4.3. Законодавчі акти спеціального характеру у сфері охорони праці.

4.3.1. Правове регулювання охорони праці у Кодексі законів про працю України. Основним галузевим кодифікованим джерелом трудового права є Кодекс законів про працю України, прийнятий 10 грудня 1971 року. Він складається з двадцяти глав (глави I-XVIII, глави III-А і XVI-А), ряд з яких присвячені охороні праці: глава XI “Охорона праці”, глава XII “Праця жінок”, глава XIII “Праця молоді”. Окремі питання щодо особливостей робочого часу, часу відпочинку, нормування та оплати праці працівників, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, викладенні у відповідних главах.

Кодекс законів про працю (КЗпП) України проголошує правові засади та гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної та творчої праці; регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності. Правове регулювання охорони праці розглядається не лише у главі ХІ «Охорона праці» Кодексу законів про працю . Норми щодо охорони праці містяться в багатьох статтях інших глав КЗпП України, таких як «Трудовий договір» (глава ІІІ), «Робочий час» (глава ХІV), «Час відпочинку (глава V), «Праця жінок» (глава VІІ), «Праця молоді» (глава XІІI), «Професійні спілки» (глава XVI), «Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю» (глава XVІІI).

За останні десятиріччя у КЗпП України неодноразово вносилися зміни і доповнення. Набула поширення практика попереднього прийняття спеціальних законів, на основі яких у подальшому змінюються цілі розділи Кодексу. Так у зв’язку і на підставі Закону України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992р. внесено зміни до глави XI “Охорона праці”. 21 листопада 2002 року Закон України “Про охорону праці” прийнято у новій редакції, що очевидно спричинить внесення нових змін у КЗпП України.

4.3.2. Закон України «Про охорону праці»: загальна характеристика.

центральне місце у системі законодавства України про охорону праці займає Закон України “Про охорону праці”, прийнятий Верховною Радою України 14 жовтня 1992 року. Він складається з дев’яти розділів, що встановлюють загальні положення з охорони праці, гарантії прав працівників на охорону праці, організацію охорони праці на виробництві, стимулювання охорони праці, державне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, відповідальність за порушення законодавства про охорону праці. Окремий розділ присвячений міжгалузевим та галузевим нормативним актам про охорону праці, який визначає види, порядок опрацювання, прийняття та їх скасування.

З прийняттям цього Закону встановлено принципи державної політики у сфері охорони праці, серед яких пріоритетність життя і здоров’я працівників, запроваджено комплекс гарантій, що спрямовані на забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці, у тому числі передбачено можливість державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, встановлено норми прямої дії щодо порядку організації охорони праці на виробництві, безперервного навчання з охорони праці, передбачено основи економічних методів управління охороною праці, впровадження системи забезпечення безпеки виробництва, засобів виробництва, технологій, продукції, забезпечення активної участі профспілок та уповноважених трудових колективів у роботі з організації та поліпшення охорони праці.

Практика реалізації Закону України “Про охорону праці” показала окремі його недоліки. Перш за все, значна частина норм, що передбачала профілактику і попередження виникнення нещасних випадків і професійних захворювань випереджала існуючі суспільні відносини. Таким чином тривалий час не реалізовувалися норми з соціального страхування, в значній частині залишилися на папері норми, що передбачали економічні механізми управління охороною праці. Існують суттєві складнощі щодо персональної відповідальності як роботодавців, так і працівників, винних у порушенні законодавства про охорону праці, взаємодії та координації державних органів, що здійснюють нагляд за охороною праці. Виникла необхідність подальшого приведення українського законодавства до міжнародних стандартів у сфері охорони праці, узгодження між собою нормативно-правових актів України з охорони праці та врахування структурних змін у структурі роботодавців. Вказані та інші причини окреслили потребу прийняття відповідних законодавчих змін в охороні праці.

21 листопада 2002 року прийнято нову редакцію Закону України “Про охорону праці”, що набула чинності 18 грудня 2002 року. Більш чітко визначено сферу дії Закону, він поширюється як на роботодавців-юридичних осіб, так і на роботодавців-фізичних осіб. Законом змінено підходи до організації управління охороною праці на виробництві (щодо створення служб охорони праці, комісій з питань охорони праці, проведення аудиту охорони праці), встановлено відхід від системи жорсткого адміністрування управління охороною праці на регіональному, галузевому і державному рівнях; визначені мінімальні розміри фінансування охорони праці на локальному рівні, змінено систему видачі дозволів; приведено у відповідність з чинним законодавством питання відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті, накладення штрафів на роботодавців, здійснення громадського контролю тощо. Загалом нова редакція Закону удосконалила механізм правового забезпечення організації охорони праці, створення безпечних і нешкідливих умов праці та в подальшому підтримала основний принцип державної політики – прерогативи життя і здоров’я працівників у процесі трудової діяльності.

На основі Закону Україні “Про охорону праці” було прийнято значну кількість підзаконних нормативно-правових актів, що дало підстави стверджувати про формування окремої підсистеми трудового законодавства.