2.2. Основні етичні теорії античного світу

В античні часи виникло чимало етичних вчень і шкіл. Найбільш впливовими серед них були вчення софістів, кініків (циніків), стоїків, скептиків, неоплатоніків. Важливу персональну роль у розробці етичних ідей відіграли Сократ, Платон, Арістотель, Антісфен, Сенека, Марк Аврелій, Епікур, Піррон, Секст Емпірик, Ціцерон, Плотін. Перші етичні повчання містяться в міфах і творах Гомера, Гесіода, Есхіла, Софокла, Еврипіда. В поемах Гомера у художньо-образній формі відображається діалектика сущого й належного як провідна моральна проблема. На її грунті в духовній культурі Давньої Греції формуються дві протилежні концепції моральності, що уособлюються міфологічними постатями олімпійських богів Аполлона і Діоніса. Суперечлива взаємодія аполлонічного і діонісійного проходить через всю історію європейської культури. Вона певною мірою визначає сенс етичних пошуків античних мислителів.

У V ст. до н. є. з'являється школа софістів. Вони абсолютизували момент релятивізму (відносності) у пізнанні й оцінюванні. Творчим початком світу софісти вважали людину. Головні тези софістів: людина є мірою всіх речей (принцип суб 'єктивізму); усе є відносним (принцип релятивізму).

Теза «Ното mensura» (людина — міра) становить ядро мислення софістів. Моральні цінності у софістів не існують від природи, а вини­кають на основі домовленостей. Вони залежать від інтересів і користі людини і є відносними. В такий спосіб софісти обґрунтовували надпри­родну сутність моралі й етики.

З критикою етичних поглядів софістів, їх релятивізму і абсолютиза­ції особливою виступив Сократ (470 — 399 до н. є.). Він вважається зас­новником автономної етики. В центрі його етичного вчення стоїть питан­ня про благо (агатон) і чесноти (арете). Спонукою до цього Сократ вважав напис на оракулі в Дельфах "'Пізнай самого себе". На думку Сократа, причиною існування зла в світі є незнання того, що є добром. Відтак той, хто знає —добрий. Однак переважна більшість людей перебуває у стані омани. Розум повинен управляти волею і пристрастями. Моральність тотожна розумності і мудрості. Вона визначається ступенем піднесення особистості над даним їй від народження природним началом. Сократу належить думка про те, що всі приватні цілі, інтереси і вчинки людей, які живуть у суспільстві, повинні підкорятися загальній і вищій меті, що і є найвищим благом. Сенс моральної філософії Сократа визначається як етичний раціоналізм.

Сократівську лінію у розвитку філософії продовжив його учень Платон (427-347 до н. є.). Морально-етичний аспект філософії Платона пов'язаний з розрізненням трьох частин душі: афективної, вольової і розсудливої і запал як два "коні" душі, якими править "візник" — розум), чому відповідають фундаментальні чесноти — стриманість, мужність і мудрість.

ЧАСТИНИ ДУШІ

ЧЕСНОТИ

►Розумність

►Воля

►Емоції

►Мужність

►Поміркованість

►Мудрість

На думку філософа, кожна людина мусить вести такий спосіб життя і займатися тією діяльністю, які відповідають природі її душі. За цієї умови земне життя людей у суспільстві буде наближатися до порядку, який існує у світі ідей. Рівновагу між основними чеснотами покликана забезпечити справедливість. Ця рівновага робить життя лю­дини корисним і свідомим. Порушення справедливості приводить до порушення процесу реалізації реального блага в житті людини і держави.

Без справжніх ідей, що керують увагою, пізнання самого себе стика­ється із нездоланним бар'єром, створеним мисленням та концепціями, занесеними в душу культурою і субкультурою, що оточує людей. Ідеї потрібні для того, щоб звільнитись від концепцій. Втілені у великих вчителях великі ідеї перетворюються на чисту енергію і любов — учитель живе та діє ідеями, вони стали його буттям.

Важливим в етичному аспекті є вчення Платона про безсмертя людської душі. Ціннісна установка людини за Платоном полягає у якомога більш повному відчуженні від світу позірного буття і осягненні досконалості світу ідей, постійному духовному зростанні особистості. В етичному вченні Платона виразно прослідковується космологічне і міфологічне обґрунтування моралі, яка виступає соціальним феноменом лише за своєю практичною дією, але не за походженням і сутністю.

Впливовим напрямом у царині античної етики був кінізм, або цинізм. Термін '"кінізм" походить від назви пагорбу в Афінах Кіносарг (грец. "пильний пес"). На цьому пагорбі був розташований гімназій, де викладав фундатор школи кініків Антісфен (444 — 368 до а. є.). Окрім Антісфена, видатними постатями цієї школи були Діоген Сінопський і Кратет Фіванський.

Історики філософії відносять кініків до сократичних шкіл на підставі того, що вони поєднували філософування і спосіб життя. Центральне місце у філософії кіні­ків посідають етичні проблеми. Кініки ідеалізували первісну "природну" людину, висунувши гасло "Назад до природи!". їх школі властива виразна орієнтація на минуле і діонісизм. Кініки з песимізмом ставилися до історичного поступу. Вони розглядали його як відхід від блаженного стану „золотого віку", який вони відносили до прадавніх часів. Особисто Антісфен розвинув думку Сократа про те, що щастя і чесноти закладені у самій людині і цілком залежать від її розуму і волі. Антісфен вважав, що щастя співпадає з доброчесністю і полягає у внутрішній свободі людини, у її повній незалежності від усього зовнішнього і, в першу чергу, від суспільства. Ідея відмови від соціальної адаптації знаходить вираз у гаслі кінізму "Без громади, без домівки, без вітчизни", яке закликало до свідомого вибору асоціального маргінального статусу. Саме у кінізмі народилася ідея космополітизму і набуло етичного змісту поняття космополіта — громадянина світу.

Кініки проголошували необхідність вільної праці і вважали її благом. Ця їх позиція знімала з трудової діяльності тавро рабського обов'язку і підносила вільну працю на себе в античному розумінні у ранг космічної необхідності, що повертає людині її відчужену сутність. Так, вперше в історії європейської думки праця набула статусу етичної категорії для виміру цінності людини.