3. Формування національних галузей права в незалежній Українській державі: кримінальне право

З проголошенням Україною своєї незалежності радикальних змін зазнало кримінальне право. Розвиток кримінального права у перші роки незалежності України обумовлювало зростання злочинності, поширення організованої злочинності. Реформування кримінального законодавства відбувалося шляхом внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу. У березні 1992 р були скасовані заслання і вислання, зміни у склад державних злочинів, відповідальність за дії, спрямовані на повалення конституційного ладу, посягання на територіальну цілісність. Березень 1997 р - мораторій на виконання смертної кари. З 1 вересня 2001 р. вступив у дію новий Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р Він складається з 2 розділів: Загальної та Особливої частини. У Загальній частині містяться норми, які визначають загальні засади кримінальної відповідальності. У ній визначено: завдання КК України; підстава кримінальної відповідальності; чинність кримінального закону в часі, просторі та за колом осіб; поняття злочину; класифікація злочинів; стадії вчинення злочину; особа, яка підлягає кримінальній відповідальності; поняття та форми вини; поняття: співучасті, повторності, сукупності та рецидиву злочинів; обставини, що виключають злочинність діяння; звільнення від кримінальної відповідальності; поняття покарання та його види; засади призначення покарання; звільнення від покарання та його відбування; положення, пов'язані зі судимістю; примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

В Особливій частині КК України визначено, зокрема, вичерпний перелік діянь, що є злочинами, та покарання, які можуть застосовуватися до осіб, котрі їх скоюють, та визначається вид і розмір покарання, які можуть бути за них призначені.

Кримінальній відповідальності підлягають фізичні осудні особи з 16 років, а за окремі види злочинів, визначених Кримінальним кодексом, з 14 років. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Установлюються основоположні принципи цивілізованого кримінального права. Нові види економічних злочинів. Гуманізація системи покарань.

1. Шлюбно-сімейні відносини у Великому князівстві Литовському.

За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили з виконанням кількох умов:

• На­самперед наречені мали отримати згоду батьків.

• Ввимагалася публічність укладення шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля.

• Подружжя мало сплатити владі грошовий податок.

З XVI ст. в Литовсько-Руській державі узаконили форму церков­ного шлюбу. Набули поширення заручини, що скріплювалися свід­ками та символічними діями. Шлюб мав бути укладений в обумов­лений термін. У разі неявки однієї зі сторін на вінчання передбача­лися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, котрі уклали шлюб за звичаєвим правом, за розлу­ченням зверталися до світського суду, вінчані - до церковного.

Церква охороняла шлюб і сім'ю значно ширшим арсеналом за­собів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначило лише два приводи для розлучення - перелюбство і три­валу та невиліковну хворобу одного з подружжя.

У шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його панівне становище в родині. Він був власником будинку, а отже, і всіх осіб, які прожива­ли в ньому.

За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дру­жина вступала до шлюбу з посагом. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного май­на. Недоторканність посагу дружини гарантувалася «віном» чолові­ка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько — дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найм, словом, використати замість себе як засіб повернення боргу. Влада батька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так і над зятями й невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в заставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.