32. Свідомість як фундаментальна властивість людини:

а) структура свідомості та її основні сфери: Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру. Розглядаючи її, треба розуміти певну умовність будь-яких її внутрішніх поділів, бо не існує в людській свідомості чіткої межі між мисленням та волею. Виділяють 3 основні сфери свідомості: когнітивна сфера включає в себе як знання про світ, так і пізнавальні здібності людини - чуттєві і абстрактно-мислительні. Відчуття, сприйняття, уявлення, тобто пізнавальні образи і оперування ними складають ядро свідомості. Важливе місце в пізнанні займає інтуїція - здатність прямого осягнення істини без обґрунтування з допомогою доказів. До складу пізнавальних здібностей входять увага і пам’ять. Свідомість є також і переживанням того, що сприймається, у ній виражається і певне відношення до того, що відображається - це емоційна сфера, що містить у собі емоції, настрої та афекти. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, цілями, потребами людини; активний характер свідомості визначає воля.

б) самосвідомість як виший рівень свідомості: Вищим рівнем свідомості є самосвідомість - здатність людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість. Цей унікальний феномен притаманний лише людині. Самосвідомість - це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, її рефлексія на умови, в яких вона перебуває, на осмислення власних духовних процесів, критичний аналіз своїх душевних станів, роздуму над прийомами своєї думки і їхньою соціальною значимістю.

Формування свідомості обумовлене суспільно. Людина виробляє здатність бачити себе немовби зі сторони через спілкування з іншими людьми, через засвоєння індивідом оцінок, що дають йому інші люди, які виступають для нього своєрідним «дзеркалом», тобто відношення людини до самої себе необхідно опосередковане її відношенням до іншої людини.

Звертання філософії до самосвідомості як особливої сфери суб’єктивного світу починається з Сократа з його принципом: «Пізнай самого себе». Він один з перших філософів зрозумів, що усвідомлення людиною навколиш. світу недостатньо без паралельного процесу усвідомлювання себе.

Філософія життя:

а) основні представники та головні ідеї «філософії життя»: У широкому розумінні філософія життя - це будь-яка концепція, що розглядає питання смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне “зрозуміти життя з нього самого”. Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищає ірраціоналізм і містику від раціоналізму. В такому розумінні до прибічників філософії життя зараховують деяких досократиків, стоїків, представників ірраціоналізму XVIII ст., романтиків та ін. Засновниками сучасної філософії життя вважаються А.Шопенгауер і Ф. Ніцше. У філософії життя підкреслено антираціональний напрям, в центрі уваги якого перебуває інстинктивно пізнавана цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії, яку було названо “життям”. Представники цієї ірраціоналістичної концепції, що постала наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. не дуже переймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світ людини.

б) етичні погляди Ф.Ніцше: Філософські пошуки Ніцше - це пошуки моралі для вільної людини на дорозі руйнування традиційних цінностей, орієнтація на яких руйнує людяність, особу, а зрештою і саму людину. Всі існуючі моралі, на думку Ніцше, направлені на обґрунтування і виправдання володіння. Іншими словами, вони корисливі, а тому і антигуманні. Філософія життя у Ніцше носить антропоморфний характер, повертаючи людину в природу і в той же час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і перш за все волею до влади. Принцип волі до влади - основний динамічний принцип філософії Ніцше - управляє розвитком і людини, і всесвіту. Це не просто прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабкість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншої - мірою самопізнання особи. Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він здійснив переоцінку всіх цінностей: все те, що звичайно признається цінним, насправді не має нічого спільного із справжньою цінністю. Прагнення зрозуміти особу, знайти вихід з кошмарів епохи – епохи подвійної моралі у всьому: у стосунках з людьми, націями, державами, у відношенні до самого собі - такою бачиться мета філософських пошуків Ніцше.

Билет № 8, 18

1-3; 2-3; 3-4; 4-3; 5-1; 6-2; 7-1; 8-2; 9-1; 10-3; 11-2; 12-3; 13-4; 14-2; 15-1; 16-4; 17-3; 18-1; 19-1; 20-3;

Суспільна свідомість:

а) суспільна свідомість та її рівні: Суспільна свідомість виступає як спосіб інтеграції людей. Суспільна свідомість досить складне утворення, зі своєю структурою, в котрій всі частини взаємопов'язані. В структурі суспільної свідомості дослідники виділяють буденну та теоретичну свідомість, суспільну психологію та ідеологію, форми суспільної свідомості.

Буденна свідомість – це спонтанне відображення людьми всього потоку життя без будь-якої систематизації. Теоретична свідомість представляє систему логічних взаємозв'язаних положень, які розкривають сутність та закономірність явищ. І буденна, і теоретична свідомість взаємодіють між собою, відіграють свою роль в житті і діяльності людей та в розвитку суспільства. Суспільна психологія - це несистематизовані уявлення, відчуття, емоції і потяги, в яких безпосередньо відображається соціальна дійсність. В ній проявляється масова свідомість, настрій та відчуття людей, формуються ціннісні орієнтації соціальних груп та народів. Ідеологія в структурі суспільної свідомості представляє систему поглядів та установок, які відображають на теоретичному рівні соціально-політичний устрій суспільства, його соціальну структуру, потреби та інтереси різних соціальних сил.

б) форми суспільної свідомості: В розвитку суспільної свідомості мають місце різні її форми: релігійні, моральні та естетичні (що виникли ще у первісному суспільстві), правові, політичні, філософські, наукові, що виникають разом із поділом суспільства на класи. Кожна форма характеризується буденним та теоретичним рівнями. Політична свід. є сукупність почуттів, настроїв, що відображають інтереси великих соціальних груп, їх відношення до політ. інститутів, держави. У правосвідомості виражаються знання та оцінка прийнятих в даному суспільстві прав і обов’язків людей. Моральна свід. - основна ціннісна форма суспільної свідомості, в якій відображаються загальноприйняті нормативи і оцінки суспільної діяльності. Естетична свід. - усвідомлення суспільного буття у формі конкретно-чуттєвих художніх образів. Релігійна свід. - уявлення про існування надприродної реальності (богів), від якої залежить доля світу і людини, і яка визначає певні норми поведінки людини у вигляді релігійних заповідей. Філософська свід. - теоретично оформлений світогляд, система узагальнених поглядів людини на світ у цілому і на місце людини у світі. Наука - форма суспільної свід., що відображає природний, соціал., і внутрішній світ людини в поняттях, законах, теоріях і метою якої є отримання об’єктивних знань про світ.

Філософія екзистенціалізму:

а) загальна характеристика та основні представники: Однією з найвпливовіших антропологічних течій ХХ століття є екзистенціалізм. Його гносеологічні джерела – ідеї С. Кіркегора, філософія життя та феноменологія Е. Гуссерля. Основними поняттями екзистенціалізму є: “екзистенція” (існування). Центром цієї філософії є змістовно-життєві питання (провина та відповідальність, рішення та вибір, відношення людини до свого покликання та смерті), і у цьому зв’язку аналізується світова культура, наука, релігія, мораль. Цей філософський напрямок, що активно розробляє концепцію світу та людини, є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуаціях. Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Людина народжується, існує, а потім набуває своєї сутності, свого покликання. Поряд з проблемою сутності та існування, однією з центральних є проблема свободи та відповідальності, людина сама вільно обирає свою сутність і стає тим, ким вона себе зробила. Виділяють релігійний екзистенціалізм – К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бердяєв та атеїстичний екзистенціалізм – Ж.-П. Сартр, А. Камю та ін.

в) вихідні принципи та категорії екзистенціалізму: На основі славетних праць «Буття і час» та «Буття і ніщо» можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності.

Головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимось іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У екзистенціалістів ключовими є категорії екзистенція, тобто існування, буття, ніщо, суть, погранична ситуація тощо. Категорія «екзистенція» визначає неповторність, унікальність, суб'єктивність існування окремої людини. Одна з основних категорій екзистенціалізму — свобода. Свобода — це як визначальний фактор людського існування, як єдине його обґрунтування. Екзистенція — внутрішнє бутгя, те центральне ядро людського «я», котре зробило індивіда неповторною особистістю.

Билет № 9, 19 1-4; 2-4; 3-2; 4-3; 5-2; 6-2; 7-2; 8-4; 9-1; 10-3; 11-4; 12-3; 13-3; 14-2; 15-3; 16-2; 17-3; 18-2; 19-4; 20-3;

Етика як наука:

а) предмет етики та її основні категорії: Термін «етика» вперше був введений Аристотелем для позначення особливого розділу філософії, вчення про моральну діяльність та чесноти.

Згодом етика з розділу філософії перетворилась на самостійну філософську дисципліну – філософію моралі. Етика є філософським вченням, предметом якого є мораль, а центральною проблемою – добро і зло. Етику цікавлять питання людської поведінки та відношення між людьми. Етика репрезентує нормативно-практичну частину філософії. Як частина філософії, етика разом з тим має свою специфіку – якщо філософія вивчає гранично загальні принципи відношень між людиною та світом, то етика – моральні принципи відношення людини зі світом та іншими людьми. Предмет вивчення етики складають принципи гуманізму, терпимості, поняття добра, співчуття, совісті, сенсу життя.

б) зміст категорій «добро» та «зло» і їх діалектичний зв'язок: Поняття добра і зла відносяться до найбільш загальних понять моральної свідомості і позначають діаметрально протилежні характеристики соціальних явищ, виражають найважливіші установки моральної свідомості. Уявлене визначення добра зводиться до позитивних, значимих для людей, необхідних умов життя, воно асоціюється з гармонією та благополуччям. Саме слово «добро» має чимало смислових відтінків: в буденній свідомості добро являється результатом суб'єктивної оцінки людиною тих чи інших явищ, які мають для неї певну користь в даних обставинах. Добро в абсолютному сенсі являється етичною категорією. З точки зору гуманістичної етики критерієм добра є сприяння прояву дійсної людської сутності, а саме: самовиявленню, самореалізації особистості, її саморозкриттю тощо. В категорії добра втілюються уявлення людей про позитивне в сфері моралі, про те, що відповідає моральному ідеалу: це мир, любов. На відміну від цього, в понятті зла відображено уявлення про те, що протистоїть моральному ідеалу, перешкоджає досягненню щастя та гуманності у відносинах між людьми. До зла відносять такі якості як заздрість, пихатість, помста, злодіяння тощо. По відношенню до особистості добро та зло виступають у вигляді чеснот та пороків.

Філософія постпозитивізму:

а) загальна характеристика філософії постпозитивізму та основні представники: Постпозитивізм – певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом книг К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є теза про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму. Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії. Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість фактичного матеріалу, а не теорії.

б) охарактеризувати принцип фальсифікації: Для врятування ідеї відділення наукових знань від ненаукових, один із представників постпозитивізму - К. Поппер («Логіка наукового дослідження»), запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню, ненаукове ж знання спростувати неможливо. Щоб гіпотеза була спростовуваною, ми повинні могти вказати, яке спостереження або результат якого фізичного експерименту можуть її спростувати. Наприклад, твердження «всі ворони чорні» може бути заперечене фактом спостереження білої ворони. Поппер запропонував використовувати принцип спростовуваності для визначення, чи є теорія науковою чи ні: якщо вона не спростовувана, тоді це не наука.

Билет №10, 20

1-1; 2-1; 3-1; 4-4; 5-3; 6-3; 7-4; 8-2; 9-1; 10-4; 11-3; 12-2; 13-3; 14-3; 15-4; 16-4; 17-1; 18-3; 19-1; 20-2;

Етика як наука:

а) предмет етики та її основні категорії: Термін «етика» вперше був введений Аристотелем для позначення особливого розділу філософії, вчення про моральну діяльність та чесноти. Згодом етика з розділу філософії перетворилась на самостійну філософську дисципліну – філософію моралі. Етика є філософським вченням, предметом якого є мораль, а центральною проблемою – добро і зло. Етику цікавлять питання людської поведінки та відношення між людьми. Етика репрезентує нормативно-практичну частину філософії. Як частина філософії, етика разом з тим має свою специфіку – якщо філософія вивчає гранично загальні принципи відношень між людиною та світом, то етика – моральні принципи відношення людини зі світом та іншими людьми. Предмет вивчення етики складають принципи гуманізму, терпимості, поняття добра, співчуття, совісті, сенсу життя.

б) співвідношення свободи та необхідності, проблема вибору особистості: Існує 2 погляди на цю проблему: етичний фаталізм та етичний волюнтаризм. Перший абсолютизує необхідність, ставить людину у повну фатальну залежність від об’єктивних обставин, перетворює її на запрограмований пристрій, який діє за певною, визначеною долею чи Богом схемою. Тому Людина невільна у своїх вчинках, вона не може нічого змінити, і тому вона не несе відповідальності за свої вчинки. Другий – заперечує будь-яку необхідність та стверджує, що Людина абсолютно вільна в своїх моральних рішеннях і тому повинна діяти тільки у відповідності зі своєю волею. Це розуміння свободи приводить у кінці-кінців до повної відмови від моральних норм, тобто Людина будь-які свої дії може стверджувати як зразок поведінки. Ці дві позиції заперечують моральну свободу – у першому випадку людина стає рабом необхідності, долі, а у другому – особистої сваволі. Відповідальність особистості проявляється як зворотна сторона вільно прийнятого рішення, як природний наслідок свободи вибору. Бути вільним, самостійним означає бути відповідальним. Якщо людина може обирати той чи інший варіант поведінки, то вона має нести відповідальність за свої вчинки.

Філософія позитивізму:

а) три стадії розвитку позитивізму: У другій половині XIX ст. позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом знання конкретні науки і виступив проти філософії як метафізики, але за філософію як особливу науку. Позитивізм – філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й умогляди, як засоби одержання знання.

Позитивісти вважали, що тільки сукупність наук надає право говорити про світ у цілому. Тобто якщо філософія наукова то вона повинна розпрощатись зі спробою судити про світ у цілому. Це реакція на нездатність старої філософії вирішити проблеми, зв'язані з розвитком науки. Позитивізм почав спробу осмислення істини на основі точного експериментального знання. Ідея знати – щоб передбачити, передбачати – щоб мати силу.

З етапи в еволюції позитивізму:

1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) – О. Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер;

2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) - Мах, Авенариус;

3. Неопозитивізм (із середини 20-тихрр.XX) Шлік, Нейроз, Витгенштейн. Б. Рассел.

б) визначити принципи верифікації: Філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість, і для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки положень теорії на істинність шляхом зіставлення їх з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта. За верифікаційним принципом, висловлювання вважається осмисленим, якщо можна встановити його істинність або хибність. тинність або хибність висловлювань встановлюється лише тоді, коли дані відчуттів підтверджують або заперечують їхній зміст, причому, якщо не можна встановити відповідність чи невідповідність змісту висловлювань і даних чуттєвих спостережень, принцип верифікації припускає можливість гіпотетико-логічної перевірки. Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Принцип верифікації, через його суб'єктивно-ідеалістичну сутність, неприйнятний для науки. Визнанням наукової неспроможності принципу верифікації є й той факт, що його не раз модифікували навіть представники логічного позитивізму, зокрема, принцип верифікації вони модифікували у принцип фальсифікації. Ще одна послаблена версія процедури перевірки на науковість пов’язана з ідеєю конвенціональності - коли вихідні положення науки приймаються за згодою переважної більшості членів наукового співтовариства.