60 Витоки, початок розробки і філософське обґрунтування Української національної ідеї

Романтична тенденція в українській філософії актуа-лізує проблеми “людина - нація”, “нація - світ”, запо-чатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі фор-ми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї “самості”, на-лежності до конкретної етнічної єдності.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українська на-ціональна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української фі-лософської думки цього часу відбувався в органічній єд-ності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського на-роду національно і політично самовизначитись. Об'єдна-на національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, сві-тоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного спле-тіння виокремлюються прибічники позитивістської орі-єнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Ми-хайло Грушевський (1866-1934). Михайло Драгоманов - складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він - “ідеолог” вільної України, взірець досконалості, а для інших - ідеолог укра-їнського соціалізму, символ “духовної руїни”.

Світогляд його справді складний, не позбавлений ек-лектизму - суміші ліберально-демократичних, соціаліс-тичних й українських патріотичних елементів з позитивіст-ським філософським підґрунтям. Основою його теоретич-но-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму еле-ментів примусу, усуненням авторитарних рис у суспіль-ному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянсь-ких прав і вільних політичних установ над соціально-кла-совими інтересами та універсальних людських цінностей - над винятково національними потребами.

61 Сутність, теоретичні джерела, основні ідеї та принципи марксистської філософії

початковий період своєї діяльності К.Маркс і Ф.Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії-- ідеалістами-діалектиками. В 1842 році у них намітився перехід від революційного демократизму до комунізму і від ідеалізму до матеріалізму. В 1842--1843 роках після закінчення юридичного факультету університету і захисту докторської дисертації Маркс, будучи редактором "Рейнської газети", переконується в безпідставності гегелівського ідеалізму і надає великого значення в житті суспільства матеріальним інтересам людей.

Восени 1843 року він видає в Парижі "Німецько-французький щорічник". У цей час відбувається його остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму. Маркс ставиться до пролетаріату як гегемона народних мас і розглядає свою філософію пролетаріату як ідейну зброю його боротьби за революційне оновлення суспільства. Він вказує на те, що як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю. Одночасно з К.Марксом у розробці діалектичного й історичного матеріалізму виступив Ф.Енгельс. У 1844 році вони вперше зустрілися в Парижі і з того часу спільно готували до друку свої праці ("Святе сімейство", "Німецька ідеологія", "Злиденність філософії"), в яких заклали основи історичного матеріалізму, діалектико-матеріалістичного світогляду; обґрунтували положення про визначальний характер буття стосовно суспільної свідомості і таке ін. Закінчується цей період написанням програми пролетарської партії "Маніфесту комуністичної партії", в якому вони обґрунтовують послідовний матеріалізм, діалектику, теорію класової боротьби і всесвітньо-історичну місію пролетаріату як творця нового суспільства.

У своїх наступних працях вони розвивали й поглиблювали свої вчення, критично переосмислили антропологічний матеріалізм Л .Фейербаха й ідеалістичну діалектику Г.Гегеля, поєднали матеріалізм з діалектикою, створивши, таким чином, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони відкрито заявили, що в їх філософії знайшли своє вираження корінні інтереси робітничого класу і всіх знедолених і що вони готові служити їм.

Цей висновок випливав з того, що головною цінністю для Маркса була людина з її природними і соціальними характеристиками, яка має бути вільною, незважаючи нате, що вона є специфічною частиною природи. Для неї природа виступає лише її "продовженням", засобом , матеріалом для життєзабезпечення. Універсальність же людини визначається іншим, її суспільною природою.

"Суспільність" же людини полягає в перетворенні природи, її "олюдненні". Процес олюднення Маркс називав практикою. Саме через неї людина реалізує свій "універсалізм", протистоїть природі і надає їй людських рис. Практика завжди переходить із форми діяльності у форму буття і цим самим сприяє природній речовині набути все нових властивостей. Природа як ціле стає частиною людської діяльності, а людина як колишня частина природи стає цілим.

Процеси гуманізації природи й натуралізації людини, на думку К.Маркса, в кінцевому підсумку приведуть до світової гармонії. Завершений натуралізм буде дорівнювати гуманізму, а завершений гуманізм -- натуралізму. Цей процес розв'язання суперечностей між людиною й природою, між людиною й людиною Маркс називав комунізмом.

Проте процес опредмечування людської діяльності здебільшого обертається для людини "відчуженням". Це перш за все має місце при незрілій формі суспільної організації, де праця спрямована на задоволення лише її біологічних потреб, а тому втрачає людську винятковість, стає чужою людині.

Відчуження здійснюється в перетворенні самої праці, її продуктів на чинники, які панують над людиною. Тоді відносини між людьми проявляються у формі "відносин між речами". Людина функціонує лише тією мірою, в якій "потребують" цього речі, створені нею. Чим більше робітник виробляє товарів, тим залежнішим стає від них, тим стає біднішим, дешевшим товаром. Від зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу¹. Тут на перший план ставиться уречевлена форма людської діяльності, а людина прирівнюється до знарядь праці. Заробітна плата робітника дорівнює утриманню справним будь-якого робочого інструмента. "Виробництво виробляє людину не тільки як товар, не тільки як людину -- товар, людину з визначенням товару, воно виробляє її відповідно до цього визначення, як істоту і духовно і фізично знелюднену"².

Вплив відчуження поширюється і на робітника, і на капіталіста, який стає уособленням лише однієї функції -- власника капіталу, виступає лише персоніфікованим капіталом, носієм капіталу.

Це відбувається в тому суспільстві, в якому існує панування над людиною стихійних сил, котрі не контролюються людиною. Зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а навіть збільшує владу відчуження. Щоб його подолати, потрібно взяти під контроль саме суспільство. Та на перешкоді цього стоїть приватна власність на знаряддя та засоби виробництва, опір власників, які не хочуть добровільно її віддати. Тому Маркс і Енгельс ставлять перед собою мету створити таку теорію, яка б вказала на шляхи та засоби подолання приватної власності і таким чином сприяла подоланню відчуження, яке може зникнути лише на шляху перетворення праці на необхідність і потребу.

В концепції відчуження критична спрямованість теорії пов'язана з практикою. Від дослідження відчуженої праці Маркс іде до необхідності перетворення умов відчуженої праці, а далі -- до визначення комуністичної свідомості як свідомості, пов'язаної з необхідністю практичної дії, оскільки матеріальна сила має бути спростована лише матеріальною силою.

На їх думку, таким засобом може виступити соціалістична революція, яка має стати необхідним стрибком з царства необхідності в царство свободи. Рушійною силою цієї революції може стати пролетаріат і його союзники.

"Здобувши перемогу, пролетаріат аж ніяк не стає абсолютно стороною суспільства, бо він здобуває перемогу, тільки скасовуючи самого себе і свою протилежність. З перемогою пролетаріату зникає як сам пролетаріат, так і протилежність, що його зумовлює, -- приватна власність"¹.

Перемога соціалістичної революції приводить до встановлення першої фази комунізму (соціалізму). Ліквідуючи панування приватнокапіталістичної власності, комунізм закладає основу для повернення людині людського. Та сам комунізм не є метою розвитку, оскільки він є не самоціль, а засіб підготовки суспільства гуманізму як вільної асоціації вільних індивідів.

За Марксом, перша фаза комунізму скасовує приватну власність (перетворює в загальнонародну), але не скасовує відчуженої праці. Тут всі перетворюються на робітників, заперечується особистість людини². Це суспільство пропонує бідність, зрівнялівку, задовольняє потреби за мінімумом.

Людина лише тоді може стати творцем історії, коли переборе відчуження, коли скасується приватна власність на засадах збереження й розвитку всього багатства культури. Такий комунізм рівноцінний завершеному гуманізму, бо він є справжнім вирішенням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, між існуванням та сутністю, між уречевленням і само стверджуванням, між волею і необхідністю, між індивідом і родом³.

З комунізму починається історія само творення людини, продовжується в суспільстві гуманізму, де домінують не виробничі, а справжні людські відносини, де ідеалу служіння власності протистоїть ідеал вільної людини. Комунізм розглядається не як мета, а як засіб ліквідації тотального відчуження і повернення людини до самої себе.

Проте подальша суспільна практика показала, що не лише необхідне, але недостатнє для повернення людині своєї людяності.

І причин для цього багато. Мабуть, якби в соціалістичних перетвореннях користувались положеннями марксизму без будь-яких його перекручень, то й результати могли б бути іншими. Це стосується перш за все того, що в "Маніфесті Комуністичної партії" говориться, що в ході соціалістичних перетворень пролетаріат не скасовує приватну власність (як це мало місце в соціалістичних країнах), а діалектично заперечує її. (В оригіналі роботи вживається слово "aufheben", що означає "діалектично заперечити"). Були й інші причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Тому в світлі розвитку подій XX століття виникає ряд питань: чи зберігає сучасний робітничий клас риси того пролетаріату, про який писали класики марксизму, чи необхідна нині соціалістична революція із застосуванням класового насильства, чи є підстави зараз говорити про "світовий революційний рух", що донедавна вважалося аксіомою? І таке інше.

Тому в нашій країні після скасування приватної власності виникла не загальнонародна, а загальнодержавна (практично нічия) власність. Це й призвело до небажаних реформацій.

Важливе місце в розвитку філософії марксизму відіграли й економічні твори Маркса, в яких були сформульовані основні положення діалектичного матеріалізму. З появою "Капіталу" матеріалістичне розуміння історії стало науковим фактом. У ньому він розробив і діалектичний метод. На відміну від Гегеля Маркс розумів діалектику як логіку явищ і процесів, які існують об'єктивно. На його думку, ідеї такі ж тимчасові, як і об'єкти, які вони відображають. Він виділяє об'єктивну діалектику. Показує, що суб'єктивна діалектика може виступати як логіка і гносеологія. Це обумовлюється тим, що об'єктивна реальність і духовний світ підпорядковані одним і тим самим законам розвитку.

Філософія марксизму встановила тісний зв'язок з природознавством. Маркс і Енгельс показали, що їх філософія розвивається і вдосконалюється на основі природничо-наукових знань і відкриттів. Тому Енгельс підкреслював, що з кожним серйозним відкриттям у науці матеріалізм має набувати нової форми. Необхідність тісного союзу філософів і природодослідників підкреслювалася свого часу й В.І. Леніним Утверджуючи науковий статус марксистської філософії, її автори проклали шлях до пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення. Вони вважали, що створили завершено-незавершену філософську систему, тобто таку, яка на кожному етапі розвитку є нібито завершеною, але вбирає в себе все нові й нові знання, систему, яка чужа будь-якому догматизму й начотництву. Завдяки тісному зв'язку з практикою і природознавством ця система мала бути постійно творчою.