1908 – 1917. Роки гімназії, дитинства і юності.

В 1908 році, в серпні, я поступив в підготовчий клас. В кінці року перейшов до першого класу. Починаючи з цього і до останнього восьмого класу був у нас один класний наставник, учитель російської мови та літератури. В першому класі предметами були: російська мова, каліграфія, арифметика, закон Божий, початок російської історії, гімнастика, уроки танців.

Мене прийняли співати дисконтом до церковного хору. Хором курував регент, і в той же час наглядач на перервах, в коридорі по якому бігали та галасували молодші учні, і яких доводилося весь час вгамовувати. В Єлизаветградській гімназії в 1908 році грецька мова не викладалася. Та з кожним роком переходячи з класу в клас, кількість викладуваних предметів і мов, а це: французька, німецька, латинська, все збільшувалась.

В третьому класі,я через погані успіхи з геометрії та алгебри, був залишений на другий рік.

На протязі всіх класів писалися твори на задані теми. В восьмому, випускному класі, окрім всіх інших предметів добавилася філософська поведінка і законодавство. За весь час мого перебування вчителі були одні і ті ж. Тільки в 1910 році, після смерті учителя латинської мови Дубнякова,із одеського учбового округу, приїхав новий, молодий учитель. В цьому ж році був замінений і учитель французької мови, так як він був безхарактерною людиною. В класі на його уроках завжди був крик і гамір з яким він ніяк не справлявся, і завжди приходилося звертатися за допомогою до інспектора, або і директора гімназії. В 1914 році був звільнений з роботи викладач німецької мови, пастор Бек, і присланий учбовим округом новий викладач, із прибалтійських німців - Клод. В цьому ж році пішов із гімназії священик, академік духовної академії, який після смерті дружини постригся в ченці Почаївської Лаври. Місце його зайняв, присланий Херсонською Єпархією, новий священик, академік, який був і учителем і священиком домової гімназичної церкви, до самої більшовицької революції 1917 року.

Дуже погані спогади, у мене, залишилися про учителя грека Пічакчи*, злої та неприємної людини, неможливого акуратиста і формаліста. За маленькі неполадки в зошиті чи погано закріпленій стрічці закладки чи промокального аркуша, завжди він ставив двійку. А ось всіма любимий був учитель російської, древньої та середньовічної історії – учитель Улезько.

В домовій гімназичній церкві були богослужіння вечірні та обідні, по суботах та неділях, та на всі духовні свята, та іменини царя, Миколая Другого, шостого грудня за старим стилем.

На службу, в нашу церкву, проводили класами гімназисток казенної жіночої гімназії. Під час служби співав добре підібраний і добре керований регентом гімназичний хор. Раз на рік, за звичай в середині зими, влаштовувався в приміщенні дворянського зібрання гімназичний бал, з танцями. На бал запрошувалися гімназистки, а грав там струнний гімназичний оркестр. Деякі гімназисти старших класів виступали з сольними співами та декламуванням. За час мого навчання в гімназії не було ні революційних гуртків, ні антиурядових виступів. В перший рік мого гімназійного навчання, після обідні в гімназичній церкві, ми хлопчаки, зібравшись по десять – дванадцять чоловік,йшли гратися на високі фортечні вали. Гралися індіанців, та в баталії росіян з турками. На час навчання я жив у дідуся з бабусею, в їхньому будинку по вулиці Сінній № 25. Це була передостання вулиця перед фортецею. В 1910 році в підготовчий клас гімназії вступив мій брат Саша. В наші з Сашею літні канікули, тато з мамою отримали листа від бабусі про тяжку хворобу дідуся Григорія Євграфовича. Тато з мамою поїхали до Єлизаветграда, але там застали дідуся вже померлим від раку шлунку. Це було в 1910 році. Ми ж діти, залишилися вдома під доглядом домашньої прислуги. Дідуся поховали на Биківському міському кладовищі (цвинтарі). На могилі дідусеві був поставлений пам’ятник. На цьому ж цвинтарі був похований мій брат Саша, восени 1918 року. Саша захворів запаленням легень, яке перейшло в менінгіт.

Биківське кладовище і 1920 році, за розпорядженням Єлизаветградського партійного комітету, знищене з усіма його пам’ятниками, цвинтарною церквою,огранками могил, і засаджена молодими деревцями.

Дідуся Григорія Євграфовича і бабусю Домініку Яківну я добре пам’ятаю ще по великих, мальованих олівцем, портретах, які висіли над ліжком, де тато інколи відпочивав. В 1912 році тато був рукопокладений в священики з призначенням другим священиком в містечко Червона Кам’янка Олександрійського повіту, Херсонської губернії. В Онуфріївці новий будинок побудований в 1908 і закінчений в 1911 році. Тато здав в оренду поштово – телеграфному відомству. Вся наша родина восени 1912 року переїхала в Червону Кам’янку. До 1912 року, від’їжджаючи після канікул в Єлизаветград потягом зі станції Павлиш, в 1911 році вперше зі мною з цієї станції їхав і мій брат Саша. По прибуттю в Єлизаветград ми наймали однокінну прольотку і візник привозив нас до бабусі на Сінну №25. З осені 1912 року було велике українське село яке не зазнало кріпосного права. Населення Червоної Кам’янки складало вісім тисяч чоловік. Церковний будинок, в якому посилилася наша родина, був досить великий, але при невеликій присадибній ділянці. Священикам належало від села ділянка землі в 25 десятин. Настоятель церкви свою землю здавав в оренду селянам. Належні татові двадцять п’ять десятин засіювали зерновими культурами, кукурудзою, соняшником, своїми силами за допомогою своїх двох пар коней, своїм же сільськогосподарським інвентарем та нанятим на рік робітником. В господарстві ще було четверо корів, шестеро свиней, багато різної птиці. В балці, яка відносилася до нашого земляного наділу, була значна площа під сінокіс, а низина балки, була розорана і там наша мама садила городину. Земля там була дуже плодорідна і давала хороші врожаї. Поряд, на взгір’ї, був і добрий баштан з кавунами, динями та кабаками. На сезон до нас наймався дід, що сторожував той баштан. І городина і баштан садилися дівчиною прислугою та двома жінками, чи дівчатами, яких наймали тимчасово для допомоги постійній прислузі. Мама в 1913 році завела пасіку, вуликів з двадцять. Розмістили її поряд з будинком в палісаднику. Два рази, до 1916 року, в нас був великий медозбір.

В Червоній Кам’янці була велика простора церква з двома священиками, двома псаломщиками та хорошим церковним хором. Та в 1924* церква була зруйнована, дзвони з дзвіниці скинуті і вивезені на переплавку.

Була в Червоній Кам’янці і велика Міністерська п’ятикласна школа, з завідуючим школою і двома вчительками. Мій тато вів у цій школі уроки Закони Божого. Було ще дві земські школи, де також були крім завідуючих, по дві вчительки. При одній земській школі була столярна майстерня з майстром, який навчав бажаючих учнів столярній справі. Була також і церковно приходська школа з одним учителем. Знаходилась тут і земська лікарня на шість ліжок з одним лікарем і двома фельдшерами, аптекою та однією акушеркою. Тут таки, в містечку був і вільно практикуючий фельдшер Прокопенко, досить досвідчений фахівець. Магазинів було мабуть з десяток, які належали євреям, та була і одна лавка (крамниця) що належала купцю-росіянину. Великий бокалейний магазин належав кооперації.** Мукомельний млин з масло бійнею належав єврею, купцю Граносвькому.

* Можливо що в 1929, почерк не чіткий. ( В. С.)

** Кооперативне товариство.

Млин і масло бійня приводилися в рух газогенераторним двигуном, який рухав динамомашину для освітлення електричними лампочками приміщення млина, масло бійні, квартири Грановського та подвір’я. В Червоній Кам’янці була одна єврейська синагога, єврейська школа – хедер, та єврейська лазня на лузі. Була також в містечку кінна станція з розїздними кіньми, кучером та ресорною бричкою. Олександріївське земство, з торгів, здавало цю земську кінну станцію заможнім селянам, для термінових перевезень по службових справах своїх працівників.

Якщо в Онуфріївці до 1912 року керівництво складалося із виборного старшини, старости та понятих обраних на загальній волосній сходці зі своїх односельчан, станового пристава що періодично навідувався з Павлиша та марового судді, що раз на місяць приїжджав для розборів всяких дрібних конфліктів, а також земського начальника, що завжди відвідував селянські волосні збори.

В Червоній Кам’янці окрім старшини, старости, розсильних був один урядник. Була й маленька холодна, куди садовили, на хліб та воду, наказаних за дрібні хуліганські проступки. До 1918 року, наскільки я пам’ятаю, не було ні в Онуфріївці, ні в Червоній Кам’янці ніяких вбивств, бо якщо десь далеко і відбувалося щось подібне, то це визивало безкінечні розмови і пересуди.

Червонокамянський сільськогосподарський кооператив здавав в оренду сільгосп машини, на потрібний селянам термін, ссипні пункти брали тимчасово на зберігання зерно, до підняття цін на зерно. Був приймальний пункт для коней та корів.

Оселившись в 1912 році в Червоній Кам'янці тато з мамою як і в Онуфріївці, були гостинними та привітними людьми. У нас постійно вечорами були в гостях вчителі та вчительки, псаломщик, фельдшер. Частенько заходив в гості і земський лікар Кабузан. В нас завжди було вечірнє частування гостей чаєм з варенням чи медом, а восени чи взимку – осінніми чи зимовими яблуками « Тіролька», яка в Онуфріївці завжди добре родила. Цих яблук було багато і вони добре зберігалися всю зиму аж до весни.

В 1913 році поступив до гімназії брат Коля, а потім на короткий час, до 1918 року, Костя, і в приватну жіночу гімназію - сестра Ніла. В 1914 році почалася перша Світова війна, яка продовжилась до жовтневої революції 1917 року. Влітку 1914 року я поїхав в Онуфріївку в наш сад, і був свідком мобілізації онуфріївчан в армію. Я бачив мобілізованих які їхали підводами на станцію Павлиш. В 1915 році в Єлисаветграді тато купив мені велосипед, англійської фірми «Енфільд і К». я ще в 1914 році навчився кататися на велосипеді, який я брав на прокат в приватній ремонтній майстерні. Учився кататися я замістом на площі перед казенним садом. В Червоній Кам'янці я вже добре їздив на велосипеді і одного разу навіть покатав дівчину Соню Цариненко, єпархіалку, сестру дружини священика села Хорошево, що за десять кілометрів від Червоної Кам’янки.

Соня сиділа на рамі коло руля. На повороті вулиці я невдало повернув і вона ледь не впала, я підхопив дівчину і вона обняла мене за шию, цим у нас і закінчилась ця пригода. Я тоді був дуже сором’язливим юнаком.

В дореволюційний час в школі працювали молоденькі, закінчивши жіночу гімназію, учительки. В Міністеській школі був завідуючим - учитель Боцман, який мешкав при школі з родиною в трикімнатній квартирі. В окремому коридорі було по одній кімнаті в яких жили учительки. Мені на той час було шістнадцять років і юна вчителька Аня Ракуленко навчила мене з нею цілуватися, а до цього я був дуже скромним сором’язливим хлопчиком. Після цього у мене була молоденька гімназистка – Шура Різниченко, котру вже я, навчав цілуватися.

Взагалі то в Червоній Кам'янці було багато учеників які навчалися в гімназіях та єврейських хлопчиків що навчалися в середніх комерційних училищах.

В 1916 році під час полювання на перепілок в околицях Червоної Кам'янки, йдучи полем, я попав ногою в засохлий кущ перекотиполя. Озброєний я був чужою, поганенькою двоствольною рушницею зарядженою дрібним шротом. Звільняючи ногу від колючок я обперся об ців’я рушниці, в цей момент курок самовільно спрацював, і пролунав постріл поряд з моєю головою. Дріб потрапив мені в верхнью праву частину грудей, відірвавши при цьому дві фаланги великого пальця, і одну фалангу вказівного. Злякавшись і стікаючи кров’ю, я все ж добіг до лікарні де лікарка швиденько зробила мені перев’язку. Мама налякана цією пригодою, швиденько відвезла мене до Олександрійської земської лікарні. Там мені відрізали великий палець, та половину фаланги вказівного, і повиймавши з грудей та поранених пальців шротини – зробили перев’язку. В лікарні я пробув чотири дні, і після повернення додому перев’язки мені робив наш досвідчений фельдшер Прокопенко. До початку занять в гімназії, я і в Єлизаветграді ще ходив на перев’язку до лікарні. Після загоювання ран я отримав дозвіл поїхати в Київ, де в приватній ортопедичній майстерні мені прилаштували протези на великий палець і частину вказівного. Та все це було влаштовано якось недбало і довелося мені вчитися писати таким методом яким я пишу і зараз.

З початком війни 1914 року, коли гімназисток перевели на першу зміну чоловічої гімназії, це привело до більш близького знайомства з ними. Гімназистці Клаві Проппе* я подобався, і вона влаштувала мене в родину своїх знайомих репетитором їхньому синові, гімназистові другого класу. Так я став сам заробляти скромні гроші на свої дріб’язкові витрати. В гімназії в мене було багато знайомих з якими я підтримував близькі товаристські стосунки. Навіть юнацькі захоплення були чистими й світлими. З усіма дівчатами, вчительками, гімназистками у мене ні з ким не було фізичної плотської близькості.

На свій заробіток я купив собі годинника (платили мені за репетиторство 20 рублів в місяць) а також ходили ми компанією, після останніх уроків, в цирк. Часто заходили вдень до квасника Сєні, пити холодний квас із журавлини та їсти різноманітні морозива в невеличкому приватному, вибіленому вапном,садочку. Цей затишок влаштовувала нам дружина Сєні. А в цей час війна продовжувалася і ставала все більш жорстокою. Армія генерала Самсонова була розгромлена в болотах Східної Прусії. Німці наступали в Польщі. Все це призвело до великої кількості біженців, що стікались на південь України. Багато поляків гімназистів добавилися до нас у сьомому класі. Згодом почалися урядові негаразди, часті зміни міністрів.

Багато молодих офіцерів гинуло на фронті і війська були недоукомплектовані. Міністр народної освіти, граф Ігнатьєв, відмінив екзамени на атестат зрілості і запропонував бажаючим достроково отримати документи та вступати в юнкерські училища. Декілька гімназистів нашого восьмого класу пішли до цих училищ. До весни 1917 року повалився царський устрій. В Петербурзі утворився Тимчасовий уряд на чолі з О.Ф.Керенським. Цар відрікся від престолу на користь свого брата Великого Князя Михайла. Та останній також відмовився від запропонованого йому царського трону. На фронті ж все більше і більше йшла агітація проти війни. Всі виступи перед військами Керенського уже не могли нічого вдіяти. Я ж на військову службу, як при тимчасовому уряді, так потім і в жовтневу революцію, через відсутність дох пальців на правій руці, ніким не призивався.

В атестаті зрілості, виданого в кінці восьмого класу, була зроблена відмітка про те, що екзамени відмінені за розпорядженням міністра освіти. В серпні 1917 року я подав заяву на екзамени в Московський інститут шляхів сполучення. Та почалася більшовицька громадянська війна між білими та червоними військами. В Москві, де в той час я був для вступу до інституту, екзамени і заняття через безперервну стрілянину були перервані. Інститут був закритий. Я повернувся з Москви в Червону Кам’янку. Вдома на мене чекала жалоба, Сашу я живим не застав.

На України із залишивши армію зі зброєю в руках військових, розвелась велика кількість різних великих та малих банд. Головною бандитською силою була анархістська банда отамана Нестора Махно. Поряд з Червоною Кам'янкою в Олександрії був великий загін бандитів Григорьєва. Але окрім цих головних бандитських частин була маса всяких дрібних бандитських шайок. Цими бандитськими шайками проводилися масові грабунки та вбивства євреїв та росіян, а також погроми. Євреї спішно почали залишати Червону Кам'янку, а також інші села. Озброєні ці бандити були обрізами із військових гвинтівок.

* Прізвище може бути не точним, так як в рукописному оригіналі читається зі значними труднощами.

В мирні, довоєнні часи я їздив до Єлизаветградської гімназії зі станції Щаслива, і в ці різдвяні чи великодні канікули часто зустрічав олександрійську гімназистку Євдокію Коломойцеву. Ми були знайомі, так як зустрічалися на станції, куди Євдокію привозив батько. Жили вони на хуторі, коло села Боголюбівка. Батько Дусі був хорошим господарем. Восени 1917 року Євдокія Іванівна Коломойцева, після закінчення Олександрійської жіночої гімназії, поступила працювати вчителькою в тільки но організовану при волосному правлінні школу – філіал, із двох перших класів. Школа ця була на основі міністерської школи. Працювали в цій школі дві вчительки. Тут, повертаючись восени 1917 року з Москви, я і познайомився з Євдокією Коломойцевою ближче. Ми з нею швидко подружилися, а потім і покохали один одного. На початку 1918 року, бандити блукаючої шайки убили батька Дусі та ще декількох сусідів – дрібних землевласників. Пізніше в 1918 році німецькі військові частини окупували Полущу, Литву, Естонію, Латвію та Україну і захопивши Харків дійшли аж до Білгорода. Вольниця трохи притихла, так як австрійські війська, зайнявші південь України і в тому числі Червону Кам'янку, під страхом смертельної кари, наказали знести на вигін, за село, всю вогнепальну та холодну зброю. Село було з усіх сторін оточене військами австрійців. Багато хто із дезиртирувавших з фронту російських солдат все ж таки частину зброї приховали. Знову ж були виготовлені обрізи. В травні 1918 року почався наступ, з півдня,білих військ.

Це були офіцерські та козачі частини, під командуванням Денікіна та Шнуро. Вони швидко зайняли всю Україну, звільнивши її від українських військ Петлюри, з яким більшовицький уряд установив кордон південніше Бєлгорода. На півдні України утворився російський уряд на чолі з Денікіним.

В цей період я подав заяву на вступ до Харківського технологічного інституту, на механічне відділення. Все літо 1918 року я готувався до екзаменів в інститут. Витримавши екзамени я отримав по всіх предметах (алгебра, геометрія, тригонометрія) п’ятірки.

Восени 1918 року в німецьких і австрійських частинах почався розлад військової дисципліни, під впливом більшовицької агітації, за закінчення війни, та повернення на Батьківщину. Солдати стали кидати зброю і різними способами почали повертатися на Батьківщину. Звільнені від німецьких та австрійських військ міста та села, займали петлюрівські військові частини. І знову почався наступ червоних військ. Білі частини тепер відступали, залишаючи Харків. Технологічний інститут знову закрили через військові дії. Я повернувся знову в Червону Кам'янку. На Україні почався голод, величезні маси безпритульних, хлопчаків та дівчаток, наводнили села та міста.

Жаль і жах було дивитися на цих знедолених. Навіть бачив сам коло Іванівського містка, як безпритульні спіймавши кішку, здерли з неї шкіру, засмажили на вогнищі і з пожадливістю з'їли.

В цей час почалася війна з Польщею, що на чолі з прем’єр-міністром Пільсуцьким,будувала свою державність. Під час наступу червоних частин на Польщу під командуванням Будьоного ці частини на нетривалий час були зупинилися в Червоній Кам'янці. Дивною була ця армія, Будьоного. Кого тут тільки не було, навіть матроси верхом на конях. Ці ж матроси були звичайні грабіжники. Не обминуло це і нас. Один із них «реквізував» мій велосипед без однієї шини, переривши мамин комод забрав відріз сукна, мені на штани, який дістався татові з великими труднощами. Коли ж я запротестував , то цей матрос погрожуючи обрізом повів мене, студента, на розстріл як « контрила». На моє щастя коло церкви ми зустріли його комісара, я розповів йому про пригоду, той наказав матросу відпустити мене. Я залишився, а матрос обвішаний кулеметними стрічками, поїхав на моєму велосипеді, так і не повернувши відріз на штани.

Вночі викликали тата до так званого штабу,і б’ючи його вимагали золотих монет. У тата їх ніколи не було, так як всі гроші йшли в Єлизаветград бабусі на утримання дітей, тобто нас. Тата відпустили, а згодом дякуючи Богові, будьонівці з Червоної Кам'янки пішли. Через деякий час, ця будьонівська армія, з допомогою союзниці Польщі, Франції, була абсолютно розгромлена і поспіхом поверталася назад, та вже слава Богу не через Червону Кам'янку. Ця армія принесла з собою сипний тиф. У нас в будинку всі перехворіли цим тифом, окрім Кості. Проходячі дрібні частини, в наш дім на постій ніколи не ставали, через тиф, на щастя ми всі ви здоровіли. Оговтавшись від сипного тифу мама забрала Дусю, яка захворіла в своїй школі, в наш дім. В нашої мами Дуся швидко перехворіла, але волосся було обстрижене. Після одужання ми з Дусею вирішили одружитися. І після того як тато обвінчав нас шостого серпня 1920 року в церкві Червоної Кам'янки, ми вирішили жити в приміщенні школи де перед цим працювала Дуся. При школі у нас була одна кімната. Школу обслуговувала та опалювала одна жінка-вдова, на утриманні якої було четверо дітей.

Харківський технологічний інститут був закритий, заняття в ньому не проводилися до зайняття Харкова знову білими військами, яків короткий час звільнили Україну і відділили її від Росії кордоном, аж за Бєлгородом. Під час бездіяльності інституту я залишався в Червоній Кам'янці і зайнявся підготовкою учнів до вступу в середні училища Олександрії. Таких слухачів набралось у мене десять чоловік, всі із заможних селянських сімей. Мені добре платили і в мене періодично були навіть зайві гроші. Так з Дусею, при її школі провели ми майже два роки. Тодіж із Росії знову почався наступ червоних військ. В Білій армії почався розлад і більшовики швидкими темпами звільнили Україну від білих частин, які в спішному порядку переплавлялись на Кримський півострів. Місце Денікіна зайняв командуючий військами барок Врангеля.

Із заняттям Харкова червоними військами, почав роботу Харківський технологічний інститут. Мені потрібно було продовжувати навчання почате в цьому інституті, ще в 1918 році. Після здачі екзаменів я на короткий час приїжджав до Дусі, і Червону Кам'янку, і один раз в літню перерву був у матері Дусі, в Боголюбівці. Рух залізницею ще не був налаштований, ому кожна поїздка забирала багато часу. В 1922 році тато залишив церкву в Червоній Кам'янці і перейшов священиком в онуфріївську церкву, помінявшись місцями з онуфріївським священиком – Генкіним. Дім священика тато передав поштово-телеграфному відомству. Тепер наша родина, враховуючи і Дусю, повернулася до свого будинку. Та тривало це не довго. Дуся в цей час була в своєї матері в Боголюбівці,вона була на останніх днях вагітності. В 1923 році відібрали нашу садибу знову під поштове відомство. Мама, Коля, Костя і Ніла були змушені поселитися в хаті Андрія Соломки, тато ж жив у сторожці при церкві. Навесні 1923 року у нас з Дусею народилася донька Лариса. Після народження Лари я поїхав до Харкова заробляти там собі на життя, уроками з юнаками бажаючими поступати і отримати середню освіту. В цей же час я закінчував свою роботу по своєму головному проекту, який я захистив 29 лютого 1924 року, отримавши звання інженер – механіка. Зразу ж по отриманні диплома, батько мого учня, Проппер, влаштував мене на роботу в тільки но відкритий цех гусеничних тракторів німецького типу «BD».

Під час канікулів, восени 1924 року, я був у відпустці у тата й мами, яких більшовики весь час не залишали в спокої, примушуючи часто змінювати квартири і конфіскувавши все що можна було забрати, хоч тато ніби то вже й не займав посаду священика. Восени 1924 року я забрав Дусю з нашою донечкою Ларою з Онуфріївки в Харків, де ми прожили майже два роки, в маленькій кімнатці, орендованій у одного мужикуватого господаря. Хижка якого розташовувалася біля річки Харків.

Працював я на заводі в якості конструктора тракторного цеху. Заробіток мій був дуже маленький, хоча Ленін почав НЕП серйозно і надовго. Нам з Дусею доводилося жити тяжко, а підзбиравши трохи грошей, ми з Дусею змінили квартиру, і стали мешкати через річку в підвальній кімнаті на Журавлівці. Там познайомилися ми з мешканцями цього двоповерхового будинку і особливо з родиною Рудольфа Робертовича Вітте, який працював викладачем при університеті, а також його дружиною, батьком та двома дітьми. Згодом зібравши ще понад сто рублів, я обміняв, на ці гроші, підвал на кімнату з вітальнею, та східцями на другий поверх, де були кімнати однієї жінки та поряд квартира Вітте. В цей же час я, а також другі службовці та робітники тракторного заводу почали робити внески, для будівництва, житлового товариства, з двадцяти двоквартирних двоповерхових будинків. Найменували це поселення – «Здоров’я», і по осені 1925 року розіграли ці квартири жеребкуванням. З Журавлівки ми з Дусею та донькою Лорою переселилися в нову квартиру. В квартирі на першому поверсі знаходилися: кухня, коридор з виходом на подвір’я де був сарай для палива, туалет з ванною та водопроводом, а також вхідні парадні двері та східці на другий поверх де було дві кімнати - спальня та вітальня, а також коридор з виходом на балкон. В 1928 році у нас народилася друга донька, яку ми назвали Олею. Проживали ми тут до 1936 року всією родиною. Після мого арешту вже тільки Дуся з Лєною,поки та не вийшла заміж за інженера сільгосп училища, та брат Володя, аж до початку війни 1941 року. Також до 1935 року у нас проживала і моя сестра Ніла, яка вийшла заміж за студента сільськогосподарського інституту Григорія Яковича Рєзніка. Тато з мамою залишилися в Онуфріївці. Їм прийшлося наймати квартири, постійно відчуваючи на собі переслідування різних примурків. В 1926 році тато з мамою жили у Андрія Соломки. Цьго ж року, влітку, в чергову тарифну відпустку, ми з Дусею та донькою Ларою приїхали на два тижні до тата з мамою. На той час Коля з Костею жили з ними. Ми всі разом з татом ходили ловити рибу та раків на Нижній став, який уже був досить таки забруднений. Коля з Костею згодом з Онуфріївки поїхали. Коля на завод ім..Петровського в Дніпропетровськ де тяжка робота на заводі підірвала його здоров’я. Отримавши грижу, він з Дніпропетровська виїхав до Кривого Рогу.

Костя ж поступив до сільськогосподарського інституту поблизу Харкова. Тато з мамою залишилися одні і я, щомісячно, на скільки був спроможній, допомогав їм грішми. Я по мірі просування по службі став заробляти більше грошей (конструктором при відділі я працював майже три роки). Як я вже писав, за моїм проханням тато залишив посаду священника і займався вдома дрібним господарством. На цей час, ще й по смерті Леніна, існувала ленінська нова економічна політика. Матеріальне життя при НЕПові значно покращало. Відразу ж почали працювати різні приватні майстерні та невеликі магазини. Побільшало товарів широкого вжитку. Життя в населення налагоджувалося. Та це продовжувалося недовго. Зі смертью Леніна почалося правління Сталіна, і всі ленінські починання були ліквідовані. Сталін ввів примусову колективізацію сільського господарства та усуспільнення майна селян. Почалися переслідування заможнього сільського господаря – так звана боротьба з куркульством. Магазини опустіли. Починався новий голод. Для викачки з населення цінностей влада відкрила торгсіни*, де за іноземну валюту, золото чи срібло можна було придбати так необхідні продукти.

Дуся здала в один із таких торг синів наші вінчальні каблучки та великий, масивний срібний оклад ікони Божої Матері, яку заповів мені дідусь Григорій Євграфович напередодні своєї смерті. Ця ікона була з нами в нашій квартирі в Харкові. За все це Дуся отримала в торгсині трішки товарів яких в звичайних магазинах уже не було. Починався новий страшний голод. Села стали пустіти, люди розбігались хто куди. На вулицях Харкова стали з’являтися трупи померлих від голоду людей, а також самогубців що покінчили з життям, кинувшись під трамвай. В Чугуївському районі, об’їжджаючи військові частини, де було декілька претензій до наших тракторів, ми на своєму шляху зустрічали зовсім покинуті через голод села. Так почалося правління Сталіна. Та незважаючи ні на що я все ж просувався по службі. Після роботи конструктором мене було призначено начальником конструкторського відділку тракторного цеху. Ми робили гусеничні трактори головним чином для військового відомства, для обслуговування військових механізованих частин.

Після посади начальника конструкторського відділку, я був призначений начальником технологічного бюро. Уже під моїм керівництвом, в розширеному приміщенні, працювали декілька конструкторів по обладнанню, технологів та нормувальників.

* Торгсин або Торсин (рос) Торговля с иностранцами. Магазини де торгівля велась за іноземну валюту, а частіше обмінювалися на золоті, чи срібні вироби по дуже зниженому курсу.

За два роки до цього, в країні нашуміла так звана «Справа Промпартії»,в якій Сталіном було звинувачено велику групу інженерів та технічних спеціалістів в шкідницьких та антинародних намірах.

З Миколаївського суднобудівельного заводу, шестеро старих досвідчених інженерів після суду, були прислані на Харківський паровозний завод. С початку на роботу їх водили в супроводі одягнутих в цивільне співробітників ГПУ*, а потім, з часом цей супровід був відмінений. Всі ці миколаївські інженери були безпартійні, і працювали там до 1934 року. Після цього вони були всі звільнені з займаних посад, а на їх місце призначили молодих, недавно закінчивши інститути – інженерів комуністів. Яка доля і участь спіткала цих старих інженерів в 1936 – 1937 роках, я не знаю. На початку 1929 року начальника тракторного цеху Розалон- Сошальського, звільнили і на його місце був призначений єврей, комуніст Брускін, який закінчив перед цим Харківський технологічний інститут. В 1929 році через розширення тракторного будівництва і початку будівництва нового танкового цеху виникла необхідність в великій кількості нового станкового обладнання. Тому станкове обладнання закуповувалося головним чином в Німеччині. В серпні 1929 мені та старшому майстру тракторного цеху Дудці заводоуправління запропонували поїхати до Німеччини для відбору станкового обладнання. А інженеру сталеливарного цеху. Комуністу Бондаренку попрацювати на заводах Круппа.