§ 2. Психологічні основи очної ставки

у суді

¹ У судовій практиці трапляються випадки виклику на судове засідання і допиту слідчих, які розглядали певну кримінальну справу. На нашу думку, така практика є неприпустимою.

Відповідно до ч. 2 ст. 304 КПК України кожного свідка можна до­датково допитати або передопитати в присутності інших уже допита­них свідків або на очній ставці. Однак процесуальний порядок очної ставки у суді фактично не регламентовано.

Психологічна сутність очної ставки в суді полягає у тому, що тут наявний поперемінний допит (спілкування) раніше допитаних осіб з метою усунення істотних суперечностей в їхніх показаннях під час судового засідання. Істотні суперечності усуваються в присутності багатьох осіб, у ході відкритого судового засідання.

Є відмінності між очною ставкою в суді і очною ставкою на досу-довому слідстві. Так, кількість учасників на досудовому слідстві — дві особи. У суді очна ставка може проводитися і між більшою кількістю учасників (раніше допитаних осіб).

Спілкування під час очної ставки в суді має складний характер. Це пов' язано з особливостями змагального процесу, різними інтересами обвинувачення і захисту. Ускладнюється також інформаційний обмін між особами, які спілкуються, суду (судді) стає важче виконувати ре­гулюючу функцію у процесі одержання інформації, підвищується ступінь тактичного ризику, загострюються конфліктні стосунки. Все це вимагає певних психологічних правил проведення очної ставки в суді, упорядкування спілкування з метою усунення суперечностей.

В юридичній літературі містяться пропозиції щодо проведення «кругових» і «комбінованих» очних ставок. Кругова очна ставка перед­бачає таке спілкування, коли з тієї самої обставини послідовно ста­виться запитання декільком особам. Така очна ставка здійснюється нібито за колом. Позитивним у цьому є те, що виникає певна послідов­ність дій. Причому важливим у психологічному аспекті є визначення черговості допитуваних.

У деяких випадках доцільним є провадження комбінованої очної ставки, коли в судовому засіданні проводиться декілька очних ставок одна за другою (декілька парних очних ставок). У цьому разі психоло­гічні відносини ускладнюються. Суду потрібна відповідна попередня підготовка (планування судової діяльності).

Необхідність проведення очної ставки в суді може виникати у разі зміни показань тих чи інших осіб, повідомлення інформації, що від­різняється від тієї, яка була надана на досудовому слідстві. Слід завжди визначати доцільність проведення очної ставки, пам'ятати, що існують також інші способи усунення суперечностей. Наявність суперечностей у показаннях, раніше даних тими чи іншими особами, передбачає іс­нування конфліктних стосунків (деякі особи можуть умисно повідомля­ти неправдиві відомості). Очна ставка таких осіб може не тільки зашко­дити усуненню істотних суперечностей, а й загострювати конфліктну ситуацію. Суд уже має різні докази у справі. Він повинен перевіряти наявні, а не збирати нові докази. Існування ж взаємовиключних показань свідчить про те, що вони можуть суперечити й іншим даним.

Очна ставка у суді — це емоційне спілкування. Під час очної став­ки здійснюється взаємодія осіб, які беруть у ній участь. Тут важливу роль відіграють не тільки вербальне повідомлення відповідей на по­ставлені запитання, а й манери поведінки, інтонація, жести, міміка та ін. Треба погодитися з О. Ратіновим у тому, що очна ставка належить до найбільш гострих критичних ситуацій, в яких яскраво виявляються почуття і переживання людей, тому емоційна атмосфера при її про­веденні набуває винятково важливого значення¹.

^^^^^в § 3. Психологічні основи судового огляду

Кримінально-процесуальний закон називає такі види судового огляду: огляд речових доказів, огляд документів та огляд місця події. Причому огляд речових доказів і огляд документів — це судові дії, які трапляються часто. Значно рідше проводиться огляд місця події. Таке становище пов' язане з об' єктивними обставинами.

У ст. 315 КПК України зазначено, що суд, визнавши необхідним оглянути місце події, проводить огляд з участю прокурора, підсудного, його захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відпо­відача та їх представників, а коли цього вимагають обставини спра­ви, — то й з участю свідків і експертів.

Судовий огляд місця події характеризується такими ознаками: 1) про­водиться через значний проміжок часу після вчинення злочину; 2) виконує перевірочну функцію; 3) в його проведенні бере участь розширений склад учасників (увесь склад суду).

Психологічна сутність огляду місця події полягає в безпосередньо­му сприйнятті складом суду результатів події злочину. Таке сприйнят­тя дає змогу уявити характер і обсяг змін, викликаних злочином; зі­ставити показання підсудного, потерпілого і свідків; усунути супе­речності, пов'язані з обстановкою злочину.

¹ Див.: Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей: Учеб. пособ. - М.: МООП СССР, 1967. - С. 225.

188

Психологія судового огляду місця події полягає у специфічному моделюванні події злочину. В цьому разі фактично наявна «потрійна» розумова модель: а) розумова модель досудового слідства, матеріалі­зована у протоколі огляду місця події (слідчої дії), обвинувальному висновку та ін.; б) розумова модель, створена суддею у процесі судо­вого слідства (за результатами різних судових дій); в) розумова модель, що формується після прибуття складу суду на місце події.

Виїзд суду для проведення огляду місця події є складовою судово­го слідства. Тому кримінально-процесуальний закон установлює, що, прибувши на місце огляду, головуючий оголошує судове засідання продовженим, і суд приступає до огляду. При цьому підсудному, свід­кам, потерпілому та експертам можуть бути поставлені у зв'язку з огля­дом запитання (ст. 315 КПК України). Йдеться про те, що суд одержує інформацію не тільки від речових джерел, а й від людей у процесі вза­ємодії. Причому запитання підсудному, потерпілому, свідкам, експер­ту можуть бути поставлені протягом всього огляду.

Важливою судовою дією є огляд речових доказів. Сутність цієї дії полягає в тому, що речові докази повинні бути оглянуті судом і пред' явлені учасникам судового розгляду, а коли це необхідно, — свідкам і експертам (ст. 313 КПК України). З психологічного погляду учасники судового огляду повинні безпосередньо сприйняти певні докази, їх зовнішній вигляд, індивідуальні особливості, специфіку застосування тощо. У цьо­му разі ті чи інші особи можуть звертати увагу суду на особливості, що мають значення для справи. Іншими словами, в процесі огляду речових доказів здійснюється пізнавальна діяльність.

^^^^^в Запитання для самоконтролю

115. Які психологічні риси притаманні особі судді?

116. Чи існують психологічні особливості судового процесу?

117. Які психологічні закономірності виявляються у підсудного?

118. Які психологічні особливості притаманні перехресному до­питу?

119. Які психологічні ознаки притаманні судовому огляду?

^^^^^ш Рекомендована література

120. Васильев В. Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. — 5-е изд., перераб. и доп. — С.-Пб.: Питер, 2003. — 656 с.

121. Грошевой Ю. М. Проблемы формирования судейского убеж­дения в уголовном судопроизводстве. —Х.: Вища шк., 1975.

122. Дулов А. В. Судебная психология. — Мн.: Выш. шк., 1975. —

462 с.

Частина VI

Кримінальна психологія

Розділ 13 ^^^^^^^^^^^^^^^^^н

Психологія злочинної діяльності

^^^^^в § 1. Психологічна структура злочину

Злочин — це акт, у якому виявляється складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних та інших чинників. Серед соціальних чин­ників учинення злочину важливе місце посідають причини, що форму­ють антисуспільну спрямованість особи, її соціальні дефекти. Соціалі­зація особистості як процес пристосування свідомості людини до со­ціальних умов передбачає сприйняття світогляду, засвоєння знань, до­свіду, моральних критеріїв, що характеризують суспільство. Міра цього сприйняття і засвоєння виражає ступінь соціалізації особистості, тобто свідоме виконання нею усіх вимог суспільства. У соціалізації особис­тості переважають соціальний контроль, сприйняття соціального до­свіду, структура спілкування, виконання соціальних функцій. Однак у процесі цієї соціалізації можуть спостерігатись різні дефекти, зумов­лені перекрученим сприйняттям соціального досвіду, впливом антисус-пільних установок, особистісною соціальною спрямованістю. Такого роду відхилення впливають і на психологічну структуру особистості, що виражається у вчиненні кримінально караних діянь. Психологічні чинники вчинення злочину діють не ізольовано, а разом із соціальними, в процесі утворення дефектів у соціалізації особистості.

Негативні особистісні якості є насамперед наслідком дефектів со­ціалізації, які виявляються в умовах виховання, адаптації до середови­ща, видозміни структури потреб, розуміння і виконання обраної інди­відом соціальної ролі. Таким чином, дослідження протиправної по-190 ведінки пов' язане з вивченням тих дефектів соціалізації особистості, які спричинили їхню реалізацію.

Кожне суспільство контролює встановлені ним правові та етичні норми поведінки щодо своїх членів. Особа, усвідомлюючи вимоги, що ставляться до неї, виробляє в собі такі якості, які солідарні з вимогами соціального контролю і забезпечують соціалізацію особистості у по­вному обсязі. Але соціальний контроль не завжди є досить ефективним, оскільки його дія нерідко спричиняє негативне ставлення окремих індивідів до загальноприйнятих форм і систем заборони. Це зумовле­но як об'єктивними причинами (особа перебуває поза межами соці­ального контролю), так і суб'єктивними якостями особистості (по­стійним проявом негативних якостей). Соціальний контроль впливає і на інші напрями соціалізації особистості, наприклад, соціальний до­свід, спілкування.

У соціалізації особистості велике значення має соціальний досвід як здатність існувати і діяти у суспільстві, виконувати певні соціальні функції. Соціальний досвід людина здобуває протягом усього життя за допомогою тих ситуацій, які зумовлюють її діяльність і поведінку. Цей досвід складається з декількох компонентів, що визначають його характеристику: а) виховання в сім' ї та навчальних закладах; б) спіл­кування в мікроколективах; в) досвід власної діяльності; г) сприйнят­тя стороннього досвіду шляхом одержання інформації через радіо, телебачення, кіно та інші засоби інформації (канали). Існуючі тут де­фекти, що суб' єктивно сприймаються особою як негативно значущі для неї, спричиняють створення передумов для формування антисус-пільної установки як реальної основи вчинення протиправних дій.

У соціалізації особистості важливе значення надається спілкуван­ню як засобу передання соціальних і особистісних цінностей. Спілку­вання активізує такі якості особи, які необхідні для її повноцінного функціонування у суспільстві. Різноманіття спілкування, його пози­тивна спрямованість сприяють високій соціалізації індивіда, стимулю­ють його духовне збагачення. Спілкування здійснюється через безліч каналів і має різні прояви. Найбільш інтенсивно воно відбувається в мікроколективах, у яких живе і діє певна особа і де формуються її інтереси та потреби. Мікроколективи впливають на ступінь і спрямо­ваність соціалізації особистості, сприяючи тим самим виробленню у неї того чи іншого світогляду і набуттю соціального досвіду. Тому соціальна характеристика мікроколективу визначає становлення по­зитивних або негативних властивостей особистості. Дефекти соціалі­зації спостерігаються у багатьох випадках. Серед них можна виділити найбільш типові: а) мікроколектив має антисоціальну спрямованість; б) мікроколектив не має позитивної структури через відсутність керів­ника; в) мікроколектив сформовано з осіб з антисуспільною установ­кою; г) вплив мікроколективу на своїх членів такий значний, що при­гнічує їхні особистісні тенденції та спрямування (залякування). В останньому випадку особливо важливо враховувати роль так званих неформальних груп, які виникають стихійно, на основі спільності антисоціальних інтересів. Перебування у таких групах може призвес­ти до появи в особистості соціально-психологічних дефектів як на­слідку негативного впливу на її психіку установок того мікроколекти-ву, в якому вона перебуває.

Розвитку дефектів у спілкуванні сприяє і негативна спрямованість самої особи, зумовлена її потребами і способами їхнього задоволення, що породжують загальне негативне ставлення до системи спілкувань. Розпад цієї системи веде до десоціалізації особистості, посилює її не­гативні якості і нахили, що, як правило, спричиняє вчинення проти­правних дій.

Поряд з переліченими елементами у структурі соціалізації осо­бистості особливе місце належить виконанню нею соціальних функцій і, як наслідок, дефектам, що виникають у зв' язку з цим. Різні соціаль­ні функції, що обираються особою чи зумовлені для неї суспільством, примушують її виконувати низку дій, які вимагають спеціальних знань, навичок, форм спілкування з людьми, вироблення певних психічних якостей (керівника, підлеглого, активіста, скептика тощо). Активне виконання індивідом тієї чи іншої функції можливе лише у тому разі, якщо він усвідомлює її соціальну та особистісну значущість.

Виконання індивідом тієї чи іншої соціальної функції визначаєть­ся його психічними властивостями, що можуть бути як позитивними, так і негативними. Вплив останніх на поведінку особи спричиняє де­фекти, пов'язані з різноманітними порушеннями, які нерідко перерос­тають у протиправні дії.

Зазначимо, що виконання тієї чи іншої соціальної функції (ступінь відповідальності, розуміння наслідків прийнятих рішень та ін.) може впливати на формування психічних якостей особистості, у тому числі негативних, коли для цього існують певні умови. До них у першу чер­гу належать відсутність в індивіда достатніх знань про сутність і зна­чущість виконуваної ним функції, іншими словами — невідповідність рівня його компетенції цій функції, а також психофізичні властивості

(поганий зір чи слух, уповільнена реакція на подразник), що не до­зволяють виконувати її належним чином. Поява дефектів може бути викликана і негативним ставленням особи до соціальної функції та наслідків її здійснення (функція виконується формально, немає інте­ресу до її завдань і методів реалізації, індивід помилково уявляє її значущість). Негативне ставлення до виконуваної функції впливає на психологічну структуру особистості, викликаючи певні наслідки, на­приклад, відсутність ініціативи чи належної організованості, недба­лість, неуважність тощо. Це створює передумови для виникнення конфліктних стосунків, що у свою чергу спричиняє формування таких властивостей особистості, як дратівливість, грубість, прагнення пану­вати та ін., які нерідко сприяють протиправним діям.

Зазначені дефекти соціалізації особистості у певних умовах можуть спричинити її соціальну деградацію, при якій спостерігаються пору­шення структури потреб, викривлене уявлення про їхній обсяг, від­сутність суспільно значущих інтересів, небажання виконувати соці­альні функції. Деградація індивіда або притаманні йому окремі соціально-психологічні дефекти можуть призвести до протиправної спрямованості, що виражається в тому, що особа: а) негативно про­являє себе в конфліктних ситуаціях і створює їх там, де вони, як пра­вило, не виникають самі собою; б) сприяє формуванню антисоціальної установки в інших індивідів; в) учиняє протиправні дії, злочини; г) акти­візує і розширює діапазон своєї злочинної діяльності. Дефекти соціа­лізації особистості, які створюють передумови для протиправної спря­мованості, нерідко виражаються у вчиненні різного роду злочинів, характер яких залежить від середовища, де індивід виконує свої со­ціальні функції, його інтересів, психологічних нахилів і властивостей, а також від ситуації, яка сприяє вчиненню антисуспільних діянь.

Психологічна структура злочину формується з компонентів, що передують злочинному прояву. Це при аналізі злочинної діяльності дає змогу простежити і виявити джерела її становлення, а також причини, що породжують подібні явища. Водночас до структури злочину входять й інші елементи, які за своєю характеристикою належать до власне злочинної поведінки. Серед них найбільше значення у психологічному плані мають мотив і мета вчинення злочину.

Мотив як елемент психологічного механізму злочинного діяння, як і дії взагалі, виражає ставлення особи до предмета чи об'єкта, який є метою дії. При здійсненні будь-яких дій особа керується певними спонуканнями, мотивами, що є відображенням у психіці потреб та інтересів індивіда. Значущість мотиву впливає на зміст дії та її зміс­товну сторону. В динаміці злочинної поведінки мотиву належить одне з важливих місць.

Відомі різні підходи до визначення мотиву злочинної поведінки. Заслуговує на увагу визначення такого мотиву як актуальної потреби, яка задовольняється способом, забороненим кримінальним законом (А. Зелінський).

Мотив — досить складна психологічна структура (ідеально-розумова модель), що конструюється у певній взаємозумовленій по­слідовності, яка передбачає декілька стадій: усвідомлення мети і мо­тиву дії, боротьба мотивів, прийняття рішення, визначення форм і за­собів його реалізації. На стадії підготовки злочинного діяння почина­ється формування мотиву як спонукання, яке має перетворитися на вольову енергію людини, необхідну для реалізації поставленої мети. Як такий мотив є розумовою моделлю спонукання, котра переслідує досягнення певної мети. Мотив формується неоднозначно, спонукання визначається безліччю дій — моральних, корисливих, захисних, агре­сивних та ін. Тому під час обговорення мотивів будь-якої дії, в тому числі злочину, різні «за» і «проти» зважуються з усіх особистісних і суспільних позицій, і таке обговорення становить боротьбу мотивів, у якій перемагають мотиви, найбільш значущі для тієї чи іншої особи. В обговоренні мотивів, яке у психології називається мотивацією, ве­лике значення мають вольові прояви, які впливають на швидкість прийняття рішення з вибору мотиву. Обрання мотиву, що суперечить праву і моральним принципам, є підставою для прийняття рішення про вчинення злочину, в якому відобразилися мотиви, що конкурують з до­водами обов' язку і розуму. Тут найбільш примітним є те, що рішення приймається в різних ситуаціях, які визначають психічний стан особи і проміжок часу, необхідний для його остаточного формулювання. У цьому аспекті за типовими структурами прояви злочинної поведінки ситуації можуть бути звичайними та екстремальними. Залежно від них, а також від психічного стану особи рішення приймається в різні про­міжки часу, а також з різним ступенем мотивації, а в окремих випад­ках — і безмотивно. Так, злочини такого характеру, як привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, звичайно виключають екстремальні ситуації, які потре­бують високого психічного напруження. Вони, як правило, вчиняють­ся у стані достатньо обґрунтованого розрахунку, в тривалі проміжки часу, необхідні для обмірковування та прийняття рішення. Злочини, вчинені в екстремальних ситуаціях, де спонукання забарвлене емоційно-стресовими станами, зумовлені рішеннями, що приймаються в корот­кий час, у стані сильного збудження, де формування мотиву ґрунту­ється на імпульсивних проявах. Такі рішення характерні для вбивств у стані сильного душевного хвилювання, хуліганських проявів, зґвал­тування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Від названих чинни­ків залежить і остання стадія формування мотиву — визначення форм і засобів його реалізації, які виявляються в обранні способів учинення злочину або пошуку засобів (знарядь), що сприяють його вчиненню.

Якщо мотиваційний етап злочинної поведінки закінчується прий­няттям рішення, то етап практичного здійснення є перетворенням рі­шення на дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність з виконання прийнятого рішення, досягнення поставленої мети. У процесі досягнення мети психічна активність може бути різ­ною: досить високою і цілеспрямованою; характеризуватися нерішу­чістю, що викликається сумнівами у необхідності прийнятих дій; цілком угасати під впливом різного роду дій — зовнішніх і внутрішніх (усвідомлення непотрібності, протиправності вчинюваних дій). Пси­хічний стан у процесі реалізації злочинного наміру включає елемент прогнозування його наслідків.

^^^^^в § 2. Психологічні наслідки злочину

Здійснення будь-якої дії пов' язане зі змінами психічного стану особи, який певною мірою впливає на її психологічну структуру. Най­більш значущими у цьому аспекті є зміни, зумовлені вчиненням проти­правних діянь. Незвичність вчинюваного призводить до сильного пере­напруження психіки індивіда, яке може бути короткочасним або досить тривалим і в цьому разі переростає у стійкі зміни психологічної струк­тури особистості.

Психічні стани, викликані виконанням будь-якого виду діяльності, мають свої особливості, але загальним для всіх наслідків діяльності людини є спад психічного напруження, пов' язаний із задоволенням тих потреб, що є спонукальними причинами при виконанні певних дій. Однак при вчиненні протиправних дій звичайний стан зняття напру­ження і психічне задоволення не набувають загальноприйнятого ха­рактеру. Якщо задоволення заздалегідь планованої чи ситуаційної потреби пов' язане з протиправною діяльністю, психічне напруження

195

різко підсилюється, що зумовлено не тільки самою протиправністю дій, а й тими психічними перевантаженнями, що ними викликані (не­безпечністю їхнього виконання, страхом викриття, стресовими стана­ми, які спричиняють вчинення дій, не притаманних людині в звичайній обстановці, та ін.). Отже, психічні перевантаження пов'язані з двома взаємовизначальними чинниками: оцінкою емоційного впливу вчине­ного і встановленням протиправності вчинюваних дій, тобто соціаль­ною значущістю злочину.

Ці чинники впливають на усвідомлення індивідом вчинених ним дій у плані їхньої невідповідності існуючим у суспільстві моральним і правовим установкам і формують в особи почуття винності або інші почуття, викликані викривленим уявленням про значущість вчиненого. Викривлене уявлення, що виявляється в браваді або у впевненості що­до правильності і правомірності вчиненого, має своїм джерелом де­фекти у соціалізації особистості, а в окремих випадках — і правову непоінформованість індивіда. Однак у всіх ситуаціях наслідком зло­чину є конфлікт із суспільством, його моральними і правовими уста­новками, який спричиняє психічний стан розгубленості, страху, роз­пачу, ізоляції. Почуття вини посилюється можливістю викриття і пов' язаною з ним утратою колишніх суспільних і особистих зв' язків. Сильний емоційний вплив цих почуттів та їхня тривалість створюють передумови для появи стійкого психічного стану (домінанти), в якому саме ці почуття переважають. Під їхнім впливом індивід позбавляєть­ся колишніх психічних якостей і здобуває нові, негативна спрямова­ність яких призводить до зниження активної психічної діяльності, втрати інтересів, депресивного стану. Іноді прагнення вийти з такого стану індивід компенсує діями, що виправдовують вчинене ним, проти­ставляє себе як виняткову у власній інтерпретації персону іншим осо­бам. Психічне напруження в особи, яка вчинила злочин, посилюється у період, що передує його виявленню і викриттю. Це пов' язано насам­перед з усвідомленням вини, страхом викриття і тією невизначеністю, в якій якийсь час перебуває злочинець. Постійна спрямованість мислен­ня індивіда стосовно злочинної події, що поступово домінує в його психіці, виражається і в зовнішніх проявах: прагненні говорити про по­дію, цікавитися будь-якою інформацією про цей злочин, оцінювати вчинене ним з позиції інших осіб, у тому числі тієї референтної групи, до якої злочинець тяжіє, тощо. Водночас подібні прояви помітні також в інших діях злочинця, зокрема в його намірі побувати на місці події, взяти наявні там і поки що не виявлені слідством предмети чи докумен­ти, вжити всіх заходів, аби уникнути викриття, тощо. У деяких випадках поява індивіда на місці вчинення злочину викликана бажанням відно­вити в пам' яті минулі події, перевірити емоційний вплив на нього об­становки, а також ступінь своєї адаптації до вчиненого як подразника, що порушує нормальний психологічний режим суб'єкта. Це «тяжіння» до місця злочину пояснюється необхідністю зняти емоційне напружен­ня і пов' язані з ним прояви психічної активності.

Коли злочин тривалий час залишається нерозкритим, у злочинця поступово формується установка на безкарність, а відтак, створюють­ся умови для вчинення подібних дій у майбутньому. Зовнішні прояви такого стану можуть наростати, виражаючись у формі відвертого ци­нізму, хвастощів, жорстокості, нехтування нормами моралі і право­вими заборонами (при вчиненні вбивства, розбійного нападу, хуліган­ських дій, зґвалтування). Усвідомлення злочинцем своєї безкарності спричиняє негативне ставлення до правових розпоряджень, формує відверто антисоціальну установку. Остання є передумовою, що під­силює мотиви злочинної діяльності і стимулює спроби індивіда задо­вольняти власні потреби способами, які суперечать нормам моралі. У психіці суб' єкта наростають процеси, що штовхають його на вчи­нення нових злочинів, притупляється почуття відповідальності і стра­ху перед покаранням, створюється враження ординарності вчинюваних ним злочинних дій, що різко змінює його психологічний статус. Зо­внішні прояви антисоціальної установки, яка сформувалася в індивіда, виявляються в зневажливому ставленні до власних дій, необережності, нерозбірливості у засобах досягнення злочинних цілей, відсутності дій, спрямованих на приховування злочину. Зовнішня байдужість до наслідків учиненого відповідає внутрішній структурі особистості, що втрачає свою цілісність, вольові якості та інші характерологічні риси. Так, у разі такої поведінки при огляді місця події можна знайти чис­ленні сліди і речові докази, що свідчать про непродуманість дій зло­чинця, ігнорування ним можливостей, що у цей момент створюються для його виявлення. Сказане однаковою мірою стосується всіх зло­чинів, незалежно від їхнього характеру. Наприклад, при вчиненні вбивства злочинець залишає на місці ніж, пістолет; крадіжки — зна­ряддя злому; при заволодінні майном шляхом зловживання службовим становищем — документи, що відображають злочинний характер дії. Такі наслідки злочину на відміну від допущених промахів у підготов­чих діях підтверджують відверту зневагу злочинця до тих обставин, що свідчать про його винуватість і характер злочинної діяльності.

Розділ 14 ^^^^^^^^^^^^^^^^н

Психологія особи злочинця

^^^^^н § 1. Поняття особи злочинця

Вчинення злочинного діяння передбачає наявність суб'єкта діяль­ності (суб'єкта його вчинення)¹. Для позначення його поняття в юри­дичній літературі вживаються різні терміни: «особа злочинця», «зло­чинна (чи криміногенна) особа», «особа винного», «особа, яка вчини­ла злочин». Незважаючи на певні відмінності, ці терміни використо­вуються як тотожні. Існує також думка, яка взагалі заперечує поняття особи злочинця і те, що вона має певні специфічні особливості та властивості.

Особа злочинця не лише існує, вона потребує дослідження. Слід погодитися з А. Зелінським у тому, що особа злочинця — альфа і оме­га кримінальної психології, її наріжний камінь. Людина, яка порушила кримінальний закон, є автором злочину, а її «справа» перетворює гро­мадянина на злочинця, який відхиляється суспільною свідомістю². У злочинців під час зайняття злочинною діяльністю виробляються своєрідні вміння і навички, звички і нахили, тобто «злочинний» почерк. Вчинення злочинів певним способом — передумова злочинної про­фесіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної ді­яльності — ключ до виявлення винних.

Про особу злочинця треба говорити у тому випадку, коли йдеться про певну систему злочинних дій. Це зумовлено тим, що особистість формується в процесі діяльності (у тому числі злочинної). Вчинення злочинних дій позначається на психологічній структурі особистості, виникненні у неї антисуспільної спрямованості (установки).

¹ Злочинець - це людина, яка перейшла межу закону, порушник закону, винуватець перед законом.

² Див.: Зелинский А. Ф. Криминальная психология: Науч.-практ. изд. - К.: Юринком Интер, 1999. - С. 9.

198

Особа злочинця — це соціально-психологічне поняття, яке охоплює сукупність типових психологічних і моральних якостей індивіда, що формуються в результаті вчинення злочинів. Особа злочинця охоплює цілу систему психологічних властивостей: спонукання, установки, переконання, емоційні та вольові особливості тощо. Дослідження осо­би злочинця передбачає вивчення психологічних механізмів проти­правної поведінки, мотивацій різних видів злочинів, індивідуально-психологічних і соціальних чинників, ситуативних реакцій людини.

Заслуговують на увагу пропозиції деяких авторів (А. Сахаров) ви­діляти такі категорії ознак щодо структури особи злочинця: 1) соці­ально-демографічні: а) загальногромадянська сфера (соціальне похо­дження, соціальний стан, освіта, участь у суспільно-політичних поді­ях та ін.); б) сімейна сфера (сімейний стан, склад сім'ї, взаємини членів сім' ї тощо); в) побутова сфера (місце проживання, житлові умови, матеріальне становище, найближче побутове оточення, зна­йомства та ін.); г) виробнича сфера (фах, спеціальність, рід занять, трудовий стаж, характеристика у колективі та ін.); 2) соціально-психологічні: а) моральна сфера (світоглядні і моральні риси людини); б) інтелектуальна сфера (рівень розумового розвитку, обсяг знань, життєвий досвід та ін.); в) емоційна сфера (сила і швидкість реакцій на подразники, ступінь емоційного збудження тощо); г) вольова сфера (цілеспрямованість особи, самовитримка, рішучість та ін.).

Особа злочинця характеризується виникненням певних змін (по­років) в її психологічній структурі. Змінам піддаються ціннісні орієн­тації, потреби, нахили, переконання. Виникають негативні риси харак­теру: жорстокість, озлобленість, жадібність, боягузтво та ін. Водночас слід говорити про формування особи злочинця стосовно типу злочин­ної діяльності (насильницький тип злочинця, корисливий тип чи «біло-комірцевий» тип особи злочинця тощо). У цьому плані можна говори­ти про особу вбивці-маніяка, хулігана, шахрая, хабарника, кишенько­вого злодія та ін.

У психології особи злочинця розрізняють певного роду дефекти: 1) дефекти індивідуальної правосвідомості (соціально-правовий ін­фантилізм, правова непоінформованість, соціально-правова дезінфор-мованість, правовий нігілізм (негативізм), соціально-правовий ци­нізм, соціально-правове безкультур'я); 2) патологія сфери потреб особи; 3) дефекти в особистісних установках; 4) дефекти психічного розвитку (помічаються майже у 50 % засуджених)¹.

¹ Докладніше про це див.: Пирожков В. Ф. Криминальная психология. - М.: Ось-89, 2001. - С. 17-18.

У сучасній кримінальній психології (В. Пирожков) розглядають також певний причинний комплекс особи злочинця, до якого належать: 1) соціальні чинники (нестабільність суспільства, несприятлива соціально-психологічна атмосфера у ньому, соціальна незахищеність тощо); 2) політичні чинники (відсутність розвинутої демократії, тота­літаризм, корумпованість тощо); 3) ідеологічні чинники (відсутність ідейності, бездуховність та ін.); 4) моральні чинники (аморальність, поширеність алкоголізму, наркоманії, люмпенізація суспільства тощо); 5) економічні чинники (спад економіки, зростання тінізації в економіч­ній сфері та ін.); 6) соціально-побутові чинники (незадоволеність по­бутовим обслуговуванням, відсутність житла та ін.); 7) соціально-технічні чинники (виникнення нових професій, технізація виробництва, необхідність освоєння передової техніки та ін.); 8) соціально-культурні чинники (криза вітчизняної культури, засилля культу насильства, про­паганда антигуманних ідей за допомогою засобів масової інформації тощо); 9) національні чинники (ідеї націоналізму, міжнаціональні конфлікти тощо); 10) соціально-демографічні чинники (проблеми в сім'ях, «вимирання» сіл та ін.); 11) організаційно-управлінські чин­ники (помилкові владні рішення, відсутність зв' язку органів влади і управління з населенням та ін.); 12) соціально-правові чинники (пра­вові прогалини, відсутність урегульованості суспільних відносин); 13) генетичні чинники (погіршення генетичного потенціалу); 14) соціально-медичні чинники (руйнування системи медичного обслуговування, несвоєчасне виявлення психічних аномалій та ін.); 15) інформаційні чинники (інформаційна перенасиченість, негативний вплив реклами та ін.); 16) соціально-виховні чинники (відсутність виховної роботи, належної діяльності громадських організацій та ін.); 17) кримінальні чинники (існування кримінальних інститутів, кримінальної ідеології, кримінальної субкультури та ін.); 18) кримінологічні чинники (недо­статність системи профілактичної роботи, відсутність прогностичної діяльності щодо правопорушень, недоліки попереджувальної діяль­ності правоохоронних органів та ін.); 19) військові чинники (синдром розвалу армії, «дідовщина», торгівля зброєю і боєприпасами тощо); 20) соціально-психологічні чинники (особливості соціальних спілку­вань, виникнення негативних рис особистості тощо).

^^^^^н § 2. Класифікація злочинних типів

У психології відомі різні підходи до типізації особи злочинців. До­слідження особи злочинця передбачає виявлення типового, визначен­ня критеріїв градації кримінальних типів, установлення особливостей у кримінальних відносинах.

200

Спробу дослідити злочинні типи (соціально-психологічні типи) зробив італійський лікар-психіатр Чезаре Ломброзо, який вивчав пред­ставників місць позбавлення волі і своєрідність татуювань на їхньому тілі. Ч. Ломброзо і його послідовник Е. Феррі розрізняли такі типи зло­чинців: 1) природжених; 2) «злочинців унаслідок божевілля», психопа­тів та інших, які страждають на психічні аномалії; 3) злочинців із при­страсті; 4) випадкових; 5) звичних¹. Патріарх антропологічної школи кримінального права Ч. Ломброзо стверджував, що злочинний тип осо­бистості можна розпізнати (діагностувати) за специфічними фізичними і психічними ознаками (ця школа виникла у 70-80-х роках XIX ст.).

Заслуговує на увагу класифікація особистостей, запропонована пси­хологом О. Лазурським. При визначенні типів він виходив з: 1) природ­них психологічних можливостей; 2) особливостей соціального присто­сування особистості до дійсності, причому відповідно до цих ознак встановив три рівні особистостей: нижчий, середній та вищий. На кож­ному рівні визначаються так звані чисті типи, змішані і спотворені.

¹ Див.: ФэрриЭ. Уголовная антропология и социализм // Проблемы преступности. -Х., 1924. - Сб. 2-й. - С. 31-32.

² Див.: Ковалев А. Г. Психологические основы исправления правонарушителя. -М.: Юрид. лит., 1968. - С. 46-52.

³ Див.: Лазурский А. Ф. Классификация личностей. - Пг., 1921.

Для кримінальної психології важливе значення мають спотворені типи особистості нижчого рівня (з цих типів виходять злочинні особистості)². О. Лазурський до спотворених типів відносив: 1) пасив­ний тип, який виступає у вигляді двох різновидів: а) апатичного, що характеризується байдуже-млявим ставленням до всього оточуючого, відсутністю яскраво виражених інтересів та потреб; б) безвільно-боязкого, який легко піддається навіюванню, з переважанням пригні­ченого настрою. На його думку, хоча люди такого типу і не належать до кримінального типу, однак можуть бути джерелом поповнення зло­чинного світу; 2) тип розважливого егоїста. Люди цього типу розваж­ливі і хитрі, черстві і злопам' ятні; на першому плані у них турбота про свої вигоди та інтереси, переважно матеріальні; цей тип дуже близький до кримінального; 3) афективно-спотворений тип. Його представни­ки — безладно-веселі, легковажні люди. За своїми соціальними про­явами — це п' яниці, забіяки, скандалісти, дрібні злодюжки; 4) активно-спотворений (ґвалтівник) тип. Сюди входять два підтипи: а) безладний ґвалтівник, що характеризується рішучістю, енергією. Працювати не любить, схильний до бійок; б) зосереджено-жорстокий, який не зупи­няється і перед вбивством³.

У 20-ті роки ХХ ст. різні типи злочинців досліджував С. Познишев. Усіх правопорушників він поділив на дві категорії — октогенних та екзогенних (залежно від співвідношення об'єктивних обставин і вну­трішньої особистісної готовності до злочину). Перші — «моральні психоастеніки», яким чужі норми моралі і здатність до співпереживан­ня. Другі вчиняють діяння під впливом зовнішніх умов. До цієї кате­горії належать особи: 1) з недостатньо розвинутими правовими по­чуттями; 2) недостатньо самостійні в обранні вчинків, тобто такі, що піддаються навіюванню, легковажні, слабохарактерні¹.

Класифікацію особистостей на матеріалах вивчення злочинців за­пропонувала психіатр А. Петрова (1927 р.). Основна ідея полягала у тому, що поняття особистості розглядалося як тип реакції, зумовленої психологічною конституцією (будовою) людини. З огляду на це автор­ка розрізняла «примітиви» (нормальна людина, але внаслідок неспри­ятливих умов нерозвинута, людина низького культурного рівня) і «не-примітиви» (характеризується високою культурою). У межах кожної з груп було виділено основні типи (конкретно-емоційний, ефективно-абстрактний, інтелектуально-вольовий) та проміжні².

1 2

3

Ц ікавою є пропозиція О. Ковальова розрізняти основні типи особи злочинців залежно від ступеня кримінальної «зараженості» особистості. За цим критерієм автор виділяє: 1) глобальний злочинний тип (тип з пов­ною злочинною «зараженістю»). Цей тип антисоціальний. Він негативно ставиться до праці і людей. Представники цього типу не мислять життя поза злочинами, що їм обіцяють основні радощі. Усі їхні помисли, по­чуття пов' язані з задумами вчинення злочинів, їхня воля тверда і непо­хитна у кримінальних діяннях. Цей тип охоплює різні підтипи хтивого розбещувача і ґвалтівника, казнокрада, який, незважаючи на покарання, краде і краде, і, нарешті, бандита³; 2) парціальний тип, тобто з частковою кримінальною «зараженістю». Особистість цих людей нібито роздвоєна, у ній уживаються риси нормального соціального типу і риси злочинця; 3) передкримінальний тип. Ці люди мають такі морально-психологічні властивості, які у певній ситуації, якщо вони опиняються в ній, неминуче вчиняють злочин. Тут два види особистостей: а) люди з надзвичайно емоційною збудливістю і нестачею самовладання; б) легковажний ледар, який любить добре пожити не утруднюючи себе¹.

Відомі й інші критерії класифікації злочинних типів. Зокрема, М. Єнікєєв за ступенем соціальної дезадаптації розрізняє два типи особи злочинця: антисоціальний тип (особи, що неодноразово вчиняли злочини на основі стійкої антисоціальної спрямованості, — тип «злісного» зло­чинця); асоціальний тип (особи, що вперше вчинили злочин на основі загальної асоціальної спрямованості, — несоціалізований, «менш злісний» тип злочинця). За психорегуляційною підставою автор виділяє тип особи злочинця, який характеризується дефектами психічної саморегуляції (осо­би, що вчинили злочин уперше і внаслідок випадкового збігу обставин. Вчинений злочин суперечить загальному типу поведінки певної особи, є випадковим для неї, пов' язаний з окремими дефектами саморегуляції. Це особи, які не зуміли протистояти криміногенній ситуації; їхньою осо-бистісною особливістю є низький рівень самоконтролю, ситуативна зу­мовленість поведінки). За змістом ціннісно-орієнтаційної спрямованості особистості розрізняються такі групи злочинців: 1) злочинці з антисоці­альною корисливою спрямованістю (корисливо-господарська підгрупа злочинців; злодії, шахраї); 2) злочинці з антисоціальною корисливо-насильницькою спрямованістю (особи з корисливими посяганнями, по­єднаними з насильством над особою); 3) злочинці з антигуманною, агре­сивною спрямованістю (особи з дуже зневажливим ставленням до життя, здоров' я та особистої гідності інших людей)².

^^^^^в § 3. Психологія окремих категорій злочинців

¹ Див.: Ковалев А. Г. Психологические основы исправления правонарушителя. -

С. 50-51.

² Див.: ЕникеевМ. И. Юридическая психология: Учебник. - М.: Изд. группа «Норма—ИНФРА-М», 1999. - С. 53-55.

При вивченні окремих категорій злочинців велику увагу приділяють насильницькому типу злочинця (хуліган, ґвалтівник, вбивця). У літе­ратурних джерелах робилися спроби встановити найбільш загальні риси насильницьких злочинців: 1) егоїзм, що нерідко переходить в его­центризм, при якому вся поведінка особи підкоряється лише її інтересам, бажанням і потягам; примітивно-анархічна позиція: «що хочу, те і ро­блю»; 2) тісно пов'язана з егоїзмом (а нерідко і прямо ним обумовлена) зневага до інтересів і думок окремих членів суспільства, у тому числі навіть найближчих цій людині; 3) відсутність здатності, а часто і бажан­ня поставити себе на місце потерпілого, звідси — відсутність почуття жалю до потерпілого, високий чи низький ступінь жорстокості; 4) пере­важно афективний характер поведінки, при якій бажання, що виникають в особи, потреби і спонукання відразу ж реалізуються, у тому числі зло­чинним шляхом¹. Деякі вчені (М. Єнікєєв) до основних характерних рис насильницького типу злочинця відносять: дефектність соціальної іден­тифікації, емоційну тупість, імпульсивну агресивність.

Вчинення насильницьких злочинів пов'язане з агресією. У психо­логії агресія розглядається як поведінка або дія, спрямована на запо­діяння фізичної чи психічної шкоди або знищення іншої людини. Го -товність окремої особистості до агресії виявляється як негативна ри­са — агресивність.

Слід зазначити, що термін «агресія» означає напад. Агресивні зло­чини мають злісний, деструктивний характер, а їх метою є заподіяння потерпілому шкоди. В основі кримінальної агресії — ворожнеча і праг­нення руйнування. Вона посягає на найважливіші людські блага — життя, здоров' я, честь, гідність, права людини. Агресія спрямовується на заподіяння людині страждань і перешкоджає здійсненню її намірів. Об'єктами агресивних дій бувають також речі і природа — середовище життя людей².

Насильницький тип злочинця пов'язаний з тим, що розв'язання конфлікту визначається наявністю агресивності особистості, зумовле­ної такими якостями індивіда, як соціальне відчуження, знижена то­лерантність, озлобленість, егоцентризм та ін. Для насильницьких злочинців характерний низький рівень загальної культури та освіче­ності.

¹ Докладніше про це див.: Личность преступника. - М.: Юрид. лит., 1971. -С. 183-184.

² Див.: Зелинский А. Ф. Криминальная психология. - С. 170-171.

Розрізняють випадкових злочинців і стійкий («злісний») тип на­сильницького злочинця. Для злісного типу характерна агресивна спря­мованість особистості, прагнення розв'язати конфлікт шляхом засто­сування фізичної сили, жорстокості.

Особливий тип насильницького злочинця — вбивця. Існують різні типи вбивць: «випадкові» вбивці, сексуальні вбивці, вбивці-хулігани, вбивці-терористи, вбивці-найманці (кілери) та ін.

Позбавлення життя іншої людини має серйозні психологічні на­слідки для особи, яка його вчинила. «Не убий» твердить шоста заповідь Закону Божого. І це пов'язано не тільки із захистом життя людини, а й з прагненням захистити від страждань (певних психічних станів) осо­бу, яка вчинила вбивство, адже вчинення вбивств призводить до де­формації всієї структури особистості.

Специфіка сексуальних вбивств полягає у необхідності враховува­ти сексопатологічні дані. Так, насильство серійних сексуальних садис­тів детерміноване психолого-психіатричними закономірностями (такий садизм є аномальною формою розв' язання різноманітних індивідуаль­но значущих інтра- та інтерперсональних конфліктів і подолання хро­нічних фрустрацій, підвищення самооцінки, підтвердження своєї маскулінності)¹. Таку категорію вбивств (сексуальних) вчиняють чо­ловіки. Явища садизму в жінок трапляються вкрай рідко, а садистські вбивства і некрофілія не трапляються взагалі. Віковий склад злочинців такий: неповнолітні — 9 %, від 18 до 30 років — 56 %, від 30 до 50 років — 30 %, більше 50 років — 5 %. Картина сексуальних вбивств уражає своєю зовнішньою протиприродністю, «психічною ненормаль­ністю», патологічністю. Тут можна виділити злочинця, що «маскуєть­ся», і «раптового» злочинця, «душителя» (який вчиняє вбивство шля­хом удушення чи удавлення) та «потрошителя» (який вбиває шляхом нанесення колото-ріжучих поранень).

¹ Див.: Бухановская О. А. Серийные сексуальные садисты: подходы к лечению и его принципы // Серийные убийства и социальная агрессия: что ожидает нас в XXI веке? Медицинские аспекты социальной агрессии. - Матер. ІІІ междунар. науч. конф. -Ростов н/Д.: Феникс, 2001. - С. 76-80.

Соціально-психологічна характеристика сексуального вбивці (ма­ніяка) Н. Джумагалієва: «Смуга невдач і поневірянь. У перерві — армія, служив у десанті, на другому році запив, часто "до повного забуття". Тривалий час у стосунках з жінками був стриманий, соромливий, а з 1974 по 1977 р. роз'їжджав по країні, зовсім не спілкувався з жінками. У цей час, десь у віці 23 років, стали мимоволі виникати зорові уяв­лення окремих розчленованих частин оголеного жіночого тіла і вну­трішніх органів, при цьому відчував статеве збудження. Повернувшись додому, "загуляв" і навіть "познайомився" з венеричними хворобами. Звичайна близькість з жінкою вже не влаштовувала. Наприкінці 1978 р.

став розробляти план, як "добути жінку, роздягнути її та вивчити бу­дову внутрішніх органів", нібито вирішивши, що можна стати про­роком, напившись крові, і зменшити статевий потяг, наївшись м'яса... 6 січня 1979 р. Джумагалієв убив А. У протоколі огляду місця події читаємо: ". На смітнику Карилінського сукняного комбінату виявлено частини людського тіла жіночої статі, дві ноги, за 15 м від них — чо­боти, розпороті гострим предметом до гомілки. Під купою каменів, землі і дроту виявлені грудна клітка, руки. обидві груди вирізані. Оглядом ніг установлено, що надрізи починаються на 15 см вище п'яти, йдуть далі до суглоба, тобто литки відсутні. Голова відпиляна на рівні першого шийного хребця..." Після цього вбивства потягнулися не­скінченною низкою: 21 квітня, 21 червня (подвійне вбивство матері і дочки), 27 червня.»Ще один приклад — особа Г. Михасевича, який народився в 1947 р. Перше вбивство вчинив у 1971 р. і з кожним роком вбивав усе більше і більше (жертвами були тільки жінки). Усього в 1971-1984 рр. він вбив 36 жінок, причому в 1984 р. — 12 жінок. Михасевич вчиняв убивства, як правило, біля доріг; усі його жертви були задушені в один спосіб — різко стягнутою косинкою, шарфом чи пучком трави. Місце вбивств теж було визначеним — у районі між Вітебськом і Полоцьком, тому справу Михасевича і назвали вітебською. Ззовні Михасевич вів цілком благопристойне життя: працював завідувачем ремонтними майстерня­ми, мав дружину і двох дітей і навіть був. дружинником, позаштатним помічником міліції. Коли кільце слідства стало наближатися до міс­ця проживання Михасевича, він захвилювався, написав зміненим по­черком анонімного листа до обласної газети, де стверджувалося, що жінок вбивають місцеві чоловіки, які помщаються своїм коханим за невірність. Для більшої переконливості після відправлення листа поїхав до Вітебська, вбив ще одну жінку і біля тіла залишив записку, підписану «патріоти Вітебська»¹

².

¹ Раззаков Ф. И. Бандиты времен социализма (Хроника российской преступности 1917-1991 гг.). - М.: ЭКСМО, 1996. - С. 510-511.

² Див.: Белоусов В. Кто убил Влада Листьева? Факты, версии, аргументы. - Мн.: Совр. лит., 1995. - С. 399-400.

206

У спеціальній літературі зазначається, що для серійних сексуальних злочинів характерне садистське оформлення епізодів — демонстрація, у першу чергу самому собі, свого панування над жертвою — її осо­бистістю, тілом, нерідко — можливість розпоряджатися її речами, життям, здоров' ям, статевою незалежністю і недоторканістю, жорсто­ке її придушення і підпорядкування, катування, болісне заподіяння ушкоджень, знущання, приниження¹.

Серйозну соціальну небезпечність становлять вбивства на замовлен­ня. Психологія вбивства на замовлення характеризується складним ланцюгом взаємодій: замовник — виконавець, або замовник — посеред­ник — виконавець, або замовник — декілька посередників — викона­вець. Є різні типи виконавців убивства на замовлення (кілерів). Вони можуть бути поділені на виконавців-дилетантів і виконавців-професіоналів. Наймані вбивці-професіонали у свою чергу поділяються на вбивць-одиночок, які виконують замовлення час від часу, та вбивць, які перебувають на постійному утриманні того чи іншого злочинного угруповання. Вони вчиняють вбивство групою по два-три чоловіки.

Психологічні особливості має особа виконавця вбивства на замов­лення, для якої основний мотив діяльності — не тільки користь, а й досягнення професійного результату. Професійних виконавців убивств на замовлення пропонувалося умовно позначити як: 1) «соціопатич-них», до яких належать особи з явними дефектами психічної діяльно­сті, у суміжних станах; 2) «категорія інфернального досвіду» — вете­рани бойових дій, колишні засуджені з низьким соціальним статусом (Д. Донськой).

Вбивця-професіонал йде на справу, якщо почуває 99-відсоткову гарантію власної безпеки. Він має досить високі навички в «мистецтві» вбивати людей, використовує найсучаснішу техніку спостереження і радіозв' язку, вживає заходів щодо підготовлення вбивства. Ніхто і ніколи не повинен запідозрити у ньому ліквідатора. Він має бути не­яскравим, непомітним, таким, що розчиняється у натовпі. Так, О. Со-лоник «був у 1995 р., мабуть, найбільш розшукуваним злочинцем у Росії. Він уже двічі вчиняв втечу з в'язниць, де відбував покарання за вбивство шести ватажків російських мафіозних угруповань і чоти­рьох міліціонерів, які намагалися його заарештувати. Після зробленої в Аргентині пластичної операції він приїхав в Афіни і оселився в ра­йоні Мініді як грек під ім'ям В. Кесов.. .»²

¹ Див.: Бухановский А. О., Гайков В. Т., Байбаков Ю. Г. Серийные сексуальные преступления: психолого-психиатрические сопоставления // Серийные убийства и социальная агрессия: что ожидает нас в XXI веке? Медицинские аспекты социальной агрессии. - Матер. ІІІ междунар. науч. конф. - Ростов н/Д.: Феникс, 2001. - С. 94.

² Малинов Ю. Наемный убийца или Робин Гуд? // Моск. новости. - 1997. - № 21. -25 мая - 1 июня. - С. 23.

Соціально-психологічна характеристика О. Солоника: «Він народив­ся в 1960 р. у провінційному Кургані. Захоплювався спортом, досяг успі­хів у класичній боротьбі, був честолюбний, як і усі чоловіки невеликого росту (його зріст — 165 см), міг зчепитися з кожним, хто його зачепив чи скривдив. Після закінчення середньої школи пішов в армію. Службу про­ходив у Німеччині, де в спортивних змаганнях посідав призові місця і мав авторитет у солдатів та офіцерів. Одержавши відмінну характеристику, демобілізувався, повернувся до рідного Кургану і був зарахований у мілі­цію співробітником патрульно-постової служби. Оженився, народилася дочка, потім розлучився. Другий шлюб, народження сина, вступ до Горь-ківської вищої школи МВС СРСР. З цього моменту починаються події, що не вкладаються в стандартну схему. Відрахували з міліцейської школи, залишив службу в міліції. Пізніше влаштувався на цвинтар копати моги­ли і далі стався несподіваний арешт.»Сьогодні злочинці роблять спроби змінити типовий образ кілера. Останнім часом у вчиненні вбивств на замовлення намітилися нові тенденції: до таких вбивств стали залучати жінок. Зокрема, у Києві була затримана Л., 22 років, киянка, яка проживала з коханцем. За нею — два невдалі замахи на вбивства (від замовника одержала за перший злочин — 2 000 доларів, за другий — 450 доларів)¹

².

Специфічною є особа хулігана. Відомі різні версії походження одного з найпоширеніших у світі позначень порушення громадського порядку (хуліганства). Звичайно його пов' язують із прізвищем однієї ірландської сім'ї, що проживала в Лондоні наприкінці XVIII ст. і від­різнялася особливим буйством. Але корені явища, позначеного ним, — у глибині століть, в агресивній природі людини³.

¹ Модестов Н. Москва бандитская. Документальная хроника криминального беспредела 80-90-х годов. - М.: Центрополиграф, 1996. - С. 344-345.

² Див.: Корчинский А. «Леди-киллер» стреляет неважно, но часто // Киев. ведомости. - 1997. - 19 сент. - С. 21.

³ Див.: Зелинский А. Ф. Криминальная психология. - С. 186.

⁴ Див.: Там само. - С. 188-189.

Хуліган прагне продемонструвати свою владу, відчуває насолоду від безкарності, прояву самоствердження. При вчиненні хуліганства спостерігається явна невідповідність приводу і реакції на нього. Май­же всі прояви хуліганства відбуваються у стані алкогольного сп' яніння чи наркотичного збудження. Серед вуличних дебоширів переважають молоді люди, які діють, як правило, групами⁴. Дії хулігана часто супро­воджуються руйнуванням або знищенням майнових цінностей. Йдеть­ся про вандалізм — безглуздо жорстоке руйнування історичних пам' яток, культурних цінностей, будинків, споруджень, майна. За своєю психологічною сутністю вандалізм агресивний.

Широке коло осіб охоплює корисливий тип злочинця: злодії, роз­крадачі, шахраї та ін. Злодій — це злочинець, який займається крадіж­ками. Саме зі злодіями пов' язане виникнення злочинних традицій, злодійських «законів» і «правил поведінки» у кримінальному світі. Розрізняють злодіїв: «домушників», «кватирників», «кишенькових злодіїв» та ін. У злодіїв порушується система моральної орієнтації, з' являються негативні якості особистості: жадібність, прагнення до наживи, нечесність та ін. Від злодійства слід відрізняти клептоманію — імпульсивно виникаюче (нездоланне) прагнення взяти ту чи іншу річ без корисливої мети.

До корисливого типу особи злочинців належать шахраї. Процес економічних перетворень, розвиток ринкових відносин пов'язані з про­никненням шахрайства в усі сфери суспільства. З погляду психології більшість шахраїв мають добру уяву, їм притаманні сугестивний вплив і вміння переконувати. До особистих якостей і властивостей шахрая належать його хитрість, облудність, уміння привертати до себе оточу­ючих, знання способів підроблення документів. За своїм зовнішнім виглядом це звичайно солідні люди, які «вміють себе подати», мають певні знання у галузі психології, досить добру спостережливість і швидко реагують на обстановку, що змінюється. Шахраї використо­вують можливості перевтілення, встановлюють контакт із людьми різних типів, обирають відповідну манеру поведінки. Шахраїв поді­ляють на групи: 1) «нові» шахраї, які використовують механізми рин­кових відносин, можливості кредитно-банківських операцій, фіктивних фірм, страхової, інвестиційної та довірчої діяльності; 2) шахраї-гастролери, які постійно роз' їжджають і негайно ховаються з місць вчинення злочинних діянь; 3) шахраї-гравці, які використовують азарт­ні ігри (карткові шулери, «катали», «червові валети» та ін.); 4) шахраї, що не мають постійного місця роботи чи проживання, неодноразово засуджені за шахрайство та інші злочини; 5) шахраї, що вчиняють зло­чини вперше, з легкодумства, під впливом інших осіб чи ситуації; 6) шахраї-одиночки і шахраї, що вчиняють злочин групою, в тому числі з розподілом ролей.

Шахраї можуть заволодіти майном за допомогою сугестії або інших видів впливу. Так, у період з 2001 по липень 2002 р. керівники і члени громадського благодійного фонду «Д. » шляхом шахрайських дій за­володіли грошовими коштами громадян. Допитані у кримінальній справі особи, визнані потерпілими, показали, що в перебігу проведен­ня зборів з прийому нових учасників до громадського благодійного фонду «Д. » на осіб, які претендували на вступ у члени фонду, справ­лявся вплив з метою примусити їх внести вступний внесок до фонду в сумі 2 300 доларів США, а саме: голосна музика у приміщенні, в яко­му проводилися збори; постійні овації присутніх на зборах; вигуки, свист та голосні промови з залу присутніх на зборах і менеджерів; велика кількість осіб, які перебували у приміщенні; тривалий час збо­рів (від 6 до 8 годин) тощо.

^^^^^н Запитання для самоконтролю

123. Яку структуру має злочин з погляду психології?

124. У чому полягають психологічні наслідки злочину?

125. Чи можна говорити про особу злочинця?

126. Як класифікуються злочинні типи?

127. Які існують категорії злочинців?

^^^^^ш Рекомендована література

128. Дубягин Ю. П. Следующая жертва — ты! Непридуманные криминальные сюжеты и азбука безопасности. — М.: Печат. дело, 1995. — 416 с.

129. Еникеев М. И. Юридическая психология: Учебник для вузов. — М.: Изд. группа «Норма—ИНФРА-М», 1999. — 517 с.

130. Коновалова В. Е. Правовая психология: Учеб. пособ. — Х.: Основа, 1990. — 198 с.

131. Личность преступника: Монография / Авт. кол.: Н. И. Кон -драшков, В. Н. Кудрявцев, Н. С. Лейкина и др. — М.: Юрид. лит., 1971. — 356 с.

132. Пирожков В. Ф. Криминальная психология. — М.: Ось-89, 2001. — 704 с.

Частина

VII

Пенітенціарна психологія

Розділ 15

Основи пенітенціарної психології

§ 1.

Сутність пенітенціарної психології

У процесі розвитку юридичної психології з неї виокремилася така галузь, як пенітенціарна психологія¹. Специфіка об'єкта пізнання, зу­мовлена складним характером питань, пов'язаних із процесами корек­ції засуджених, своєрідність методів вивчення їхньої особи і психічних процесів, що відбуваються в період відбування покарання, розгляд інструментів вивчення особи засудженого і методів виховного впливу стали підставою для виділення окремої галузі юридичної психології — пенітенціарної психології.

Сьогодні в структурі Державного департаменту України з питань виконання покарань 180 установ, у тому числі 131 виправна колонія, з яких 12 — для утримання жінок, 11 виховних колоній для неповно­літніх і 33 слідчих ізолятори. На 1 січня 2003 р. у виправних колоніях перебували 192,3 тис. осіб, з яких 147,5 тис. — у виправних установах, 41,1 тис. — у слідчих ізоляторах².

1

психологією. Пенітенціарний означає такий, що стосується покарання, виправний, тюремний.

2

Н айбільший інтерес для дослідників у сучасних умовах становлять ті проблеми пенітенціарної психології, що стосуються особи засудже­ного, його психологічних і кримінологічних характеристик, станів,

пов' язаних з ізоляцією від суспільства, його ставлення до вчиненого, своєї вини, вироку (справедливий, несправедливий). Важливе значен­ня має також вивчення питань формування формальних і неформальних колективів засуджених, так званих мікрогруп, з різною соціальною і криміногенною спрямованістю, закономірностей їх утворення, по­зитивного або негативного впливу на осіб, які входять до їх складу. Особливе місце у пенітенціарній психології посідають питання роз­роблення методів психологічного впливу на засуджених і його різних форм стосовно окремих осіб чи мікрогруп, їх ефективності.

З огляду на це не можна не зазначити зрослу актуальність проблеми навчання кадрів педагогів, юристів, психологів, які відповідно до специ­фіки своєї діяльності виконують трудові функції в установах виконання покарань. Нині ці установи відчувають гостру потребу в фахівцях, які мають професійні знання у галузі педагогіки, етики, психології, що вкрай негативно позначається на рівні і методах виховної роботи з засудженими. Це виражається в обранні традиційних, малоефективних форм впливу на них, зокрема залучення до праці, навчання, виконання деяких громадських функцій. Йдеться не про заперечення цих форм, а про обрання в них таких варіантів впливу на засуджених, які можуть привести до оптимальних результатів. Навіть обрання форми праці за ступенем ваги, характером виконуваних дій (праця чоловіча і жіноча), результатами виконання за­вдань (необхідних заохочень) дає можливість варіювати методи трудово­го впливу, обираючи з них найбільш результативні.

Форми роботи передбачають і врахування спрямованості особистос­ті. Так, виконання роботи, що не становить жодного інтересу для засу­джених, справляє негативний психологічний вплив на них і, як наслідок, призводить до слабкого трудового і виховного ефекту. Обрання об'єкта виробничого випуску також може справляти різний виховний вплив. Жінки, які відбувають покарання, віддають перевагу «жіночій» праці. Зокрема, як свідчить практика, продуктивність їхньої праці підвищуєть­ся, якщо вони шиють шкільну форму для хлопчиків і дівчаток, і різко знижується, коли виробниче замовлення своїм об'єктом має виготовлен­ня робочих рукавиць, брезентових фартухів тощо.

¹ Див.: Дулов А. В. Судебная психология: Учебник. - Мн.: Выш. шк., 1975. -

С. 487. 212

Різні форми впливу на засуджених становлять систему методів, що сприяють їх підготовленню до майбутнього життя на волі. Є необхід­ність створення у засуджених позитивної структури потреб і основи для подальшого розвитку в них позитивної структури зв' язків, форму­вання підстав для сприйняття позитивного соціального досвіду¹.

Соціально-психологічна адаптація засудженого відбувається вна­слідок впливу на нього комплексу психолого-педагогічних методів, що стимулюють сприйняття особою високих соціальних цінностей, роз­гляд їх як власних установок, що дають змогу в майбутньому здійсню­вати свою діяльність у вільному суспільстві. Йдеться про формування соціально адаптованої поведінки особи засудженого. Найбільш важ­ливими у цьому аспекті є відхід від шаблонів, індивідуалізація в об­ранні і застосуванні методів виховного впливу.

Без розроблення таких методів і активного їх впровадження про­цеси виховання втрачають будь-яке значення. Цю обставину відмітили як психологи і педагоги, так і вчені, що досліджують специфічні ме­тоди впливу на засуджених у процесі відбування ними покарання¹. Отже, методи виховного впливу належать до змісту пенітенціарної психології поряд із психічними закономірностями особи засудженого. Виходячи з викладеного, пенітенціарну психологію можна визначити як галузь юридичної психології, що досліджує закономірності психіч­ної діяльності особи, яка відбуває покарання, а також можливості її ресоціалізації (відновлення раніше порушених соціальних якостей).