1.5. Психологія та психотерапія внутрішньо-особистісних і міжособистісних конфліктів

У другій половині XIX ст. розвиток психології великою мірою визначався впливом філософії (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) та літератури (Ф. Достоєвський, Г. Ібсен), де аналізувався фено­мен трагічної роздвоєності особистості, її глибинного внутріш­нього конфлікту. На думку Зигмунда Фройда (1856-1939), кон­флікт інстанцій особистості є постійною динамічною силою, яка може сприяти розвиткові особистості, але може и переростати у невроз. Він описує структуру особистості у вигляді трьох ін­станцій: Воно (Id), Я (Ego), Над-Я (Super-ego). Кожна з інстанцій керується своїм принципом {Воно - принципом задоволення, Я - принципом реальності, над - Я - принципом обов'язку), тому вони перебувають у стані тривалого, частково чи повністю не усвідомлюваного особистістю конфлікту, корені якого в су­перечності біологічного та соціального складників особистості. Порушення психосексуального розвитку в дитинстві й подальші психічні травми провокують загострення внутрішньоособистісного конфлікту, що виявляється у невротичній поведінці.

На думку 3. Фройда, який запропонував поняття психоло­гічного захисту й описав його механізми, особа використовує ці механізми, щоб уникнути конфлікту між примітивними праг­неннями Воно (Id) та установками Я (Ego). У цьому сенсі захист є «загальне позначення для всіх прийомів, якими Я користуєть­ся в ситуації конфліктів, здатних викликати невроз» (3. Фройд). Однак ці маневри Я не досягають успіху й самі стають джере­лом невротичної поведінки, оскільки віддаляють нас від реаль­ного світу.

Фройд запропонував у процесі аналізу захисних механіз­мів застосовувати принцип «інтерпретації з поверхні донизу». Спочатку психотерапевт виявляє захисні механізми і звертає на них увагу пацієнта. Важливою є впевненість у тому, що пацієнт визнає наявність опору. Якщо ж людина вважає свої реакції адекватними, не варто її переконувати, бо спровокуєте захист від ваших пояснень. У цьому випадку краще або почекати, доки захист виявиться з такою силою та очевидністю, що сам пацієнт визнає його наявність, або розповісти про схожі випадки проя­ву захисту в когось іншого й визнати внесок реальності в захист. Необхідно з повагою та розумінням ставитися до проявів меха­нізмів захисту як до вияву сили характеру людини (а не як до її слабкості й неадекватності її реакцій реальній ситуації). Тіль­ки після того, як пацієнт визнає й відчує на власному досвіді роботу механізмів захисту, можна починати їх інтерпретацію. Робити це слід поступово, уникаючи конфронтації з пацієнтом. Інтерпретація факту захисту має передувати інтерпретації зміс­ту. Необхідно пам'ятати, що захисні механізми є важливим дже­релом інформації про те, як саме структурує свій психічний та емоційний досвід певна особистість, що дає їй змогу утримува­ти психічний біль і тривогу на мінімальному рівні.

Поряд із «класичним» способом роботи із захистом існують і «некласичні». Наприклад, психоаналітик В. Штекель [200] про­понував певний час систематично збирати всі факти вияву захис­них механізмів, не обговорюючи їх із пацієнтом, і, лише зібравши упорядковану, логічну й неспростовну систему доказів, які ґрун­туються на багатьох фактах, повідомляти їх людині, аби гаранто­вано «пробити» систему психологічного захисту особистості.

Продовжуючи ідеї 3. Фройда, Ерік Берн (1910-1970) запро­понував у структурі особистості розрізняти три стани Я: Батько, Дорослий і Дитина, кожен з яких може бути джерелом внутрішньоособистісних та міжособистісних конфліктів. За термі­нологією Берна, людина щаслива, коли найважливіші аспекти Батька, Дорослого і Дитини узгоджені між собою [16, с. 45].

Я-стан «Батько» має дві типові форми: а) Догматичного батька, який виявляється у ланцюжку звичок і схем, що нера­ціональні, але видаються розважливими, мають заборонний характер і можуть відповідати чи не відповідати культурному середовищу; б) Батька-годувальника, який виявляється часто у вигляді симпатій до іншої людини [16, с. 63].

Я-стан «Дорослий» характеризують організованість, адапто­ваність, розумність, побудова об'єктивних відносин із зовнішнім світом на підставі реального досвіду.

Я-стан «Дитина» виявляється у формі Дитини адаптова­ної, поведінка якої підлегла батьківському впливу, і Дитини природної, яка відзначається незалежністю поведінки, духом протесту чи поблажливості до себе [16, с. 65].

Один з Я-станів може бути постійною домінантою пове­дінки деяких осіб: наприклад, для багатьох священиків та вчи­телів характерним є Я-стан «Батько», тоді як для клоунів -«Дитина». За міжособистісного спілкування взаємодії Я-станів, які Берн називає трансакціями, можуть бути безконфлікт­ними або провокувати конфлікт у випадку, коли трансакції перетинаються (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Типи трансакцій, що перетинаються (Е. Берн, 1994)

На думку Карен Хорні (1885-1952), слід розрізняти нор­мальні та невротичні

конфлікти. їхня відмінність полягає у більшій значущості конфлікту для невротика, неусвідомлюваності та неможливості розв'язання невротичного конфлікту, доки не відбудуться зміни у ставленні невротика до інших і до самого себе, які дадуть йому змогу повністю позбутися невро­тичних потягів. Хорні вбачає [195, с. 32] основний конфлікт невротика у фундаментальній несумісності трьох його атитюдів стосовно інших людей (стратегія руху до людей, проти них і від них). У нормальних людей ці три атитюди або взаємодоповню­ють один одного, або один з атитюдів домінує. У невротика всі три атитюди актуалізуються незалежно від конкретних обста­вин, і він закономірно вступає у внутрішній конфлікт, симптома­ми якого можуть бути непослідовність, стан тривоги, депресії, нерішучості, млявості, відчуженості тощо. Психокорекційні дії мають змінити внутрішні умови, що викликали конфлікт, і допо­могти невротикові зменшити свою безпомічність, нерішучість, ворожість і відчуженість від себе та інших [195, с. 14].

На думку Курта Левіна (1890-1947), «психологічно конф­лікт можна визначити як ситуацію, коли на суб'єкта одночасно діють протилежно спрямовані сили однакової величини» [107, с. 93]. За силами, що діють на суб'єкта і спрямовують його по­ведінку на об'єкт чи від об'єкта, розрізняють чотири типи кон­фліктних ситуацій (із них перші три визначив К. Левін, а чет­вертий - К. Ховленд та Р. Сіре):

1. Конфлікт «прагнення-прагнення»: коли два об'єкта або дві цілі мають приблизно однакову привабливість для суб'єкта, але він не може володіти обома, а мусить зро­бити вибір між двома можливостями (так звана «ситуа­ція Буриданова осла»).

2. Конфлікт «уникання-уникання»: коли доводиться вибира­ти одну з двох приблизно однакових неприємностей (на­приклад, коли відвідини стоматолога лякають перспективою болючих лікувальних маніпуляцій, а затягування візиту до лікаря загрожує посиленням зубного болю).

3. Конфлікт «прагнення-уникання»: одне й те саме водно­ час і приваблює, й відштовхує (наприклад, дитина хоче погладити собаку, якої боїться).

4. Конфлікт «подвійного прагнення-уникання» (конфлікт подвійної амбівалентності): коли суб'єкт вагається між двома цілями, кожна з яких має свої позитивні й нега­тивні сторони (наприклад, при виборі професії, коли кожну з них особа уявляє як таку, що має свої позитивній негативні сторони).

Рис. 1.2. Види конфліктних ситуацій

(К. Lewin, 1931; С. Hovland, R. Sears, 1938)

Усі види вказаних ситуацій схематично подано на рис. 1.2. Н. Міллер пов'язав ідею Левіна з гіпотезою про градієнт цілі та сформулював шість гіпотез щодо внутрішнього конфлікту:

1. Тенденція прагнення тим сильніша, чим ближча від­ стань до цілі (градієнт прагнення).

2. Тенденція уникання тим сильніша, чим ближча відстань до стимулу, що викликає побоювання (градієнт уникання).

3. Градієнт уникання зростає швидше за градієнт прагнення.

4. У конфлікті між двома несумісними реакціями перема­гає сильніша.

5. Висота градієнта прагнення або уникання залежить від сили потягу, на якому ґрунтуються той та інший.

6. Зміцнення тенденції реагування зростає разом з кількіс­тю підкріплень, доки не досягається максимальне плато научіння [194, с. 148].

Рис. 1.3 ілюструє перші чотири гіпотези. В точці X суб'єкт вагається між прагненням і униканням. Коли відстань до цілі стає меншою за X, тенденція уникання стає сильнішою, ніж тенденція прагнення.

Сила поведінкової тенденції

Рис. 1.3. Градієнти тенденцій прагнення та уникання при наближенні

до цілі, яка має водночас позитивну й негативну валентність

(X. Хекхаузен, 1986)

Змістом досліджуваних К. Левіном та Н. Міллером кон­фліктів є боротьба мотивів. Зіткнення несумісних уявлень опи­сується в теорії когнітивного дисонансу Леона Фестингера (1919-1989). Згідно з нею дисонанс виникає, коли в індивіда од­ночасно є два когнітивні елементи (ідеї, переконання, думки), що не сумісні між собою: «Два елементи, що розглядаються ізо­льовано, перебувають у відносинах дисонансу, якщо заперечен­ня одного елемента випливає з іншого» [185, с. 102]. Величина дисонансу залежить від значущості цих елементів для людини [185, с. 103]. Існування дисонансу призводить до дії, спрямова­ної на його зменшення. Якщо подолання дисонансу людина пе­реживає як складну психологічну проблему, - маємо внутріш­ній конфлікт особистості.

Ще одним видом конфліктів, з якими стикається особис­тість, є рольові конфлікти, що їх у психодрамі поділяють на інтрарольові (внутрішні конфлікти між компонентами чи різ­новидами однієї й тої самої ролі однієї людини), інтеррольові (внутрішні конфлікти між різними ролями однієї людини, що суперечать одна одній), інтраперсональні (внутрішні конфлік­ти, що ґрунтуються на суперечливому рольовому досвіді люди­ни і проявляються в труднощах становлення її рольової пове­дінки) та інтерперсональні (зовнішні конфлікти, що ґрунтують­ся на суперечностях між дивергентними ролями партнерів по спілкуванню).