1.4. Соціологія конфлікту

У класичній соціології війну розглядали як щось ар­хаїчне, що має досліджуватися антропологами. Анрі Сен-Сімон (1760-1825) та Огюст Конт (1798-1857) ігнорували конфлікти і війни як об'єкт аналізу. Вважають, що термін «соціологія кон­флікту» ввів німецький соціолог Георг Зиммель (1858-1918), який назвав так одну зі своїх праць, видану на початку XX ст. Зиммель розглядає конфлікт як один із визначальних соціальних проце­сів, що сприяє згуртуванню людей і збереженню соціального цілого. Гострота міжгрупового конфлікту пов'язана з емоційним залученням груп до конфлікту. Нетривалі й неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості й роздратування. Зиммель стверджував необхідність конфліктів та їхні важливі позитивні функції в житті суспільства.

Погляди Зиммеля поділяли соціологи Чиказької школи Роберт Парк (1864-1944), Ернст Берджес (1886-1966), Албіон Смолл (1854—1926), які в соціальному житті виокремлювали чотири типи взаємодії: змагання, конфлікт, пристосування, асиміля­ція. Конфлікти виконують перехідну роль від змагання до при­стосування й асиміляції, становлячи джерело соціальних пере­творень.

Пізніше погляди Зиммеля на конфлікт розвивав Льюїс Козер (1913-2003), який стверджував, що в будь-якій соціальній си­стемі можна виявити відсутність рівноваги, напруженість, конфліктні інтереси, які в суспільствах із гнучкою структурою породжують зміни, здатні підвищувати пристосованість систе­ми до зовнішніх умов і сприяти її інтеграції. Соціальна структу­ра, в якій існує плюралізм конфліктних ситуацій, володіє ме­ханізмом об'єднання сторін, що були ізольованими або апатич­ними, залучення їх до сфери соціальної активності; механізмом, що дає змогу при зміні внутрішнього балансу сил уникати сер­йозної внутрішньої нестабільності. Суспільства з негнучкою структурою в таких умовах прагнуть придушити конфлікт І тим самим посилюють небезпеку соціальної катастрофи. Для розрядки соціального невдоволення й негативних емоцій су­спільства використовують соціальні інститути, які виконують роль «запобіжних клапанів». Вони забезпечують об'єкти для «переадресування» ненависті й засоби для «вивільнення» агре­сивних тенденцій.

Для завершення конфлікту важливою є наявність (або вста­новлення) правил, які дають змогу визначити взаємне співвід­ношення сил. Якщо такі правила існують і сторони їх дотриму­ються, то конфлікт інституалізується й набуває рис змагання, н якому момент виграшу чітко зафіксований та очевидний як для переможця, так і для переможеного. В багатьох випадках наявність правил створює можливість уникати невигідної для о()ох сторін боротьби до повного виснаження, з одного боку, та помежувати й конкретизувати вимоги переможця до перемо­женого - з іншого. На думку Козера, для завершення соціального конфлікту важливою є наявність символічних ключів-орієнтирів перемоги й поразки, які сприймаються обома супротивниками. Якщо ж сильніша сторона не враховує, що є символом поразки для слабшої сторони, то в ситуації, коли неможливі ні повний виграш, ні абсолютний програш, це призводить до затягування конфлікту й обопільних втрат.

Соціологічні концепції можна поділити на дві групи: ті, що визнають конфлікт вихідним моментом соціального аналізу, й ті, що визнають його похідним [78, с. 180].

Типовим представником концепції вихідного конфлікту був Карл Маркс (1818-1883), який вважав класову боротьбу рушійною силою історії, а конфлікт між буржуазією і пролета­ріатом — основним фактом та основною суперечністю сучас­ного йому суспільства, суперечністю, яка визначає історичний розвиток і є основою наукового передбачення майбутнього. Держава з моменту свого виникнення є знаряддям класового панування, знаряддям підпорядкування суспільства інтере­сам економічно панівного класу. Тому звільнення від експлуа­тації можливе лише через заміну диктатури буржуазії дикта­турою пролетаріату й подальшу побудову безкласового су­спільства.

На думку Макса Вебера (1864-1920), суспільство - це су­купність статусних груп, які борються за свої матеріальні ін­тереси, за місце в системі влади і збереження наявного «стилю життя». Так само успіх кожної зі світових релігій - це результат тривалої боротьби соціальних груп за ствердження певних кін­цевих цінностей, за визнання винятковості та привілейованос­ті їхнього власного «стилю життя».

Вихідним чинником суспільного життя визнає конфлікт і Ральф Дарендорф (нар. 1929). Він вважає, що концепція кла­сового конфлікту К. Маркса ґрунтується на осмисленні двох найважливіших процесів європейської історії ХУІІ-ХІХ ст. Великої французької революції і промислової революції в Англії та інших європейських країнах. Тому Маркс мав рацію в XIX ст., коли стверджував, що основний конфлікт відбувається між пролетаріатом і буржуазією. Але в XX ст. економічні умови змінилися, промисловість не відіграє домінуючу роль в орга­нізації суспільних зв'язків - тому класовий конфлікт став од­ним із локальних конфліктів. З ліквідацією класової дихотомії почав виникати новий клас «громадян-споживачів», який по­ступово перетворився на «клас більшості». Забезпечення ком­фортних умов життя для «класу більшості» вимагає система­тичного й постійного відторгнення «чужих». У розвинутих країнах соціальне громадянство починає сприйматися як цін­ність, яку слід оберігати від зазіхань з боку «інших», «чужих». Найсерйозніший конфлікт сучасності, за Р. Дарендорфом, - конфлікт між тими, хто належить до суспільства добробуту, і тими, хто до нього не належить (емігранти, національні мен­шини, безробітні тощо). Існують і інші конфлікти, які, на від­міну від класового, не поляризують суспільство, бо є конфлік­тами між різноманітними групами інтересів.

У сучасному суспільстві існують великі можливості регу­лювання конфліктів. Важливим для цього Дарендорф вважає:

1. Визнання наявності конфлікту. Для того щоб конфлікти виявилися, мають бути виконані певні технічні (особистісні, ідеологічні, матеріальні), соціальні (систематичне рекрутування, комунікації) та політичні (свобода коаліцій) умови. Маніфестування конфлікту, за Дарендорфом, є важливим кроком до його послаблення.

2. Рівень організованості сторін конфлікту. Чим вище ор­ганізовані сторони, тим легше досягти домовленості й виконання умов договору. Дифузний характер інтере­сів робить малоймовірним врегулювання конфлікту.

3. Сторони конфлікту мають домовитися щодо певних пра­вил, які забезпечують баланс взаємовідносин і рівність сторін.

Конфлікти можуть «нашаровуватися» один на одного і, та­ким чином, ставати інтенсивнішими. Демократичне суспіль­ство визнає наявність групових інтересів, які не збігаються, і допускає ненасильницькі конфлікти. У тоталітарному суспіль­стві конфлікт не визнається. В кожному реальному суспільстві точиться боротьба між тенденціями до тоталітаризму й тен­денціями до демократії, і центральним у цій боротьбі є питання про допустимість конфлікту.

Представниками концепції похідного конфлікту були Еміль Дюркгайм (1858-1917), Талкотт Парсонс (1902-1979), Нейл Смелзер (нар. 1930). Усі вони визнають соціальні утворення за первинну даність. Зокрема, за Дюркгаймом, індивід користу­ється створеними суспільством засобами сприймання світу: основні поняття, що формують свідомість людини, є певною проекцією суспільних відносин в індивідуальній свідомості. Оскільки суспільство тлумачиться як ієрархічно організоване, основну причину конфліктів Дюркгайм вбачає в неузгодженості взаємодії між рівнями. Зокрема зниження релігійності, по­слаблення ролі традицій і збільшення автономії індивідуальних суджень від колективної думки вимагає створення нової мораль­ності, суттєвим моментом якої має бути регулювання конфліктів.

На думку Т. Парсонса, соціальна дія містить у собі такі еле­менти, як засоби, цілі, умови і норми діяльності. Соціальна дія розгортається на чотирьох рівнях: організм, особистість, соці­альна система і культура. І на кожному з цих рівнів можливе виникнення зон напруженості й конфліктів. Напруженість, за Парсонсом, - це тенденція до дисбалансу між структурними елементами соціальної системи. У випадку високої напруже­ності контрольні механізми соціальної системи можуть не впора­тися із завданням підтримання балансу відносин, що призводить до руйнування структури. Головною пружиною становлення сучасного суспільства Парсонс вважає структурну диференціа­цію [77, с. 64].

Учень Парсонса Н. Смелзер, розвиваючи ідею про напру­женість як можливе джерело суспільних конфліктів, концен­трує увагу на розгляді спалахів насильства в американській історії. Вихідною точкою розвитку напруженості є ситуація невизначеності. Масова свідомість реагує на невизначеність поширенням чуток, підвищується збудженість людей, які не знають, що їм треба робити, чого слід боятися. Наступна фаза - масова істерія, коли з'являється образ ворога, відпові­дального за створення ситуації невизначеності. Масова істе­рія небезпечна насильством, бажанням знайти винного й по­карати його.

Щоправда, за оптимістичної настанови ситуація невизна­ченості може викликати народження сподівань на позитивний результат її розвитку, що утримує людей від агресивних дій.