2. Нетарифні методи:

• кількісні (квотування імпорту, ліцензування експорту й імпорту, «добровільні обмеження» експорту);

• приховані (державні закупівлі, вимога про вміст місцевих компонентів, технічні бар'єри, податки й збори). Все це стосується переважно імпорту;

• фінансові (субсидії, кредитування експортерів, а також демпінг. Це пов'язано з експортом).

Головним інструментом (методом) торговельної політики є митний тариф. Залежно від контекстів митний тариф може бути визначений:

• як зведення ставок мит, застосовуваних до товарів, що переміщуються через митний кордон;

• як конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввозі певного товару на митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу повністю збігається з поняттям мита.

Мито – це обов'язковий внесок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту. Воно є різновидом акцизного податку.

Мита виконують такі функції:

• фіскальну, котра стосується й імпортного й експортних товарів, метою таких мит є поповнення державного бюджету;

• протекціоністську (захисну), що стосується імпортних мит, за допомогою яких держава відгороджує місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;

• балансувальну, яка стосується експортних мит, установлених з метою запобігання небажаному експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових;

• функція, пов'язана з політичними й ідеологічними мотивами. Зазвичай стосується мита, яке накладають на стратегічні товари (на нові технології, зерно й інші важливі продукти харчування, медикаменти). Їх часто використовували західні країни проти соціалістичних країн з метою загострення в них соціально-політичної обстановки, сьогодні використовують проти таких країн, як Іран, Ірак та інші.

Класифікація мит

За способами стягнення:

- адвалорні – нараховуються у відсотках до митної вартості оподатковуваних товарів (наприклад, 20% від митної вартості).

Митна вартість товару – це нормальна ціна товару, яка складається на відкритому ринку між незалежними продавцями й покупцями, за якою він може бути проданий у країни призначення у момент подання митної декларації;

• специфічні – нараховуються у встановленому розмірі за одиницю оподатковуваного товару (наприклад, 10 дол. за 1 т);

• комбіновані – поєднують обидва названих види митного обкладання (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10дол. за 1 т).

Сильною стороною адвалорних мит є те, що вони підтримують однаковий рівень захисту внутрішнього ринку незалежно від коливання цін на товар, змінюються лише доходи держбюджету.

Слабкою стороною адвалорних мит є те, що вони передбачають необхідність митної оцінки вартості товару.

Ціна товару може змінюватися залежно від рівня обмінного курсу валюти, процентної ставки й ін. Тому застосування адвалорних мит пов'язане із суб'єктивністю оцінок, що залишає місце зловживанням.

Специфічні мита зазвичай накладаються на стандартизовані товари й мають переваги, оскільки прості в практиці й у більшості випадків не залишають свободи для зловживань. Але в них є й недолік: рівень митного захисту з їхньою допомогою сильно залежить від коливання цін на товари. У результаті, коли імпортні ціни зростають, рівень захисту внутрішнього ринку за допомогою цих мит падає. З іншого боку, коли імпортні ціни падають (під час економічного спаду), специфічний тариф збільшує рівень захисту вітчизняних виробників.

За об'єктом обкладання:

• імпортні – мита, які накладаються на імпортні товари. Вони є переважними у всіх країнах і використовуються, головним чином, для захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції;

• експортні – мита, які накладаються на експортні товари при випуску їх за межі митної території держави. Застосовуються рідко, зазвичай у випадках великих відмінностей на рівні регульованих цін і вільних цін світового ринку. Вони мають, як правило, на меті скоротити експорт і поповнити держбюджет (Петро 1 уводив такі мита з метою розвитку вітчизняного виробництва й вивозу готової продукції, а не сировини);

• транзитні – мита, які накладаються на товари, перевезені транзитом через територію даної країни. Використовуються рідко, переважно як засіб торговельної війни.

За типами ставок:

• постійні – це митний тариф, ставки якого одноразово встановлені органами державної влади й не можуть змінюватися залежно від обставин. Це переважна більшість мит;

• змінні – митний тариф, ставки якого можуть змінюватися у встановлених органами державної влади випадках (при зміні рівня світових або внутрішніх цін, рівня державних субсидій експортерам і т.д.). Це робиться рідко; наприклад, у Західній Європі лише в межах єдиної сільськогосподарської політики.

Нетарифні торговельні бар'єри

Нетарифні обмеження здійснюються адміністративними, фінансовими, кредитними й іншими заходами.

Нетарифні бар'єри класифікуються таким чином:

• обмеження, пов'язані з державним втручанням у зовнішню торгівлю (субсидування експорту, державні закупівлі, торговельні операції державних підприємств і т.д.);

• стандарти, включаючи вимоги до упаковки й маркування товарів;

• специфічні торговельні бар'єри (квотування й ліцензування імпорту, установлення максимальних цін);

• імпортні збори (імпортні депозити, кредитні обмеження й т.п.).

Останнім часом саме нетарифні бар'єри є головною загрозою вільній торгівлі між країнами. Кількість нетарифних обмежень збільшується в 4 рази кожні 15 років. Зараз більше половини світової торгівлі є об'єктом нетарифних обмежень у тій або іншій формі. Цьому є причини:

1. більшість нетарифних бар'єрів не регулюється міжнародними відносинами, тому їхнє введення є прерогативою урядів окремих країн;

2. нетарифні обмеження зазвичай не приводять до негайного підвищення ціни товару, а отже, не лягають додатковим податковим тягарем на споживача, як це відбувається при введенні мита. Тому населення спокійно сприймає звістку про введення нетарифних бар'єрів, а в уряду в цьому плані розв'язані руки.

Особливо слід сказати про такий вид нетарифних обмежень, як імпортна квота, найпоширеніший в усьому світі.

Квота – це встановлення максимальної суми або кількості товару, що може бути імпортований в країну за певний період часу.

Квотування здійснюється урядовими органами на основі видачі ліцензій. Ліцензія є документом, що дозволяє ввіз у країну певної кількості товару в межах виділеної квоти. У той же час уряд забороняє неліцензований імпорт.

Практикується продаж квот:

• на відкритому аукціоні (такий конкурсний продаж не тільки дає державі дохід, але допомагає в боротьбі з корупцією в зовнішньоторговельних операціях);

• адміністративні методи. У цьому випадку ліцензії одержують ті фірми, які закріпилися на ринку даного товару й на справі довели свою здатність ефективно працювати в зовнішній торгівлі. Однак цей метод не дає дохід в державну скарбницю й створює сприятливий ґрунт для хабарів і корупції.

Імпортні квоти дістали великого поширення після Другої світової війни в країнах Західної Європи, а сьогодні вони практично застосовуються всіма розвиненими країнами для захисту головним чином свого сільськогосподарського виробництва. Країни, що розвиваються, використовують імпортні квоти як засіб збалансування платіжних балансів і стимулювання імпорту, що заміщає продукцію обробної промисловості.

Останнім часом став широко використовуватися й такий вид нетарифних бар'єрів, як «добровільні» обмеження експорту. Це означає, що країна, яка імпортує, спонукує свого партнера з торгівлі добровільно скоротити свій експорт, якщо та не бажає одержати більш жорсткі заходи обмеження торгівлі. Подібна ситуація виникає в тому випадку, коли зростаючий обсяг імпорту створює перешкоди на шляху розвитку власного виробництва. Уже в перші післявоєнні роки ряд розвинених країн, і особливо США, стали застосовувати «добровільні» скорочення експорту текстилю Японії, а пізніше й таких товарів, як автомобілі, взуття, сталь, труби, телевізори. Ці факти говорять про те, що добровільні обмеження експорту використовуються як метод торгівельної політики, що проводиться розвиненими країнами світу в конкурентній боротьбі одна з одною.