Крива а. Філіпса

Крива А. Філіпса стверджує, що рівень інфляції залежить від трьох факторів: 1) очікуваної інфляції; 2) циклічного безробіття; 3) шокових змін пропозиції. Шоки пропозиції – неочікувана різка зміна умов функціонування економіки, яка негативно впливає на середні витрати та, як наслідок, на товарні ціни. Несприятливі шоки пропозиції – різке падіння виробництва і зростання цін. Сприятливі шоки пропозиції – збільшення обсягу виробництва і зменшення цін.

Три зазначених фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:

РІ = ОІ - β (ПРБ-СБ) + ШП (3.14), де:

РІ – рівень інфляції;

ОІ – очікувана інфляція;

β – коефіцієнт, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття; він завжди більший нуля;

ПРБ – природний рівень безробіття;

СБ – структурне безробіття; ПРБ – СБ= ЦБ (циклічне безробіття);

ШП - шоки пропозиції.

Перед показником циклічного безробіття завжди стоїть знак “мінус”: при високому рівні безробіття спостерігається тенденція до зменшення темпів інфляції. Отже, у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції. Треба вибрати між:

1) політикою, спрямованою на економічне піднесення, з високими темпами приросту ВВП, що швидко знизить безробіття;

2) політикою пожвавлення, з повільним приростом ВВП, що дає змогу сповільнити інфляцію, але за рахунок тривалого безробіття.

Слід зазначити, що у 70-х роках ХХ ст. у країнах Заходу проявилося таке нове явище як стагфляція, яка означає вже не альтернативність (або інфляція, або безробіття), а їх поєднання. Це суперечить кейнсіанським висновкам, кривій А. Філіпса. І хоча стагфляція до кінця 80-х років призупинилася, більшість економістів погодились із тим, що зв’язок між інфляцією і безробіттям не можна трактувати однозначно як взаємо-зворотний. Характер цього зв’язку визначається багатьма факторами, тому в довготерміновому періоді він може періодично змінюватися.

Основними завданнями економічної політики є досягнення низького рівня безробіття та низького рівня інфляції.

У випадку, якщо економіка будь-якої країни перебуває в кризовому стані, її уряд повинен проводити антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політика - політика держави, яка спрямована на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

– регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком;

– операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;

– зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;

– зміну облікової ставки.

Прямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

– пряме й безпосереднє регулювання державою кредитів, а отже – грошової маси;

– державне регулювання цін;

• державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної

плати;

• державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій із

іноземним капіталом і валютного курсу.

Є такі види антиінфляційної політики:

• адаптивна – за якої відбувається процес пристосування до умов

інфляції, пом’якшення її негативних наслідків, поступового зниження темпів зростання грошової маси. При цьому вживаються заходи щодо стабілізації інфляційних очікувань, поступового обмеження грошової пропозиції, індексації грошових доходів населення. Застосування політики “цін і доходів” та ін.;

• активна (шокова терапія ) - яка базується на різкому скороченні

темпів зростання грошової маси. При цьому вживаються такі заходи, як контроль за грошовою масою, грошові реформи, структурна перебудова, регулювання валютного курсу, приватизація, підвищення ступеня товарності економіки та ін.

8. Розкрити сутність сукупного попиту та визначити фактори, що впливають на нього. Проаналізувати наслідки падіння сукупного попиту в короткостроковому і довгостроковому періодах на основі моделі “AD – AS”

Сукупний попит (AD) – це той реальний обсяг продукції, яку готові купити макроекономічні суб’єкти за кожного рівня цін. Тобто сукупний попит - це сума витрат всіх макроекономічних суб’єктів (домашніх господарств, фірм, держави й сектору закордон) на кінцеві товари й послуги протягом року: АD= СВ+ВІ+ДЗ+ЧE (4.2), де:

СВ - споживчий попит (платоспроможний попит домашніх господарств на споживчі товари);

ВІ – попит фірм (підприємств) на інвестиції для відновлення зношеного капіталу (амортизація) та збільшення реального капіталу;

ДЗ – попит держави на товари та послуги для виробництва суспільних благ і для державних інвестицій;

ЧE – попит закордону, або попит на чистий експорт, за умови, що попит на імпорт входить у попередні три компоненти.

Ця формула схожа на формулу розрахунку ВВП за витратами:

ВВП= СВ+ВІ+ДЗ+ЧE.

Відмінність між вищенаведеними формулами полягає в тому, що ВВП за витратами є сумою фактичний витрат всіх макроекономічних суб’єктів, які вони здійснили протягом року, в той же час формула сукупного попиту відображає витрати макроекономічних суб’єктів, які вони мають намір здійснити.

Величина сукупного попиту - це величина сукупних витрат макроекономічних суб’єктів, які вони мають намір здійснити за кожного рівня цін.

Залежність між обсягом виробництва, цінами та попитом описується законом сукупного попиту: споживачі (домашні господарства, фірми, держава) за інших рівних умов куплять тим більший обсяг національного продукту, чим нижчий загальний рівень цін - і навпаки. Таким чином, між рівнем цін та реальним обсягом національного виробництва існує обернена залежність.

Графічно сукупний попит зображується кривою AD. Вона показує яку кількість вироблених товарів та послуг буде куплено за того чи іншого рівня цін. Кожна точка кривої АD показує вартість тієї кількості кінцевих товарів і послуг, на яку буде пред’явлений попит усіма макроекономічними суб’єктами за кожного можливого рівня цін.

Залежність, виражена законом сукупного попиту, проявляється як рух від однієї точки до іншої уздовж нерухомої кривої сукупного попиту.