1. Діалектика як теорія розвитку:

а) основні принципи діалектики: Діалектика – загальна теорія розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є: 1.всебічність аналізу; 2.дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; 3.включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; 4.конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

б) категорії «сутність» та «явище»: Сутність та явище – виявляють різні сторони речей, різні ступені їх пізнання. Сутність – категорія, яка фіксує внутрішній зміст предмету, сталі, глибинні, необхідні зв’язки елементів предмету як системи. Сутність – один з елементів змісту, без якого предмет чи явище втрачає свою якісну визначеність. Явище – категорія, яка фіксує зовнішні сторони існування дійсності, виражає форму прояву сутності. Явище багатше, ніж сутність.

Сутність та явище завжди нерозривно пов’язані між собою: немає сутності, яка ніяким чином не проявлялась би, і не існує явища, яке не мало б сутності. Сутність передбачає явище, а явище – сутність, тобто вони є співвідносними категоріями. Сутність являється, явище суттєве.

2Філософські погляди Григорія Сковороди:

а) вчення Г.Сковороди про “дві натури” та “три світи”: Григорій Савович Сковорода займає особливе місце не тільки в українській філософії, а й у новоєвропейській. Г. Сковорода створює оригінальну для свого часу концепцію 3 світів і 2 натур: “Весь мир состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видимая натура называется тварь, невидимая — Бог”. Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди - об’єктивний ідеалізм. Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, матерія і форма. Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто видимий і невидимий світи нерозривно пов’язані один з одним. Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв’язок з видимою натурою.

Сковорода виділяв 3 світи: макрокосм (Всесвіт); мікрокосм (людина); і третій світ — "символічної" реальності, як єднальної ланки між світом великим і ма­лим. За вченням Сковороди, Всесвіт розглядається як безконечний і складається з багатьох світів. В основі всіх матеріальних речей лежить єдність 4 елементів — вогню, повітря, води і землі. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини це – рівновага цих 4 елементів.

б) етичні погляди Г.Сковороди: Спостереження над зростанням несправедливості та злочинів, занепадом духовних цінностей, обожненням тлінного багатства спонукали Сковороду виробити вчення, в якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їх докорінну перебудову переноситься у сферу моралі. Він приходить до висновку, що своє щастя людина повинна знайти в “сродній” праці (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тим часом у світі панують відносини, які ґрунтуються на несправедливому розподілі праці. В цьому філософ вбачає головне джерело нещасть і страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом речей поневолення людини, наруги над її гідністю.

Його ідею “втечі” від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. Щастя ж, за твердженням філософа, доступне всім і кожному, варто лише відвернути увагу від згубних “плотських” жадань та інтересів і пізнати в собі “справжню людину”, щоб знайти своє покликання в “сродній” праці.

Билет № 6, 16

1-3; 2-3; 3-4; 4-3; 5-2; 6-1; 7-3; 8-3; 9-2; 10-1; 11-3; 12-1; 13-2; 14-2; 15-1; 16-2; 17-1; 18-2; 19-3; 20-2;

Діалектика як теорія розвитку:

а) основні принципи діалектики: Діалектика – загальна теорія розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є: 1.всебічність аналізу; 2.дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; 3.включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; 4.конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

б) категорії «причина» та «наслідок»: Все в світі взаємопов'язане та взаємообумовлене. Явища та процеси, різні події в природі, суспільстві обумовлені іншими подіями, процесами, тобто певними, причинами. Ще за Аристотеля під причиною розуміли явище, дія якого викликає, породжує інше явище-наслідок. Поняття причина широко вживається і в нашому буденному мисленні. Ми говоримо про причину, коли прагнемо пояснити, чого щось відбувається або починає існувати, в чому полягає джерело або мотив нашої дії тощо.

Тобто явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок.

Між причиною та наслідком існує досить складний механізм взаємодії. Існує положення про те, що причина передує наслідку. Але причина може в окремих випадках виступати як причина лише одночасно зі своїм наслідком. Взаємодія причини та наслідку може також характеризуватися принципом зворотного зв'язку, який діє в усіх самоорганізуючих системах. Зворотній зв'язок несе в собі можливість того, що причина та наслідок міняються місцями. Причина стає наслідком, а наслідок — причиною, але при цьому зберігається часова спрямованість процесу розвитку.

. Філософська думка в Україні:

а) основні етапи розвитку філософської думки в Україні, їх видатні представники: Українська філософська думка розвивалась в тісному зв’язку з загальносвітовим філософським процесом. На всіх етапах розвитку укр. філософії її специфічна традиція виражається в зосередженні на морально-етичній проблематиці, її кордоцентризмі. Ця традиція зароджена в рамках культури Київської Русі. Вагомий вплив на її розвиток мало хрещення Русі, яке залучило її до світової культури. Ця подія призвела до того, що через Візантію в культури давніх русичів входить антична філ., християнська літ-ра.Однією з найяскравіших постатей серед діячів ХІІ ст. є Кирило Туровський, який звертається до проблеми людини. В цей період в літературі виражається одна із рис укр. світогляду - екзистенціональна орієнтація на внутрішнє, на духовне життя людини та поширюються ідеї ісіхазму – єднання людини з Богом шляхом внутрішнього самозаглиблення. Проблеми моральної філософії знаходить своє продовження в Києво-Могилянській академії, де завершується становлення професійної філософії. Більшість мислителів Академії тяжіли до антропологічної проблематики. Розвивається література полемістів (І. Вишенський), що боролися зі спробами ополячити укр. народ і привести його у католицьку віру. Класичний період розвитку укр. філософії – ХVІІ-ХІХ. Засновником вважають Г. Сковороду. ХІХ – укр. університетська філософія. Продовження екзистенціальної традиції - М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Новітня укр. філософія – М. Бердяєв, Леся Українка, М. Коцюбинскький, Павло Копнін, Лев Шестов.

б) філософські погляди П. Юркевича: Кордоцентричні та екзистенціальні мотиви знайшли своє втілення у філос. поглядах Памфіла Юркевича, який був представником Київської релігійно-філ. школи середини ХІХ ст. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «філософією серця». У своїй роботі Юркевич розглядає серце трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини. Людину у її моральній і духовній свободі неможливо пояснити, виходячи з наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою. Не розум, а серце є джерелом морального діяння. Розум, голова керує нашим життям, але породжує його наше серце. Людина, яка не розуміє власне серце, не вміє слухати і бачити себе саму – така людина дивиться на світ чужими очима. І лише те знання, яке торкнулося нашого серця, залишається у ньому назавжди, лише це знання крізь час буде хвилювати нас, не залишаючи у спокої. Юркевич розробляв філософію особистої відповідальності кожної людини за своє майбутнє, філософію морального подвигу. У вченні Юркевича продовжується традиція укр. класичної філософії, започаткованої ще Іларіоном, К. Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя.

Билет № 7,17

1-4; 2-4; 3-4; 4-2; 5-3; 6-2; 7-3; 8-1; 9-3; 10-2; 11-4; 12-3; 13-1; 14-3; 15-1; 16-1; 17-1; 18-3; 19-1; 20-3;

а) визначити судження як форма думки та основні види суджень: Судження (висловлювання) - це форма мислення, яка стверджує або заперечує існування предметів, зв’язків між ними, наявність у предметів тих чи інших ознак, відношень. Судження бувають простими і складними. Простими називаються судження, що виражають зв’язок двох понять: “Йде дощ”. Складним називається судження, що складається з декількох простих: “Йде дощ, і на вулиці немає нікого”. Прості судження поділяють на різні види за двома критеріями: за якістю – на стверджувальні (S суть P) та заперечні (S не суть P) і за кількістю – на одиничні, часткові (Деякі S є (не є) P) і загальні (Усі S є P, Жодний S не є P).

Об’єднана класифікація суджень за кількістю і за якістю включає 4 види суджень, які позначаються відповідними латинськими літерами: А - загальностверджувальні: Усі S суть P; Е - загальнозаперечні: Жодне S не є Р; І - частковостверджувальні: Деякі S суть Р; О - частковозаперечувальні: Деякі S не є Р.

б) охарактеризувати судження за якісними та кількісними ознаками: Якщо судження мають однакові суб’єкти і предикати, а відрізняються лише в кількості і якості, то вони називаються судженнями однакової матерії, тобто порівнянними, між якими існують відношення сумісності і несумісності. Сумісні судження можуть бути одночасно істинними (А та І, Е та О, І та О), а несумісні – не можуть бути одночасно істинними (А та Е, А та О, Е та І). Відношення між простими судженнями однакової матерії (детермінацію істинності) розглядають за допомогою особливої мнемонічної схеми – логічного квадрату. Вершини квадрату позначають прості категоричні судження A, E, I, O, а сторони і діагоналі - відношення між судженнями. Сумісність може носити характер підпорядкування і субконтрарності. Несумісність може носити характер протилежності і суперечності.

Філософія епохи Відродження:

а) основні представники та головні ідеї філософії епохи Відродження: Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм. У сфері суспільної свідомості були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, прийняття елементів римського права. Дж. Манетті стверджує, що людина сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його, оголошує саме людину справжнім владикою світу. М. Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип висловлюванням: «Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі», він відроджує на новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру. Джордано Бруно приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. З безкінечності Всесвіту Бруно виводить і відповідну нескінченність процесу пізнання, а з цього – принцип «героїчного ентузіазму» як безмежну любов до безмежного. В епоху Відродження починається формування нової науки, що спиралась на досвід та експеримент. Тому можна вважати, що основу наукового прогресу на початку XVII століття складали досягнення доби Ренесансу.

б) етичні погляди доби Відродження: В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань людини і відстоює її право на насолоду земним життям. Тіло стає джерелом радості і задоволення. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики і закликали звернутися до самого життя, до людини. На сцену етичної думки виходить активний вільний і творчий індивід. Піко дела Мірандола стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Центральна ідея: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усього земного і небесного. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення. Важливим явищем культури пізнього Відродження стала Реформація – антикатолицький і антифеодальний рух, основними лідерами якого виступили Лютер та Кальвін. Лютер виходив з ідеї наперед визначеності, згідно з якою певні люди приречені Богом на пекло і вічну смерть, а інші ж, навпаки, обрані для вічного життя. Ще однією важливою рисою протестантської ідеології став принцип особистої моральної відповідальності, обґрунтований посиланням на присутність Бога в душі людини.

Билет № 8, 18

1-3; 2-3; 3-4; 4-3; 5-1; 6-2; 7-1; 8-2; 9-1; 10-3; 11-2; 12-3; 13-4; 14-2; 15-1; 16-4; 17-3; 18-1; 19-1; 20-3;

Діалектика як теорія розвитку:

а) основні принципи діалектики: Діалектика – загальна теорія розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є: 1.всебічність аналізу; 2.дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; 3.включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; 4.конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

б) категорії «форма» та «зміст»: Буття в світі проявляється в тому, що кожний об'єкт в ньому яки­мось чином оформлений, структурно організований, змістовний. Зміст та форма несуть інформацію про внутрішню та зовнішню характеристику об'єкту. Зміст – це насамперед сукупність елементів, зв'язків, відношень, що утворюють даний предмет, явище, процес. Форма – організація змісту, спосіб зв'язку частин, елементів, які складають да­ний предмет, явище, а також спосіб їх існування. Зміст та форма існують в єдності та в стані взаємної обумовленос­ті. Це означає, що зміст потребує своєї форми, але форма - це не якийсь додаток до змісту, а перш за все — спосіб його існування та прояву. За Аристотелем в цій єдності матерії та форми перша відповідає за потенційне буття, друга - за можливе буття, а разом вони забезпечують реальне буття. Аристотель визначає пріоритет форми над матерією, стверджує, що формою усіх форм є бог як основа світу, його першо-двигун. Ф.Бекон висуває ідею про пріоритет змісту над формою, про їх взаємозв'язок. І.Кант обґрунтовує тезу про те, що форма є засобом упорядкування змісту, забезпечення його синтезу. Гегель йде далі, розглядаючи зв'язок форми та змісту як взаємовідношен­ня протилежностей, їх взаємоперетворення

Філософія Нового часу:

а) передумови та основні риси філософії Нового часу: Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI-XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання. Основні риси: 1. Загальна ознака культури – її модернізація на основі існуючої системи знань. Практичне впровадження знань, науково-технічний прогрес. 2. Констатація розвитку наукового знання 3. Людина є основним автором цих знань. Основна мета філософії: допомогти людині в процесі пізнання. Основним напрямком стає теорія пізнання.

б) основні філософські ідеї Ф. Бекона та Р. Декарта: Одним із перших хто поставив проблему методу був філософ Ф. Бекон. Вважається, що він започаткував філософію Нового часу. Основні ідеї: відмовитись від схоластичної філософії і перейти на пізнання реального світу. Основне джерело пізнання є не священне писання, а досвід, експеримент. Таким методом за Беконом є індуктивний метод. Суть індукції – раціональна оцінка фактів, що дозволяє передбачити явища природи та соціального життя з достатньою мірою правди. Успішному впровадженню методу і успішному пізнанню заважають ідоли (упередження). Основні види ідолів: Ідол роду; Ідол печери - людина є результатом виховання, культури; Ідол ринку - співвідношення слова і реальності, проблема вироблення чітких однозначних понять; Ідол театру – авторитети в науці і філософії.

Рене Декарт заклав нові основи розуміння світу, розробив новий універсальний метод пізнання, який забезпечує істинне пізнання. Критикує Ф.Бекона, емпіризм, оскільки дані чуттєвого досвіду не можуть бути достовірними. Потрібно знайти 100% істину з якої можна починати процес пізнання. Початком пізнання є проблема визначення свідомості. Визначення свідомості здійснюється шляхом сумніву. Сумнів як форма мислі. Мислю, отже існую. Метод дедукції: 1. Піддати сумніву; 2. Принцип очевидності – приймати за істину тільки те, що є очевидно; 3. Принцип аналізу. Кожну складну річ розкласти на прості. 4. Правило синтезу – від елементарних простих речей до більш складних. 5. Вимога повноти – безпреревність. Напрямок думки – від загального до одиничного. Декарт започаткував раціоналістичний напрямок теорії пізнання, основним джерелом пізнання є розум, який керується методом.

Билет № 9, 19 1-4; 2-4; 3-2; 4-3; 5-2; 6-2; 7-2; 8-4; 9-1; 10-3; 11-4; 12-3; 13-3; 14-2; 15-3; 16-2; 17-3; 18-2; 19-4; 20-3;

Діалектика як теорія розвитку:

а) основні принципи діалектики: Діалектика – загальна теорія розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є: 1.всебічність аналізу; 2.дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; 3.включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; 4.конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

б) категорії «кількість», «якість», «міра»: Кількість – це філософська категорія, що відображає загальні, зовнішні ознаки речей, що існують: величину, число, об’єм тощо. Кількість є така визначеність предмету, котра є ніби байдужою до нього, оскільки її зміна в певних межах безпосередньо не означає перетворення даного предмету на інший. В початковий період кількісні зміни відбуваються або цілком непомітно, або з дуже малою швидкістю без значного ефекту. При порушенні певних меж настають зміни, які призводять до якісних перетворень. Тобто кількість знаходиться в єдності з якісною визначеністю об’єкту, що виражається в понятті “міра”. Міра - це рамки, інтервал, в межах якого кількісні зміни не порушують якісну визначеність предмету. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості.

Філософські погляди І. Канта:

а) вчення І. Канта про пізнання: явище та «річ у собі»: Основу всіх трьох «Критик» становить вчення Канта про «речі в собі» і «явища». Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає «речі в собі». Пізнання починається з того, що «речі в собі» діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування «речей в собі» незалежно від свідомості, Кант тим самим стає на позиції матеріалізму, але він вважає, що людина пізнає тільки явища, а те, як речі існують самі по собі, людина пізнати не може. В цьому проявляється його агностицизм. Зрештою «речі в собі» виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними. Заперечуючи зв’язок між досвідом та апріорними категоріями розуму, Кант вважав, що протиріччя властиві не самим речам, а тільки розуму, коли він виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього «річ у собі».

б) автономна мораль і категоричний імператив за Кантом: На основі вчення про антиномії розуму Кант будує своє вчення про мораль, яке можна вважати кульмінацією європейської раціоналістичної етики. Кант проголосив незалежність, автономію моралі, її безкорисливий характер. Мораль – глибоко внутрішній регулятор поведінки. Вона не має якихось зовнішніх підстав - ні в природі, ні в суспільній користі, ні в Богові. Мораль – це сфера свободи людини, воля котрої тут є автономною і визначається нею самою. Моральний обов’язок, ідеал людського співіснування визначається практичним розумом, і він не піддається науковому обґрунтуванню і поясненню теоретичним розумом. Цей вищий моральний ідеал виражається у вимогах категоричного імперативу, тобто повеління, обов’язкового для людини за будь-яких умов (на відміну від гіпотетичних імперативів, виконання яких пов’язане з певними умовами). Кантівський категоричний імператив проголошує: вчиняй тільки так, щоб при цьому ти міг бажати, щоб твій спосіб дії міг стати загальним. Тобто кожний вчинок слід оцінювати у світлі того, що вийшло б, якби він став загальним правилом поведінки. Відноситись до інших людей лише як до засобу задоволення своїх бажань означає вважати іншу людину просто річчю, використовувати її, демонструвати своє презирство до її статусу як розумної людської істоти.

Билет №10, 20

1-1; 2-1; 3-1; 4-4; 5-3; 6-3; 7-4; 8-2; 9-1; 10-4; 11-3; 12-2; 13-3; 14-3; 15-4; 16-4; 17-1; 18-3; 19-1; 20-2;

Закони діалектики:

а) загальна характеристика дії закону єдності та боротьби протилежностей: Проблема єдності і боротьби протилежностей формувалася на основі досить давніх уявлень про взаємозалежність, взаємопроник­нення, "зчеплення" і "конфлікти" протилежних начал в природі, сус­пільстві, в потойбічному світі. Гегель виявляв за­кономірний характер єдності і боротьби протилежностей. Кожний предмет, будь-який об'єкт є діалектичною єдністю протилежностей,(тобто взаємозв'язаних сторін одного цілого). Кожен атом може бути прикладом такої єдності. Ця єдність - не статична: сторони одного цілого взаємодіють, взаємопроникають , "борються" між собою, хоча і не можуть існувати, одна без одної в формі проти­річчя (суперечності). Звичайно, це не виключає моментів відносної стабі­льності, "гармонії" взаємно протилежних сторін. Але стабільність - не абсолютна: поступово протиріччя наростають і дають поштовх для змін, для розвитку. Цей процес ніколи не припиняється: з часом про­тиріччя згладжуються, настає певна рівновага або, навпаки, загост­рюються - переростають в конфлікт, розв'язання якого дає нову єдність протилежностей або закінчується навіть взаємним знищенням сторін, що борються. Таким чином, цей закон дає ключ до вирішення важливої про­блеми: де знаходиться і в чому полягає джерело розвитку — зовні, поза світом, чи в ньому самому, в самих речах? Він орієнтує на аналіз про­тиріч в реальній дійсності, вказує на визначальну роль саморозвитку.

б) категорії тотожності, протилежності, суперечності: Тотожність - граничний випадок ідентичності, відношення речі до самої себе. Протилежність – це такі сторони, моменти, предмети які одночасно нерозривно пов’язані, одна передбачає існування іншої, і в той же час взаємовиключають одна одну, взаємопроникають і за певних умов переходять одна в одну (прогрес і регрес, ідеальне і матеріальне). Суперечність - це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого.

Філософські погляди Г.Гегеля:

а) Г.Гегель як представник об’єктивного ідеалізму: Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу. Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підпорядкований законам власної логіки.

б) діалектичний метод Г.Гегеля: В «Науці логіки» – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії - діалектичний метод. Сутність цього методу полягає в тому, що будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження – теза; заперечення цього ствердження - антитеза і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей - синтез. Синтез є якісно новим станом, у якому немовби знаходять примирення між собою теза та антитеза; в ньому два попередні продовжують своє існування у вищій гармонійній та синтетичній єдності, зберігши свої позитивні сторони і позбавившись – внаслідок діалектичного зняття – негативних. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез. Тому діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої являє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.

Билет № 1,11

1-3; 2-4; 3-1; 4-3; 5-2; 6-3; 7-3; 8-2; 9-2; 10-1; 11-3; 12-4; 13-3; 14-2; 15-1; 16-3; 17-1; 18-3; 19-3; 20-2;

Закони діалектики.

а) загальна характеристика дії закону заперечення заперечення: Цей закон характеризує напрямок розвитку, його поступальність, циклічність. Розвиток сприймається як процес, що нібито повторює пройдені етапи, але повторює їх по-іншому, на більш високому рівні. Кожний цикл сприймається як виток на розвиткові, а спіраль – як ланцюг циклів. Наприклад – зерно – рослина – нові зерна; теорія – практика – нова теорія. Закон заперечення заперечення характеризує спрямованість, процесу розвитку, демонструє єдність поступальності та наступності в розвитку. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише у відносно завершеному процесі розвитку. Зміст цього закону розкривається через категорії: теза, антитеза і синтез, які складають принцип тріади. В кожному процесі і кожному явищі виділяються ці три стадії. Розвиток відбувається як руйнування старої єдності елементів системи і виникнення нового предмету, що і є запереченням старого предмету. Але заперечення не є лише руйнуванням тієї чи іншої якісної визначеності: діалектичне заперечення передбачає момент народження нового, або момент розвитку. Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується, і тим, що заперечує. Закон заперечення заперечення - це закон великого масштабу. Він виявляється у повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку.

б) категорії «заперечення», «заперечення заперечення»: Заперечення є суттєвим і необхідним моментом в процесі розвитку. Заперечення старого і народження, розквіт нового - суттєва ознака еволюції, прогресу. Тут переплітається діале­ктика кількісних і якісних змін, становлення "дозрівання" і розв'язання суперечностей. Заперечення бувають різні: заперечення-знищення (коли об'єкт руйнується або пере­стає існувати), іноді процес заперечення означає перехід в іншій стан, який не відкриває перспектив оновлення. Нарешті, існує діалектичне заперечення, коли застаріле і безперспективне не просто відкидається, а "зніма­ється" з утриманням і використанням всього позитивного, потрібного для нового стану розвитку.

Заперечення заперечення – це тривалий процес, коли заперечується те, що при­йшло на зміну старому і вважалося новим і "прогресивним". За ним може слідувати новий етап боротьби нового із старим - і історія повторюється, правда, не в прямому розумінні: навіть тоді, коли спо­стерігається "повернення" до старого, все ж відчувається певне про­сування вперед, певне оновлення.

Філософські погляди Скрата:

а) людина як основна проблема філософських пошуків Сократа: Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. У центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і вад, свободи і відповідальності, особи і суспільства. Ціллю філософських вчень Сократа була допомога людям. Своїм покликанням він вважав “виховання людини”, смисл якого бачив у дискусіях та бесідах, а не в систематичному викладенні якоїсь області знань. Саме представники сократичних шкіл ставлять проблему людини, людської особистості, формулюють основні світоглядні питання, такі як відношення суб’єкта і об’єкта, духа і природи, мислення і буття. Сократ вважав, що людина більш за все потребує пізнання самого себе і своїх справ, визначення програми й цілей своєї діяльності, чітке усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне й потворне, істина і омана. Дорога самопізнання веде людину до розуміння свого місця в світі. Отже, для Сократа сенс людського життя полягає в філософствуванні, в постійному самопізнанні, вічному пошуку самого себе шляхом випробування.

б) етичний раціоналізм Сократа: Сократ вів пропаганду свого етичного раціоналізму. Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських інтересів і занять Сократа. У бесідах і дискусіях Сократ звертав увагу на пізнання суті чесноти. Як може людина жити, якщо вона не знає, що таке чеснота? В даному випадку пізнання суті чесноти, пізнання того, що є "моральне", було для нього передумовою морального життя і досягнення чесноти. Сократ ототожнював мораль із знанням. Моральність - знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим корисне для людини, що допомагає йому досягти блаженства і життєвого щастя. Моральна людина повинна знати, що таке чеснота. Мораль і знання з цієї точки зору збігаються. Таким чином, одним з відмінних ознак істинної філософії і справжнього філософа було по Сократу, визнання єдності знання і чесноти. І не тільки визнання, але також прагнення до реалізації цієї єдності в житті. Відповідно до цього, філософія в розумінні Сократа не зводилася до чисто теоретичної діяльності, але включала в себе також практичну діяльність – правильний спосіб життя, благ і вчинки. Ця позиція Сократа отримала у філософії визначення – етичний раціоналізм

Билет № 2, 12

1-1; 2-2; 3-3; 4-2; 5-2; 6-2; 7-4; 8-3; 9-3; 10-1; 11-1; 12-4; 13-1; 14-4; 15-1; 16-3; 17-3; 18-3; 19-3; 20-2;

Сутність пізнавального процесу:

а) різні підходи до сутності пізнання в історії філософії: Проблема пізнання є однією з найважливіших в історії філософії, її рішення знаходиться в тісному зв'язку з проблемою свідомості, духовного світу людини. Пізнання є природною потребою людини, адже людина не може жити, якщо вона не буду пізнавати світ і саму себе. Пізнання - це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно історичною практикою людства. Межі, принципи, форми, умови досліджує така наука як гносеологія. Гносеологія відповідає на питання чи пізнаванний світ, якщо так, то як це можливе? Існували різні підходи до сутності пізнання в історії філософії. Софісти поставили під сумнів можливість пізнання істини, заклавши ідею скептицизму. Вони вважали, що будь-яка думка відносна і завжди залежить від людини та обставин. В епоху Нового часу одними із відомими прихильників скептицизму були Декарт та Д.Юм. Вони вважали, що ми не можемо про щось стверджувати, що це існує, якщо не будемо знати з точністю та впевненістю. Іншим підходом є агностицизм, представником якого був І. Кант. Він вважав, що люди володіють знаннями, але їм здається, що це знання. Люди пізнають світ та мають уявлення про нього в результаті співвідношення наших почуттів та мислення. Тому ми не можемо знати які предмети насправді, самі по собі. Також існує оптимістичний підхід до пізнання світу, який вважає, що наші знання про світ не такі уже й погані, що ми підходимо до нього з нашими уявленнями, схемами, поняттями та категоріями, для того щоб пізнати його.

б) об’єкт та суб’єкт пізнання і їх взаємодія: У ході пізнання важливе місце грає об'єкт і суб'єкт та їх взаємодія. Суб’єкт – носій свідомості та знання, об’єкт – те, на що спрямована пізнавальна діяльність. Суб'єктом пізнання виступає індивід людини, який наділений свідомістю і є джерелом цілеспрямованої активності. Суб'єктом може виступати як індивід, так і колектив, наукове співтовариство, людство в цілому. Об'єкт - це фрагмент об'єктивної реальності, на який спрямована людська пізнавальна діяльність. Результатом взаємодії суб'єкта та об'єкта є пізнавальний образ того, що пізнається. Образ цей суб'єктивний за формою і об'єктивний за змістом. Взаємодію суб'єкта та об'єкта слід розуміти як єдиний процес, де стає більш складним і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності.

Філософські погляди Л.Фейєрбаха:

а) матеріалізм Л.Фейєрбаха: Людвіг Фейєрбах філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії. Характеризуючи природу, Фейєрбах вказує на її матеріальний характер. Формами існування матерії є простір і час; необхідність, причинність і закономірність – цілком природні сили. Фейєрбах довів, що його Абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. На основі матеріалізму Фейєрбах розробив теорію пізнання, виступаючи проти агностицизму І.Канта. Вихідним пунктом пізнання – відчуття, джерелом яких є матеріальний світ. На базі відчуттів виникає мислення. Фейєрбах прагне зняти протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом. Фейєрбах вважає, що філософія і релігія – протилежні за своєю суттю: в основі релігії - віра в догмати, в основі філософії – знання.

б) вчення Л.Фейєрбаха про людину: Не Бог створив людину, а людина – Бога. За Фейєрбахом людина – природна істота, вона є частиною природи, вищим ступенем її саморозвитку; якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини, і тому людина виступає у нього як позаісторична і позасуспільна істота. Мова йде про людину як щось незмінне, абсолютне. Антропологія Фейєрбаха ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв’язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її в нову релігію - антропологічну. З Л.Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.

Билет № 3,13

1-2; 2-4; 3-2; 4-2; 5-1; 6-3; 7-3; 8-3; 9-3; 10-3; 11-3; 12-4; 13-1; 14-3; 15-1; 16-2; 17-4; 18-3; 19-1; 20-3;

Сутність пізнавального процесу:

а) чуттєве та раціональне пізнання: Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній. Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметам і явищами. Основними формами чуттєвого пізнання виступають: відчуття, сприйняття, уявлення. Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не може розкрити внутрішні, суттєві зв'язки між предметами і явищами. Це можливо тільки на якісно новому і вищому етапі пізнання - на рівні абстрактного мислення, яке реалізується у трьох основних формах: поняттях, судженнях, умовиводах. Чуттєве і логічне пізнання утворюють нерозривну єдність, хоча в історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання – емпіризм (Ф.Бекон, Д.Локк, Т.Гоббс), або логічне мислення - раціоналізм(Р.Декарт, Г.Лейбніц, Г.Гегель). Емпіризм та раціоналізм являють собою крайні точки зору і не можуть пояснити усієї складності процесу пізнання. Вже І.Кант відзначав обмеженість цих підходів. Таким чином, акт пізнання - це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Розуміння діалектичної єдності чуттєвого і раціонального долає метафізичну обмеженість емпіризму та раціоналізму.

б) діалектика абсолютної та відносної істини: В теорії істини виділяють проблему відношення абсолютної і відносної істини. Суть цієї проблеми полягає у тому, що кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку науки. Коли мова йде про абсолютну істину, мається на увазі точне, повне, всебічне знання про будь-яке явище. Але так як це неможливо, то абсолютна істина означає мету, до якої прагне пізнання. А відношення між абсолютною і відносною істиною фіксує тільки різні рівні, форми знання, які залежать від розвитку науки і суспільства. Чим вищий рівень пізнання, тим блище ми наближаємося до абсолютної істини. Цей процес триватиме безкінечно довго, тому що рух знання від одного рівня до іншого, більш глибокого, точного не може мати завершення. Діалектика відносної та абсолютної істини демонструє, що наше пізнання, прагнучи до точного і всебічного охоплення оточуючого нас світу, все повніше і глибше відображає об'єктивну дійсність.

Філософія марксизму:

а) передумови виникнення філософії марксизму та його основні ідеї: Марксизм – це філософія, створена німецькими мислителями Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом. Основними передумовами виникнення марксизму є: 1)Соціально-економічні - утвердження капіталізму в Європі. 2)Теоретичні - англійська політична економія з її трудовою теорією вартості, французький утопічний соціалізм. 3)Природничо-наукові - бурхливий ріст науки і техніки, обумовлений потребами виробництва. Основні ідеї марксизму: 1)гуманістична концепція людини, її сутності і способу існування, подолання її відчуження. 2)обґрунтування всесвітньо-історичного покликання пролетаріату. 3)матеріалістична концепція суспільства. 4)проблеми діалектики.

б) марксистська концепція людини: Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Людей відрізняє від тварин спосіб існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу. Основною характеристикою людини виступає праця. Суспільні відносини трактуються марксизмом матеріалістично й історично. Те, в які саме відносини вступають люди заради відтворення власного життя, визначається рівнем розвитку матеріальних сил і засобів виробництва. Люди – суспільно-історичні істоти Узи, що поєднують-соціально-виробничі зв’язки. У матеріальному виробництві втілені фізичні і духовні здібності людини -«предметно-практична діяльність». Поняття практики–це специфічний, предметно-перетворюючий, соціально-організований і опосередкований духовними структурами спосіб включення людини в оточуючий природний світ. Значне місце у творчому доробку Маркса належить гуманістичній концепції відчуження людини і перспективі його подолання. Але в історії має місце і зворотний процес – подолання відчуження, або присвоєння людиною своєї дійсної людської сутності.

Билет № 4,14

1-3; 2-4; 3-4; 4-2; 5-2; 6-2; 7-4; 8-3; 9-1; 10-3; 11-1; 12-3; 13-2; 14-3; 15-2; 16-3; 17-3; 18-2; 19-1; 20-1;

Людина як предмет філософського осмислення:

а) основний зміст категорій «людина», «індивід», «індивідуальність» та «особистість»: Щоб виявити зміст поняття особистість, необхідно розкрити зміст таких співвідносних понять, як «людина», «індивід», «індивідуальність». Поняття «людина» фіксує загальні властивості представників людського роду, який є найвищим ступенем у розвитку усіх живих істот нашої планети. Говорячи про людину, ми співвідносимо її зі світом тварин і фіксуємо в ній ті риси, що відділяють її від них: здатність до абстрактного мислення, здатність до праці тощо. Індивід – окремо взятий, одиничний представник біологічного виду «Гомо сапіенс», людського роду. Поняття «індивідуальність» визначає в людині її своєрідність, особливість, неповторність, гармонійність, тобто її «самість». Індивідуальність кожної окремої людини обумовлена біологічними факторами - неоднаковість генотипів, спадкових задатків і їх комбінації. Інший чинник розмаїття людей – це своєрідність індивідуального життєвого досвіду, особливості виховання, соціального середовища.

б) визначити сутність людини: Особистість – це продукт біологічного та соціального розвитку людини. Фізіологічна сторона особистості – тіло, яке виступає як матеріальний носій особистісного начала. Особистість виступає зі своєю конкретною тілесною організацією, фігурою, виразом обличчя, манерою поведінки, стилем одягу. Соціальна сторона полягає у спілкуванні людей. Визнання в нас особистості з боку інших людей робить із нас суспільну особистість. Разом із соц. особистістю одночасно формується і духовна особистість як своєрідний стрижень, на якому тримається усе, навіть ядро нашого «Я». Людина є особистістю не за своєю природою, а за високим рівнем досконалості свого духу. До поняття особистості входить також психологічне обличчя людини, її почуття та емоції.

Особистість має ряд властивостей та якостей, які утворюють динамічну і в той же час відносно стійку систему: спрямованість; характер; воля; когнітивна сфера; інтелект; темперамент; здібності; самосвідомість.

Поняття як форма думки:

а) дати визначення поняття як форми мислення та охарактеризувати основні види понять: Поняття – елементарна форма думки, що відображає окремі речі або групи схожих речей в їхніх істотних ознаках, а також ті чи інші властивості, відношення речей, явищ. Логічна структура поняття характеризується змістом і обсягом. Зміст поняття - це сукупність істотних ознак предмету, що мисляться в даному понятті, це смислова сторона поняття. Обсяг поняття – це множина предметів, що мисляться в ньому. Поняття відрізняються в залежності від обсягу: одиничні, загальні, нульові; в залежності від характеру елементів, що утворюють обсяг - збірні - зміст яких не можна віднести до кожного окремого елементу сукупності, а лише до усієї сукупності елементів як цілого (сузір’я) та незбірні (розділові) - в яких мисляться ознаки, що відносяться як до усього класу елементів, так і до кожного елементу класу (зірка). Якщо зміст понять має спільні ознаки, які вказують на спільність роду, то вони є порівнянними (акція і облігація), якщо ж у їх змісті нема спільних родових ознак (коло і суспільство), то вони є непорівнянними.

б) визначити сумісні та не сумісні поняття: Поняття поділяються на сумісні – обсяги яких повністю або частково співпадають і несумісні - обсяги яких не співпадають ані повністю, ані частково.

Існують 3 види відношень сумісності: рівнозначності – коли в поняттях мислиться один і той же предмет („рівнокутний трикутник” і „рівносторонній трикутник”); перехрещення - коли обсяг одного перетинається з обсягом іншого (“юрист” і “викладач”); підпорядкування - коли обсяг одного повністю входить в обсяг іншого як його частина (“суспільні відносини” і “відносини власності”).

Існує 3 види відношень несумісності: співпорядкування – коли поняття не перехрещуються, а підпорядковані одному й тому ж загальному поняттю; протилежності - коли одне поняття містить певні ознаки, а інше - ознаки, які не сумісні з ними. Між протилежними поняттями можливе третє: між поняттями “чорний” і “білий” (родове поняття - “колір) можливе поняття „сірий”; суперечності – коли одне поняття містить певні ознаки, а інше - ці ж ознаки виключає. При цьому обсяги двох суперечних понять охоплюють весь обсяг родового поняття. Третє тут неможливе („білий” і „небілий”).

Відношення між поняттями прийнято зображати за допомогою кіл Ейлера, де кожне коло позначає обсяг поняття, а кожна точка його поля - предмет, що входить в його обсяг.

Билет № 5, 15

1-2; 2-4; 3-4; 4-4; 5-2; 6-1; 7-1; 8-2; 9-3; 10-4; 11-1; 12-4; 13-3; 14-3; 15-2; 16-1; 17-3; 18-1; 19-3; 20-1;

Людина як предмет філософського осмислення:

а) співвідношення біологічного і соціального в людині: Багатомірність людини проявляється в біологічному, психічному та соціальному відношеннях. Біологічне в людині - це відносно самостійна підструктура, що пов’язана з еволюцією живої природи. Однак людина в першу чергу є суб’єктом суспільних відносин. Під соціальним в людині мається на увазі, перш за все, знання, уміння та звички, володіти мовою, дотримуватись певних норм. Співвідношення соціального та біологічного в людині складне і суперечливе. Основна проблема полягає у визначенні того, яке з начал домінує, визначає формування людини, її розвиток.

Але людину слід розглядати як єдність біологічного і соціального. Вона живе одночасно за законами двох світів: природного і культурного, проте основні якості людини: здатність практично діяти, свідомість, мова - все ж мають соціальне походження. Яскравим прикладом взаємодії біологічного та соціального є розвиток здібностей. Людина народжується, маючи певні задатки, але чи сформуються на їх основі талант або геній - це залежить від умов виховання, від соціального середовища.

б) трудова теорія походження людини: Формування особистості здійснюється в ході соціалізації, яка являє собою процес засвоєння індивідом соціального досвіду, норм, цінностей, зразків поведінки. Вона здійснюється як у ході цілеспрямованого впливу на людину (у ході виховання), так і під впливом великого кола соціальних факторів. Вона продовжується все життя, але при цьому в ній виділяють важливі етапи як раннє дитинство, період навчання, період активної участі в трудовій діяльності та після трудовий період. На кожному з етапів провідну роль грають відповідні соціальні інститути: родина, дошкільні установи, школа та інші навчальні заклади, трудові колективи, СМІ тощо.

Найважливішими моментами процесу соціалізації виступають: соц. адаптація - процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, у ході якого він приймає, засвоює його норми і цінності; ідентифікація - емоційно-пізновальний процес ототожнення індивіда самого себе з групою (родиною, віковою групою, нацією); інтеріоризація - перетворення зовнішніх соціальних вимог у внутрішні регулятори поведінки. Суб’єктивною стороною процесу соціалізації виступає розвиток свідомості та самосвідомості, зокрема формування образу «Я», як системи уявлень індивіда про самого себе. А при вирішальній ролі суспільства в становленні людини як особистості, суттєве значення має і її духовна робота у створенні свого «Я».

Формальна логіка:

а) визначити предмет логіки: Вищою ступінню пізнавальної активності людини є мислення, яке, на відміну від безпосередніх способів відображення дійсності (відчуття, сприйняття, уявлення), осягає дійсність опосередковано та узагальнено. За допомогою мислення пізнаються такі сторони реального світу, котрі не можуть бути розкритими за допомогою тільки одних чуттєвих форм пізнання, (наприклад, усі закони науки являються результатом діяльності мислення). Знання про глибинні властивості природних явищ, про закони, яким вони підпорядковуються, носять вивідний характер, тобто отримані шляхом логічного міркування. Закони і форми правильного мислення вивчає логіка. Вона систематизує правильні способи суджень, що дозволяють з істинних суджень-засновків завжди отримувати істинні судження-висновки. Знання законів формальної логіки є корисним в практиці мислення людини, незалежно від характеру її професії. Але особливо важливе значення вона має в науковій діяльності: вивчення логіки формує необхідне підґрунтя для плідних занять наукою.

б) охарактеризувати основні формально-логічні закони: Мислення людини здійснюється не хаотично, воно підлягає певним логічним законам. До основних законів формальної логіки відносять такі: Закон тотожності формулюється таким чином: будь-яка думка в процесі даного міркування (за будь-яких перетворень) повинна зберігати один і той самий зміст, тобто повинна бути тотожною самій собі. Закон суперечності: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; в крайньому разі одне з них неодмінно є хибним. Закон виключеного третього полягає в наступному: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному і тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, а третього бути не може. Закон достатньої підстави: будь яка думка має достатню підставу. Іншими словами, будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована.

Формально-логічні закони виконують функцію правильної побудови і зв’язку думки. Вони виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості нашого мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність та обґрунтованість. Порушення вимог законів логіки веде до того, що мислення людини припускається помилок, стає нелогічним.

Билет № 6, 16

1-3; 2-3; 3-4; 4-3; 5-2; 6-1; 7-3; 8-3; 9-2; 10-1; 11-3; 12-1; 13-2; 14-2; 15-1; 16-2; 17-1; 18-2; 19-3; 20-2;

Свідомість як фундаментальна властивість людини:

а) біологічні та соціальні передумови виникнення та функціонування свідомості: Свідомість притаманна тільки найбільш досконалій формі організації матерії - людському мозку, який є органом свідомості; поза людським мозком свідомості не існує. Сам процес роботи мозку - це фізіологічний, біохімічний процес, результатом якого є свідомість. Явища ж свідомості – це передусім образи, інформація про об’єкти зовнішнього світу. Наявність мозку є необхідною, але не достатньою передумовою свідомості. Вона не зводиться лише до фізіологічних процесів мозку, хоча поза ними не існує. Вона за своєю суттю є суспільно-історичним продуктом, виникаючи і розвиваючись в спільній діяльності людей, а процесі їх праці і спілкування. Залучаючись до цих процесів, люди виробляли відповідні уявлення, настанови, норми котрі разом із емоційним забарвленням складають зміст свідомості як специфічної форми відображення. Слід зазначити, що в генеалогії свідомості соціальне та біологічне тісно переплетені, як у природі людини в цілому. На ранніх етапах становлення людини і її свідомості переважала біологічна еволюція, але на певній фазі вона перетворилась на другорядний чинник, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини.

б) основні функції свідомості: Роль свідомості в житті людини та суспільства проявляється в таких основних функціях: пізнавальна, що полягає у формуванні людини ідеальних образів оточуючого світу; ціле покладання - формуванні образу - результату діяльності, виробленні людиною цілей власної діяльності, ідеалів; конструктивно-творчій – перетворення знань та інформації за допомогою мислення, інтуїції; контрольно-регулятивна - свідоме спостереження за діями людини та її корегування у відповідності до соц.-важливих смислів; прогностична - передбачення майбутнього розвитку подій; оціночна - визначення на основі зразків та норм ступеня значущості тих чи інших явищ; комунікативна, що здійснюється за допомогою мови, слово стає надбанням інших людей і дає можливість обмінюватись думками, досвідом, ідеями. Таким чином, свідомість можна визначати як вищу властиву тільки людям і пов'язану з мовою функцію мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому, активному відображенні дійсності, в попередній їй побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини.

Філософські погляди Григорія Сковороди:

а) вчення Г.Сковороди про “дві натури” та “три світи”: Григорій Савович Сковорода займає особливе місце не тільки в українській філософії, а й у новоєвропейській. Г. Сковорода створює оригінальну для свого часу концепцію 3 світів і 2 натур: “Весь мир состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видимая натура называется тварь, невидимая — Бог”. Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди - об’єктивний ідеалізм. Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, матерія і форма. Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто видимий і невидимий світи нерозривно пов’язані один з одним. Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв’язок з видимою натурою.

Сковорода виділяв 3 світи: макрокосм (Всесвіт); мікрокосм (людина); і третій світ — "символічної" реальності, як єднальної ланки між світом великим і ма­лим. За вченням Сковороди, Всесвіт розглядається як безконечний і складається з багатьох світів. В основі всіх матеріальних речей лежить єдність 4 елементів — вогню, повітря, води і землі. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини це – рівновага цих 4 елементів.

б) етичні погляди Г.Сковороди: Спостереження над зростанням несправедливості та злочинів, занепадом духовних цінностей, обожненням тлінного багатства спонукали Сковороду виробити вчення, в якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їх докорінну перебудову переноситься у сферу моралі. Він приходить до висновку, що своє щастя людина повинна знайти в “сродній” праці (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тим часом у світі панують відносини, які ґрунтуються на несправедливому розподілі праці. В цьому філософ вбачає головне джерело нещасть і страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом речей поневолення людини, наруги над її гідністю.

Його ідею “втечі” від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. Щастя ж, за твердженням філософа, доступне всім і кожному, варто лише відвернути увагу від згубних “плотських” жадань та інтересів і пізнати в собі “справжню людину”, щоб знайти своє покликання в “сродній” праці

Билет № 7,17

1-4; 2-4; 3-4; 4-2; 5-3; 6-2; 7-3; 8-1; 9-3; 10-2; 11-4; 12-3; 13-1; 14-3; 15-1; 16-1; 17-1; 18-3; 19-1; 20-3;