18. Сприймання людини, їхні основні особливості.

Сприймання – це пізнавальний психічний процес цілісного відображення предметів і явищ дійсності при їх безпосередній дії на органи чуття в даний момент. Воно неможливе без відчуттів, та взаємодії між аналізатором та подразником.

Основними теоретичними підходами до вивчення сприймання є теорія структуралізму (вивчення структури сприймання, а саме його найпростіших складових - відчуттів);

ґештальтеорія (людина сприймає не суму елементів. а інтегровану єдину систему); екологічна теорія (безпосередній характер сприймання, інформація, що надходить з навколишнього світу містить всі необхідні дані аби у людини сформувалось спариймання); конструктивна теорія (активна роль людини у процесі сприймання).

Сприймання поділяється за декількома підставами:

• За провідним аналізатором:

• зорове сприймання

• слухове сприймання

• дотикове сприймання

Для зорового сприймання провідну роль відіграє зоровий аналізатор та руховий. Виділяють два види рухів очей: мікрорухи (зображення переміщається на сусідні точки сітківки), макрорухи (дають можливість виділити найбільш інформативні ознаки, порівняти їх між собою та синтезувати цілісний образ, можуть бути саккадичні та дрейфуючі).

Завдяки слуховому сприйманню людина чує слова а не фонеми, мелодію а не окремі звуки. Фонематичний слух – здатність до розрізнення звуків рідною мовою. У слуховому сприйманні бере участь руховий аналізатор.

Образ дотикового сприймання називається гаптичним образом. Провідну роль у його формуванні відіграє руховий аналізатор. Існує два класи рухів руки: мікрорухи, макрорухи.

• За метою діяльності

  • мимовільне сприймання

  • довільне сприймання

Мимовільне сприймання виникає тоді, коли людина не ставить перед собою мети щось сприйняти та не прикладає зусиль волі. При довільному сприйманні людина ставить перед собою мету щось прийняти і прикладає зусилля волі.

• За основною формою існування матерії

• сприймання простору

• сприймання руху

• сприймання часу

Сприймання простору – відображення форми, величини, відстані, об’ємності, та напрямку оточуючих об’єктів. У даному виді сприймання основну роль відіграє зоровий, руховий, кін естетичний, вестибулярний аналізатор. Він допомагає орієнтуватись у просторі. Щоб сприйняти форму, необхідно або очима, або руками обвести предмет по контуру. В сприймання величини предмета лежить комбінація двох подразників: величини зображення на сітківці та напруження зовнішніх та внутрішніх мязів ока в результаті акомодації( зміна кривизни кришталика ока залежно від відстані предмета, що діє на нього) та конвергенції ( зведення зорових осей обох очей на одному предметі). Специфічним механізмом, який забезпечує сприймання відстані до об’єктів, є монокулярний паралакс руху – якщо об’єкти переміщаються відносно спостерігача або спостерігач відносно об’єктів, то ближчі і дальші точки переміщаються у різних напрямках – ближчі у протилежному щодо спостерігача, а дальші у тому ж, що і спостерігач. До сприймання простору відноситься також сприймання обємності об’єктів. Важливою складовою сприймання простору є сприймання напрямку.

Сприймання руху – це відображення зміни положення, яке об’єкт займає у просторі: їх швидкість, прискорення, напрямку.

Сприймання часу – відображення об’єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності.

Особливості сприймання

Предметність. Лурія – людина сприймає не лише комплекс ознак. а й оцінює його як предмет. Петровський – людина відносить дані отримані з навколишнього світу до цього світу.

Структурність – це здатність сприйняти внутрішню будову предмета чи явища, певний взаємозв’язок окремих частин цілого.

Цілісність полягає у тому, що цілісна структура домінує над окремими елементами цієї структури.

Константність, відносна сталість величини, форми, кольору та яскравості предметів, що сприймаються при зміні відстані, ракурсу та освітленості.

Аперцепція – це залежність змісту та спрямованості сприймання від досвіду людини, її інтересів, ставлення до життя, установок, та індивідуально-типологічних особливостей особистості. Установки сприймання – це готовність людини сприймати предмети чи явища певним чином.

Осмисленість – це усвідомлення відображення предметів та явищ

Узагальненість – це відображення одиничного випадку як особливого прояву більш загального.

Вибірковість – надання переваги одним предметам та явищам у порівнянні з іншими.