2.3. Релігійно-етичні вчення доби середньовіччя

Середньовіччя за стандартним датуванням хронологічно охоплює V — ХV ст. Для духовної культури Європи цей період позначений станов­ленням, поширенням і ствердженням християнства, а для Сходу — ви­никненням і розповсюдженням нової світової релігії — ісламу. Ці два чинники визначили особливості розвитку етичної думки протягом май­же тисячоліття.

Релігійно-етичне вчення християнства ґрунтується на трьох фунда­ментальних ідеях:

— ідеї гріховності всього людства;

— ідеї спасіння кожної людини;

— ідеї викуплення всіх людей Христом.

Фундатором релігійно-етичної доктрини Середньовіччя вважається Філон Александрійський (25 р. до н.е. — біля 50 р.н.е.). Етична доктрина Філона побудована на синтезі морального кодексу Тори й етичного вчен­ня римських стоїків. Він вважав, що люди страждають через своє поне­волення матерією. Проте Боже Провидіння відкриває людям шлях до блаженства через аскезу.

Бог створив людину вільною, щоб вона застосовувала даровані їй сили, добровільно і свобідно обирала гідну мету, розрізняла добро і зло, піднесене і низьке, називала власними іменами справедливість і несправедливість, доброчесність і порок, обирала добре й уникала поганого.

Філон Александрійський

У II ст. відбувається оформлення апологетики, або патристики, яка стала провідним напрямом розвитку етичної думки раннього Середньовіччя. Видатними представниками цього напряму були Тертулліан, Оріген, Кіпріан, Юстин, Філософ, Татіан, Афінагор, Мінуций Фелікс, Климент Александрійський, Лактанцій, Августин Аврелій. Нова християнська етика значною мірою формувалась у процесі критики амо­ральности язичництва. Головним постулатом цієї критики було тверд­ження, що аморальність не може бути властивістю Бога, який уособ­лює вище благо, а отже, аморальність язичницьких культів свідчить про їх неправдивість. Так принцип моральності набирає у пізнанні ста­тусу критерію істини.

Спираючись на вчення стоїків, апологети розвивали моральні ідеї гуманного ставлення до людини, зміцнивши їх посиланням на авто­ритет Бога і поєднавши їх з практикою. Бог дарував людині мудрість і людинолюбство, тому для християн на першому місці стоїть шанування Бога, а безпосередньо за ним і у тісному зв'язку з ним — милосердя і людяність (miserocordia vel humanitas). Людяність., милосердя, співчуття, любов до людей — ось ті почуття, які стверджує і обстоює етика апологетів.

Вищим зв'язком людей між собою є людяність (humanitas); і хто розриває його, повинен вважатися злочинцем і братовбивцею.

Лактанцій

Основні положення моральної доктрини а вгустина

— вище призначення людини полягає в її спасінні, яке неможливе без релігійної моралі;

— свобода волі приводить людину тільки до гріха; до добра її веде тільки Бог;

— Бог — єдине джерело моральних норм і оцінок;

— блага поділяються на ті, які слід любити і якими можна насо­лоджуватися, і на ті, якими потрібно тільки користуватися; до перших належить любов до Бога як до вічного добра; до других — всі речі і блага світу;

— земні блага — тільки засіб культивування позаземних цінностей.

Християнство вважає всіх людей братами в прямому смислі, остільки всі походять від першої людини. Сущим злодійством є ненависть до лю­дини навіть якщо вона є в чомусь винною.

Найвидатнішим представником класичної патристики був Августин Блаженний (354 — 430). Він систематизував моральні ідеї християнства у цілісну етичну доктрину. Августин узгодив неоплатонівське вчення про зло зі своєю ідеєю креаціонізму (створення світу і людиною яка стала наріжним каменем католицької, православної і про­тестантської етики. До ХІІІ ст. августиніанство було пануючою доктри­ною в західноєвропейській етичній думці, потім його витіснили орієнто­вані на арістотелізм доктрини, зокрема томізм.

Християнізація Київської Русі в X ст. створила сприятливі умови для поширення писемности і становлення самобутньої філософської думки. Філософія Київської Русі своїм стрижнем мала етичну проблематику. Про це свідчать «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать», «Ізборники Святослава», «Повчання Володимира Мономаха» тощо. Цен­тральною постаттю цього періоду вітчизняної культури був митрополит Іларіон, автор «Слова про Закон і Благодать». Його діяльність і творчість припадають на першу половину XI ст. У своєму творі Іларіон стверджує протилежність моралі Закону Старого Завіту моралі благодаті Нового Завіту. На його думку, старозавітна іудейська мораль має вузько етнічний характер на відміну від універсалізму євангельської моралі.

Тожде оправдание июдейско скупо бо зависти ради, не бо ся І простирааше в иныя язики, но токмо июдеи бе единой, христианыих же спасение благо и щедро простираяся на все края земленыя.

Митрополит Іларіон

ЕТИЧНА ДОКТРИНА ІЛАРІОНА

■ старозавітна іудейська мораль має вузько етнічний характер на відміну від універсалізму євангельської моралі

■ зміст благодати утворює євангельська істина

■ немає обраних, всі є рівними

На думку Іларіона, зміст благодати утворює євангельська істина. Вона вища за тимчасову користь, за саме людство. Вона обумовлює животворне буття, породжує спасіння. Закону є чужим уявлення про вище благо, свободу, він цілком занурений у буденне, в марноту земних пристрастей. Він не очищає, не робить шляхетним, а тільки спричиняє гнів і злочинність, заздрість, судові позиви. Для київського книжника цілком зрозуміло, що благодать, усуваючи закон, приводить до знищення рабства. Закон замінюється благодаттю, рабство — свободою. Відтепер немає обраних, а всі є рівними. Ті, хто пізнали істину, стали новими людьми, осягнули нові ідеї про призначенні і цінність людини. Таке осмислення євангельської доктрини набувало конкретного політичного значення, бо на основі Святого Письма стверджувало право Київської держави на незалежне і рівноправне існування серед інших країн і народів. В цьому полягає головний етичний пафос доктрини євангельської моралі митрополита Іларіона. Варто наголосити, що етичний євангелізм Іларіона на три з половиною століття випередив євангелізм Реформації.

У період пізнього Середньовіччя в етичній думці посилюється міс­тична тенденція. В містиці домінує ірраціонально-інтуїтивне трактування моралі. Відомими представниками цього напряму були Бернар Клервоський (1091 —1153), Майстер Екхарт (1260 —1327), Йоган Таулер (1300 — 1361) та ін. Провідною школою містиків була Сен-Вікторіанська (за назвою монастиря св. Віктора, розташованого неподалік від Парижу). Містики прагнули до злиття з Богом і сповідали аскетизм. У кого Бог не став внут­рішнім духовним надбанням, хто шукає Бога десь ззовні, спираючись на предмети, створенні людьми чи у святих місцях, той Бога не має. В цьому випадку людині перешкоджає не тільки погане товариство, але й порядне товариство, не тільки вулиця, але й Церква, не тільки злі слова і вчинки, але й так само і добрі. Бо перепона знаходиться в середині самої людини.

Для такої людини Бог ще не став внутрішнім світом, тому для неї світ посідає місце Бога.

Майстер Екхард

Тому, хто шукає Бога ззовні, поза собою, заважають матеріальні об'єкти. Людина проектує Бога на зовнішній об'єкт, внаслідок чого цей об'єкт набуває для людини особливої цінності і здійснює на неї надзви­чайно сильний вплив, тримаючи людину в певній рабській залежності. Отже, така орієнтація на зовнішній світ є гріховною і аморальною.

Видатною постаттю періоду високої схоластики був Тома Аквінський (1225 —1274). Він був удостоєний почесн. звання «Ангельського док­тора» , а в 1323 р. оголошений святим Римо-католицької церкви. В 1879 р. його вчення — томізм — було проголошене офіційною релігійно-філософською доктриною Ватикану. В наші дні модернізований томізм (неотомізм) залишається одним з потужних напрямів теологічної і філософської думки в світі.

Головним джерелом соціально-філософських поглядів Аквінського стали твори Арістотеля. Слідом за Арістотелем він розрізняв розум теоретичний і практичний, який знаходить вираз у вольових вчинках.