40. Хх з’їзд кпрс і Україна. Розвінчання культу особистості Сталіна.

Після смерті Сталіна в березні 1953 р. країна отримала в спадщину страшний спомин про криваві репресії, мільйони загублених і скалічених людських душ і разом з цим – жорстоку тоталітарну систему.

Зрозуміло, що смерть «вождя усіх часів і народів» не означала загибелі ні сталінізму, ні тоталітаризму, котрі за довгі роки свого Існування глибоко укоренилися у свідомості людей.

Але перші кроки на шляху десталінізації України стали відчутними досить швидко – відразу після фактичного визнання в березні 1953 р. М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС і його офіційного обрання на цю посаду у вересні 1953 р.

З його приходом до влади починаються суттєві кадрові перестановки і зміни керівництва на місцях.

Крім України, зміна партійного керівництва в цей час також відбувається у Литві та Латвії. Не виключено, що ці кадрові маніпуляції були заздалегідь сплановані Л.Берією, який готувався захопити державну владу саме за допомогою партійної верхівки неросійських національних республік, що йому й інкримінувалося під час арешту в червні 1953 р.

Але українське керівництво не підтримало Л.Берію. Як згодом з'ясувалося, колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал Т.Строкач з ризиком для власною життя повідомив М.Хрущова про підготовку антидержавної змови.

Прихід М.Хрущова до влади певною мірою вплинув на процес українізації керівних кадрів як Української РСР. так і Радянського Союзу в цілому. Адже перемогою над своїми політичними опонентами Хрущов багато в чому був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще і часів свого перебування на посту першою секретаря ЦК КП(б)У.

Як наслідок, вже XVIII з'їзд КПУ, що відбувся в березні 1954 р., посилив тенденцію подальшої українізації партійного керівництва республіки. Зокрема, в новообраному складі ЦК Компартії України питома частка українців зросла з 62% до 72%, усі вісім членів політбюро були українцями, українці одержали посади не лише першого і другого (О.Кириченко і М.Підгорний), але й ще двох секретарів Центрального Комітету.

Ці позитивні зміни торкнулися і республіканського державного апарату, в якому високі урядові посади зайняли драматург О.Корнійчук, Семен Стефаник, син відомого українського письменника Василя Стефаника, та інші українські громадсько-політичні діячі.

На чолі профспілок України також замість росіянина А.Клебанова було поставлено українця К.Москальця. Значні кадрові перестановки відбулися в республіканському міністерстві внутрішніх справ після арешту соратника і однодумця Л.Берії в Україні П.Мешика.

Помітно зросло представництво українців і у всесоюзному керівництві. Зокрема, перший секретар ЦК КПУ О.Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду увійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад Збройних Сил СРСР.

У цей період намітилися нові тенденції у формуванні української політичної еліти. В ній стали переважати люди, що починали свою трудову діяльність в сільськогосподарському виробництві і були з ним міцно пов'язані. Більшість з них походила з центральних і північно-східних регіонів України.

Ця нова хвиля українізації вищих щаблів партійної і державної влади була викликана двома важливими обставинами. З одного боку, вона засвідчила зміни, що відбулися в Україні після Другої світової війни, насамперед, – консолідацію української нації; з іншого – продемонструвала нове ставлення союзного центру до республіканського керівництва. Зокрема, М.Хрущов для того, щоб обмежити владу своїх опонентів, погоджувався на надання більших повноважень національним керівництвам у вирішенні важливих республіканських проблем. Внаслідок цього можливості керівних партійних і державних органів республіки помітно зросли, посилюючи автономістські домагання й особисті амбіції їх лідерів.

Надзвичайно важливим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 р.

У звітній доповіді М.Хрущова не містилось ніяких сенсаційних заяв. У ній, навпаки, підтверджувався декларований курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні і соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва», запровадженого в країні в останні роки.

Ці питання були також у центрі уваги делегатів, що виступали на з’їзді. Лише А.Мікоян у своєму виступі обережно торкнувся проблеми «культу особи Сталіна», піддавши сумніву деякі висновки відомого сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» (зокрема, огляду подій громадянської війни в Україні), і вперше публічно заявивши про те, що С.Косіор та В.Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу».

В останній день роботи з'їзду, коли затверджувалися результати голосування по виборах керівних органів партії, Хрущов повідомив делегатів, що вони мають зібратися на закрите засідання. В ніч з 24 на 25 лютого М.Хрущов протягам чотирьох годин зачитував делегатам з'їзду доповідь «Про культ особи і його наслідки».

З цієї доповіді делегати з'їзду дізналися про «політичний заповіт» В.Леніна, існування якого довгі роки замовчувалося і заперечувалося керівництвом партії. В доповіді розповідалося про спотворення Й.Сталіним принципу демократичного централізму, пов'язані з цим «сталінські чистки» і масові репресії. Крім цього, М.Хрущов практично розвінчав міфи про Й.Сталіна як «нащадка» та «геніального продовжувача» справи Леніна, «видатного воєначальника», який насправді був головним винуватцем жахливих поразок Червоної Армії в 1941-1942 рр.

На з'їзді вперше була показана справжня постать Й.Сталіна – постать жорстокого тирана і диктатора. Доповідь М.Хрущова буквально шокувала багатьох комуністів, За спогадами учасників з'їзду, кілька делегатів навіть втратили свідомість, їх тихо винесли із зали засідань.

Варто зазначити, що критика культу особи Й.Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але все-таки поверховою і не досить глибокою. Вона не містила в собі серйозного аналізу системних засад і головних причин формування режиму особистої влади колишнього вождя радянської держави. Головні витоки сталінського культу вбачалися насамперед у гострій невщухаючій класовій боротьбі і головне – у негативних рисах характеру самого Сталіна.

Незважаючи на величезну інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М.Хрущова скоріше маскувала, ніж змальовувала справжню картину злочинів сталінізму. В ній, зокрема, засуджувалися лише зовнішні сторони тоталітаризму («культ особи») і найбільш вражаючі події зловживання державою владою (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх етапах соціалістичного будівництва вважалася правильною. З'їзд не обговорював доповіді М.Хрущова, а прийняв з цього питання лише стислу постанову, що містила всього декілька рядків.

Проте й ця обмежена критика позитивно вплинула на оздоровлення політичної і морально-психологічної атмосфери в суспільстві.

Саме вона дозволила розтопити кригу людського страху і довготривалого мовчання, розкривши нарешті правду про методи соціалістичного будівництва в СРСР.

Закономірним наслідком XX з'їзду КПРС став справжній переворот у суспільній свідомості, перегляд сталих стереотипів мислення, критична оцінка подій минулого. Цей переломний період у житті радянських людей, за влучним висловом І.Еренбурга, був згодом названий «Хрущовською відлигою», як своєрідне короткочасне потепління серед зими.

Насправді ж, суть існуючого політичного режиму фактично не змінювалася. Але його провідники вже не наважувалися використовувати в управлінні державою жорстокі терористичні методи.

41. Економічні та політичні реформи М.С.Хрущова, їх сутність та наслідки для УРСР. Залікувавши страшні рани війни, піднявши з руїн народне господарство. радянські люди створили необхідні умови для подальшого розвитку економіки у масштабах, які перевищували довоєнні.

Помітне місце на цьому шляху зайняв XX з'їзд КПРС, де була проголошена програма створення глиною народногосподарського комплексу, що мав охопити усі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну в межах усієї країни.

Важливими чинниками виконання цієї економічної програми вважалися; безперервний технічний прогрес, швидке зростання продуктивності праці, подальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення матеріального і культурного рівня життя народу.

Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить розв'язання головного економічного завдання СРСР – в історично стислий строк наздогнати і випередити економічно найбільш розвинуті країни світу.

50-ті роки, особливо їх друга половина, виявилися найбільш успішними у розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР а цілому.

Серед економічних реформ М.Хрущова найбільш відомою і суперечливою була радикальна децентралізація управління промисловістю. У відповідності з нею в лютому 1957 р. було ліквідовано більшість галузевих міністерств, а замість них створено територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. Внаслідок цього було скорочено 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств.

Натомість було створено 103 раднаргоспи, в т.ч. 11 – в Україні. Вони об'єднували 2,8 тис. підприємств, що виробляли більшу частину промислової продукції республіки. Найбільшими в Україні були Київський, Харківський і Львівський раднаргоспи.

Із створенням цих нових органів управління народним господарством місцева політична еліта вперше дістала можливість тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно зміцнювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були зосереджені основні важелі управління створеними раднаргоспами.

Зрозуміло, що партійні керівники областей, де раднаргоспів не було, намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, в 1960 р. в республіці було сформовано додатково ще три нові ради народного господарства – Кримську, Полтавську і Черкаську.

Запроваджуючи радикальні економічні перетворення, М.Хрущов розраховував більше на їх політичні наслідки. Реформа управління промисловістю, посилюючи позиції місцевих господарників, водночас послаблювала владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу відчули, що втрачають контроль над економікою. Не випадково вже через місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була здійснена спроба державного перевороту в СРСР.

Здійснивши рішучу заміну галузевого управління промисловістю територіальним, М.Хрущов мав змогу зробити і наступний реформаційний крок – перенести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було запровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств та активізувати матеріальне заохочення трудівників. Але на цей важливий крок на шляху реформ М.Хрущов так і не наважився.

Але економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через декілька років довелося знову повернутися до централізованого управління.

Це відбулося спочатку за рахунок створення центральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані, внаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, а згодом виник і єдиний союзний керівний економічний центр – Рада народного господарства СРСР. Вона й стала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспів усіх республік.

Такий відвертий відступ від економічних реформ завершився утворенням у 1963 р. Вищої ради народного господарства СРСР, в обов'язок якої входило керівництво усіма органами управління народним господарством країни.

Незважаючи на нескінченні організаційні зміни в керівництві народним господарством, економіка республіки за часів Хрущова в цілому розвивалася добре. Темпи розвитку промисловості України перевищували середні по Радянському Союзу.

Зокрема, в Україні було збудовано цілу низку великих теплових і гідроелектростанцій (Сімферопольська, Слов'янська, Дніпродзержинська, Каховська, Кременчуцька та ін.). У республіці було освоєно нові вугільні басейни (Львівсько-Волинський і Дніпровський), газові родовища на Полтавщині та Харківщині.

Прискореними темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший у Європі Південний гірничо-збагачувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі і мартени. Все це дало змогу Україні за рівнем виробництва металургійної продукції на душу населення випередити високорозвинуті країни світу. Правда, слід визнати, що при цьому якість металу залишалася низькою.

Величезний обсяг робіт було здійснено в справі розвитку хімічної промисловості країни. В 1959-1963 рр. в Україні було побудовано 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Швидкими темпами в цей період розвивалися Лисичанський і Рубіжанський хімкомбінати, Горлівський азотнотуковий завод. Були збудовані і дали продукцію чотири гіганти «великої хімії» – Роздольський гірничо-хімічний комбінат. Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. У середині 60-х рр. вони давали п'яту частину всієї валової продукції галузі.

Певні здобутки за роки хрущовських реформ мали місце і в машинобудуванні. За цей час фактично було створене вітчизняне автомобілебудування, налагоджене виробництво сучасних машин для гірничорудної промисловості, що дало змогу економічно вигідно видобувати корисні копалини відкритим способом.

З 1956 р. у Ворошиловграді (нині – Луганськ) та Харкові розпочали виготовляти тепловози, що дозволило припинити виробництво паровозів і перейти на тепловозну й електровозну тягу.

На Харківському авіазаводі було налагоджено серійний випуск першого в світі швидкісного турбореактивного літака Ту-104. У свою чергу Київський авіазавод почав випускати турбогвинтовий лайнер Ан-24. який широко використовувався на внутрішньосоюзних повітряних маршрутах.

Стали помітними певні позитивні зрушення й у традиційно відсталих сферах економіки – харчовій і легкій промисловості. Тут стала впроваджуватися нова імпортна техніка, що надходила з країн Ради Економічної Взаємодопомоги. Це дало змогу дещо активізувати ці важливі галузі економіки. Цікаво, що в зазначені роки на підприємствах важкої індустрії вперше за радянські часи у спеціально створених цехах розпочали виробництво товарів широкого вжитку, що великою мірою сприяло зростанню народного добробуту.