3. Сутність і джерела формування філософської думки кр 9-14 ст.

Ясно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством, запровадженим на Русі 988 року. Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола… Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання тощо.

На початку ХІІ ст. з’являється «Повість временних літ», авторм якого вважають Нестора. «Повість» постає не тільки як літературний твір, а й як одна із пам’яток філософської думки. Вже тут можна знайти термін «філософ» та «філософствувати» (проблема філософа перед князем Володимиром). Філософське звучання мають «Слово про закон і благодать» (митрополит Іларіон), «Посланіє» (Климент Смолятич), «Слово о полку Ігоревім».

Можна зробити такий загальний висновок. Філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

4. Наукове пізнання, його емпіричний і теоретичній рівні і методи.

У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний (досвід) – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об’єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об’єктом дослідження, при безпосередньому впливі на нього. Проте поки ще неможливо побудувати систему законів. Для цього потрібен теоретичний рівень пізнання – для того, щоб пізнати сутність досліджуваного об’єкта.

Емпіричний та теоретичний рівні нерозривно пов’язані між собою та взаємо обумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, дані спостереження, стимулює розвиток теоретичного рівня.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, їх самостійність відносно одне одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а а те, що колись було теоретичним, на більшому етапі розвитку стає емпірично доступним.

На емпіричному рівні використовуються такі методи як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання.

Спостереження – Це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв’язків в природних умовах або умовах експерименту. Є обмеженим методом. Можна зафіксувати лише певні властивості, проте неможливо розкрити їх сутність.

Експеримент – дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення певних умов, відповідних меті дослідження. Тут практична дія поєднується з теоретичною роботою думки.

Опис – зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Застосовується відносно одиничних об’єктів для більшого ознайомлення з ними.

Вимірювання – система реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів.

Моделювання – вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об’єкта, що досліджується.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз – розчленування предмета на його складові з метою їх всебічного вивчення.

Синтез – об’єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле.

Абстрагування – метод відволікання від певних особливостей та відношень об’єкта й одночасно зосередження уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Узагальнення – метод, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об’єктів, робить перехід від одиничного до загального.

Індукція – такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання робиться висновок про загальне

В реальному пізнані індукція виступає в єдності з дедукцією.

Дедукція – метод пізнання, коли на основі загального робиться висновок про щось окреме.

Ідеалізація – спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти. Мислима побудова можливих об’єктів.

Історичний і логічний методи органічно поєднані.

Історичний метод – це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності і конкретності.

Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.