­тивністю різних учасників процесу (прокурора, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача та ін.); 4) зовнішніми умовами, в яких відправляється правосуддя (зал судового засідання, технічне оснащен­ня процесу, наявність атрибутики тощо).

В юридичній літературі під правосуддям розуміється особливий вид державної діяльності, який полягає у розгляді і вирішенні певних категорій справ (розв'язанні різних соціальних конфліктів). Функція суду полягає в тому, аби розв' язати конфлікт, відновити справедливість. Судді при відправленні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Підкорення закону означає додержання законодавчих розпо­ряджень, здійснення діяльності відповідно до процедури, встановленої чинним законодавством. Судовий процес передбачає виникнення про­цесуальних правовідносин.

Діяльність учасників судочинства докладно регламентується за­коном, що встановлює певну процесуальну форму (структуру судово­го процесу, його стадій, порядку проведення процесуальних дій). Процесуальна форма є гарантією захисту прав і законних інтересів особи.

Судова діяльність характеризується певною послідовністю, стадійні­стю. Судовий процес складається зі стадій, що змінюють одна одну. На кожній стадії виносяться процесуальні рішення. Стадійність процесу перебуває у повній відповідності з науковою організацією праці. Стадії процесу обмежені часовими інтервалами, розташовуються у логічній по­слідовності, дають змогу успішно здійснювати судову діяльність.

Так, центральною стадією кримінального процесу є стадія судово­го розгляду. У плані психології важливе значення має така частина судового розгляду, як судове слідство, в якій суд за участю підсудного, захисника, потерпілого та обвинувача безпосередньо досліджує до­кази, зібрані на стадії досудового слідства і пред'явлені суду учасни­ками судового розгляду або повідомлені самим судом. Під час судово­го слідства головуючий, обвинувач, захисник, суддя допитують під­судних, свідків, заслуховують висновок експерта, оглядають речові докази, оголошують протоколи та інші документи¹.

Виникає запитання: чи повинен суд збирати докази або тільки пере­віряти наявні? За існуючою в Україні процедурою суд не тільки «зва­жує» наявні докази і ухвалює відповідне рішення, а й виконує деякі функції збирання доказів. Так, у ст. 315¹ КПК України передбачено, що з метою перевірки і уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя — постановою вправі доручити органу, який проводив розслідування, виконати певні слідчі дії. В ухвалі (постанові) зазначається, для з' ясування яких об­ставин і які саме слідчі дії необхідно провести, та встановлюється строк виконання доручення. Таке становище вимагає істотних змін.

¹ Слід зазначити, що чинний КПК України регламентує такі судові дії: допит підсудного (ст. 300), допит неповнолітнього свідка (ст. 307), допит потерпілого (ст. 308), пред'явлення для впізнання (ст. 309), проведення експертизи в суді (ст. 310), допит експерта в суді (ст. 311), огляд речових доказів (ст. 313), огляд місця події (ст. 315).

Кримінально-процесуальна процедура впливає на тактику судово­го слідства, тактико-психологічні прийоми судових дій. Тактична до­цільність не повинна суперечити закону.

Психологія взаємостосунків учасників судового розгляду перед­бачає поділ процесуальних функцій, змагальність сторін. Змагальний процес будується на засадах процесуальної рівності сторін. При цьому обвинувач несе «тягар доказування» винності обвинуваченого. Актив­на діяльність суду полягає у забезпеченні рівних прав сторін (обви­нувачення і захисту). В змагальному процесі можна говорити про психологічні особливості діяльності обвинувача, захисту, суду.

Функція підтримання державного обвинувачення у суді поклада­ється на органи прокуратури. Прокурор, підтримуючи перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні до­казів (ст. 264 КПК України). Він повинен сприяти встановленню об' єктивної істини у кримінальній справі.

У змагальному процесі важливе значення має обвинувальна промова прокурора¹. Кожна промова складається з трьох частин: вступу, головної частини і висновку, для вироблення яких існують особливі правила, вста­новлені багаторічним досвідом. Необхідно, аби його доводи були не тільки цікаві, а й втілені в красиву форму і передавалися б слухачам у пев­ній послідовності, інакше промова справить враження окремих уривків, що загороджують і затемнюють один одного. Аби усунути ці недоліки, оратор зобов' язаний попрацювати над планом, оскільки все вчення про красу і чіткість мови зводиться до вміння побудувати план, розподіливши в ньому вигідним чином усі докази та усі свої висновки².

¹ Не можна забувати, що прокурор - це обвинувач з притаманною йому психологією. Мальовничу психологічну характеристику прокурора дав Віктор Гюго: «Не можна спокійно говорити про те, що таке королівський прокурор з кримінальних справ. Це людина, яка заробляє собі на життя тим, що відправляє інших людей на смерть. Це штатний постачальник ешафоту. І водночас це пан, який претендує на освіту і літературний стиль, а головне, на ораторське красномовство, який прагне справити враження і потішити своє жалюгідне самолюбство там, де для інших вирішується питання життя; у нього свої класичні зразки, свої недосягнені ідеали, для нього Белар і Маржанші те саме, що для іншого поета Расин або Буало. Він схиляє судові дебати в бік гільйотини, саме така його роль, його посада. Обвинувальна промова для нього - літературна вправа, він розцвічує її метафорами, прикрашає цитатами, турбуючись про те, аби причарувати публіку, а головне дам. У нього в запасі є набір непристойностей, які сприймаються недосвідченими провінціалами як новина, він хизується вишуканими прийомами, манірністю і кривлянням» (Гюго В. Собрание сочинений: В 6 т. - Т. 1. - С. 71-72).

² Див.: Левенстим А. Речь государственного обвинителя в уголовном суде (Извлечения) // Судебное красноречие русских юристов прошлого. - М.: МГП «Фемида», 1992. - С. 157.

Промова обвинувача повинна мати наступальний характер, справ­ляти психологічний вплив і відповідати соціальним очікуванням. Про­курор має переконати суд у правильності пропонованої ним моделі події злочину та встановлення осіб, що його вчинили. Промова повинна містити раціональне та емоційне.

Існують різні підходи до структури промови прокурора. Най­більш типова форма промови прокурора складається з таких частин (за М. Єнікєєвим): 1) вступ; 2) виклад фактичних обставин і фабули справи; 3) аналіз і оцінка зібраних у справі доказів; 4) обґрунтування кваліфікації злочину; 5) характеристика особи підсудного і особи по­терпілого; 6) пропозиції про міру покарання; 7) питання відшкодуван­ня заподіяних злочином збитків; 8) аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, пропозиції щодо їхнього усунення; 9) висновок.

Судова трибуна — засіб виховання громадян. Виховний вплив адресується не тільки підсудному, а й іншим особам (має загальну і часткову превенції).

Природа захисної діяльності є належним чином дослідженою. Певні спроби у вивченні тактики захисту в кримінальному судочинстві було зроблено Т. Варфоломєєвою¹. Тактика захисту передбачає обрання опти­мальної позиції (лінії поведінки) захисника, доцільних прийомів її реалі­зації під час судових та інших дій. І. Фойницький зазначав, що захист—це відповідь на обвинувачення і становить сукупність прав та заходів, спря­мованих на захист невинуватості підсудного і його прав та інтересів перед кримінальним судом². За образним висловлюванням Р. Бєлкіна, захисни­ки — «санітари» кримінального судочинства. їхню роль неможливо пере­оцінити. Саме від них законодавець чекає своєчасного запобігання судовим помилкам, коли до відповідальності притягається невинуватий, коли по­карання не відповідає ступеню суспільної небезпечності вчиненого, коли слідчий і суд ігнорують обставини, що виключають можливість кримі­нального переслідування чи пом'якшують покарання³.

¹ Див.: Варфоломеева Т. В. Криминалистика и профессиональная деятельность защитника. - К.: Вища шк., 1987.

² Див.: Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. - Т. 2. - С. 59.

³ Див.: Белкин Р. С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. Злободневные вопросы российской криминалистики. - М.: Норма, 2001. - С. 201.

Захисник повинен організувати захист так, як вважає за доцільне, використовуючи різні тактико-психологічні прийоми. При цьому він має діяти у межах закону, не допускати порушень норм адвокатської етики. Захисник може використовувати «слабкі місця» обвинувачення. Однак неприпустимим є «свавілля захисту» недобросовісних адвокатів, які використовують протиправні і аморальні засоби. Принцип «захис­тити клієнта будь-якими засобами» не можна підносити до рангу принципів діяльності адвоката.

Л. Владимиров писав, що кримінальний захисник повинен бути vir bonus et aequus¹, озброєний знанням і глибокою чесністю, поміркований у висновках, безкорисливий у матеріальному відношенні, незалежний у судженнях, стійкий у своїй солідарності з товаришами. Він має бути лише правозаступником обвинуваченого, а не його повіреним...² За­пропоновані Л. Владимировим прийоми захисту є актуальними й до­нині: 1) демонстрація доказів (демонстраційний спосіб надання і роз­роблення доказів повинен незмінно додаватися захистом, що має докази; захисту ж, що зовсім не має доказів, залишається шукати порятунку по­за сферою доказів, у сфері моральності чи права взагалі); 2) вагомий доказ (не нападайте на супротивника, якщо у вас немає у руці сильно­го знаряддя; неспроможні витівки проти обвинувачення підривають довіру до захисту; краще мовчати, ніж виявляти сердите безсилля); 3) найбільш зручний порядок надання доказів захистом³.

Важливе значення має промова адвоката у суді. Цицерон говорив: «Erit eloquens, qui in foro causisque civilibus ita dicet, ut probat, ut delectet, ut flectat. Probare necessitatis est, delectare suavitutis, flectere victoriae»⁴. За рецептом риторики стародавніх промова адвоката поділялася на шість частин: 1) вступ (exordium); 2) розповідь (narratio); 3) визначен­ня предмета промови (propositio et divisio); 4) доведення (confirmatio); 5) спростування (refutatio); 6) висновок (conclusio sive peroratio). Щось подібне ми знаходимо й у сучасних джерелах: 1) вступ; 2) аналіз фак­тичних обставин справи; 3) аналіз особистісних якостей; 4) аналіз мотивів учинення діяння підзахисним; 5) висновок (М. Єнікєєв). Ще Л. Владимиров слушно зазначав, що поділ промови на частини, як він викладається у стародавніх, на сьогодні втратив своє значення, оскіль­ки промови виголошуються після судового слідства, на якому все зло­чинне діяння проходить перед судом у живій, драматичній формі⁵. Виокремлення певних частин у промові є надто умовним, ситуаційно визначеним наперед, залежним від конкретних обставин справи.

¹ Муж добрий і справедливий (лат.).

² Див.: Владимиров Л. Е. Advocatus miles (Пособие для уголовной защиты) (Извлечение). - С. 58.

³ Див.: Там само. - С. 67-70.

⁴ Кожний, хто хоче бути промовистим у цивільній справі, має бути і доказовим, і приємним, і захопленим. Доказовість - необхідна, приємність породжує задоволення, захопленість приводить до перемоги (лат.).

⁵ Див.: Владимиров Л. Е. Advocatus miles (Пособие для уголовной защиты)

(Извлечение). - С. 81-82. 178

У психологічному аспекті важливе значення мають зовнішні умови, в яких відправляється правосуддя. До таких умов можуть належати приміщення, в якому відправляється правосуддя, зал судового засідан­ня, меблі, що знаходяться в залі, тощо. Ухвалення рішень суддею від імені держави передбачає наявність у залі засідання державної симво­ліки (герба, прапора), а сам суддя повинен бути одягнений у мантію. Ці зовнішні умови сприяють виробленню поваги до суду, позитивно впливають на психіку осіб, які потрапили до сфери судочинства.