2.Специфіка нового укр. Правопису

Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі.

До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис^[1]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких приголосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, цпередавали м'які приголосні.

З XII ст. правопис зазнає змін : занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер уживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають утрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).

У XV — XVI ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив) : у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Л. Зизаній у 1596 р.

Від XVII ст. зміни в українському правописі відбуваються від «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького в 1619 р., коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» О. Павловського 1818 р., коли на позначення звуку [i] стала вживатися виключно літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 р., коли вперше було використано літеру є в її сучасному значенні, а також уперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 р., коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука в «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» в 1874—1875 р.р., коли літера ї почала вживатися в її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 р. з остаточним усталенням уживання літер е, є,и та апострофа в їх сьогоднішньому значенні, до правопису Б. Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 1907—1909 р.р., що є основою сучасної орфографії.

Від початку XVIII ст. в більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» (спрощене написання літер кирилиці), лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.

Чинна редакція українського правопису вийшла у світ 2007 року. Вона містить лише незначні зміни порівнювано з редакцією 1993 року, насамперед у прикладах до правил.

3.Сучасна мовна ситуація в україні

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства. Протягом останніх років українізацію владних структур помітно пригальмовують такі явища, як “обережність державної політики в мовній сфері, прагнення до уникнення радикальних заходів (наприклад, певне відкочування назад у впровадженні української мови для займання посад у державному апараті і набуття українського громадянства). Відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції засобами податкової політики штрафування тощо. Відсутність спеціяльних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське населення України (йдеться про двомовні реґіони). Щодо урбаністичного середовища, більш-менш повноцінним україномовним міським населенням відзначається лише західний реґіон. У великих містах Сходу, Півдня, почасти Центру України українська мова практично “відсутня”. Її нечисленними носіями тут можуть виступати представники інтеліґенції переважно з письменницького середовища деякі діячі культури й мистецтва, науковці-гуманітарії, або діячі відповідних соціяльних рухів, політичних партій української національної орієнтації. Останнім, зазвичай, протистоять російськомовні представники партій лівого напряму.,