2. Головні напрямки розвитку соціології XX сторіччя.

Сучасна соціологія значно відрізняється тим, що, по-перше, сформувалась потужна галузь прикладної соціології, яка займається конкретними соціологічними дослідженнями; по-друге, соціологія "розпалася" на багато десятків окремих напрямків, кожен з них вивчає якесь особливе явище або сторону суспільного життя (галузеві соціології), по-третє, розроблені нові теорії загальносоціологічного рівня.

Для широкого загалу соціологія стає відомою і навіть популярною завдяки емпіричним дослідженням, дані яких часто-густо висвітлюються засобами масової інформації. Наукова база для емпіричної соціології сформувалася в 20-30 роки XX сторіччя, хоча окремі спроби застосування методу опитування й інших методів вивчення громадської думки були і в XIX сторіччі. Після першої світової війни Європа втрачає пріоритети в соціології й лідерство перехоплюють Сполучені Штати Америки. Саме тут відпрацьовується методика та техніка емпіричної соціології. Вважається, що першою науковою працею, яка базувалася на методах емпіричної соціології, була книга американців У.Томаса і Ф.Знанецького "Польський селянин в Європі та Америці" (1918-1920 рр.). Автори застосували метод, який в на­ступному отримав назву аналізу документів. Вони використали листи польських емігрантів як емпіричну базу для дослідження проблеми адаптації мігрантів у новому соціальному середовищі. Але найбільш популярним стає метод опитування. Спочатку опитування проводилися в межах кампаній по вибору президентів, надалі їх тематика стає дуже широкою. Поява ЕОМ після другої світової війни удосконалює технологію обробки результатів, робить можливим широке використання математичного апарату, різко скорочує термін проведення досліджень. В розвинутих країнах сотні фірм, центрів, інститутів спеціалізуються на конкретно-соціологічних дослідженнях. Щоправда, є соціологи (теоретики), які скептично сприймають бурхливий розвиток ліричної соціології. Вони вказують на низький теоретичний рівень досліджень, відрив емпірики від фундаментальної науки; піддається і критиці захоплення математикою й сліпа віра в магію формул і чисел, що робить висновки формальними і поверховими; серйозну проблему становить і те, що дані різних конкретних досліджень погано узгоджуються і не можуть бути порівняні між собою, а це знижує їх ефективність.

В XX сторіччі соціологія розгалужується, вона ділиться на галузі, соціологи спеціалізуються в тих чи інших сферах. Велику популярність набули такі напрямки, як соціологія праці, соціологія сім'ї, соціологія організацій, соціологія права тощо. Розробляються теорії середнього |рівня, наприклад, теорія соціальних ролей, теорія стратифікації та інші. Але не згасає інтерес і до теорій загальносоціологічного рівня. Останні можна поділити на макросоціологічні (функціоналізм, теорія конфліктів) та мікросоціологічні (символічний інтеракціонізм, теорія обміну). Макросоціологічні теорії будуються так, що на першому плані завжди суспільство в цілому, його структури, інститути, а мікросоціологічні – виходять з первинності людини і взаємодій на міжіндивідуальному рівні (інтеракції).

Функціоналізм. Цей напрямок продовжує "традиції організмічної школи, використовує системний метод, що набув популярності в XX сторіччі. Його засновниками вважаються американські соціологи – Толкотт Парсонс (1902-1979) і Роберт Мертон (нар. 1912 р.). Суспільство розглядається як складна система, частини якої (підсистеми) тісно пов'язані поміж собою і виконують спеціалізовані функції. Частини, елементи структури функціонально доповнюють одна одну і не можуть існувати самостійно. Соціум існує виключно на основі домовленості, згоди з приводу суспільних цінностей та норм – на цьому особливо акцентують увагу функціоналісти. Останні розглядають соціальні конфлікти як суспільну хворобу, яку треба спеціально лікувати, і взагалі краще їх позбутися. Провідним поняттям теорії є категорія функції. Вона розглядається як об'єктивні наслідки, що пов'язані з фактом існування того чи іншого соціального явища, об'єкта, структури. Функція націлена на пристосування об'єкта до середовища або служить саморегуляції системи. Навпаки, дисфункція – це наслідки, що послаблюють систему, її саморегуляцію або можливості адаптації до довкілля. Функціоналісти розрізняють явні та приховані функції. Перші – усвідомлюються спостерігачами, їх можна планувати, корегувати, передбачати, прогнозувати; прихована функція не планується і не усвідомлюється людьми. Функція органічно пов'язана зі структурою об'єкта. Аналіз функцій дає змогу розробляти внутрішню побудову (структуру) об'єкта. Це робить функціоналізм не тільки теоретичною схемою, але й практичною методикою, що застосовується в управлінні, при розробці складних соціальних систем, організацій. Наприклад, проектування нової комерційної фірми, банка або учбового закладу починається з вивчення конкретних функцій і можливих дисфункцій. Це розглядається як підстава, щоб конструювати внутрішню структуру, схеми управління, штатний розклад тощо.

Функціоналізм можна розглядати як ідеологію свідомого реформування суспільства в умовах відносної стабільності. Останнє є і передумовою, і метою функціоналізму. Але ще далеко не всі суспільства досягли стабільності, багато країн знаходяться в стані війни, етнічних та класових конфліктів. Стосовно цих суспільств функціоналізм втрачає свої переваги і не може бути ефективною методологією. Він не може пояснити витоки конфліктів і відшукати засоби виходу з кризи. В такому випадку більш доцільними є конфліктологічні теорії, що ро­звинулися паралельно з функціоналізмом.

Конфліктологічні теорії. Вони мають давню традицію. Ще англійський філософ XVII сторіччя Томас Гоббс вважав "війну усіх проти усіх" природним станом людства; марксистська соціологія, як відомо, також базується на ідеї первісності соціальних антагонізмів. Безумовно, конфлікти у суспільстві, зіткнення соціальних груп існують об'єктивно, і це не можна ігнорувати. Натомість переважна частина сучасних конфліктологів (на відміну від марксистів) вбачає своє завдання не в поширенні конфліктів і розпалюванні багаття антагонізмів, а в тому, щоб "відпрацювати" надійну технологію передбачення і розв'язання протиріч. Сучасні конфліктологічні теорії здебільше деідеолоґізовані й не зорієнтовані на політику.

Льюіс Козер (нар. 1913) визначив соціальний конфлікт як "боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу і ресурси; боротьбу, в якій метою супротивників є нейтралізація, спричинення шкоди, або знищення супротивника". Нерівність розподілу ресурсів внутрішня причина конфліктів (категорія "ресурси" охоплює і матеріальні вартості, і землю, і владу, і нематеріальні цінності). Конфлікт спалахує, якщо його учасники (сторони) не бажають визнати законність, ґрунтовність, справедливість нерівного розподілу ресурсів.

Ральф Дарендорф (нар. 1929 р.) вбачає у суспільстві дві сторони: світлу (згода) і темну (боротьба, конфлікти). Конфлікт – зворотний бік інтеграції, тобто за кожною взаємодією приховується конфлікт сторін. Суспільство можна розглядати як сукупність ліній конфліктів (осів), перш за все, конфліктів владних, тобто панування та підпорядкування. Дарендорф розробив класифікацію макро- і мікроконфліктів. Уникнути конфліктів не можливо, але їх можна направити у безпечне русло. Найнебезпечнішими є приховані, придушені конфлікти. До речі, саме такі конфлікти врешті-решт розвалили Радянський Союз, коли вони раптово вийшли на поверхню під час демократизації режиму. В демократичних суспільствах стає можливим уникнути руйнівної потуги протиріч. Для цього конче потрібно не замовчувати конфлікти, не робити вигляд, що вони не існують. Доцільно вибрати тактику формалізації конфліктів: вивести протиріччя на поверхню суспільного життя, зробити конфлікт темою відкритих дискусій, обговорювати його, наприклад, в пресі, по телебаченню або подати його до суду для відповідного вивчення і прийняття законного юридичного рішення.

У табл.1 містяться для порівняння найважливіші положення конфліктологічного та функціонального підходів. Різниця відправних тез досить наявна. Але ці підходи доповнюють один одного і розширюють можливості соціологів.

Табл. 1

Конфліктний підхід	Функціональний підхід
Соціальне життя базується на інтересах суб' єктів	Соціум базується на нормах та цінностях
Протилежні інтереси породжують протиріччя, конфлікти	Солідарність людей – умова їх спільного існування, люди приречені до співробітництва
Соціальне життя обов'язково включає примус та насильство	Соціальне життя включає обов'язки суб'єктів по відношенню один до одного і в цілому до суспільства
Соціальні системи роздирають протиріччя	Соціальні системи інтегровані
Соціальні системи прямують до змін	Соціальні системи прагнуть стабільності

Мікросоціологічні теорії. Їх автори вивчають поведінку людини і на цьому грунті намагаються формулювати соціальні закономірності. Джордж Хоманс (нар.1910 р.) розробив оригінальну "Теорію обміну". Вона трактує суспільне життя як безперервний обмін цінностями поміж людьми і суб'єктами соціуму. Саме це розглядається як головний мотив поведінки людей та умова їх взаємодії. Цінності, якими оперує людина, – це сукупність речей, особистих якостей, що можуть бути предметом обміну. Наприклад, фізичні якості, краса, знання, навички, інтелект, вільний час, власність тощо – можуть слугувати агентами обміну. Ніколи не буває рівного обміну, люди з високим соціальним статусом приймають "додаткову платню" від тих, хто розташований на нижчих щаблях соціальної драбини. Так, підлеглий терпляче чекає в приймальні свого начальника, він умовно обмінює свій робочий (або вільний) час на можливість аудієнції. Взагалі, теорія Хоманса принадна до всіх рівней соціального життя, навіть за її допомогою можна пояснювати міждержавні стосунки.

Широкої популярності набула теорія символічного інтеракціонізму (інтеракція – це взаємодія), основи якої розробив Джордж Герберт Мід (1863–1931). Взаємодії людей можуть бути двох видів: безпосереднє (ви раптово на вулиці зіштовхнулися з пішоходом) та символічне, за допомогою набору символів (ви побачили пішохода, зробили попередній жест або щось промовили і головне – вас зрозуміли і зіткнення не відбулося). Символи – це слова, поняття, рухи, різні знакові системи. Символи є продуктом групової свідомості, вони існують нібито незалежно від людини, в суспільстві набувають об'єктивності. Людина мусить постійно засвоювати символи і усвідо­млювати їх значення, це відкриває шляхи взаємодії, інтеграції. В суспільстві люди повинні однаково або близько тлумачити символи, в противному разі колективне життя руйнується. Таким чином, основу суспільства складає система символів, яка відповідає рівню цивілізації та специфіці культури.

Поглиблення мікросоціологічних підходів наближає соціологію до психології, бо предмет дослідження переходить від сфери масових соціальних явищ в площину особистої свідомості та реакцій; соціологічне дослідження поступово трансформується у соціолінгвістичний аналіз, виникає потреба інтерпретувати тексти, значення слів та висловів.