6 Жовтня 1944 року мене викликали до канцелярії і сфотографували, а на другий день, взявши відбитки пальців видали довідку про звільнення з табору та тридцять рублів на подальше існування.

Ось я і відбув восьмирічний термін свого ув'язнення і звільнення зі рішенням Військового прокурора військ НКВД по Дальбуду. Залишилися мені тільки три роки поразки в правах. Мені видали паспорт і випроводили з табору. Я попросив чергового вахтера дозволити мені переночувати в таборі, так як уже вечоріло і мені просто не було куди йти. Мені було відказано і я пішов з табору вниз до Магаданки і вже в дорозі згадав про, від бувшого два роки тому свій термін, старшого майстра паровозобудівельного заводу, Корнілова, який мешкав на приватній квартирі. Я, з трудношами, уже пізно ввечері розшукав Корнілова і попросив його залишити мене у себе переночувати. Він погодився і я три ночі спав з ним на одному ліжку. Корнілов працював в цей час в авторемонтній майстерні що через паркан авторемонтного заводу де до звільнення працював я. Він частенько через щілину в паркані, будучи вже вільним передавав мені, то пів хлібини, то шматок смаженої риби. Корнілову я завжди буду вдячним за його підтримку.

Через три дні адміністрація, авторемонтного заводу в лиці коменданта заводу виділила мені ліжко з матрацем та тумбочкою, в великому робочому бараці де мешкали закінчивши свій термін ув'язнення а тепер, вільні робітники авторемонтного заводу.

В 1943 році Сполучені Штати вступили в війну з Японією. Бухта Ногаєво стала перевалкою військових літаків, автомашин “студебекерів” та борошна військових категорій якості, різних концервів та різного обладнання по ленд-лізу. Тому застрявши в Магадані американські товари, борошно та концерви рятували Колимське населення від масової загибелі. Кожного вечора, годині так о десятій, вносили ящики з нарізаними шістсот грамами білосніжного американського хліба, випеченого з їхнього борошна. Я чекав не засинаючи цієї нічної видачі хліба і відразу ж з'їдав всі шістсот грамів, і знову чекав наступної нічної видачі. Це було в останній рік мого ув'язнення в магаданському таборі. Будучи вже вільним і пересилившись в робочий барак, готував я собі сам. Заробітки були не значні і я кожного вечора після роботи варив собі велику каструлю, промитих на кухні, голів горбуші з невеликим добавлянням крупи. Каструлю мені склепав бляхар Журавльов з товстого листа алюмінію. Я не можу собі зараз уявити як я міг за один раз з'їсти порцію жирної страви, такої як варені голови горбуші. За місяць такого харчування я так поправився, що сам на себе став не схожий.

В 1944 році Сполучені Штати вступили в війну з Німеччиною. Наші війська вели наступ на всіх фронтах. Після Сталінградської битви, де здалася в полон величезна німецька армія Паулюса, та після розгрому німців під Москвою, почався швидкий відступ німецьких військ на всіх фронтах. В 1944 році з таборів Магадану стали звільняти завезених на Колиму польських підданих і переправивши літаками, об’єднувати їх в організовані в Польщі та Ірані польські військові частини. В Ірані польські військові частини залишалися до кінця війни.

В кінці 1944 року я отримав від Лори з Тбілісі невелику грошову допомогу, яка на перший час мені багато допомогла. В своєму листі Лара писала, що не знає де знаходиться мама і Люся, і як тільки вона отримає свою чергову тарифну відпустку, а вона працювала секретарем в одному із Тбіліських закладів, то поїде в Харків розшукувати маму і Люсю. Із її листа я знав що вона залишила їх у Харкові перед вступом німецьких військ до міста, і сама виїхала за мамою порадою до Ніли в Сталінград. Зять Гриша призваний до армії. Лора прожила у Ніли в Сталінграді недовго, так як місто стало охоплюватися наступаючими німецькими частинами. Лора евакуювалася на Кавказ де спочатку знайшла роботу на чайній плантації, а трохи освоївшись на Кавказі перебралась на проживання до Тбілісі.

Після отримання літньої відпустки Лора з великими труднощами, що були в ті роки на залізниці, все ж таки добралася до Харкова і довідалася що мами і Люсі в Харкові немає. Від сусідки Басової Лора дізналася, що при захопленні Харкова німецькими військами, нижню кімнату і кухню зайняв німецький військовий лікар з денщиком. Що мама, Люся а також мамина мама (бабуся) дуже голодували. А при відступі німецьких військ з Харкова, нашу квартиру відібрали у Дусі для якоїсь націоналістичної української родини. Дусина мама померла, як і величезна кількість харківчан що залишилися при німцях в Харкові.

Загинуло і багато мешканців селища “Здоров’я”. мертвих виносили на вулицю і там напіводягнених залишали, яких потім вдень підбирали на вози і звозили до загальних могильних ям на Журавлівському кладовищу для поховання. Мама і Люся розпродавши все, що ще залишалося з речей на ринку Харкова стали їздити в межі курської області, спакувавши в ручні валізи речі придатні для обміну на харчі в курських селах. Доведені голодом до крайньої межі вони покинули Харків.

Перед цим, за декілька днів раніше, Люся на Благовіщенському базарі продавши деякі речі і купивши трохи хліба поверталася додому. Люся настільки ослабла, що на бульварчину напротів селища “Здоровя” вирішила відпочити. Присівши їй стало так хороше, що вона стала засинати і якби не німецькі солдати, що проходили і побачили що вона замерзає, розтормошили її. Піднявшись Люся все ж таки дійшла до дому. Про це і ще багато чого іншого я довідався уже набагато пізніше із розповідей Люсі і Дусі , коли вони були уже зі мною в Магадані в 1950 році. Лара із Тбілісі в своєму запиті начальнику УСВИТЛ НКВД просила останнього повідомити мені, що мама і Люся залишилися в Харкові.

В слідкуючій телеграмі в цьому році, Лора повідомила мені що доля мами і Люсі поки що їй невідома. Та згодом я отримав ще одну телеграму від лори, про те, що мама і Люся вроді як в Полтаві в селі Горбанівці, на експериментальній базі, і як тільки Лора довідається про це точніше, то повідомить про це телеграмою. І дійсно, в наступній телеграмі Лора повідомила мене що у відпустку їздила до Полтави, де Люся і мама знаходяться при доброму здоров'ї.

В 1945 році я подав заяву через директора заводу в Дальбуд про дозвіл моїй дружині та доньці приїхати до мене в Магадан. В листі ж від 9 вересня 1945 року Дуся повідомила мене, що напередодні отримала з Москви документи з дозволом їй з Люсею виїхати в Магадан, до мене на проживання. Московське відділення Даль буду швидко вирішило це питання. В листі від 9 вересня Дуся повідомила мене, що вже осінь, і що вони з Люсею не встигнуть зібратися в таку далеку дорогу, і що на протязі зими вони зберуть трохи коштів, а їм пообіцяли Лєна і Лара допомогти грішми на дорогу. Коли Дуся отримала дозвіл на приїзд, я висла їй тисячу рублів післявоєнними грішми, які за розпорядженням Сталіна були обміняні на гроші військового часу. Дуся з Люсею виїдуть до Магадану вже навесні 1946 року.

Вони з великими труднощами добрались до Владивостока. У Владивостоці Люся продала на базарі декілька речей, бо у них уже не лишилося грошей, поки добирались до Владивостока. Влаштувавшись на теплохід “Дальстрой”, і під кінець серпня 1946 року я зустрів свою дружину Дусю з донькою Люсею в бухті Ногаєва зразу ж по прибутті туди пароплава “Дальстрой”.

Восьмого травня 1945 року був підписаний акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини і об'явлення 9 травня святом Перемоги. В сорок п’ятому році частина військ з Німеччини стала перекидатися на Далекий Схід, де наші війська розбили Манджурську армію Японії. В цьому ж році Сполучені Штати скинули дві атомні бомби на японські міста Хіросіма та Нагасакі. Миттєво в цих містах згоріли та загинули до двохсот тисяч японців. Японія здалась на милість переможців, Радянського Союзу та Сполучених Штатів. В Магадан стали прибувати цілі частини японських військовополонених островів. Японські війська здалися в полон за наказом японського імператора.

З сьомого жовтня 1944 року я почав працювати вільнонайманим інженером в відділі головного механіка заводу з платнею і 1900 рублів на місяць. Жив я з часу свого звільнення в одноповерховому робітничому бараці. Коли ж я зустрів своїх, дружину Дусю та доньку Люсю, в Ногаєво, то попросив начальника котельного заводу Андреева, дозволити моїй родині переночувати в будинку, який займали вільнонаймані та звільнені з ув'язнення робітники та службовці. Напередодні дружина Андреєва, добра, лагідна жінка звільнила одну з двох кімнат їхньої двокімнатної квартири розташованої на другому поверсі будинку.

Прибули Дуся та донька Люся напів роздягненими, навіть гірше ніж виїхали з Горбанівки. На дусі була жалюгідна, поношена тілогрійка, у Люсі тільки трішки краща, і обидві розбитих, розтоптаних туфлях. Та це вже не могло затьмарити ту радість яку ми відчули зустрівшись через скільки років розлуки. До цієї радості добавилася ще й телеграма що я отримав від Лори з Тбілісі, про те що вони з Іраклієм Хоперія одружилися. Пізніше отримав листа що Лара посилкою вишле для мами зимове пальто.

Залишивши Дусю з Люсею в кімнаті, так люб’язно наданій Андреєвою, я збігав до свого бараку а приніс їм поїсти жареної камбали яку я наловив за день до їхнього приїзду. Постачання продуктами магазинів в 1946 та 1947 роках було дуже поганим. Видавалося все по картках.

На наступний день після роботи я через коменданта заводу отримав дозвіл звільнити комірчину навпроти барачної кухні. В ній зберігалися дрова для кухонної плити.

Люся привела цю комірчинку до більш пристойного стану; вимивши її гарячою водою від бруду та пилюки. Я прилаштував там два ліжка з вузеньким проходом між ними. Одного разу в це наше житло зайшов військовополонений японський офіцер, і дуже здивувався побачивши умови нашого проживання. Військовополонені солдати працювали на розвантажуванні дров, привезених вузькоколійкою за шістдесят кілометрів з тайги, і складали їх в штабеля великого дров'яного складу. Розташовувався дров'яний склад якраз навпроти робітничих бараків заводу. Японський офіцер який спостерігав за роботою своїх солдатів на цьому складі і зайшов до нашої жилої комірчини подивитися як тут живіть люди. Та на щастя довго жити в цій комірчині нам не прийшлося. Через три дні де Люся з Лорою провели першу свою ніч в Магадані, на другому поверсі звільнилася одна кімната. Я звернувся за допомогою до директора заводу і він дав розпорядження коменданту надати цю кімнату в моє розпорядження. Через три дні після звільнення цієї кімнати попередніми мешканцями, Люся вибілила стіни, вимила підлогу і ми переселилися до неї зі своєї комірчини. Опалення цього будинку, та і взагалі всіх заводських робітничих бараків, було паровим, від бойлера який розташовувався неподалік від бараків. Навіть в великі морози в кімнаті у нас завжди було тепло і часто навіть приходилося відчиняти квартирку. В цій кімнаті я жив навіть після від'їзду дусі з Люсею з Магадану. Спочатку жив сам, а потім з підселеним до мене на жилплощу, спочатку майстра фрезерного відділення другого механічного цеху Штрауса, а потім Кєші, і так аж до мого від'їзду в 1955 році з Магадану в Олександрію.

Одного недільного дня ми з Люсею були на магаданському базарі де купили їй оленячу куртку, хутром назовні. Через дороговизну в магазинах і відсутність товарів в них та карткової системи, де по картках окрім пів-кіла хліба нічого не отоварювали, моєї зарплатні в тисячу дев’ятсот рублів нам не вистачало. Нашій родині приходилося жити в тяжких умовах. Коли мої рідні дещо звиклися до Магадану, я влаштував Люсю в конструкторське бюро ученицею копірувальниці. Ученицею Люся пробула менше місяця, швидко освоїлася зі справами і стала самостійно заробляти гроші. Платили їй вісімсот рублів. Нам стало легше, а Люся почала краще вдягатися і носити більш пристойні речі. А згодом і Дуся влаштувалася на роботу до почтамту на видачу листів до запитання. Заробіток у Дусі був також як і в Люсі – вісімсот рублів на місяць.

З середини 1945 року на Колиму стали прибувати величезні партії військовополонених росіян звільнених з німецького полону. Це тяглося всю навігацію 1945-1946 років. Всіх військовополонених російських солдатів, що поверталися з німецького полону, пропускали через перевірочні (фільтраційні) пункти НКВД, і прямий шлях, цим колишнім полоненним, стелився аж на Колиму. Серед цих червоноармійців траплялися і власівці, це тим що пощастило вижити. Всі ці бідолаги були в тілогрійках з номерами білої фарби на грудях і на спині. На жаль я не знаю де їх розміщували в таборах Магадану, як не знаю скільки їх було розташовано по інших таборах Материка та Воркути.

В 1949 році Люся залишила Магадан і поїхала до Олександрії до родини Мадичів. А незабаром, розрахувавшись з роботи, залишила Магадан і Дуся виїхавши третього червня 1951 року, в вісім годин вечора. Дуся також поїхала в Олександрію до Мадичів. Це була наша рідня. Дружина Валентина Порфіровича Мадича, техніка-будівельника, Євдокія Василівна, доводилася Дусі тіткою. Дуся прожила у Мадичів півтора року, займаючи другу половину дому, і тільки тоді змогла, на прислані мною сімнадцять тисяч рублів, купити невеличку квартиру на одній з окраїн Олександрії. Квартира ця складалася з двох маленьких кімнат та кухні.

По закінченню війни з Німеччиною в 1945 році через колосальні втрати (приблизно двадцять мільйонів) зменшилась кількість інженерно-технічних працівників з вищою освітою, так як були великі їх втрати за час війни. Тому зростала величезна потреба в відновлювальних роботах як в країні в цілому, так і в Магадані. Так як за час війни Магадан інженерно-технічними працівниками не поповнювався. Попадали в Магадан з материка і такі, що їх просто виганяли з нормальних місць роботи, здебільшого це були звичайні алкоголіки.

Таких декілька чоловік потрапило і до нас на авторемонтний завод. Та протрималися вони на заводі аж до першого запою. Тому в Москві за указом Сталіна, весь технічно-інженерний персонал який вижив в умовах Колимської каторги, навіки закріплювався за Колимою.

У нас всіх звільнених з ув'язнення і отримавши паспорти, в 1949 році почали викликати групами, в деревяну будівлю розташовану неподалік від головного управління Магаданського Даль буду, для відмітки, один раз в тиждень про свою присутність в Магадані. Замість паспортів нам видали посвідчення особи і взяли підписку про те що в разі втечі, до винних будуть застосовуватися позасудові покарання включно до розстрілу. Кожного понеділку вранці в приміщенні НКВД у полковника збиралося декілька сотень чоловік для відмітки.змушений був ходити на ці відмітки і я .

За весь час моєї роботи на заводі після мого звільнення з ув'язнення, я ні разу не отримував відпустки а тільки отримав грошову компенсацію. І тільки одного разу за розпорядженням директора заводу я отримав направлення на відпочинок, з двадцять восьмого травня по двадцять п’яте червня 1954 року, на курорт “Тала”, приблизно в шестистах кілометрах від Магадану. Тут в трьох кілометрах від санаторію з під землі виривалося велике гаряче джерело з температурою води +90. також неподалік від санаторія знаходилися тундрові болота, з яких брали грязь для лікування грязевими процедурами жіночих хвороб. Гаряча ж вода з цього джерела, по ізольованому металевому трубопроводу надходила на всі потреби санаторію; умивальники, ванні приміщення, вбиральні, різні процедури, та велику оранжерею.

Тут в “Талій”я дуже добре відпочив за ці двадцять чотири дні. Лікар, при першому ж огляді визначив у мене невроз з явищем коронарної дистонії і сопутній йому кардіосклероз. Від фіззарядки я був звільнений і фізичні навантаження мені замінили на прогулянки.

По поверненню з відпустки із “Талої”, я знову приступив до роботи, виконуючи фактично посаду головного механіка заводу, замість офіційно призначеного на цю посаду комуніста Машкова, який після московської десятирічки закінчив якийсь технікум при Першому Московському кульно-підшипниковому заводі. Прибув він в Магадан як вільнонайманий зразу по закінченню технікума в 1935 році, з молодою дружиною яка також закінчила цей же технікум.

У них була велика родина з хлопчиків та дівчаток народжених уже тут в Магадані. Машков в 1950 році вступив в партію і після цього його зразу ж затверджують на посаду головного механіка заводу. До цього Машков був механіком в невеличкому чавунно-ливарному цеху.

На заводі було п’ять механіків в основних заводських цехах по одному в кожному цеху без технічної освіти, але з великим досвідом по ремонту обладнання. При кожному такому механіку було по декілька чоловік слюсарів для потічного ремонту обладнання свого цеху. Капітальний ремонт обладнання проводився по щорічно складеному графіку ремонту станків та всього обладнання заводу. Капітальний же ремонт кожного станка проводили кожні два роки і виконувався він майстрами та слюсарями загальнозаводського ремонтного цеху. По закінченню війни в 1945 році ремонтний цех був переведений з невеличкого приміщення майстерні в велику одноповерхову будівлю, яка до цього була деревообробним цехом. При переводі в це приміщення в в зв’язку з сильним розширенням програми заводу, поступання великої кількості нового американського обладнання яке дісталося по Лендлізу та застряглого в складах Магадана після війни, ремонтний цех сильно розрісся. Він тепер мав механічний цех з зовсім новими станками, необхідними для капітального ремонту заводського обладнання, велике слюсарно-складальне відділення, електрозварювальне відділення, а також бляхарське. В механічний відділ були призначені начальник цеху, нормувальник, та контрольний майстер. Свій невеличкий конструкторський відділ розміщувався поряд з кабінетом головного механіка. Поряд із столом головного механіка стояв і мій великий письмовий стіл.

Фактично всю роботу головного механіка виконував я. Керував і конструкторами, і ремонтними роботами, і установками підйомних кранів, компресорної установки канадійської фірми “Інгерсон-Рід”, вентиляційних систем в цеху, та установки трьох томного американського молота “Ірі”. Працював цей молот за допомогою стиснутого повітря яке давав компресор, що стояв неподалік на пагорбі. Він обслуговував начальні потреби, в стиснутому повітрі, всього заводу. Тому працювати мені приходилося багато. Часто і вночі мене викликали на роботу, відриваючи від родини. Так було і після від'їзду Дусі з Люсею з Магадану в Олександрію.

Головного механіка Машкова у всі ці роботи не залучали, так як, і директор і головний інженер вбачали в ньому тільки партійця, і не більше.

Але мені повисили платню до двох тисяч рублів на місяць і стали часто виплачувати грошові премії. Я спиртного не пив, і окрім як на цигарки, грошей не витрачав. Після відбуття трирічного терміну поразки в правах, я став отримувати в кінці кожного року грошову винагороду за вислугу літ на Півночі. Я отримав із магаданського соцстраху десять тисяч рублів, це за роки роботи на заводі вільнонайманим. Та паспорта у мене як і раніше не було, було тільки посвідчення особи, з яким я все ж ходив в НКВД* до полковника на відмітку.

Взимку і навесні кожної неділі я з товаришем по роботі та з конструктором Василем Васильовичем Павловим ходили в бухту Ногаєва і пробивши ополонки ловили спочатку корюшку, яка так пахла свіжими огірками, а потім ловили навагу, і пізніше, коли в бухті сходив лід – камбалу.

Досить часто на гачок чіплялися морські зірки і на жаль, рідко вдавалося підчепити та витягнути великого краба. Коли Дуся з Люсею жили в магадані і поки не покращилося постачання в магазинах продуктами ми часто їли жарену камбалу наловлену мною в бухті Ногаєво. Після від'їзду Дусі в Олександрію, до мене, з мого дозволу підселили Штрауса, майстра фрезерувального відділення другого механічного цеху. До Штрауса кожної суботи на ніч приходила жінка років сорока, яка також відбула п’ятирічний термін ув’язнення, за свого чоловіка комуніста розстріляного в 1937 році. Жила ця жінка в великому бараці який належав Промкомбінату, і там же вона й працювала як і багато інших жінок з такою ж долею. На материк їх не відпускали хоча вони були вже вільними, відсидівши свій п’ятдесятирічний термін. Жінка що приходила до Штрауса щосуботи, мила у нас підлогу, приносила з собою трішки спирту і що небуть смачне і ми дружньо вечеряли.

Гроші зі своєї зарплатні я даремно не витрачав. Костюм я собі кпив тільки один, білизну свою здавав тільки в пральню. Гроші клав в ощадкасі на книжку. Дусі я переслав на пошиття зимового пальта дві тисячі рублів.

В 1953 році почалися переслідування Сталіним євреїв які займали високі пости в різних закладках. А почалося це з лікарів та професорів євреїв Кремлівської лікарні, на яких донесла жінка лікар також з кремлівської лікарні. За цей донос вона отримала орден Леніна.

Тортурами Берія та його поплічники добились того що всі ці євреї професори та і звичайні лікарі зізнались в своїх гріхах. Що буцімто вони отруївши Максима Горького і тепер готові отруїти в кремлівській лікарні ще багато близьких до Сталіна осіб. Після Беріївського розслідування всі ці євреї чекали свого смертельного вироку.

Та зовсім несподівано, в березні 1953 року, всім підприємствам, заводам, магазинам та закладам наказали залишити роботу і зібратися на великій площі перед Головним управлінням Дальбуду. Коли ж вся площа була заповнена людьми виступив головний політпрацівник Дальбуду і повідомив про неочікувану смерть Батька Народів, великого Ученого, вихованця і соратника Великого Леніна, генералісимуса Сталіна. Деякі жінки, дружини великих

* На той час НКВД було перейменоване в НКГБ – Народный комитет государственной безопасности.

Старою ж абревіатурою НКВД вже користувалася тільки міліція яку вивели в окреме відомство.

начальників Дальбуду розпачливо заплакали.

Під час від'їзду Дусі з Колими, прощаючись з нею я сказав, що навряд чи ми знову побачимось поки живий Сталін.

Сталіна бальзамували і поклали в Мавзолеї поряд з Леніним. А згоди Берія та його головних помічників розстріляли за сфабриковані справи кремлівських лікарів. Орден Леніна відібрали у жінки лікаря що доносила на кремлівських лікарів. В центральному комітеті КПРС почалися переміщення, зміщення і перебудова у всіх партійних організаціях. Поки вся влада не сконцентрувалася в руках Хрущова розпочалося поступове полегшення стану простих людей в Радянському Союзі. Проводилося зміщення слідчих, прокурорів та сіддів сталінського періоду як по Радянському Союзу так і по Магаданській області. З Москви, в заміну попередніх працівників МВС, були прислані нові люди.

В 1954 році, навесні, головний механік Машков, з усією своєю численною родиною поїхав в Москву до матері, де і пробув у відпустці до перших чисел січня 1955 року. Я ж на час відпустки Машкова був призначений головним механіком заводу з місячною оплатою в дві з половиною тисячі рублів.

Тимчасово виконуючим обов’язки директора заводу Дальбудом був призначений Давид Аронович Лібенсон, до цього інженер заводу, замість Міліванова який також знаходився у відпустці на материкові.

Я два рази подавав письмові заяви Лібенсону про звільнення мене, після повернення Машкова з відпустки, від роботи на заводі і від'їзду з Колими. Лібенсон обіцяв не перешкоджати моєму від'їзду з Колими. І ось двадцять восьмого січня 1955 року я отримав дозвіл покинути Магадан уже без повернення на Колиму.

Кінець 1954 року вніс великі переміни в роботу НКВД, тепер уже МГБ* (та для нас, що пройшли ті структури, воно так і лишилось НКВД), попередній полковник що відмічав мої явки до нього, був замінений на присланого із Москви нового співробітника цього відомства. Цей новий працівник, тимчасове посвідчення з яким я зайшов на відмітку, у мене взяв і повернув мені раніше виданий паспорт.

За час мого уже без Дусі існування в Магадані, я щомісяця писав в Москву в різні урядові установи та міністерства, а також до Верховної Ради свої скарги на помилкове моє засудження в 1937 році, з проханням розібратися в присланій мною скарзі. На всі мої заяви з різних міністерств я отримував однотипні повідомлення, що моя заява ними отримана і буде розглянута. Так продовжувалося безкінечно.

На початку лютого 1955 року я літаком вилетів з Магадану через так продовжувалося безкінечно.

На початку лютого 1955 року я літаком вилетів з Магадану через Ново-Миколаївськ до Хабаровська. Перед самим від’їздом з Магадана я влаштував, за допомогою дружини Скрипова прощальний обід для друзів яких я залишав. Окрім уцілілих залишившихся живими, тепер вже звільнених від мук сталінських таборів були на обіді Лібенсон, Вассерман, начальник механічного відділу ремонтного цеху.

На час від'їзду з Магадану у мене на ощадкнижці назбиралося майже дев’яносто дев’ять тисяч рублів. При видачі мені грошей в заводській ощадкасі такої кількості грошей не виявилося і недостаючу суму в тридцять п’ять тисяч мені пообіцяли безкоштовно переслати по першому ж моєму запиту з мого нового місця проживання. Нічого не залишалося як погодитися з цим. Отримавши шістдесят тисяч готівкою я поспішив, так як було вже пізно, до центральної ощадкаси і отримав там на цю суму, акредитив. З собою готівкою у мене лишилося три тисячі рублів та майже на двадцять п’ять тисяч примусових сталінських облігацій, щорічних позик, кожний не менший місячної зарплатні.

* МГБ – російська абревіатура Министерство государственной безопасности.

До Магаданського аеропорту мене проводжав Ернест Кеше та ще один робітник компресорної установки. Свою кімнату в Магадані, з усім що там знаходилося, я залишив, зовсім безкоштовно. Кеше, який згодом переєстрував свій шлюб з Надею, яка також до цього відбула термін ув'язнення за тканину парашута, з якого вона пошила собі білизну. Тепер Надя працювала в архіві при конструкторському бюро головного механіка.

До Хабаровська, з зупинкою на півгодини для заправки бензином, літак прибув уже пізно вночі. З автовокзалу я підозрілим попутнім автомобілем десь годині о десятій, дістався до Хабаровського готелю Дальбуду. Місць в готелі не виявилося, всі номери були зайняті від’їжджаючими на материк або чекаючи ми літака в Магадан або в Залолярья. Прийшлося мені вмовляти чергову касирку дозволити мені заночувати на стільцеві біля канторки. Зжалівшись вона дозволила мені це. Вранці о десятій годині поснідавши в їдальні на головній вулиці Хабаровська я по набережній замерзлого Амура, пішов шукати залізничну касу.

В міській залізничній касі в бік Москви залишилося тільки з десяток квитків до м’якого вагону. Прийшлося брати такий квиток який коштував вісімсот рублів. Після отримання квитка я пішов на пошту і послав телеграму в Тбілісі Лорі з вказівкою свого потягу, яким я буду від’їжджати з Хабаровська через дві години. І зразу ж дав другу телеграму Дусі в Олександрію.

Перед цим, ще в Магадані, Лора телеграфувала мені, що вийде з Тбілісі в Москву для зустрічі мене на московському вокзалі. Перед від’їздом з Магадану заводоуправління, в той час директором був Лібенсон, видали мені документи на отримання в московському управлінні Дальбуду, направлення на курортне лікування. По приїзді в Москву, Лора зустріла мене біля вагону і відвезла на приватну єврейську квартиру, де ми за подобову оплату з Лорою прожили чотири дні. Вранці ми з Лорою пішли в управління Дальбуду і я отримав направлення на курорт в Кисловодську. Надвечір, того ж дня, ми пішли до захисника, якого Лорі порекомендував, проживаючий в Москві письменник початківець, грузин, родом з Тбілісі, який ознайомив захисника з моєю судовою справою 1937 року.

Захисник, якому я заплатив триста рублів, прочитав мою заяву, сказав що зробить деякі поправки а завтра влаштує мені зустріч з одним із нових працівників МГБ*. Лора вирішила що мені треба купити нове пальто, так як я приїхав в своєму старому поношеному уже демисизонному пальті. Обійшли ми всі магазини одягу,та пальта для мене так і не знайшли. Тільки зайшовши до комісійного магазину, я за порадою Лори купив тепле зимове пальто, виклавши за нього дві тисячі рублів. Це пальто і до цих пір лежить у мене без діла, так як воно важке і більшого розміру ніж мені потрібно. Тоді ж я купив, через спекулянта, у радіо магазині радіоприймач “Білорусь” також за дві тисячі. Цей приймач працює у мене і по сьогоднішній день, ось уже майже двадцять років.

Розрахувавшись за квартиру з єврейською господинею, поїхали ми з Лорою в Київ до Люсі, яка була одружена з інженером конструктором на прізвище Швець. Люсин чоловік був ненабагато молодшим за мене.

Люся з чоловіком влаштували прийом, в честь мого звільнення з Колимської неволі, з сусідами по квартирі та всіма родичами Швець.

Пробувши у Люсі два дні ми з Лорею поїхали в Олександрію, попередивши Дусю що виїжджаємо з Києва.

На Олександрійському вокзалі нас зустріли Дуся та її знайома Марія Юхимівна і повезли нас на таксі до власної квартири Дусі. Пробувши два дні з Лорою у Дусі я познайомився з її родичами Мадичами. Лора поїхала з Олексаксандрії в Тбілісі. Я оплатив її проїзд і дав ще тисячу рублів. Через два дні я поспішив до Онуфріївки, щоб побачити свою маму через стільки літ розлуки. Автобуси в Онуфріївку в той час ще не ходили, їхати прийшлося потягом з Користовки до Павлиша. Станцію Павлиш німці при відступі, в 1943 році, повністю підірвали і зруйнували. Приїхавши в Павлиш я застав тут на дорогах величезне багно, так як починалась уже справжня весна. Весна 1955 року.

• В оригіналі НКВД.

З Павлиша до Онуфріївки було сім кілометрів. і я вмовив, за гроші, поштаря онуфріївської пошти, довезти мене до Онуфріївки. Поштар, з великими потугами, баговинням що вкрило всю дорогу, довіз мене, в своїй однокінній бричці, до колишньої онуфріївської церкви. Колись велична споруда, зруйнована вона в тридцяті роки, тепер з пограбованим склепом під церквою де було поховання небіжчиків з родини графів Комбурлеїв*. Один з них – генерал-аншеф часів Катерини II який і побудував цю церкву в грецькому стилі. Під час розгрому церкви, декілька бабів проникли до склепу з надією знайти там дорогоцінні прикраси на померлих Комбурлеях, повивертали всі останки з гробів, порозкидали кістки, та ніяких дорогоцінностей так і не знайшли. В притворі церкви мужики розтрощили, вмуровану в стіну чорну мармурову плиту, на якій церковно-слов’янськими літерами було вписане прізвище будівничого церкви, його звання, а також початок та кінець будівництва. Було це в середині XVIII сторіччя. Зараз же це приміщення церкви спотворено і перетворене на сільський клуб.

Я зліз з підводи коло приміщення колишньої церкви і пішов мимо старих графських будівель, побудованих для працівників маєтку, в сторону Верхнього ставу, де тепер на правому березі,утворилося поселення “Перемога”, а на лівому , за лісництвом, новоутворена вулиця Червоноармійська. Там, в третьому від початку будинку, за адресою Червоноармійська №6, живуть ; моя мама, сестра Ніла з Григорій Яковичем та їхнім сином В’ячеславом, восьмикласником онуфріївської школи. Нілина донька Людмила в цей час училася на педагогічному факультеті Харківського Університету.

Приїхавши в Онуфріївку я впізнав будинок який побудував Григорій будучи директором онуфріївського радгоспу. Зайшовши до садиби я, вперше за дев’ятнадцять років, побачив свою маму, Нілу, Славіка та Григорія. Мама за ці роки перенесла стільки горя що це не могло не відбитися на її стані. Мама як завжди була жвава і рухлива але вже досить змарніла і згорблена. Ніла також настраждалася, перенісши стільки горя та бід, через недостойну поведінку Григорія Яковича з чужими жінками, і також була худенька і тендітна. Нашої радості і щастя не було меж. Прогостював я у мами з Нілою три дні, і на четвертий Григорій відвіз мене вантажною машиною в Павлиш, звідки я й поїхав до Олександрії. Не затримуючись довго дома я виїхав в Тбілісі до Лори та Іраклія та внучки Мамони. Погостювавши в них два дні, я направився до Кисловодська, куди прибув, спізнившись до санаторію на один день. Звався той санаторій “25 Березня”. Пролікувався я там двадцять чотири дні.

Всі наступні роки, я обов’язково, особливо навесні та влітку, бував у мами та Ніли. Їздив я частенько, гостюючи по три-чотири дні. На відпочинку я любив ловити рибу в Нижньому ставу. Тоді він був уже хоч і мілкий але ще великий і гарний.

Григорій Якович з початком війни 1941 року, який в той час працював в сільськогосподарському управлінні Сталінградського обкому, був відразу ж мобілізований до армії, і після короткочасної підготовки зі своєю частиною був направлений під Москву. Туди в цей час уже підходили німецькі війська. В бою з німцями Григорій був легко поранений і попав до госпіталю. Після лікування, до кінця війни займався підготовкою в військових частинах що направлялись на фронт. Сам Григорій не приймав більше участі в боях з німцями.

Мама, Ніли та діти Славко і Людмила залишалися в Сталінграді до самого підходу німецьких військ до міста і початку регулярного обстрілу ворожою артилерією.

Довелося їм під німецьким обстрілом, в човні з речами зв’язаними у вузли, разом з іншими втікаючими з міста стати біженцями. Так мама, Ніла, Славік та Людмила опинилися в закинутому селі на правом березі річки Урал. В селі лишився тільки один дід та колгоспні жінки. Ніла стала працювати на молочній фермі, а мама і діти лишалися в напівзруйнованій хатині. Ніла на фермі швидко освоїлася в роботі і вони стали менше голодувати.

* В оригіналі “графів Кочубеїв” але рід графів Кочубеїв до Онуфріївки відношення ніякого не має. Комбурлеї ж мали значні чини але графським титулом не володіли (В.С).

Коля разом з робітничою школою в якій працював старшим майстром, при підході німецьких військ до Кривогу Рогу, демонтував станкове обладнання, і з учнями та з дружиною і трьома дітьми був евакуйований під Петропавловськ. Невдовзі був мобілізований до армії, в якій і пробув до кінця війни, пройшовши всі європейські країни поступово зайняті нашими військами.

Костя який працював агрономом під Харьковим також був мобілізований і під час бою, разом зі своєю частиною був захоплений німцями в полон. Направляючись в Німеччину в табори для військовополонених, йому в Павлиші пощастило втекти від німецьких конвоїрів і сховатися в Онуфріївці. Під час звільнення Онуфріївки від німців Костя влився в наші частини і прослужив до кінця війни в якості писаря і також пройшов всі країни звільнені радянськими військами.

Після звільнення Онуфріївки від німців, мама, Ніла та діти, а також Ольга з двома дітьми стали жити в Онуфріївці, голодуючи та недоїдаючи на перших порах і проживаючи в прийманій квартирі. Ніла працювала в лісництві, а Ольга в колгоспі на видачі палива для тракторів.

Коліна родина після встановлення миру, повернулася з Петропавловська в Кривий Ріг.

Григорій Якович ще залишався в армії, розшукав родину в Онуфріївці і забрав маму, Нілу та дітей до Кенігзберга (тепер Калінінград) де вони і прожили більш ніж пів року, поки Григорія не звільнили від військової служби. Після цього вони повернулися в Онуфріївку де Григорія призначали директором радгоспу при якому в Камбурлеївці був кінний завод.

Коля і Костя повернулися до домівок після демобілізації і застали, Коля в Кривому Розі, а Костя в Лозовенькому, свої будинки в напівзруйнованому стані.

Після повернення з Кисловодська в Олександрію, я став підшукувати будинок щоб купити його і оформити на Дусю, заміст того що Дуся купила за сімнадцять тисяч частину будинку, в якому вона дотепер жили.

Після огляду декількох будинків в різних кінцях Олександрії я все ж знайшов підхожий для нас з Дусею будинок по вулиці Леніна № 11 (тепер вулиця 6-го грудня №11) поряд з міліцією. Будинок стандартний, фінський, одкладений цеглою з садибою при будинку в вісім соток, з декількома яблунями, абрикосами, малиною, аґрусом, смородиною. Восени, в жовтні 1955 року я посадив декілька нових дерев, а навесні 1957 року п’ятдесят кущів винограду. Дуся продала той будинок в якому жила до цього, за п'ятнадцять тисяч рублів. А купівля теперішнього будинку обійшлося в п’ятдесят тисяч рублів. Одного разу з’їздив автобусом до Єлисаветграда, він тепер звався Кіровоград, де навчався в гімназії. Побував коло будинку №25 по вулиці Сінній, де у дідуся й бабусі пройшли мої дитячі та юнацькі роки. Подивився місто, яке проти колишнього дуже змінилося, при чому не в кращий бік.

Після повернення додому так ми з Дусею і мешкали в своєму будинку. Абсолютно не очікувано ми отримали телеграму з Онуфріївки, це був серпень 1968 року, про швидкоплинну смерть Григорія Яковича від розриву серця. Знайшли його неподалік будинку в посадці. Григорій після посади директора радгоспу був головним механіком кінного заводу (колишній радгосп), та викладачем сільгоспмашин в десятих класах. Останнім часом був на пенсії.

Поховали Григорія через день. На похороні були всі рідні Григорія Яковича Рєзніка, дочка Людмила, зять Юрій Семенович, та багато хто знав покійного, а також ми з Колею.

Ніла і мама залишилися жити в будинку одні. Як могли ми старалися розрадити їх. Я часто приїжджав, а Коля жив у них і по місяцю, допомагаючи Нілі по господарству. Приїздили на тиждень і Коля з Ольгою. Через деякий час Людмила та Юрій Семенович поставили на батьковій могилі пам’ятник та огорожу.