§4. Право на справедливий судовий розгляд та його складові.

Концепція права на справедливий судовий розгляд розвивалася протягом тривалого часу.

1) Перші спроби закріпити складові та визначити сутність вищезазначеного права можна простежити в:

• англійській Великій хартії вольностей 1215 р.,

• «Петиції про права»(Англія, 1628 р.),

• Habeas Corpus Act 1679 р.,

• «Білі про права» (США, 1671 р.),

• чотирнадцятій поправці до Конституції США (1686 р.) тощо.

2) На міжнародному рівні право на справедливий судовий розгляд вперше було закріплено в ст. 8 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.)

3) Подальша його інституалізація відбувалася на регіональному рівні. Так, складові вищезазначеного права можна знайти в:

- п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.),

-ст. 8 Американської конвенції про права людини (1969 р.),

- ст. 7 Африканської хартії прав людини та народів (1981 р.),

-ст. 6 Конвенції СНД про права та основні свободи людини (1995 р.),

-ст. 47 Хартії Європейського союзу (2000 р.) тощо.

(п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод)

Стаття 6. Право на справедливий суд

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Сфера застосування права на справедливий судовий розгляд визначена в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Аналіз цієї статті дає можливість з’ясувати коло об’єктів, судовий захист яких має відбуватися з додержанням вимог справедливого судового розгляду. Ними виступають права та обов’язки, що носять цивільно-правовий характер.

Цивільні права та обов’язки, що підпадають під сферу застосування частини 1 статті 6 Конвенції, мають бути спірними, тобто має існувати спір відносно них. Спір має бути «справжнього та серйозного характеру». При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, спір про право буде існувати у тому випадку, якщо права, про які йде мова у справі, охороняються чи визнаються внутрішнім законодавством. Таким чином, уявляється, що «під спором» в сенсі частини 1 статті 6 Конвенції, слід розуміти розбіжності, суперечки юридично заінтересованих осіб з приводу наявності чи відсутності права, обов’язку, їх сутності, створення, зміни чи припинення правовідносин, що випливають з норми права, або іншими словами розбіжності, суперечки носять правовий характер.

Деякі вчені проводять їх класифікацію, поділяючи на: (Однак єдиної точки зору з приводу того, які це елементи, не існує.)

1)Інституціональні елементи права на справедливий судовий розгляд.

2)Органічні елементи права на справедливий судовий розгляд.

3)Процесуальні елементи права на справедливий судовий розгляд.

Право на справедливий судовий розгляд слід розглядати:

1 )У широкому значенні.

2)У вузькому значенні.

У широкому значенні це право закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції й його можна взагалі ототожнити з правом на доступ до правосуддя, тобто кожна особа повинна мати можливість ініціювати судовий розгляд справи щодо своїх цивільних прав і свобод та отримати справедливий і ефективний судовий захист. При цьому, особа повинна мати безпосередній доступ, не обтяжений якимись юридичними чи фактичними перешкодами, до судової установи й розгляд справи має відбуватися з додержанням всіх вимог, що передбачені п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки мова не може йти про справедливий судовий розгляд, якщо справа розглянута, наприклад, з порушенням вимоги публічності, розумності строків, незалежності чи безсторонності суддів тощо.

У вузькому значенні право на справедливий судовий розгляд охоплює лише вимогу “справедливої” процедури, яка в тексті статті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод використовується поряд з вимогами незалежності та безсторонності суду, публічності й розумності строку судового розгляду. Даючи визначення справедливості у вузькому значенні, Європейський суд з прав людини й виділяє такі вимоги, які не вказані в п. 1 ст. 6 Конвенції, наприклад, належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги судом лише доказів, отриманих законним шляхом, винесення обґрунтованого рішення, принцип рівності сторін у змагальному процесі, заборону втручання законодавця у процес здійснення правосуддя, принцип правової певності. З метою уникнення тавтологій право на справедливий судовий розгляд у вузькому значенні має називатися правом на належну судову процедуру.

О сновні складові елементи права на справедливий судовий розгляд в широкому значенні:

1)Необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи.

2)Належна (справедлива) судова процедура.

3)Публічний судовий розгляд.

4)Розумний строк судового розгляду.

5)Розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом.

1)Необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи

Практика ЄСПЛ

Європейський суд з прав людини у справі Голдер проти Сполученого Королівства відмітив, що було б неприпустимо, щоб ст.6 (п.1) Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам у цивільних справах, і не захищала б у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду. В іншому рішенні, у справі Ейрі проти Ірландії Європейський суд зазначив, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, і вказав, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними й здійснюються на практиці. З наведеного випливає, що особа сможете отримати справедливий судовий розгляд лише за умови, коли буде мати реальний доступ до суду. При цьому, він не повинен обтяжуватися якимись перешкодами.

2)Належна (справедлива) судова процедура.

Право на розгляд справи з додержання справедливої процедури безпосередньо закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. При цьому, в своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини достатньо широко тлумачить вищезазначену вимогу.

Елементи належної судової процедури:

1)Група вимог, які з початку були вироблені в процесі розгляду кримінальних справ, але потім були поширені й на провадження у цивільних справах:	2)Принцип "рівності вихідних умов" (принцип "рівності сторін") і принцип змагальності.	3) Вимога про заборону втручання законодавця у процес здійснення правосуддя.	4) Принцип правової певності(принцип правової визначеності).
До них належать: належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги доказів, отриманих лише законним шляхом, обґрунтованість рішення.	Принцип “рівності вихідних умов” (рівності сторін) вимагає надання кожній стороні достатньої можливості представити свою справу в умовах, які не дають їй значних переваг перед її опонентом, а принцип змагальності означає, що сторони мають право знайомитися зі всіма доказами або запереченнями, що залучені до справи, висловлювати свою думку про їх наявність, зміст і достовірність у відповідній формі та відповідний час, у разі необхідності – у письмовій формі та заздалегідь.	Вимогу про заборону законодавчого втручання слід поширювати не тільки на випадки, коли держава або державні органи є сторонами у справі. Це положення розповсюджується й на випадки законодавчого втручання держави в цивільно-правові (приватно-правові) відносини шляхом звільнення однієї сторони від виконання своїх зобов’язань або цивільно-правової відповідальності без згоди іншої сторони.	Цей принцип випливає з принципу верховенства права і вимагає, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву. З принципом правової певності тісно пов’язана вимога беззворотньої реалізації судових рішень, що також випливає з принципу верховенства права, і яку можна розглядати як складову принципу правової певності.

3)Публічний розгляд справи

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Кожен має право на публічний розгляд його справи. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Проводячи буквальне тлумачення вищезазначеної норми, Європейський суд з прав людини до поняття «публічність» включає проведення судових засідань у відкритому режимі, при якому до залу судового засідання мають допускатися не лише сторони та їхні представники, а й всі бажаючі. При цьому, сторони мають бути заздалегідь повідомлені про слухання таким чином, щоб мати можливість вирішити питання, чи здійснювати своє право на явку до суду, з’явитися до залу судового засідання. Закритий же судовий розгляд може бути проголошений лише з підстав, прямо зазначених в законі. Хоча ані дух, ані літера п. 1 ст. 6 Конвенції не перешкоджає особі відмовитися від публічного розгляду за власним спеціально вираженим бажанням або з мовчазної згоди.

Останніми роками Європейський суд з прав людини почав «публічність» судового розгляду пов’язувати з його усністю принаймні на рівні першої інстанції, оскільки «публічність» втрачає будь-який сенс в умовах повністю письмового процесу, при якому сторони позбавлені можливості обмінюватися своїми усними судженнями, репліками, давати усні пояснення суду з приводу причин їх звернення за захистом своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Незалежно від того, чи був розгляд справи відкритим або закритим, судове рішення завжди має проголошуватися публічно. При цьому, Європейський суд з прав людини виходить з того, що форма такого «публічного проголошення» може визначатися на національному рівні держав-учасниць по-різному, залежно від особливостей конкретного провадження, стадії судового розгляду, ролі суду, й вона не зводиться виключно до зачитування тексту судового рішення при всіх присутніх. Так, допускається передавати письмовий варіант повного судового рішення в канцелярію суду, де кожен бажаючий може з ним ознайомитися.

Практика ЄСПЛ

Але, як було встановлено в рішенні ЄСПЛ у справі Бірюков проти Росії, якщо суд під час судового засідання зачитує лише резолютивну частину судового рішення, а повний текст судового рішення направляє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, не даючи можливості громадськості з ним ознайомитися, наведене є порушенням публічного порядку проголошення судового рішення.

4) Розумний строк судового розгляду.

Поняття «розумний строк» судового розгляду є найбільш розробленою категорією в прецедентній практиці Європейського суду з прав людини.

При розгляді справ з цього питання Суд вирішує два основні питання:

5.Розгляд справи незалежним та безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Під «судом» у практиці Європейського суду з прав людини розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури.

Вказаний орган має бути встановленим законом. Вказана фраза поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Так, наприклад, суд не буде вважатися таким, який встановлений законом, якщо під час розгляду справи ним були застосовані повноваження, які не передбачені для даного виду суду чинним законодавством. Вищезазначений вираз поширюється також й на законність складу суду, який розглядає справу, тобто останній має бути призначений з додержанням всіх вимог процесуального закону. Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, суд буде вважаться «встановленим законом» лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, діє в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції й у законному складі суду.

Суд має відповідати ряду вимог, що передбачені в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод й вироблені прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, а саме бути незалежним та неупередженим.

При визначенні того, чи може суд вважатися “незалежним”, слід враховувати спосіб призначення членів суду, строк перебування на посаді, існування гарантій від зовнішнього впливу та наявність у суду зовнішніх ознак незалежності.

Стосовно вимоги “неупередженості” суду Європейський суд виділив два аспекти: По-перше, орган, який розглядає справу, повинен бути безстороннім суб’єктивно, тобто жоден його член не повинен мати будь-якої особистої зацікавленості або упередженості. Вважається, що суддя є неупередженим, якщо немає доказів, які б свідчили про протилежне. По-друге, такий орган повинен також бути неупередженим з об’єктивного погляду, тобто він повинен надати достатні гарантії, які б виключали будь-які законні сумніви стосовно цього.