1.Скіфське царство, джерела та основні риси права

Велика Скіфія про­існувала впродовж ІІ-Ш ст. до н.е. Скіфські племена освоювали територію між Меотидою (Азовським морем) та Істрою (Дунаєм). Населення поділялося на дві великі групи: кочові племена, до яких належали скіфи-кочівники та царські скіфи а також осілі племена — скіфи-землероби та скіфи-орачі. Кінець VI — поч.У ст. до н.е. ознаменував утворення Скіфської держави, яка досягла свого найвищого розквіту за часів царя Атея у IV ст. до н.е. Велика Скіфія занепадає і В степовому Криму утворюється нова держава— Мала Скіфія із центром у місті Неаполі

Таким чином, Мала Скіфія проіснувала до III ст. доки не була остаточно інищена готами. Державний устрій. За формою правління Скіфське царство відносять до монархії на чолі зі спадковим царем.

Основним джерелом права Скіфського царства було звичаєве право, яке так і не набуло писемної форми. Паралельно існували правові норми, встановле­ні царською владою.Угоди з царем роксоланів Тасієм та царицею Боспору Гіпепірією свідчать про існування у скіфів ще одного джерела права — міжнародних договорів.

Серед злочинів найбезпечнішими вважалися злочини проти царя, тобто за­мах на його життя, вбивство правителя, непокора царському розпорядженню тощо. Такого роду протиправні діяння каралися смертною карою. Тривалий час у скіфів зберігалася кровна помста.

Шлюбно-сімейні відносини базувалися на принципах патріархату (зверхно­сті батька). Дозволялося багатоженство. Привілейоване становища серед жінок займала старша дружина. Вдова померлого переходила як річ у спадок до стар­шого брата. Батьківський будинок разом із господарством успадковував молод­ший син.

2.Вартський статут 1420—1423 pp.

Являв собою збірник норм старого звичайового польського права і був написаний мовою латинською

Головну увагу в ньому при­ділено шлюбно-сімейному, спадковому та опікунському праву. В окремих статтях йшлося про обсяги судової компетенції сіль­ських старост.

3. Становлення основ кримінального права в усрр

Радянське кримінальне право складалося за відсутності кодифі­кованого збірника, в якому чітко вказувалися б різноманітні склади злочинів і конкретизувалася б відповідальність за їх вчинення. Са­ме тому радянська влада, скасувавши царські кримінальні закони, дозволила судовим органам на свій розсуд тлумачити склади злочи­нів і постановляти вироки. На практиці це приводило до численних зловживань.

Після встановлення радянської влади на території України запроваджувалися нормативні акти уряду Росій­ської Федерації.

У перших декретах та інших нормативно-правових актах питання кримінально-правового характеру форму­лювалися неконкретно та безсистемно. У них навіть не було тлу­мачення поняття злочину. Кримінальна відповідальність інколи наступала не лише за злочини, а й за проступки. Кримінальний закон не передбачав чіткої системи покарання. У нормативно-правових актах містилися вислови на кшталт «пока­рати за всією суворістю закону».

Характерною особливістю радянського кримінального законо­давства був поділ усіх злочинів на контрреволюційні та прості. До контрреволюційних відносилия: саботаж, тобто невиконання служ­бових обов'язків працівниками державних органів із метою підриву радянської влади; участь у діяльності контрреволюційних організа­цій; контрреволюційні агітація і пропаганда; державна зрада, шпи­гунство, переховування державних зрадників і шпигунів; диверсії; політичне хуліганство; зберігання з контрреволюційною метою зброї; робота в минулому в поліційних та інших органах, які прово­дили боротьбу з революційним рухом.

Основною кваліфікаційною ознакою перелічених злочинів був "їхній контрреволюційний характер. У тогочасних умовах під неї можна було підвести будь-яку дію, навіть якщо вона не мала вказаного змісту.

До простих відносили інші злочини, нерідко й малозначні діян­ня, такі як самовільний обмін товарів на хліб, порушення правил розробки торфу, несвоєчасне виконання поставок льону тощо. За допомогою кримінальних репресій радянська держава намагалася залякати населення, змусити його беззастережно виконувати оформлені в закон забаганки більшовицької влади. Такі дії, проте, викликали зворотну реакцію. Україною ширився і набирав сили протестний рух, насамперед селянських мас, спрямований на за­хист своїх політичних і соціальних прав.

Першою спробою систематизувати розрізнені норми криміналь­ного закону стало ухвалення Наркоматом юстиції у грудні 1919 р. Керівних начал з кримінального права РСФРР», що набули чин­ності в Українській СРР у серпні 1920 р. Серед законодавчих орга­нні, перелічених у Конституції УСРР 1919 p., Народний комісаріат юстиції не значився. Тож зазначений нормативно-правовий акт був нелегітимним, однак його прийняли до беззастережного виконання всі органи, що проводили боротьбу зі злочинністю.

«Керівні начала...» узаконили репресії щодо заможних верств на­селення. Вважалося, що самим фактом свого соціального поход­ження ця категорія становила небезпеку для суспільства.

Суб'єктом злочину «Керівні начала...» визнавали фізичну особу, що досягла 14-річного віку і діяла «з розумінням вчиненого». До осіб, які вчинили злочин до виповнення їм 14 років, застосовували­ся заходи виховного характеру.

Встановлювалося 15 основних видів покарань: переконання, громадський осуд, оголошення бойкоту, вилучення з громадського об'єднання назавжди чи на певний період, зняття з посади, позбав­лення політичних прав, оголошення ворогом народу, примусові ро­боти, оголошення поза законом, розстріл тощо.

На практиці, насамперед в українському селі, застосовувався принцип колективної поруки та інститут заручництва. У сільських місцевостях — а саме тут чинився найбільший спротив радянській владі — примусово призначалися відповідальні, з розрахунку одна особа на п'ять чи десять хат («п'ятихатники» та «десятихатники»). Вони особисто відповідали, зокрема й під страхом кримінальних репресій, за будь-який прояв політичної неблагонадійності з боку членів сімей, яких вони мусили контролювати

БІЛЕТ 3