3.4. Підприємництво в аграрній сфері

1. Аграрне виробництво — особлива сфера вкладення капіталу і праці.

2. Форми господарювання в аграрному виробництві.

3. Рента та її форми.

Зміст аграрних відносин

Аграрний сектор економіки відіграє вирішальну роль у забезпе­ченні населення продуктами харчування, а промисловість — сіль­ськогосподарською сировиною. Нині в Україні 60 % промислових підприємств працюють на сільськогосподарській сировині. Обсяг виробництва і темпи зростання обсягу продукції цих галузей знач­ною мірою визначаються станом та рівнем розвитку аграрного ви­робництва.

Аграрні відносини є сукупністю виробничих відносин, що склада­ються в суспільстві у зв'язку з володінням і використанням землі як основного фактора виробництва в сільському господарстві.

Суб'єкти економічних відносин в аграрному секторі:

• суспільство загалом в особі держави;

• виробничі колективи (в Україні представлені сільськогосподар­ ськими кооперативами, селянськими спілками, колгоспами й держ- госпами, де вони ще збереглися, підрядними й орендними форму­ ваннями);

• індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фер­ мери, сімейно-індивідуальні та кооперативні господарства, робітники держгоспів, службовці і т. ін.).

Місце й особливості аграрних відносин в економічній системі

Сільське господарство як галузь розвивається в тісному зв'язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Аграрні відно­сини є складовою загальної системи економічних відносин суспільс­тва. Найчіткіше цей зв'язок виявляється у процесах агропромисло­вої інтеграції. У сучасній світовій економіці сформувалися групи га­лузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сіль­ського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропро-

231

мислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції форму­ється господарська структура — агропромисловий комплекс (АПК). Організаційною формою АПК є агробізнес, тобто великі багатопро-фільні агропромислові підприємства, які охоплюють повний комп­лекс діяльності з вирощування, переробки й подекуди реалізації сіль­ськогосподарської продукції.

Відтворення в аграрній сфері зумовлене специфікою сільськогос­подарського виробництва, що здійснюється в єдності з природними процесами розвитку живих організмів. Природні процеси тут діють стихійно і часто не піддаються свідомій дії людини. Це виявляється в сезонному характері аграрного виробництва, що породжує складні проблеми відтворення робочої сили, зайнятості працівників, забез­печення необхідного рівня оплати праці і доходів сільських праців­ників.

Природні умови сільського господарства зумовлюють і неоднако­ву продуктивність праці в різних природно-кліматичних зонах. Знач­на диференціація умов господарювання за зонами країни, вплив при­родно-кліматичних чинників приводять до багатоваріантності вирі­шення різних господарських питань. Із специфікою сільськогоспо­дарського виробництва пов'язаний і неоднаковий рівень доходів, одержуваних з одиниці земельної площі. Розмаїття природних умов потребує вживання диференційованих заходів, що створює базу існу­вання рентних відносин. Процес відтворення в сільському господарс­тві тісно пов'язаний з землею, а темпи розвитку виробництва знач­ною мірою визначаються економічною родючістю земельних угідь.

Звичайно, збільшити виробництво сільськогосподарської про­дукції можна й за допомогою розширення посівної площі, але мож­ливості ці незначні. Більш того, високий рівень розвитку сільського господарства дає змогу включити в сільськогосподарський оборот усі придатні для обробки землі, що зменшує можливості екстенсив­ного розвитку. Отже, тільки у разі підвищення економічної родю­чості, посилення інтенсифікації можна досягти приросту сільсько­господарської продукції. Тісний зв'язок сільського господарства з використанням землі визначає ще одну особливість відтворення: ін­тенсифікація сільського господарства здійснюється за зменшення маси живої праці. Це закономірний процес, викликаний підвищен­ням рівня механізації сільського господарства, що дає можливість зменшити потреби у трудових ресурсах.

232

Однією з найважливіших особливостей відтворення в сільському господарстві є те, що технічні засоби праці для цієї галузі створю­ються в промисловості. Тому збільшення виробництва сільськогос­подарських продуктів завжди потребує розвитку тих галузей про­мисловості, які виробляють техніку для села. Можливості інтенсифі­кації аграрного господарства значною мірою залежать від галузей, які постачають йому техніку і які переробляють сільськогосподар­ську продукцію.

Оскільки в сільському господарстві результати виробництва ко­ливаються за роками залежно від погодних умов, для забезпечення ритмічності відтворення набагато більшого значення, ніж в інших галузях, має створення резервів. В аграрному секторі потрібні стра­хові фонди достатніх розмірів на випадок непередбачених природ­них умов. Специфічним є формування структури основних виробни­чих фондів, до складу яких включають не тільки засоби праці, а й землю, худобу, багаторічні насадження. До оборотних фондів нале­жать корми, насіння, молодняк на відгодівлі.

Сучасний стан АПК України

Досить затяжна системна криза в державі зумовила різкий спад інвестиційної діяльності в агропромисловому комплексі. Капітальні вкладення в АПК з усіх джерел фінансування за 1990-1998 рр. скоро­тилися у понад дев'ять разів, у переробні галузі та соціальну сферу села — майже всемеро, а в сільське господарство — приблизно вдвадцятеро. Зменшення обсягів виробництва в сільському госпо­дарстві безпосередньо пов'язано з падінням обсягів капітальних вкладень у цю галузь. Майже припинилось оновлення матеріально-технічної бази АПК, в аграрному виробництві відбувається деіндуст-ріалізація та перехід на ручну працю. Вибування основних засобів виробництва сільськогосподарських підприємств майже втричі пе­ревищує їх надходження.

Трудовий аграрний потенціал як найважливіша складова його виробничого потенціалу також використовується з низькою ефек­тивністю, а продуктивність праці виявляє тенденцію до падіння. Чи­сельність працюючих у сільському і лісовому господарстві, включа­ючи й особисте підсобне господарство, залишається практично на рівні 1990 р. — близько 5 млн осіб, при цьому вдвічі зменшився об­сяг валової сільськогосподарської продукції. Це призвело до того,

233

що склалася критична ситуація із забезпеченням соціально-еконо­мічних основ відтворення людських ресурсів в аграрному секторі. Витрати на відтворення робочої сили у сільському господарстві досягають лише половини досить низького рівня, що існує в про­мисловості.

Незважаючи на те що капітальні вкладення у переробну сферу АПК України за останні три роки мали тенденцію до певного зрос­тання, їх частка в обсязі основних виробничих фондів у 1991-1999 рр. становила лише 4,2-4,5 %, тоді як для збалансованого відтворення виробничого потенціалу цієї сфери необхідні вдвічі-втричі більші інвестиції. У 1996-1999 рр. оновлення основних вироб­ничих фондів коливалось від 6,3 до 7,9 % за нормативних 15 %. Ни­ні функціонує велика кількість інвестиційно малопривабливих, тех­нічно відсталих, переважно фондомістких та енергоємних виробни­чих потужностей.

Виробничий потенціал потужностей переробних підприємств ви­користовується недостатньо. Водночас погіршується екологічна си­туація в Україні, що зумовлено високим рівнем господарського ос­воєння земельних ресурсів, а також надмірним використанням і за­брудненням поверхневих прісних водойм і лісових ресурсів. Попри те, що у 90-х роках значно зменшились обсяги виробництва промис­лової й аграрної продукції, практично повністю припинили діяль­ність індустріальні тваринницькі комплекси і значно зменшилося застосування мінеральних добрив та агрохімікатів, екологічний стан навколишнього природного середовища загалом майже не поліп­шився. Природно-ресурсний потенціал аграрного виробництва втрачає свої відтворювальні й асиміляційні можливості, що загро­жує ресурсо-екологічній безпеці суспільства, отже і продовольчій безпеці. Зростання природо- і ресурсомісткості, енергоємності сіль­ськогосподарської продукції і продуктів вітчизняного виробництва, що триває й нині, — це результат нераціонального та екологічно незбалансованого формування й організації використання ресур­сних потенціалів національного й регіональних АПК, недосконалих і неефективних форм господарювання й управління ними в період здійснення ринкових трансформацій. Реструктуризація агропромис­лового виробництва, радикальне вдосконалення його як матеріаль­но-технічної і природобіологічної бази нині відбуваються без ураху­вання екологічних чинників, критеріїв, обмежень, стандартів, а та­кож вимог ресурсо-екологічної безпеки господарської діяльності. 234

Аналіз досягнень агропромислового виробництва в розвинених країнах свідчить, що ефективне використання новітніх розробок у сфері агротехніки, біотехнології та агроекології, всебічна раціоналі­зація аграрного природокористування зумовили там істотне зни­ження природо- і фондомісткості, енергоємності агропродовольчої продукції, різке підвищення її конкурентоспроможності. Тобто заз­начені напрями діяльності є пріоритетними у розвитку національно­го АПК.

Сутність аграрних відносин завжди визначається пануючою фор­мою власності на землю як основного і невідтворюваного засобу ви­робництва. Причини хронічного занепаду агропромислової сфери полягають у невідповідності виробничих відносин, які тут склалися, вимогам розвитку сучасних продуктивних сил. Тому постала на­гальна необхідність докорінних змін у відносинах власності, які є ос­новою виробничих відносин.

У 1992 р. Верховна Рада України внесла зміни і доповнення до Зе­мельного кодексу України (ЗКУ), який було ухвалено в новій редак­ції. Реально він почне працювати з 2005 р. Новий земельний закон відмовився від державної власності на землю як виключної, єдиної форми власності. Земельним кодексом в Україні впроваджено дер­жавну, приватну і колективну форми власності на землю, які визна­ні рівноправними. Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. мав особливе значення для перетворень форм власності на селі.

Перехід до ринкових відносин, визнання різноманітності форм власності на землю, становлення вільної конкуренції вносять значні зміни у форми господарювання в аграрному секторі виробництва. Ці зміни не мають примусового характеру, вони передбачають віль­ний вибір форм господарювання з боку селян.

Основна мета змін у сільському господарстві України — створи­ти ефективну систему аграрних відносин, збільшити виробництво сільськогосподарської продукції, остаточно вирішити продовольчу проблему в країні, забезпечити промисловість необхідною сирови­ною, істотно підвищити добробут населення.

Державний сектор у сільському господарстві

У 1997 р. відбулась приватизація державних сільськогосподар­ських підприємств — радгоспів. Проте держава бере на себе створен­ня державних сортовипробувальних станцій, сортодільниць, насін-

235

ницьких господарств, племінних заводів, племінних господарств і конезаводів, господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лі­карських рослин, фруктів і винограду. Ці господарства працюють на землі, що є державною власністю.

Суб'єктами права власності на державну землю є:

• Верховна Рада України (на землі загальнодержавної власності України);

• обласні, районні, міські, селищні, сільські органи влади.

До державного сектору господарства належать підсобні госпо­дарства державних промислових підприємств. Це своєрідні аграрні цехи державних підприємств. У розпорядженні Міністерства оборо­ни України є сільськогосподарські підприємства, які виробляють продукцію здебільшого для потреб харчування військових частин.

Колективні сільськогосподарські підприємства

Колективні сільськогосподарські підприємства — це добровільні об'єднання громадян у самостійні підприємства для спільного ви­робництва сільськогосподарської продукції та товарів, вони діють на засадах підприємництва й самоврядування. Економічною осно­вою такої форми господарювання є колективна власність на основ­ні й оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблену продукцію, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. У кооперативних господарствах частину земель передано в колективну власність, частина земель перейшла у приват­ну власність селян. Селяни, які вступають до кооперативу, переда­ють свій пай землі в оренду й одержують за це орендну плату. Отже, майно в колективному господарстві належить на правах спільної часткової власності його членам. Якщо член кооперативу виходить з підприємства, він одержує частину свого майна (тобто свій пай). Пай може успадковуватись згідно з чинним законодавством. На кожному підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства, який включає вартість основних і оборотних виробничих фондів, створених за рахунок діяльності членів кооперативу. Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їх трудового внеску. Члену підприємства щороку нараховується частина прибут­ку залежно від частки у пайовому фонді.

Колективне сільськогосподарське підприємство має право самос­тійного господарювання на землі на засадах підприємництва; влас-236

ності на посіви та посадки сільськогосподарських культур і насад­жень, на одержані результати праці; будування у встановленому по­рядку житлових, виробничих, культурно-побутових та інших буді­вель і споруд.

Колективне сільськогосподарське підприємство самостійно виз­начає напрям сільськогосподарського виробництва, його структуру й обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та до­ходами і здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавс­тву України.

Колективне сільськогосподарське підприємство має право коопе­руватися з промисловими підприємствами при переробці сільсько­господарської продукції; виготовленні промислових та інших това­рів; розширенні сфери соціально-культурного, комунального обслу­говування сільського населення, підготовки і перепідготовки кадрів. Оплата праці здійснюється грошима або власною продукцією за кількістю та якістю трудового внеску кожного члена підприємства і зумовлена кінцевими результатами, розмір доходу не обмежується. Управління колективними сільськогосподарськими підприємствами здійснюється на засадах самоврядування.

Селянські (фермерські) господарства

Селянські (фермерські) господарства є формою підприємництва громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогоспо­дарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Значна частина селянських господарств — це сімейні ферми. Їх членами є подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші роди­чі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селян­ського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (кон­трактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створене однією особою. У разі потреби селянське (фермерське) гос­подарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором. Голова і члени селянського (фермерського) господарства не можуть постійно працювати на інших підприємс­твах, в установах та організаціях.

Економічною основою селянських (фермерських) господарств є приватна власність на землю та інші засоби виробництва. Фермери можуть також користуватися землею на засадах оренди.

237

Селянське (фермерське) господарство має право самостійно виз­начати напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організовувати ви­робництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реаліза­цію; добирати партнерів, у тому числі іноземних, з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, поряд із сільськогосподарським ви­робництвом займатися будь-яким іншим видом діяльності, не забо­роненим законодавством. Селянське (фермерське) господарство має право вступати в договірні відносини з будь-якими підприємствами, установами й організаціями, окремими громадянами.

Для ефективного ведення господарства важливе значення має по­рядок реалізації продукції. Селянське (фермерське) господарство має право самостійно розпоряджатися виробленою ним продукцією, на добровільних засадах укладати з підприємствами, установами й ор­ганізаціями, які заготовляють і переробляють сільськогосподарську продукцію, договори на продаж своєї продукції, а також реалізовува­ти її на власний розсуд будь-яким іншим споживачам і на ринку.

Агропромислова інтеграція

Агропромислова інтеграція — це форма господарювання, в якій відбувається процес зближення й об'єднання галузей сільського гос­подарства і промисловості з метою планомірного зростання вироб­ництва і забезпечення ефективної кооперації праці працівників міста і села. Нині склались різні форми агропромислової інтеграції. У ве­ликих регіонах формуються регіональні АПК, що забезпечують реа­лізацію міжгалузевих зв'язків, збалансованість діяльності сільського господарства і суміжних галузей на цій території. На рівні районів і підприємств утворюються різні агропромислові формування: агро­фірми, агропромислові комбінати й об'єднання, науково-виробничі та виробничі системи. Переваги таких форм інтеграції землеробства з промисловістю та управління агропромисловим виробництвом такі:

• забезпечується єдиний процес виробництва, закупівлі, зберіган­ ня, переробки сільськогосподарської продукції та реалізації гото­ вих продуктів;

• створюються умови для гармонійного поєднання інтересів усіх учасників агропромислового комплексу, їх відносин і належної відповідальності за спільну роботу;

• складаються сприятливіші умови для широкого впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу;

238

• виникає можливість організації виробництва на принципах ефек­ тивної економії всіх ресурсів;

• досягається скорочення управлінського апарату, він стає мобіль­ нішим, дешевшим та ефективнішим;

• забезпечується оптимальна форма поєднання територіального і галузевого принципів управління.

Підприємництво в аграрному секторі

Економічне реформування в сільському господарстві України пе­редбачає створення багатоукладної економіки за допомогою роз­витку підприємництва на основі різноманітних форм власності. У разі появи відповідних умов нові суб'єкти підприємницької діяль­ності мають виникати і в надрах старих форм власності, і на основі нових форм власності, але не як альтернатива: або колективне під­приємництво, або приватне.

Протиставлення приватної власності державній і колективній спричиняє низку негативних наслідків, які можуть знижувати за­гальну ефективність підприємницької діяльності в АПК:

• звужується сфера підприємництва, виявляється неспроможність колишніх державних і колективних господарств ефективно функ­ ціонувати за ринкових відносин. У результаті штучно створю­ ються умови їх банкрутства або реформування у приватні струк­ тури. Підприємництво ж, яке виникає на приватних формах влас­ ності, спочатку неспроможне заповнити всі ніші агропромисло­ вого ринку;

• в умовах наявності великого вільного ринкового простору мож­ лива нездорова конкуренція між приватним і державно-коопера­ тивним секторами аграрної економіки, що зрештою знесилює обидва ці сектори. Результатом є заповнювання вітчизняного ринку сільськогосподарськими продуктами здебільшого інозем­ ного походження;

• недорозвиненість вітчизняного підприємництва, знекровлення в результаті внутрішньої зайвої конкуренції робить його неконку­ рентоспроможним на зовнішньому ринку, що перетворює вітчиз­ няну аграрну сферу на сировинний додаток розвинених країн світу.

Як запобігти такому протистоянню? Можливості цього закладе­ні в законодавчих актах, ухвалених Верховною Радою України ос-

239

танніми роками. Вони ефективно застосовуються багатьма госпо­дарствами України. Зокрема, доцільно запровадити пайові способи безпосереднього привласнення засобів і результатів виробництва. Земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між ос­новними членами трудового колективу в формі паїв, на які нарахо­вується частина одержаного господарством прибутку. Отже, сіль­ські працівники можуть ставати реальними співгосподарями засобів і результатів виробництва, що сприяє підвищенню їх зацікавленості у кінцевих результатах праці.