Моє перебування, та робота в Берліні

Виїхавши з Харкова швидким потягом «Харків-Шепетівка» ми з Дудкою вийшли на вокзал Києва до ресторану – поснідати. Нашвидкуруч перекусивши пішли ми до свого потягу та побачили тільки його останній вагон. Потяг пішов без нас. Тільки Бондаренко який їхав на заводи Круппа, з потягу не виходив тому й поїхав далі. Ми діждавшись наступного потягу прибули на станцію Шепетівка пізніше. До кордону з Польщею залишалося вісім кілометрів. В залі для очікування станції Шепетівка, був неймовірний бруд, через лежачих та сплячих на підлозі голодних людей. Ресторан був абсолютно пустий і нічого їстівного в цьому ресторані не було.

Через деякий час до нас підійшов прикордонник і сказав, що всі радянські гроші що були при нас, ми тут таки здали в ощадкасу на свій рахунок. Хвилин через десять по цьому, до станції підійшов польський потяг на чотири вагони. Ми з Дудкою сіли до вагону і майже відразу поїхали до кордону. Через кордон потяг пройшов дуже повільно і нам наші прикордонники повернули закордонні, гарно оформлені, великі паспорти на російській та французькій мовах. П отяг прискорив хід і через декілька хвилин ми вже були в польському місті Здолбунів. В залі для очікування там була зразкова чистота, ресторан ломився від всяких наїдків. Ми за кордоном з подивом бачимо і порівнюємо дві сусідні станції – Шепетівку, брудну і голодну і Здолбунів, з його чистотою і достатком. Приблизно через годину підійшов потяг «Здолбунів – Варшава». Пред’явивши свої паспорти польським прикордонникам, а власне начальнику караула, ми прилягли відпочити. Та нам це не вдалося, так як начальник караула повернув нам наші паспорти і зауважив, що в нас прострочені польські візи, і ми змушені повертатися додому в Шепетівку. Нам потрібно було знову повертатися до польського консульства в Києві для отримання нової візи, для проїзду через територію Польщі.

Вночі ми з польським потягом знову опинилися в Шепетівці. Виходячи з того, що подібні випадки були і до нас, при станції знаходився уповноважений російського уряду, якому ми розповіли про причину нашого повернення. Він взявши наші паспорти відповів, що через три дні ми отримаємо в київському посольстві продовження віз на тиждень.

* ГПУ(рос) – государственное политическое управление: правонаступниця ВЧК.

Три дні ми провели в єврейському містечку Шепетівці, гуляючи цілими днями в навколишніх соснових лісах і на кінець, таки отримали привезені з Києва наші паспорти. Ці три дні ми жили на квартирі одного залізничника, для якого такі події були буденними. В цій же кімнаті що і ми, за ширмочкою, чекала від’їзної візи в радянський Союз, моложава єврейка з юною донькою, яка тільки но вступила до коледжу, нажаль я вже не пам’ятаю з якого вони міста Сполучених Штатів.

Їхали вони відвідати своїх рідних в Києві. Згодом ми все ж таки перетнули польський кордон, і на швидкому потязі « Здолбунів – Варшава», вже без перешкод, десь об одинадцятій годині , ми з Дудкою прибули на вокзал у Варшаві, де добре поснідали. Швидкий потяг «Варшава – Берлін» відходив о сьомій годині вечора. Тому у нас з Дудкою ще був час подивитися на вулицю Маршалковську та частину Варшави та пообідати якимось польським супом, таким надзвичайним і дивним для нас. Так як із Радянськогго Союзу ми приїхали в кашкетах та поношених плащах, то ми зайшовши до капелюшного магазину, купили замість наших кашкетів капелюхи « барсоліні». А о сьомій годині вечора ми вже їхали потягом до німецького кордону. На кордоні з Німеччиною перевірка документів зайняла короткий час, польська обслуга залишила потяг а їй на заміну прийшла німецька. Поїзд йшов всю ніч, і вранці проснувшись ми стали розглядати східну прусію, що проїжджала у нас за вікном. Дивувало нас усе, але найбільше здивування викликали літні німкені на велосипедах яких ми бачили як на полях, так і в інших місцях понад залізницею. В цей час навіть в Радянському Союзі такого ще не існувало. Десь годині о дванадцятій ми прибули в Берлін на станцію Фрідріхштрассе. Не гаючи часу ми найняли таксі і поїхали в радянське Торгпредство, де нам належало працювати. Ми були прийняті Торгпредом, показали йому наші документи про відрядження і сказали ціль нашого приїзду до Німеччини, і зареєструвалися в радянському посольстві. При торгпредстві для приїжджих був готель, в якому тимчасово жили від’їжджаючі в різні країни світу, головним чином до Сполучених Штатів. Це були різні працівники Радянського Союзу та кореспонденти газет. Там було дуже гамірно та метушливо, тому ми з Дудкою вирішили шукати більш спокійне місце. Нам, як оплата, належало в місяць по тисячі марок. Це була хороша сума, так як німецькі інженери отримували значно менше. В місті ми зустріли єврейку комісіонершу і вона повела нас шукати квартиру. Після декількох непідходящих для нас кімнат, ми зупинилися на одній, чистій, хорошій і затишній, кімнаті, в заможній частині Берліну – Шарлоттенбурзі, у молодої вдови, німкені, Анни Корн. Найняли ми кімнату за п’ятдесят марок на місяць. Господиня наша була весела і трішки легковажна. Та нас це влаштовувало. Тим більше що ми,згідно з німецьким звичаєм, в рахунок квартирної оплати, мали сніданок з двох яєць і чашки кави. Після сніданку, кожного ранку ми відправлялися, берлінською підземкою в Торгпредство, де і працювали з представниками різних фірм по придбанню потрібного нам обладнання. Вартістю ми не цікавилися, цим займалися працівники Торгпредства. Я інколи був змушений виїжджати на заводи і встановлювати терміни поставок обладнання. Наше обладнання транспортувалося як залізницею, так і морським шляхом. Ось в такому ритмі ми з Дудкою і пропрацювали три місяці.На той час заводоуправління запропонувало Дудці повернутися на завод. Ми з господинею всадовили Дудку на потяг яким він і від’їхав До Радянського Союзу. Він як раз перед цим перед цим захворів на грип, і дякуючи приватному російському лікарю, вже вилікувався. Я залишився один і платив за квартиру, п’ятдесят марок уже сам. В той же час я отримав дозвіл відвідати Лейпцігську виставку. Термін мого відрядження добігав кінця і в березні 1930 року я повернувся до Харкова. Із Берліну мені вдалося, через спеціальний магазин що обслуговував Радянський Союз, відправити Дусі посилку, яку вона без проблем отримала.

Німеччина яку я бачив в 1929-1930 роках була часів президентства Пауля Гінденбурга. Це був розпал різних маршів та демонстрацій нацистів, комуністів та соціал-демократів. Одного разу я мав можливість спостерігати за таким маршем де вулицею просувалась мовчазна колона комуністів, в супроводі шуцманів з дубинками, що тісно оточили демонстрантів.

Після повернення до Харкова, я в розмовах був обережний, і Німеччину не розхвалював. Перебуваючи в Берліні, я не зустрічався з російськими емігрантами, хоча російську мову чув часто від молодих росіян на Кюрфюрстдам. Я знав що за мною можуть стежити агенти радянської розвідки. Траплялися і казусні випадки. Один, чи то вірменин, чи грузин, а їхав він у відрядження до Сполучених Штатів,не знаючи мови, потрапив до російського ресторану “Білий медвідь”, і на радощах що там всі говорять російською, так перепив, що пізно вночі, білогвардійці із “Білого медведя” доправили його на таксі до гуртожитку Торгпредства. В Берліні друкувалося декілька російських газет, та цікавитися ними було ризиковано. В кінці 1929 року, на Святвечір я з хазяйкою ходив на служіння до їхньої приходської кірхи. Новий 1930 рік, відзначався в Німеччині з великим піднесенним святкуванням. Ми з Анною Корн зустріли Новий рік за завчасно замовленим мною столиком. Настрій був чудовий і я з великим задоволенням випив значну кількість пива.

Ось так пройшли дні мого відрядження в Німеччині, де я пробув пів року, а точніше до березня 1930 року. Як я вже говорив, майстра Дудку через три місяці відізвали до Харкова на завод. Займаючись відбором обладнання мені вдалося побувати на багатьох станкобудівних заводах Німеччини. Після мого повернення до Харкова мене було призначено замісником начальника цеху. Начальником цеху, якраз перед моїм приїздом, був призначений комуніст, єврей Лащ. Член компартії, інженер Бондаренко був призначений директором заводу, заміст комуніста Владімірова якого перевели до Свердловська. Не комуністів на керівні посади вже не ставили. В цей же рік почалося будівництво великого тракторного заводу, начальником будівництва а потім і його директором призначили комуніста Брускіна. В країні починалися переслідування і пошуки “ворогів народу” а в газеті “Правда”, на останній сторінці, все частіше стали друкувати заяви про розриви всяких зв’язків зі своїми батьками які були чужими комуністичній владі. Це давало можливість цим типам, робити швидку кар’єру , як по господарчій, так і по партійній лініях. Я, як безпартійний, продовжував працювати на своєму місці. Та ще й керуючись своїми власним сумлінням, не став через газету “Правда” відмовлятися від батьків, хоч мені й пропонували, буцімто заради ж моєї кар’єри.

Одного разу, надвечір, повертаючись з роботи, разом з інженером із конструкторського бюро, моїм близьким другом і товаришем, Бобровим. Він, мені під великим секретом, повідомив що його викликали на вулицю Чернишевського, в ГПУ, де запропонували співпрацювати, а простіше стати сексотом*. Йому обіцяли за це швидке просування по службі та всякі інші пільги. Бобров мені сказав, що від такої «роботи» він відмовився. Чим це закінчилося я не знаю, знаю тільки те, що після мого звільнення з Колими, я заїхав до Бобрових в Харків, до їхньої однокімнатної квартири, і там Бобров сказав мені що він тепер комуніст.

В кінці 1930 року стали надходити з Німеччини замовлені мною, через Берлінське Торгпредство, станки, а із Москви стали прибувати, завербовані радянським посольством в Німеччині та Австрії, безробітні інженери та технічні працівники, а також робітники будівельники, які вчили наших будівельників асфальтувати вулиці. В тракторний відділ були направлені із Москви два інженери-механіки, та один досвідчений інженер-конструктор, по двигунах внутрішнього згорання. До конструкторського бюро тракторного цеху були запрошені два німці – майстер по збірці тракторів та кваліфікований робітник, який став працювати карусельному станку. Всім навербованим німцям, багато яких приїхали з родинами, зарплатня видавалася частково валютною, а частково російськими грішми. Завод забезпечив всіх цих іноземців квартирами, в заводському житловому районі. Продовжувалося таке положення з іноземними працівниками десь до трьох років, а потім їм запропонували відмовитися від валюти, а в випадку незгоди отримати розрахунок в валюті і покинути Радянський Союз. Всі інженери і робітники виїхали додому. В 1933 році,при переобладнанні тракторного відділу у мене було дуже багато роботи, важкої і напруженої, як в начальника технологічного бюро, так як і в заступника начальника цеха.

• Сексот (рос) – від скороченого – секретный сотрудник. Так в 30-ті роки називали освідомлювачів ГПУ та НКВД.