80. Родинно-сімейне та спадкове право за Французьким цивільним кодексом 1804

Сфері сімейно-шлюбних відносин присвячувалася значна частина статей Цивільного кодексу. Норми сімейного права зберігали суттєвий консерватизм порівняно з буржуазно-ліберальними

новелами в галузі регулювання власності і зобов'язань. Ця частина Кодексу орієнтувалася на норми звичаєвого права, що містилися в кутюмах Північної Франції. Певну роль тут відіграли консервативні погляди Наполеона Бонапарта в питаннях родини та шлюбу.

Закон закріплював цивільний шлюб, який укладався державними органами за правилами реєстрації актів громадянського стану.

Релігійні обряди не заборонялися, але могли проводитися тільки після світської церемонії. Шлюбний вік установлювався з 18 років для чоловіків і з 15 років - для жінок (стаття 144). Без досягнення шлюбного віку необхідним був спеціальний дозвіл голови держави, аби шлюб вважався законним. До досягнення жінками 21 року, а чоловіками - 25 років шлюби могли укладатися тільки за згодою батьків; на випадок їхніх розбіжностей досить було згоди батька (стаття 148). При цьому в будь-якому разі шлюб не міг бути укладений, якщо не було згоди самого майбутнього подружжя (стаття 146).

Шлюб і надалі залишався патріархальним, зберігалися традиції, які брали початок від інституту pater familias у римському праві. Голова родини повинен був надавати прихильність усім її членам в обмін на їхній послух. Після укладання шлюбу дружина була зобов'язана жити разом з чоловіком і всюди за ним слідувати. У той же час чоловік мусив надати дружині все, що було необхідно для "потреб життя", але, природно, відповідно до його можливостей і становища (ст. 214 Кодексу). Дружина не могла вчиняти правочини (дарувати, відчужувати, заставляти, набувати тощо) без участі чоловіка відповідно до чинного договору або без його письмової згоди. Ця заборона поширювалася навіть на ті випадки, коли дружина не володіла спільною власністю з чоловіком і мала належне тільки їй майно (стаття 217). Без дозволу чоловіка дружина могла здійснити лише заповіт (стаття 226). Чоловік міг заборонити дружині виступати в суді, якщо на цьому не наполягає суддя (ст. 218). Певну самостійність мала дружина, яка "є купцем". На цей випадок вона могла вчинювати комерційні правочини. але чоловік відповідав за її зобов'язанням, якщо у них була спільність майна (стаття 220).

Шлюб розривався у разі природної чи громадянської смерті одного з подружжя, а також через розлучення (стаття 227). Він допускався на випадок подружньої невірності (до того ж, на відміну від чоловіка, дружина могла вимагати розлучення тільки тоді, якщо чоловік тримав свою коханку в їхньому будинку, - стаття 230), брутального поводження чи взаємних образ подружжя, а також на випадок приговору одного з них до ганебного покарання. Підставою для розлучення слугувала взаємна згода подружжя, які проживали у шлюбі від двох до двадцяти років.

Влада батька могла набувати й адміністративного характеру. На випадок непослуху дітей, які не досягли 16 років, батько міг позбавити їх свободи, піддавши арешту на строк до шести місяців. Таке рішення за проханням батька виносив голова трибуналу округу. Дитина віком від 16 до 21 року могла бути заарештована головою зазначеного трибуналу, який був зобов'язаний попередньо обговорити це питання з прокурором республіки.

Із звичаєвого права до Цивільного кодексу було перенесено інститут родинної ради. На ній вирішувалися питання укладання шлюбу, виховання й покарання дітей та інші родинні проблеми, наприклад, погодження з дідом і бабою вимагалося в разі смерті чоловіка, який залишив вагітну дружину. Члени родинної ради призначали їй "попечителя лона", який брав участь в управлінні майном з усіма наслідками, що звідси випливали.

Цивільний кодекс зафіксував зміни у спадковому праві. Й надалі зберігався визнаний до цього поділ на успадкування за законом і за заповітом. З метою захисту інтересів законної родини закон обмежував права заповідача при розпорядженні своїм майном. Кодекс не усунув майнову нерівність законних і позашлюбних дітей. Визнані за життя батька діти одержували лише незначну частку спадщини, а невизнані повністю усувалися від прав успадкування.