Розділ і бій упа з енкаведистами під присілком сеньківським 11 лютого 1945 р.

1.1. Передумови бою, дислокація і чисельність його учасників

Після того як у жовтні 1944 р. Червона армія вигнала німців із Західної України. Тим самим це розв’язало руки НКВД у боротьбі з УПА. Виконуючи настанови ЦК ВКП (б) і ЦК КП(Б) У з активізації антиповстанської боротьби керівники НКВД до початку 1945 р. розгорнули масштабні військово-чекістські операції практично на всіх теренах Західної України. Ці події увійшли в історію під назвою першої «Великої блокади [9, с.439]».

10 січня 1945 р. ЦК КП(б)У прийняв чергову постанову «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України [6, с.65]».

Від 10 до 31 січня 1945 р. внутрішні війська, конвойні війська НКВД, прикордонники армійські частини та винищувальні батальйони повністю заблокували лісові масиви Львівської, Станіславської, Тернопільської, Дрогобицької, Чернівецької, Рівненської та Волинської областей. Особливу увагу було зосереджено на лісах Прикарпаття і Галичини. Більшовики сподівалися, що скоро розправляться з повстанцями, маючи собі на гадці, що повстанські відділи погано одягнені, не вишколені, а тут ще сувора зима, великі сніги та морози [9, с.439].

Також восени 1944 року на початку 1945-го внутрішні війська кинули великі сили в Карпати, зокрема на Гуцульщину, щоб придушити повстанський рух. Військові частини, гарнізони, прикордонні застави взяли участь у кривавій акції, яку називали «червона мітла», або «червона рубаха [5, с.147]»

Важкі бої з повстанцями точилися наприкінці січня в районі Космача, де існувала повстанська «республіка». Як писалося в радянських звітах внутрішнім військам не вдалося отримати там «очікуваних результатів[9, с.439]»

Наприклад, у донесеннях до Станіславівського облвійськомату йдеться: «В связи з отсутстием связи с Жабъевским Райвоенкомом и пораженностью бандеровскими бандами, где происходят все время бои, не возможно проверить где находится лейтенант Попович Семен Романович [3].

Отже, архівні дані повністю підтверджують вищесказані слова. Але радянські архіні джерела тільки в загальних рисах описують про те, що на території Жаб'ївщини діють скрізь банди вони тільки дають характеристику невеликим сутичкам з УПА. Про масштабні бої та великі втрати зі своєї сторони мовчать, щоб не псувати характеристику найсильнішій армії світу, яка розгромила сильну гітлерівську Німеччину. А на даний момент терпить великі втрати від купки запеклих українських націоналістів. Це не підходило під міф про непереможність Червоної армії тому ніяких відомостей про це не було, а загиблі чекісти вважалися зниклими безвісти.

Що ж до повстанців то вони також сконсолідували всі свої сили на боротьбу проти червоних окупантів. За адміністративним поділом УПА с. Голови входило до округи Говерля Тактичного Відтинку (ТК) 21. На околицях його діяв Курінь «Перемога». Він складався з чотирьох сотень: Підгірського, Хмари, Гамалії і Дорошенка

Взимку 1944-1945 рр. курінь Недобитого перебував у Жаб'ївському районі під Білим Черемошем, що відділяє Галичину від Буковини. Курінь тут перевишколювався. На Буковині винищувальні батальйони в той час проводили сильні каральні операції, намагаючись за всяку ціну знищити рештки буковинських відділів УПА, які в двох перших зимових місяцях 1945 року були здесятковані тифом та іншими хворобами. З початком лютого згадані відділи перейшли Черемош і закварирували на галицькому боці. За ними посунули групи сталінських посіпак, щоб не дати нашим відділам відпочити, а тим самим їх остаточно ліквідувати [4, с.79].

7-го лютого чекістська стежа у числі 20 людей наткнулася на заставу куреня в селі Перехреснім. В короткій перестрілці три енкаведисти були вбиті, а два ранені. Зі сторони повстанців був убитий Гаращук Михайло (Федів). Курінь негайно зайняв становища. Однак енкаведисти, підібравши своїх убитих і ранених, повернулися на буковинський бік. До вечора курінь мав спокій [2].

Після цієї сутички курінь заквартирував в Олейчуків у селі Головах. Але він там перебував нетривалий час і змушений під наступом конвойних військ НКВД перейти далі в гори. Увечері, сподіваючись більшої ворожої групи, курінь відійшов під полонини, де заквартирував у присілку Сеньківськім, біля села Гриняви над Черемошем.

Тут можна було зайняти в разі ворожого наступу дуже вигідні становища на гірському стрімкому хребті, що підковою розтягався довжиною два кілометри. З четвертої сторони були полонини, звідки зимою нічого не грозило, бо великі сніги робили їх непрохідними [4, с.79].

8-9 лютого розвідка донесла, що ворог концентрує сили в місці попереднього удару і зближається до місця постою куреня. Енкаведисти також зайшли до Олейчуків, де квартирували недавно повстанці. Вони побачили ще свіжі сліди партизанів, які навіть не встигли замаскувати місця своєї ночівлі. Господарі побачивши червоних окупантів втекли з дому, боячись розправи за співпрацю з «бандою». Залишився тільки слуга Шпитчук Федір (Подам), який жартував з енкаведистами і вказав напрям куди пішли повстанці. Вояки НКВД взяли в заручниці місцеву жительку Процишину Марію через те, що її чоловік був в УПА вони казали: − «хай твій чоловік у тебе стріляє», і привели її до підніжжя гори Кругла до тих місць де згодом вібувся бій [2].

9 лютого ввечері, вже тільки віддаль одного гірського хребта відділювала партизан від ворога, що обережно посувався вперед. Точних даних про число ворога не відомо, як згадує курінний Недобитий його було близько 300 людей. А за спогадами очевидців «сталінських дітей» було набагато більше вони наступали з двох напрямків буковинського та галицького. Відділи прикордонних військ 3-го гарнізону Селятина, Берегомета та Вижниці (майже 500 до зубів озброєних солдатів) проходили через гірські буковинські села, грабували палили за найменші підозріння. Пройшовши всі села, вони перейшли на галицьку сторону в селі Яблуниця і попрямували в верхи на облаву. Також багато війська ішло з Жаб'його через гору Магуру і село Голови до гори Плаїк місця дислокації партизан. При тодішньому бойовому складі куреня 360 людей маючи в своєму складі ще чоту мінометників (2 сотенні міномети) та узгляднюючи добрі оборонні становища, командир куреня рішився прийняти бій, нехотячи дати зіпхнути себе в полонини, де сніг і голод викінчили б стрільців не гірше більшовиків [4, с.79].

Ніч з 9-го на 10-го лютого курінь перебував напоготові. О годині 3-ій рано сотня командира Підгірського відійшла на заставу щоб не допустити ворога на хребет, обраний на оборону. Цього дня багато місцевих жителів тікали в гори від епіцентру бою, а решту прятались у господарських ямах. Ніхто того дня не смів виходити на двір, щоб не потрапити випадково під вогонь під час бою. Зокрема Грушак Марія, Грушак Параска та Бойчук Олексій втікали в Стовпні і бачили, що спочатку сотня Підгірського була направлена у право тобто вона планувала зустріти більшовиків зі сторони с. Голови була впевнена, що зліва прикриває сотня Гамалії. Але через деякий час від несподіванки, що більшовики вже з'явилися зі сторони Буковинок вони перегрупувалися в ліву сторону для того щоб не дозволити себе оточити. З цих свідчень випливає те, що Підгірський не знав про відступ Гамалії. Тому ми вважаємо, що Гамалія без дозволу курінного покинув становища. Навіть сам Недобитий не згадує про цей епізод у своїх спогадах [1].

Що ж до відносин у курені між сотнею Гамалії і іншими сотнями, то вони точно не відомі через брак фактів. Тому що напередодні бою вночі з 9 на 10 лютого сотня Гамалії покинула г. Плаїк і поспішно втекла за одними даними на полонину Лудова, а за іншою версією аж до села Дземброня. Як, вважає Василь Зеленський сотня Гамалії змушена була відступити через нестачу боєприпасів, оскільки вона брала участь в багатьох боях до цього на території Жаб'ївщини і вистрілила всі свої набої. Тому щоб не іти в рукопашний бій проти більшовиків і загинути вони змушені були відступити далеко в гори. Іншої думки дотримується Марія Грушак, яка вважає, що в сотні Гамалії був зрадник, який працював на НКВД і щоб недопустиму повного розгрому енкаведистів ця сотня відступила послабивши сили УПА. Але це тільки припущення очевидців тому ми не можемо впевнено сказати чому саме сотня Гамалії покинула курінь через брак доказів самих учасників бою ях ми, на жаль не знайшли [1].

Отож, основна причина бою це насамперед посилення тиску конвойних військ НКВД і прикордонників на УПА, які хотіли повністю ліквідувати «бандитизм» на Західній Україні. Червоні мали набагато більші сили ніж УПА хоча позиції партизани зайняли кращі, що дало можливість стійко триматися.