79. Зобов’язальне право за французьким цивільним кодексом 1804

Норми Цивільного кодексу, які регулювали зобов'язальні відносини, відзначалися індивідуалістичним характером і надавали широкі права приватним особам, обмежити які практично ніхто не міг. Зобов'язання за Кодексом могли випливати із правочинів чи заподіяння шкоди. Основна увага приділялася зобов'язанням, що випливали з правочинів. Під правочином у Кодексі і розумілася "домовленість, на підставі якої одна чи декілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами надати що-небудь, зробити щось або не робити чогось" (стаття 1101).

У Кодексі чітко сформульовано чотири умови, за яких договір вважався дійсним (стаття 1108). Перш за все необхідною була "згода сторони, яка зобов'язується". Це відповідало принципу свободи договору, який став основоположним у системі приватного права Франції. Згода, одержана через помилку (стаття 1110), застосування насильства (статті 1111-1115) або досягнута обманом (стаття 1116). вважалася недійсною. Не був насильством "поштивий страх" перед батьком і матір'ю. Другою умовою дійсності договору вважалася "здатність укласти договір".

Нездатними до укладання договорів відповідно до статті 1124 Кодексу визнавалися неповнолітні (стаття 388 зараховувала до них осіб, які не досягли 21 року), особи, позбавлені дієздатності, заміжні жінки (крім випадків, коли вони займалися комерцією) і всі ті, кому закон забороняв учинення деяких видів правочинів. Третьою умовою дійсності договору вважалася наявність "певного предмета, який становить зміст зобов'язання". Під предметом договору розумілося те, що одна сторона зобов'язується надати, зробити чи не зробити. Предметом договору могли бути речі, одержані в майбутньому (статті 1126-1130). Четвертою умовою була "дозволена підстава зобов'язання", а зобов'язання, яке не мало підстави, чи таке, що мало хибну (або недозволену) підставу, не мало юридичної сили (стаття 1131). Якщо договори було укладено з додержанням перелічених умов, вони "посідали місце закону для тих, хто їх укладав". Законно укладені домовленості не могли бути розірвані однобічними діями (стаття 134).

Цивільний кодекс передбачав такі типи правочинів: продаж, обмін, наймання речей і роботи, товариство, позика, зберігання, застава та очікуваний прибуток. Під продажем (стаття 1582) розумілася "домовленість, унаслідок якого один зобов'язується надати річ. а інший - оплатити її". Обіцянка продати вважалася рівноцінною продажу. Продавець зобов'язувався попередити покупця про приховані недоліки речі, що продається, які роблять її непридатною для використання. Разом з тим продавець не відповідав за явні недоліки, в яких покупець міг переконатися сам. Продаж чужої речі вважався нікчемним. Обмін відповідно до статті 1702 Кодексу визначався як "договір, внаслідок якого сторони дають одна одній одну річ взамін іншої". Регулювання цього договору є подібним до договору продажу: "... правила, передбачені для договору продажу, застосовуються і до обміну" з урахуванням положень статей 1703-1706.

Існували два види договору наймання: наймання речей і наймання роботи. За договором наймання речей одна сторона зобов'язувалася надати іншій стороні цю річ для використання протягом певного часу за певну плату, яку інша сторона зобов'язувалася сплатити (стаття 1709). Наймати можна було будь-яке рухоме і нерухоме майно. Договір наймання речей міг бути укладений у письмовій чи усній формі. В останньому випадку строк дії договору визначався звичаями даної місцевості. Наймач був зобов'язаний зберігати річ у доброму стані і в разі необхідності ремонтувати її. Він відповідав за знищення чи погіршення якості речі. Наймання полягало в зобов'язанні однієї сторони щось зробити для іншої сторони за платню, яка зумовлювала домовленість (стаття 1710). Визначення цих та інших договорів були досить лаконічними та прозорими. У дещо зміненому вигляді їх було сприйнято ці вільним законодавством країн континентальної правової системи. Але на відміну від сучасних цивільних кодексів Французький цивільний кодекс ототожнює поняття "договір" і "зобов'язання".

Зобов'язання могли виникати також із дій людини, вчинених через "власні наміри" (стаття 1371). Наприклад, якщо хтось добровільно взяв на себе зобов'язання вести справи власника, то, незалежно від обізнаності останнього, у цієї особи виникає "мовчазне зобов'язання" продовжити ведення справ до того часу, доки власник не буде в змозі сам потурбуватися про свої справи. Такі зобов'язання у Кодексі називаються "нібито договори", оскільки в розумінні Кодексу вони не можуть бути визнані договорами. Така особа продовжить ведення справ навіть після смерті власника до того моменту, доки спадкоємець не візьме на себе управління цією справою. При цьому від нього вимагається "вносити у ведення справи всю турботливість дбайливого господаря". Хазяїн, справи якого велися добре, мав відповідати за зобов'язання, які виникли у процесі ведення справи, і сплатити діючій за нього особі витрати, що виникли (статті 1372-1376).

Як джерело виникнення зобов'язань Кодекс називав також заподіяння ушкоджень. Виникнення делікту передбачало відповідальність на випадок як прямої умисної дії проти чужої власності, так і недбалості і непередбачливості (статті 1382, 1383).