4. Взаємозв’язок соціальної педагогіки та соціальної роботи.

Соціальна робота спрямована передусім на спонукання особистості (клієнта) до самовиховання, самовизначення мети і сенсу життя, що досягається завдяки залученню індивідів, груп до продуктивної соціальної поведінки, безперервної освіти (самоосвіти).

Ефективність соціальної роботи значною мірою залежить від вихованості людей, педагогіка певною мірою виконує для неї і прогностичні функції. Вона відіграє провідну роль у визначенні способів, шляхів і засобів розвитку суб’єктів соціальної роботи.

Важливими педагогічними аспектами соціальної роботи є формування гуманістичних цінностей, що визначають світогляд людини, її готовність до співробітництва, надання допомоги. Педагогічні знання як частина загальної культури затребувані у сфері соціальної роботи і соціальної допомоги сім"ям, людям похилого віку, безробітним, людям із функціональними обмеженнями, бездомним, представникам інших соціально вразливих груп.

Інколи ці дисципліни ототожнюють або взаємопідмінюють, вдаючись до більш широкого чи вужчого їх тлумачення («соціальна робота — складова частина соціальної педагогіки», «соціальна педагогіка є основою соціальної роботи» тощо). Іноді стверджують, що всіх педагогів можна вважати соціальними працівниками, але не всіх соціальних працівників — педагогами, наприклад, патронажних працівників, які доглядають за людьми похилого віку. Насправді обидві ці дисципліни можуть мати справу з представниками соціально вразливих груп населення, використовувати однаковий психолого-педагогічний інструментарій, їм обом властивий прикладний характер. Проблема лише в тім, що в розвинутих країнах немає однозначного тлумачення соціальної роботи, а соціальна педагогіка як фах поширена у небагатьох із них і є переважно навчальною дисципліною. Попри те, деякі фахівці виокремлюють соціально-педагогічну модель практики соціальної роботи, яка сфокусована на ідеї допомоги шляхом виховного впливу на процес соціалізації індивіда, соціальної групи, який здійснюється через систему інститутів — сім’ю, школу, позашкільні заклади, що мають коригувати формування соціальних якостей особистості відповідно до суспільно значущих цінностей, обмежувати або активізувати вплив зовнішніх і внутрішніх факторів.

Педагогічна і соціальна діяльність завжди пов’язані з пошуком, творчістю конкретних людей у конкретних ситуаціях. Тому важливим є оволодіння принципами і методами соціальної педагогіки, яка охоплює систему цілеспрямованої, педагогічно організованої підтримки життєвих сил і можливостей особистості. її знання навколишнього світу і людей необхідні соціальним працівникам, усім, хто визначає соціальну політику держави й забезпечує її виконання.

5. Сім’я як фактор соціального виховання.

Cім’я – динамічна мала група людей, котрі разом проживають, пов’язані родинними відносинами (шлюбу, кровної спорідненості, усиновлення, опіки), спільністю формування і задоволення соціально-економічних та інших потреб, взаємною моральною відповідальністю.

Сім’я також визначається як соціально-педагогічний інститут та особлива соціальна система, яка є підсистемою суспільства. Як виховний інститут нуклеарна сім’я складається з трьох основних підсистем: чоловік – жінка; батьки – діти; дитина – дитина. Ці системи дещо автономні одна від одної, проте взаємозалежні у повсякденному житті.

Протягом усього життєвого шляху особистості сім’я є тим найближчим мікросоціальним оточенням, яке опосередковує і визначає своєрідність її життєдіяльності, тому сім’я виступає провідним мікрофактором соціалізації особистості. Основні соціалізуючи функції сім’ї, передусім, полягають у забезпеченні фізичного та емоційного розвитку індивіда; формуванні статевої ідентифікації дитини; її розумовому розвитку та розвитку здібностей і потенційних можливостей; забезпеченні дитині почуття захищеності; формуванні ціннісних орієнтацій особистості; оволодінні дитиною основними соціальними нормами.

Сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства. В процесі свого розвитку сім’я набула функцій, які тільки в сукупності забезпечують повноцінність її існування, саморозвитку та широку життєдіяльність як соціального інституту.

Кожна сім’я відрізняється одна від одної такими основними параметрами: соціально-культурний – освітній рівень подружжя, їх участь у житті суспільства; соціально-економічний – майнові характеристики сім’ї, зайнятість подружжя у сфері суспільного виробництва; технікогігієнічний – умови проживання, обладнання житла, особливості способу життя; демографічний – кількість членів сім’ї.

Особливості соціалізації дитини в сім’ї обумовлені, передусім, особливостями батьківства. Це соціально-психологічний феномен, що є сукупністю знань, уявлень та переконань стосовно себе у батьківській ролі, які реалізуються у всіх проявах поведінкової складової батьківства.

Щоб створити сприятливі умови для соціалізації дитини в сім’ї, необхідне дотримання таких основних умов:

- ставлення до дитини як до рівної;

- повага до дитини – визнання її особистості;

- згода з дитиною, а не примушення підкорятися волі батьків;

- оптимістична віра в можливості дитини, в її найкращі якості;

- справедливість та міра в заохоченнях і покараннях;

- створення відповідного поля можливостей для розвитку дитини;

- допомога дитині в задоволенні її потреб в пізнанні, самовираженні;

- визнання права дитини на власний вибір;

- створення доброзичливої атмосфери в сім’ї.

Отже, сім’я – головне середовище для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного та соціального розвитку особистості.

Найважливішими особливостями життєдіяльності сім’ї є добре налагоджений побут, стійкі міжособистісні стосунки та сприятлива морально-психологічна атмосфера.