1.3 Методи і методологія наукових досліджень

Діяльність людей в будь-якій її формі (наука, практика і таке інше) визначається цілим рядом чинників|фактор|. Кінцевий|скінченний| її результат залежить від того, як здійснюється|скоюється,чиниться| даний процес, які способи, прийоми, засоби|кошт| при цьому застосовуються. Це і є проблеми методу.

Метод (грец|. - спосіб пізнання) - в найширшому сенсі|зміст,рація| слова «шлях|колія,дорога| до чого-небудь», спосіб діяльності суб'єкта в будь-якій її формі.

Поняття «методологія» має два основні значення: система певних способів і прийомів, вживаних в тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві і таке інше); вчення про цю систему, загальна|спільний| теорія методу, теорія у дії.

Історія і сучасний стан пізнання і практики переконливо показують, що далеко не всякий|усякий| метод, не будь-яка система принципів і інших засобів|кошт| діяльності забезпечують успішне рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| теоретичних і практичних проблем. Не тільки|не лише| результат дослідження, але і шлях|колія,дорога|, що веде до нього, повинні бути істинними.

Основна функція методу - внутрішня організація і регулювання процесу пізнання або практичного перетворення того або іншого об'єкту. Тому метод (у тій або іншій своїй формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії.

Він є система розпоряджень|припис|, принципів, вимог, які повинні орієнтувати в рішенні конкретної задачі, досягненні певного результату в тій або іншій сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє (якщо правильний) економити сили і час, рухатися|сунутися| до мети|ціль| найкоротшим шляхом|колія,дорога|. Дійсний метод служить своєрідним компасом, по якому суб'єкт пізнання і дії прокладає свій шлях|колія,дорога|, дозволяє уникати помилок.

Ф. Бэкон порівнював метод з|із| світильником, освітлюючим мандрівнику дорогу в темноті|темрява|, і вважав|гадати|, що не можна розраховувати на успіх у вивченні якого-небудь питання, йдучи помилковим шляхом|колія,дорога|. Філософ прагнув створити такий метод, який міг би бути знаряддям пізнання, забезпечивши людині панування над природою. Таким методом він вважав|лічити| індукцію, яка вимагає від науки виходити з емпіричного аналізу, спостереження і експерименту з|із| тим, щоб на цій основі пізнати причини і закони.

Р. Декарт методом називав «точні і прості правила», дотримання яких сприяє помноженню знання, дозволяє відрізнити помилкове від істинного. Він говорив, що вже краще не подумувати про відшукування яких би то не було істин, чим робити|чинити| це без жодного методу, особливо без дедуктивно-раціоналістичного.

Проблеми методу і методології займають|позичати,посідати| важливе|поважний| місце в сучасній філософії - особливо в таких її напрямах|направлення| і течіях, як філософія науки, позитивізм і пост позитивізм, аналітична філософія, герменевтика, феноменологія і в інших.

Кожен метод - безумовно важлива|поважний| і потрібна річ.

Проте|однак| неприпустимо|недопустимо| впадати в крайності: недооцінювати метод і методологічні проблеми, вважаючи|лічивши| все це незначною справою|річ|, «відволікаючою» від справжньої|теперішній,даний| роботи, справжньої науки і таке інше. («методологічний негативізм»); перебільшувати значення методу, вважаючи|лічивши| його важливішим|поважнішим|, ніж той предмет, до якого його хочуть застосувати, перетворювати метод на якусь|деякий| панацею до всього і вся, в простий і доступний інструмент наукового відкриття|відчинення| («методологічна ейфорія»). Річ у тому, що|справа в тому , що,дело в том | жоден методологічний принцип не може виключити, наприклад, ризику зайти в безвихідь в ході наукового дослідження.

Кожен метод може виявиться неефективним і навіть даремним|некорисний|, якщо їм користуватися не як керівною ознакою|провідний| в науковій або іншій формі діяльності, а як готовим шаблоном для перекручення фактів.

Головне призначення будь-якого методу - на основі відповідних принципів (вимог, розпоряджень|припис| і таке інше) забезпечити успішне рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| певних пізнавальних і практичних проблем, накопичення знання, оптимальне функціонування і розвиток тих або інших об'єктів.

Слід мати на увазі, що питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими або внутрішньо-науковими рамками, а повинні ставитися в широкому соціокультурному| контексті.

Це означає|значити|, що необхідно враховувати зв'язок науки з|із| виробництвом на даному етапі соціального розвитку, взаємодію науки з|із| іншими формами суспільної|громадський| свідомості, співвідношення методологічного і ціннісного аспектів, «особові особливості» суб'єкта діяльності і багато інших соціальних чинників|фактор|.

Застосування|вживання| методів може бути стихійним і свідомим. Ясно, що тільки|лише| усвідомлене застосування|вживання| методів, засноване на розумінні їх можливостей|спроможність| і меж|кордон|, робить|чинити| діяльність людей, за інших рівних умов, раціональнішою і ефективнішою.

Методологія як загальна|спільний| теорія методу формувалася у зв'язку з необхідністю узагальнення і розробки тих методів, засобів|кошт| і прийомів, які були відкриті|відчинені| у філософії, науці і інших формах діяльності людей. Історично спочатку проблеми методології розроблялися в рамках|у рамках| філософії: діалектичний метод.

Сократа і Платона, індуктивний метод Ф. Бекона, раціоналістичний метод Р. Декарта, антитетичний метод Фіхте, діалектичний метод Г. Гегеля і К. Маркса, феноменологічний метод Э. Гуссерля і таке інше. Тому методологія (і до цього дня) тісно пов'язана з філософією - особливо з|із| такими її розділами (філософськими дисциплінами) як гносеологія (теорія пізнання) і діалектика.

Методологія в певному значенні «ширша» за діалектику, оскільки|тому що| вона вивчає не тільки|не лише| загальний (як остання), але і інші рівні методологічного знання, а також їх взаємозв'язок, модифікації і таке інше.

Тісний зв'язок методології з|із| діалектикою не означає тотожності цих понять і того, що матеріалістична діалектика виступає|вирушати| як філософська методологія науки. Матеріалістична діалектика - одна з форм діалектики, а остання - один з елементів (рівнів) філософської методології, разом з|поряд з,поряд із| метафізикою, феноменологією, герменевтикою і інше.

Методологія в певному значенні це теорії пізнання, оскільки|тому що| остання не обмежується дослідженням форм і методів пізнання, а вивчає проблеми природи пізнання, відношення|ставлення| знання і реальності, суб'єкта і об'єкту пізнання, можливості|спроможність| і межі|кордон| пізнання, критерії його істинності. З іншого боку, методологія ширша за гносеологію, оскільки|тому що| її цікавлять не тільки|не лише| методи пізнання, але і всі інші форм людської діяльності.

З|із| нефілософських дисциплін методологія найтісніше пов’язана|стуляється,стулюється| з|із| логікою (формальною), де головна увага спрямована|спрямовувати,скеровувати| на прояснення структури готового знання.|язик|

Таким чином, логічне дослідження науки - це засоби|кошт| сучасної формальної (математичної або символічної) логіки, які використовуються для аналізу наукової мови|язик|, виявлення логічної структури наукових теорій і їх компонентів (визначень, класифікацій, понять, законів і таке інше), вивчення можливостей|спроможність| і повноти формалізації наукового знання і таке інше.

Традиційно-логічні засоби|кошт| застосовувалися в основному до аналізу структури наукового знання, потім центр методологічних інтересів змістився на проблематику помноження|зріст|, зміни і розвитку знання.

Цю зміну методологічних інтересів можна розглянути|розгледіти| в наступних|такий| двох ракурсах.

По-перше, як тільки логічна теорія вийшла за рамки статичного світу до світу дії і зміни, тут же поняття часу викликало|спричинило| новий, і посилений, інтерес у|в,біля| логіків, - виникли логіка часу (тимчасова логіка) і логіка зміни, тісно пов'язані між собою.

Завданням|задача| логіки часу є|з'являтися,являтися| побудова|шикування| штучних (формалізованих) мов|язик|, здатних|здібний| зробити яснішими і точнішими, а отже, пліднішими міркування про предмети і явища, що існують|наявний| в часі.

Завдання|задача| логіки зміни - побудова|шикування| штучних (формалізованих) мов|язик|, здатних|здібний| зробити яснішими і точнішими міркування про зміну об'єкту, - переході його від одного стану до іншого, про становлення об'єкту, його формування.

По-друге, зріс інтерес до діалектики як логіки, яка розглядає|розглядувати| не стільки формальні, скільки змістовні аспекти пізнання і інших форм освоєння навколишнього світу|світ| людиною. Причому не тільки|не лише| в їх готовому вигляді|вид|, але і генетично, конкретно-історично, в розвитку.

Разом з тим|в той же час| слід сказати, що дійсно великі досягнення формальної логіки породили ілюзію, ніби тільки|лише| її методами можна вирішити|рішити,розв'язати| всі без виключення|виняток| методологічні проблеми науки. Особливо довго цю ілюзію підтримував логічний позитивізм, крах якого показав обмеженість, однобічність подібного підходу.

Говорячи про особливості філософських і логічних методів дослідження необхідно визначитися з загальнонауковими методами дослідження.

Загальним методом наукового мислення, що охоплює всі явища матеріального і духовного світу, є|з'являтися,являтися| матеріалістична діалектика. Її загальний характер|вдача| виявляється в тому, що вона адекватна вимогам до теоретичних форм мислення.

Спираючись|обпираючись| на визнання|зізнання| об'єктивного характеру|вдача| загального зв'язку, взаємозв'язку і взаємообумовленості предметів, явищ, процесів, діалектика вимагає від дослідника розглядати|розглядувати| об'єкт, який вивчається, як обов'язкова і визначена ланка в нескінченному|безконечний| ланцюзі|цеп| зв'язків, вивчати відносини і залежність предмету від інших предметів.

Діалектика застерігає дослідника від того, щоб розглядати|розглядувати| предмет, який вивчається, як щось постійне і незмінне, а не в процесі його розвитку - виникнення, становлення, функціонування з|із| визначенням можливих перспектив його майбутнього. Тільки|лише| володіючи цим загальним методом, дослідник бачитиме суперечливу|суперечний| суть|сутність,єство| явищ, процесів, предметів, ясно розрізняти в мисленні суперечності|протиріччя|, суперечності|протиріччя| досліджуваного об'єкту, які об'єктивно відображають|відбивати|, і суперечності|протиріччя| суб'єктивні, пов'язані з порушенням законів логіки мислення; розуміти, чому єдність і боротьба протилежностей є|з'являтися,являтися| джерелом, рушійною силою розвитку природи, суспільства|товариство|, мислення.

Ці методологічні норми, якими діалектика озброює дослідника, можуть бути сформульовані так: для дійсного знання предмету повинні бути охоплені, вивчені всі його закони, всі зв'язки|.

Таким чином можливо визначити загальні вимоги до наукового методу:

- науковий метод повинен бути відносно строгим|суворий|. Він використовується для отримання|здобуття| певних знань і рішення цілком|сповна| певних задач. Такими особливостями метод пізнання володітиме тоді, коли загальні|спільний| закономірності будуть реконструйовані у вигляді системи категорій і законів відповідної науки;

- однозначність. Знання, які отримують|одержувати| за допомогою конкретного методу, не повинні бути логічно суперечливими|суперечний|. Однозначність методу не виключає можливості|спроможність| різних точок зору по одному і тому ж питанню;

- стійкість. Методи повинні бути відносно постійними, стійкими. Ця постійність|незмінність| зберігається в його основних рисах|межа|, хоча один і той же метод досягши істини може найбільш рельєфно виступати|вирушати| якійсь із|із| сторін;

- ефективність. Ефективність методів виражається|виказується,висловлюється| в можливості|спроможність| досягти мети|ціль| з|із| мінімальними зусиллями і максимальним результатом за певну кількість кроків;

- економічність. Якщо метод економний, то мета|ціль| в пізнанні досягається без введення|вступ| ряду|лава,низка| додаткових допоміжних правил, понять, принципів;

- простота. Метод науки повинен бути простим, тобто доступним для розуміння і використання в пізнанні. Метод простий, якщо він сам по собі, або без істотних|суттєвий| змін і доповнень достатній для пізнання предмету;

- плідність. Плідність методу означає, що метод повинен давати можливість|спроможність| отримувати|одержувати| знання, організовані в систему, де кожен елемент строго|суворо| позначений і може бути охарактеризований по тому місцю, яке він займає|позичати,посідати| в системі.

Будь-який науковий метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає|вирушати| його необхідною передумовою.

Ефективність того або іншого методу обумовлена змістовністю, фундаментальністю теорії, яка відображується|стискується| в методі.

У свою чергу|своєю чергою| «метод розширюється в систему», тобто використовується для подальшого|дальший| розвитку науки, поглиблення і розгортання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об’єктивізації| в практиці.

Тим самим теорія і метод одночасно тотожні і різні. Їх схожість полягає в тому, що вони взаємозв'язані, і в своїй єдності відображають|відбивати| реальну дійсність.

Будучи єдиними в своїй взаємодії, теорія і метод не відокремлені жорстко один від одного і в той же час не є безпосередньо одне і те ж.

Вони взаємообеднуються: теорія, відображаючи|відбиваючи| дійсність, перетворюється, трансформується| в метод за допомогою розробки, формулювання принципів, правив, прийомів і таке інше, які повертаються в теорію (а через неї - в практику). |

Таким чином твердження про те, що|затвердження| метод - це теорія, звернена до практики наукового дослідження, не є|з'являтися,являтися| точним, тому що метод обернений також і до самої практики як соціально-перетворюючої діяльності.

М|суветод - та ж теорія, приведена в дію і повернена не тільки|не лише| на подальше|дальший|, глибше пізнання дійсності, але і на її зміну в ході практики.

Розвиток теорії і вдосконалення методів дослідження і перетворення дійсності, по суті, один і той же процес з|із| цими двома нерозривно пов'язаними сторонами. Не тільки|не лише| теорія резюмується в методах, але і методи розгортаються в теорію, надають|робити,виявляти,чинити| істотну|суттєвий| дію на її формування і на хід практики.

Проте|однак| не можна повністю ототожнювати наукову теорію і методи пізнання і стверджувати, що всяка|усякий| теорія і є разом з тим|в той же час| метод пізнання і дії. Метод не тотожній| прямо і безпосередньо теорії, а теорія не є|з'являтися,являтися| безпосередньо методом, бо не вона є метод пізнання, а необхідно витікаючи з|із| неї методологічні установки та вимоги|.

Основні відмінності теорії і методу полягають в наступному|слідуючий|:

- теорія - результат попередньої діяльності, метод - початковий|вихідний| пункт і передумова подальшої|наступний| діяльності;

- головні функції теорії - пояснення і прогноз|передбачення| (з метою відшукання|відшукування| істини, законів, причини і таке інше), головна функція методу - регуляція і орієнтація діяльності;

- теорія - система ідеальних образів|зображення|, які відображають|відбивати| суть|сутність,єство|, закономірності об'єкту, метод - система регуляторів|, правил, розпоряджень|припис|, виступаючих як знаряддя подальшого|дальший| пізнання і зміни дійсності;

- теорія спрямована на вирішення|розв'язання,розв'язування| проблеми - що собою представляє даний предмет, метод - спрямований на виявлення способів і механізмів його дослідження і перетворення.

Таким чином, теорії, закони, категорії і інші абстракції ще не складають метод. Щоб виконувати методологічну функцію, вони повинні бути відповідним чином трансформовані, перетворені з|із| пояснювальних положень|становище| теорії в орієнтаційно-діяльні, регулятивні принципи (вимоги, розпорядження|припис|, установки) методу.

Будь-який метод детермінований не тільки|не лише,не те що| передуючими і співіснуючими|співіснувати| одночасно з ним іншими методами, і не тільки|не лише,не те що| тією теорією, на якій він заснований.

Кожен метод обумовлений перш за все|передусім| своїм предметом, тобто тим, що саме досліджується (окремі об'єкти або їх класи).

Метод як спосіб дослідження іншої діяльності не може залишатися незмінним, завжди рівним самому собі в усіх відношеннях, а повинен змінюватися в своєму змісті|вміст,утримання| разом з предметом, на який він спрямований|спрямований|. Це означає|значити|, що істинним повинні бути не тільки|не лише| кінцевий|скінченний| результат пізнання, але і шлях|колія,дорога|, що веде до нього, тобто метод, що осягає|спіткати| і утримує саме специфіку даного предмету.

Метод будь-якого рівня спільності має не тільки|не лише| чисто теоретичний, але і практичний характер|вдача|: він виникає з|із| реального життєвого процесу і знову йде|вирушати| в нього.

Метод не може бути даний цілком до початку дослідження, він повинен|та| значною мірою формуватися всякий|усякий| раз наново|заново| відповідно до специфіки предмету.

Як показує досвід|дослід| розвитку науки, у всякій|усякий| значній науково теоретичній концепції методологічні моменти органічно зливаються з|із| наочно-змістовними. Слід мати на увазі, що в сучасній науці поняття предмет пізнання вживається в двох основних значеннях.

По-перше, як наочна|предметний| область - сторони, властивості, відносини дійсності, що володіють відносною завершеністю, цілісністю і які протистоять суб'єктові в його діяльності (об'єкт пізнання). Наприклад, наочна|предметний| область в зоології - це безліч тварин. Різні науки про один і той же об'єкт мають різні предмети пізнання (наприклад, анатомія вивчає будову|споруда| організмів, фізіологія - функції його органів і таке інше).

Предмети пізнання можуть бути як матеріальними, так і ідеальними (сам процес пізнання, його форми, рівні і таке інше, різного роду абстракції, духовна культура або такі стани як «дух народу», «дух часу» і таке інше).

По-друге, як система законів, яким підкоряється даний об'єкт. Не можна «розводити» предмет і метод, бачити в останньому тільки|лише| зовнішній засіб|кошт| по відношенню до предмету.

Метод не нав'язується предмету пізнання або дії, а змінюється відповідно до їх специфіки. Дослідження припускає|передбачати| ретельне знання фактів і інших даних, що відносяться до його предмету. Воно здійснюється як рух в певному матеріалі, вивчення його особливостей, зв'язків, відносин і таке інше.

Спосіб руху (метод) і полягає в тому, що дослідження повинне детально освоїтися з|із| конкретним матеріалом (фактичним і концептуальним), проаналізувати різні форми його розвитку, прослідкувати|прослідити| їх внутрішній зв'язок.

Таким чином, істинність методу завжди детермінована змістом|вміст,утримання| предмету. Тому метод завжди був і є «свідомість про форму внутрішнього саморуху її змісту|вміст,утримання|», «сам себе конструюючий|сконструйовуючий| шлях|колія,дорога| науки». Таке розуміння завжди було і залишається дуже важливим|поважний| і актуальним, у тому числі і для розвитку сучасної науки.|пасувати,личити|

Отже, неприпустимо|недопустимо| розглядати|розглядувати| метод як якийсь|деякий| механічний набір розпоряджень|припис|, правил, на основі яких можна ніби то вирішити будь-які питання, що виникають в житті.

Крім того, він не є жорсткий алгоритм, по якому строго|суворо| регламентовано здійснюються пізнання або інші форми діяльності. Застосування|вживання| ж того або іншого методу в різних сферах не є формальне зовнішнє накладення системи його принципів на об'єкт пізнання або дії, а необхідність використання цих принципів не привноситься ззовні.

У цьому сенсі|зміст,рація| не існує методу, який можна було б вивчити і систематично застосовувати для досягнення меті|ціль|. Дослідник повинен вивідати у|в,біля| природи чітко формульовані загальні|спільний| принципи, які відображають|відбивати| певні загальні|спільний| риси|межа| сукупності безлічі експериментально встановлених|установлений| фактів.

Метод не є|з'являтися,являтися| способом, який однозначно визначає шляхи|колія,дорога| і форми діяльності, дозволяє вирішувати будь-які пізнавальні і практичні проблеми. Тому необхідно шукати походження методу не в головах людей, не в свідомості, а в матеріальній дійсності.

Таким чином, метод існує, розвивається тільки|лише| в складній діалектиці суб'єктивного і об'єктивного при визначальній ролі останнього.

У цьому сенсі|зміст,рація| будь-який метод перш за все|передусім| об'єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим|в той же час| він одночасно суб'єктивний, але|та| не як чисте свавілля, суб'єктивність, а як продовження і завершення об'єктивності, з|із| якої він зростає|виростати|.

Суб'єктивна сторона методу виражається|виказується,висловлюється| не тільки|не лише,не те що| в тому, що на основі об'єктивної сторони (пізнані закономірності реальної дійсності) формулюються певні принципи, правила, регулятиви|.

Кожен метод суб'єктивний і в тому сенсі, що його носієм є|з'являтися,являтися| конкретний індивід, суб'єкт, для якого, власне кажучи, даний метод і призначений.

Метод не є|з'являтися,являтися| застиглим списком абстракцій, або закостенілих загальних|спільний| формул-розпоряджень|припис|. Він не існує поза|зовні| його конкретним реальним носієм - особи|особистість| ученого, філософа, наукового співтовариства|спілка|, колективного суб'єкта і таке інше. Їх роль в реалізації методологічних принципів виключно|винятково| велика.

Будь-який метод (навіть найважливіший|поважніший|) - лише один з багатьох чинників|фактор| творчої діяльності людини. Остання не обмежується тільки|лише| сферою пізнання і не зводиться лише до логіки і методу. Вона включає і інші чинники|фактор| - силу і гнучкість розуму|глузд| дослідника, його критичність, глибину уяви, розвиненість фантазії, здібність до інтуїції і таке інше

Таким чином, будь-який метод не є щось безсуб'єктне, він фокусується на реальній людині|основа,заснування|. Тим самим рух методу з|із| необхідністю здійснюється в процесі життєдіяльності реальної людини - суб'єкта, який творить перш за все|передусім| своє суспільне|громадський| буття і на цій основі, - інші формоутворення, включаючи свідомість, пізнання, мислення, принципи і методи своєї діяльності.

Різноманіття видів людської діяльності обумовлює|зумовлювати| багатообразний|різноманітний| спектр методів, які можуть бути класифіковані по самих різних підставах (критеріям).

Перш за все|передусім| слід виділити методи духовної, ідеальної (зокрема наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності.

В наш час|нині| стало очевидним, що система методів, методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі і неодмінно включати в свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то підстав їх поділу|поділка,розподіл,поділ| на групи може бути декілька. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, методи дослідження і викладу і таке інше.

Зміст|вміст,утримання| об'єктів, що вивчаються наукою, служить критерієм для відмінності методів природознавства і методів соціально-гуманітарних наук. У свою чергу|своєю чергою| методи природних наук можуть бути поділені на методи вивчення неживої природи і методи вивчення живої|жвавий| природи і таке інше. Виділяють також якісні і кількісні методи, однозначно-детерміністські і імовірнісні, методи безпосереднього і опосередкованого пізнання, оригінальні і похідні і таке інше.

До характерних|вдача| ознак наукового методу (до якого б типу він не відносився) найчастіше відносять: об'єктивність, відтворюваність, еврістичність|, необхідність, конкретність і таке інше.

У сучасній науці достатньо|досить| успішно використовується багаторівнева концепція методологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на наступні|такий| основні групи (по ступеню|міра| спільності і широті застосування|вживання|).

1. Філософські методи, серед яких найбільш стародавніми|древній| є|з'являтися,являтися| діалектичний і метафізичний. По суті кожна філософська концепція має методологічну функцію, є|з'являтися,являтися| своєрідним способом розумової діяльності. Тому філософські методи не вичерпуються двома названими|накликати|. До їх числа також відносяться такі методи як аналітичний (характерний|вдача| для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтика (розуміння) і таке інше.

2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, які отримали|одержали| широкий розвиток і застосування|вживання| в науці. Вони виступають|вирушати| як своєрідна методологія між філософією і фундаментальними теоретико-методологічними положеннями|становище| спеціальних наук.

До загальнонаукових понять найчастіше відносять такі поняття, як «інформація», «модель», «структура», «функція», «система», «елемент», «оптимальність», «вірогідність|ймовірність|» і таке інше.

Характерними|вдача| рисами|межа| загальнонаукових понять є|з'являтися,являтися|, по-перше, поєднання| в їх змісті|вміст,утримання| окремих властивостей, ознак, понять ряду|лава,низка| приватних наук і філософських категорій. По-друге, можливість|спроможність| (на відміну від останніх) їх формалізації, уточнення засобами|кошт| математичної теорії, символічної логіки.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які і забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософії із|із| спеціально-науковим знанням і його методами.

До загальнонаукових принципів і підходів належать системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний, моделювання, формалізація і ряд|лава,низка| інших.

Особливо бурхливо останнім часом розвивається така загальнонаукова дисципліна як синергетика - теорія самоорганізації і розвитку відкритих|відчинених| цілісних систем будь-якої природи - природних, соціальних, когнітивних (пізнавальних).

Серед основних понять синергетики такі поняття як «порядок|лад|», «хаос», «не лінійність», «невизначеність», «нестабільність» та інші.

Синергетичні поняття тісно пов'язані і переплітаються з|із| рядом філософських категорій, особливо таких як «буття», «розвиток», «становлення», «час», «цілий», «випадковість», «можливість|спроможність|» та інші.

Важлива|поважний| роль загальнонаукових підходів полягає в тому, що через свій об’єднуючий |вдач характер вони опосередковують взаемоперехід| філософського і суто наукового| знання (а також відповідних методів).

Річ у тому, що|справа в тому , що,дело в том | перше не накладається чисто зовнішнім, безпосереднім чином на друге. Тому спроби відразу виразити|виказати,висловити| спеціально-науковий зміст|вміст,утримання| на мові|язик| філософських категорій бувають, як правило, неконструктивними і малоефективними.

3. Суто наукові методи - сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, вживаних в тій або іншій науці.|

4. Дисциплінарні методи - система прийомів, вживаних в тій або іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь|будь-який| галузь науки або виникла на стиках наук. Кожна фундаментальна наука є комплексом дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.

5. Методи міждисциплінарного дослідження - сукупність ряду|лава,низка| синтетичних, інтеграційних способів (які виникли як результат поєднання елементів різних рівнів методології), спрямованих головним чином на різні наукові дисципліни. Широке застосування|вживання| ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

Таким чином, методологія не може бути зведена до якогось одному, навіть дуже важливому|поважний| методу.

Методологія не є також проста сума окремих методів, їх механічна єдність. Методологія - складна, динамічна, цілісна| система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних можливостей|спроможність|, змісту|вміст,утримання|, структур і таке інше. Як вже вказувалося вище, для вирішення конкретних завдань|задача| в різних науках використовуються спеціальні методи дослідження, які базуються на загальнонаукових.

Загальнонаукові методи охоплюють лише певні аспекти науково-пізнавальної діяльності, будучи|з'являючись,являючись| одним із засобів|кошт| рішення дослідницьких задач. До загальнонаукових методів відносяться:

- загальні|спільний| прийоми (узагальнення, аналіз, синтез, абстракція, моделювання, порівняння, аналогія, індукція, дедукція, класифікація і таке інше);

- методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання|вимір|, експеримент);

- методи теоретичного дослідження (ідеалізація, формалізація, експеримент, математичні методи і таке інше).

Розглянемо|розгледимо| загальнонаукові методи пізнання, які найчастіше застосовуються в практиці дослідження .

Аналіз (грець|. analysis - розкладання) - метод дослідження, суть якого в тому, що предмет вивчення в думках практично розчленовується на складові елементи (частини|частка| об'єкту або його ознаки, властивості, відносини) і кожна з частин|частка| досліджується окремо.|затрата| Застосовується як в реальній (практика), так і в розумовій діяльності. Види аналізу: механічне розчленовування; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівнів знання і його структури і таке інше.

Аналіз повинен враховувати якість предметів. У кожній галузі знання є як би своя межа розчленовування об'єкту, за яким ми переходимо в інший світ властивостей і закономірностей. Різновидом аналізу є|з'являтися,являтися| також розділення|поділ| класів (множин|безліч|) предметів на підкласи - класифікація і періодизація.

Синтез (гречь|. synthesis - з'єднання|сполучення,сполука|) - цей метод дослідження дозволяє здійснювати з'єднання|сполучення,сполука| елементів (частин|частка|) об'єкту, розчленованого в процесі аналізу, встановлювати зв'язки між ними і пізнавати об'єкти дослідження як єдине ціле. Синтез - це не довільне, з'єднання|сполучення,сполука| частин|частка|, шматочків цілого, а діалектичне ціле з|із| виділенням суті|сутність,єство|. Для сучасної науки синтез характерний|вдача| не тільки|не лише| всередині|усередині|, а і міждисциплінарний синтез, а також синтез науки і інших форм суспільної|громадський| свідомості. Результатом синтезу є|з'являтися,являтися| абсолютно|цілком| нове утворення|утворення|, властивості якого не є тільки|лише| зовнішнє об'єднання|сполучення,сполука| властивостей компонентів, але також і результат їх внутрішнього взаємозв'язку і взаємозалежності. Аналіз і синтез діалектично взаємозв'язані: але|та| деякі види діяльності є|з'являтися,являтися| по перевазі аналітичними, або синтетичними.

Індукція (лат. inductio - наведення) - це такий метод пізнання, при якому по приватних чинниках|фактор| і явищах виводяться загальні|спільний| принципи і закони. Це висновок|умовисновок| від фактів до деякої гіпотези (загальному|спільний| твердженню|затвердження|). У такому висновку|умовисновок| загальний|спільний| висновок|виведення| про ознаки сукупності елементів робиться|чиниться| на основі дослідження частини|частка| елементів цієї сукупності. При цьому досліджувані факти відбираються по наперед|заздалегідь| виробленому плану.

Розрізняють наступні різновиди індукції:|цілковитий|

- повна|цілковитий| індукція - узагальнення відноситься до звичайно-осяжної області фактів і зроблений при цьому висновок|умовисновок| вичерпно розглядає|розглядувати| явище, що вивчається. В такого роду індукції робиться|чиниться| висновок|укладення,ув'язнення| про те, що всім представникам множини|безліч|, яка вивчається, належить властивість Р на підставі отриманої|одержаної| при|дослідний| дослідженні інформації. |безліч|Розглядаючи|розглядуючи| повну|цілковитий| індукцію, необхідно мати на увазі що: по-перше, вона не дає нового знання і не виходить за межі того, що міститься|утримуватися| в її посилках|посилання|. Проте|тим не менше| загальний|спільний| висновок|укладення,ув'язнення|, отриманий|одержаний| на основі дослідження окремих випадків, підсумкову є інформацію, що міститься|утримуватися| в них, дозволяє узагальнити, систематизувати її; по-друге, хоча висновок|укладення,ув'язнення| повної|цілковитий| індукції має в більшості випадків достовірний характер|вдача|, але і тут іноді|інколи| припускаються помилки. Останні пов'язані головним чином з пропуском якого-небудь окремого випадку (іноді|інколи| свідомо, навмисно - щоб "довести" свою правоту), унаслідок|внаслідок| чого висновок|укладення,ув'язнення| не вичерпує всі випадки і тим самим є|з'являтися,являтися| необґрунтованим.

Неповна індукція - узагальнення відноситься до нескінченної|безконечний| або звичайно-неозорої області фактів, а зроблений при цьому висновок|умовисновок| дозволяє скласти лише орієнтовну, попередню думку про об'єкт, що вивчається. Ця думка може бути недостовірною. Робиться|чиниться| висновок|виведення| про те, що всім представникам множини|безліч|, що вивчається, належить властивість Р на тій підставі|основа,заснування|, що Р належить деяким представникам цієї множини|безліч|. При використанні методу неповної індукції можуть виникнути помилки, причинами яких є|з'являтися,являтися|: поспішність узагальнення; узагальнення без достатньої підстави|основа,заснування| за другорядними або випадковими ознаками; підміна причинного зв'язку звичайною|звичний| послідовністю в часі; необґрунтоване розповсюдження|поширення| отриманого|одержаного| висновку|виведення| за межі конкретних умов, в яких він був отриманий|одержаний|, тобто підміна умовного безумовним.

Індукція популярна, коли властивості, що регулярно повторюються, спостерігаються у деяких представників множини|безліч| (класу), що вивчається, і такі, що фіксуються в посилках|посилання| індуктивного висновку|умовисновок|, переносяться на всіх представників множини|безліч| (класу), - у тому числі і на недосліджені його частини|частка|. Отже, те, що вірно у випадках, що спостерігалося, вірно в наступному|слідуючий| або у всіх випадках, які схожих з|із| ними. Проте|однак| отриманий|одержаний| висновок|укладення,ув'язнення| часто виявляється|опинятися| помилковим (наприклад, «всі лебеді білі») унаслідок|внаслідок| поспішного узагальнення. Цей вид індуктивного узагальнення існує до тих пір, поки не зустрінеться випадок, що суперечить|перечити| йому (наприклад, факт наявності чорних лебедів). Популярну індукцію нерідко|незрідка| називають індукцією через перерахування|перелік| випадків.

Індукція наукова, в якій, окрім|крім| формального обґрунтування отриманого|одержаного| індуктивним шляхом узагальнення, дається додаткове змістовне обґрунтування його істинності, - зокрема за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висновок|укладення,ув'язнення| завдяки тому, що тут акцент робиться|чиниться| на необхідні, закономірні і причинні зв'язки.

Індукція математична - використовується як специфічний математичний доказ, де органічно поєднуються|сполучатися| індукція з|із| дедукцією, припущення|гадка| з|із| доказом.

Дедукція (лат. deductio - виведення) - це такий метод пізнання, при якому приватні положення|становище| виводяться із|із| загальних|спільний|. За допомогою дедукції висновок|виведення| про окремий елемент деякої сукупності робиться|чиниться| на основі знань про ознаки всієї сукупності, тобто вона є|з'являтися,являтися| методом переходу від загальних|спільний| уявлень|вистава,подання,представлення| до приватних. Для підвищення вірогідності|ймовірність| висновків|виведення||за аналогією| необхідно прагнути до того, щоб: були охоплені внутрішні, а не зовнішні властивості об'єктів, що зіставляються|співставляються|; ці об'єкти були подібні в найважливіших і істотніших|суттєвіших| ознаках, а не у випадкових і другорядних; коло|коло| співпадаючих ознак був якнайширше; враховувалася не тільки|не лише| схожість, але і відмінності - щоб останні не перенести на інший об'єкт. Не дивлячись на|незважаючи на| свою протилежність, індукція і дедукція в процесі наукового пізнання завжди використовуються спільно, представляючи|уявляючи| різні сторони єдиного діалектичного методу пізнання - від індуктивного узагальнення до дедуктивного висновку|виведення|, до перевірки висновку|виведення| і глибшого узагальнення - і так до безкінечності.

Аналогія (греч|. analodgia - відповідність, схожість) - це метод наукового пізнання, за допомогою якого досягається знання про одні предмети, або явища на підставі їх схожості з|із| іншими. Висновок|умовисновок| аналогічно|за аналогією| - це коли знання про який-небудь об'єкт переноситься на інший менш вивчений об'єкт, але|та| схожий з|із| першим по істотних|суттєвий| властивостях, якостях. Такі висновки|умовисновок| є|з'являтися,являтися| одним з основних джерел наукових гіпотез. Завдяки своїй наочності|наглядності| метод аналогій набув широкого поширення в науці. Метод аналогій є|з'являтися,являтися| основою іншого методу наукового пізнання - моделювання.

Моделювання (лат. modulus - міра, зразок|взірець|) - це метод наукового пізнання, що полягає в заміні об'єкту, його спеціально створеним аналогом або моделлю, по яких визначаються або уточнюються характеристики оригіналу. При цьому модель повинна містити|утримувати| істотні|суттєвий| риси|межа| реального об'єкту. Моделювання є|з'являтися,являтися| однією з основних категорій пізнання, на його ідеї базується практично будь-який метод наукового дослідження як теоретичний, при якому використовуються різні абстрактні (ідеальні) моделі, так і експериментальний, такий, що використовує наочні|предметний| (матеріальні) моделі. До абстрактних моделей відносять уявні, логічні, уявні (логіко-математичні) і математичні моделі. Останні описуються тотожними з|із| оригіналом рівняннями. Метод моделювання спирається|обпиратися| на змістовне знання об'єкту дослідження і передбачає рішення таких важливих|поважний| питань, як відношення|ставлення| моделі і об'єкту дослідження, ступінь|міра| схожості моделі з|із| оригіналом, правомірність перенесення отриманої|одержаної| при вивченні моделі інформації на об'єкт.

Абстрагування. Абстракція: сторона, момент, частина|частка| цілого, фрагмент дійсності, щось нерозвинене, одностороннє|однобічний|, фрагментарне (абстрактне); процес уявного відвернення від ряду|лава,низка| властивостей і відносин явища, що вивчається, з|із| одночасним виділенням тих, що цікавлять суб'єкта; результат абстрагуючої діяльності мислення (абстракція у вузькому сенсі|зміст,рація|). Це різного роду "абстрактні предмети", якими є|з'являтися,являтися| як окремо взяті поняття і категорії («білизна», «розвиток», «мислення» і таке інше), так і їх системи (найбільш розвиненими з|із| них є|з'являтися,являтися| логіка і філософія). З'ясування того, які з|із| даних властивостей є|з'являтися,являтися| істотними|суттєвий|, а які другорядними, - головне питання методу абстрагування. Питання про те, що в об'єктивній дійсності виділяється абстрагуючою роботою мислення, а від чого мислення відволікається, у кожному конкретному випадку вирішується|розв'язуватися| в залежності перш за все|передусім| від природи предмету, що вивчається, а також від завдань|задача| пізнання. В ході свого історичного розвитку наука походить від одного рівня абстрактності до іншого, вищого. Існують різні види абстракцій: абстракція ототожнення, в результаті|унаслідок,внаслідок| якої виділяються загальні|спільний| властивості і відносини предметів, що вивчаються (від решти властивостей при цьому відволікаються). Тут утворюються відповідні ним класи на основі встановлення рівності предметів в даних властивостях або відносинах, здійснюється облік|урахування| тотожного в предметах і відбувається|походити| абстрагування від всіх відмінностей між ними. Ізолююча абстракція - акти при яких виділяються деякі властивості і відносини, які починають|розпочинати,зачинати| розглядатися|розглядуватися| як самостійні індивідуальні предмети («доброта», «білизна» і таке інше). Абстракція потенційної здійсненності - заснована на тому, що може бути здійснене будь-яке, але|та| кінцеве|скінченний| число операцій в процесі математичної діяльності.

Абстракції розрізняються також по рівнях (порядкам|лад|). Абстракції від реальних предметів називаються абстракціями першого порядку|лад|. Абстракції від абстракцій першого рівня називаються абстракціями другого порядку|лад| і тому подібне. Найвищим рівнем абстракції характеризуються філософські категорії. Ідеалізація найчастіше розглядається|розглядується| як специфічний вид абстрагування. Ідеалізація - це уявне конструювання понять про об'єкти які не існують|наявний|, але|та| таких, для яких є|наявний| прообрази в реальному світі. В процесі ідеалізації відбувається|походити| граничне відвернення від всіх реальних властивостей предмету з|із| одночасним введенням|вступ| в зміст|вміст,утримання| утворюваних понять ознак, що не реалізовуються насправді. В результаті утворюється так званий об'єкт", що ідеалізується, яким може оперувати теоретичне мислення при віддзеркаленні|відображення,відбиття| реальних об'єктів. В результаті|унаслідок,внаслідок| ідеалізації утворюється така теоретична модель, в якої характеристики і сторони пізнаваного об'єкту не тільки|не лише| відвернуті від фактичного емпіричного матеріалу, але і шляхом уявного конструювання виступають|вирушати| в різкіше і повно вираженому|виказаному,висловленому| вигляді|вид|, чим в самій дійсності. Об'єкт, що ідеалізується, кінець кінцем|зрештою| виступає|вирушати| як віддзеркалення|відображення,відбиття| реальних предметів і процесів. Утворивши за допомогою ідеалізації про такого роду об'єктах теоретичні конструкти|, можна і надалі оперувати з|із| ними в міркуваннях як з|із| реально існуючою річчю і будувати абстрактні схеми реальних процесів. Таким чином, предмети, що ідеалізуються, не є|з'являтися,являтися| чистими фікціями, а є результатом вельми|дуже| складного і опосередкованого її віддзеркалення|відображення,відбиття|. Об'єкт, що ідеалізується, представляє|уявляти| в пізнанні реальні предмети, але|та| не по всіх, а лише за деякими жорстко фіксованими ознаками. Він є спрощеним образом|зображення| реального предмету, що схематизував. Теоретичні твердження|затвердження|, як правило, безпосередньо відносяться не до реальних об'єктів, а до об'єктів, що ідеалізуються, пізнавальна діяльність з|із| якими дозволяє встановлювати істотні|суттєвий| зв'язки і закономірності, недоступні при вивченні реальних об'єктів, узятих у всьому різноманітті їх емпіричних властивостей і відносин. Об'єкти, що ідеалізуються, - результат різних розумових експериментів, які направлені|спрямований| на реалізацію деякого випадку, що не реалізовується насправді. У розвинених наукових теоріях зазвичай|звично| розглядаються|розглядуються| не окремі об'єкти, що ідеалізуються, і їх властивості, а цілісні системи об'єктів, що ідеалізуються, і їх структури.

Узагальнення - процес встановлення загальних|спільний| властивостей і ознак предметів. Тісно пов'язано з абстрагуванням. Гносеологічною основою узагальнення є|з'являтися,являтися| категорії загального|спільний| і одиничного|поодинокий|. Загальне -|спі філософська категорія, яка відображає|відбивати| схожі риси|межа| і ознаки, які належать декільком одиничним|поодинокий| явищам або всім предметам даного класу, які повторюються. Необхідно розрізняти два види загального|спільний|: абстрактно-загальне|спільний| як проста подібність, зовнішня схожість, поверхнева|поверховий,зверхній| подібність|подоба| ряду|лава,низка| одиничних|поодинокий| предметів (так звана «абстрактно-загальна|спільний| ознака». Даний вигляд|вид| загального, виділеного шляхом порівняння, грає в пізнанні важливу|поважний|, але|та| обмежену роль; конкретно-загальне|спільний| як закон існування і розвитку ряду|лава,низка| одиничних|поодинокий| явищ в їх взаємодії у складі цілого, як єдність в різноманітті. Даний вигляд|вид| загального|спільний| виражає|виказувати,висловлювати| внутрішню, глибинну, таку, що повторюється у|в,біля| групи схожих явищ основу - суть|сутність,єство| в її розвиненій формі, тобто закон. Загальне|спільний| невідривно від одиничного|поодинокий| (окремого) як своїй протилежності, а їх єдність - особливе. Одиничне|поодинокий| (індивідуальне, окреме) - філософська категорія, яка виражає|виказувати,висловлювати| специфіку, своєрідність саме даного явища (або групи явищ однієї і тієї ж якості), його відмінність|відзнака| від інших. Тісно пов'язана з категоріями загального|спільний| і особливого. Відповідно до двох видів загального|спільний| розрізняють два види наукових узагальнень: виділення будь-яких ознак (абстрактно-загальне|спільний|) або істотних|суттєвий| (конкретно-загальне|спільний|, закон). По іншій підставі|основа,заснування| можна виділити узагальнення: від окремих фактів, подій до їх виразу|вираження| в думках|гадка| (індуктивне узагальнення); від однієї думки до іншої, більш загальній думці|гадка| (логічне узагальнення). Уявний перехід від більш загального до менш загальному|спільний| є процес обмеження. Узагальнення не може бути безмежним. Його межею є|з'являтися,являтися| філософські категорії, які не мають родового поняття і тому узагальнити їх не можна.

Системний підхід - сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем. Система (греч|. - ціле) - загальнонаукове поняття, що виражає|виказувати,висловлювати| сукупність елементів, що знаходяться|перебувати| у відносинах і зв'язках один з|із| одним і з|із| середовищем|середа|, утворюючих певну цілісність, єдність. Типи систем вельми|дуже| багатообразні|різноманітний|: матеріальні і духовні, неорганічні і органічні|жвавий|, біологічні і соціальні, статичні і динамічні, відкриті|відчинені| і замкнуті і таке інше. Будь-яка система є безліччю різноманітних|всілякий| елементів, які мають певну структуру і організацію. Структура: сукупність стійких зв'язків об'єкту, що забезпечують його цілісність і тотожність; відносно стійкий спосіб (закон) зв'язку елементів того або іншого складного цілого.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкту і механізмів, які забезпечують її, на виявлення багатообразних|різноманітний| типів зв'язків складного об'єкту і зведення їх в єдину теоретичну картину. До основних вимог системного підходу відносяться наступні|слідуючий|:

- виявлення залежності кожного елементу від його місця і функцій в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зводяться| до суми властивостей його елементів;

- аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

- дослідження механізму взаємозалежності, взаємодії системи і середовища|середа|;

- вивчення характеру|вдача| ієрархічності, властивого даній системі;

- забезпечення множинності описів з метою багатоаспектного обхвату системи;

- розгляд динамізму системи, представлення її як цілісності, що розвивається.

Важливим|поважний| поняттям системного підходу є|з'являтися,являтися| поняття «самоорганізація». Дане поняття характеризує процес створення|створіння|, відтворення або вдосконалення організації складного, відкритого|відчиненою|, динамічного, саме системи, яка розвивається, зв'язки між елементами якої мають не жорсткий, а імовірнісний характер|вдача|.

У сучасній науці саме системи, що організовуються, є|з'являтися,являтися| спеціальним предметом дослідження синергетики - загальнонауковій теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих|відчинених| систем будь-якої природи, - природних, соціальних, когнітивних (пізнавальних).

Орієнтація системного підходу на структуру, зв'язки і відносини не означає, що він несумісний з|із| принципом історизму. Навпаки - він дуже тісно пов'язаний з ним через перш за все|передусім| «антологічні обставини». Річ у тому, що|справа в тому , що,дело в том | системний підхід має справу|річ| головним чином з|із| системами, що розвиваються, тобто які мають свою найважливішу характеристику - час. Кажучи про єдність генетичного (історичного) і системно структурного підходів, треба мати на увазі наступне|слідуючий|: по-перше, положення|становище| обидва неоднакові, бо провідною стороною (і по рівню, і по значущості) тут є|з'являтися,являтися| історизм. Даний принцип вимагає навіть «стійке» розкривати через «змінне» (хоча аналіз історії того або іншого предмету може не бути|з'являтися,являтися| в даних умовах спеціальним завданням|задача| дослідження) і представляти|уявляти| структурну характеристику як динамічної, тобто досліджувати структуру в її історичному розвитку, а не спочатку структуру, а потім історію. По-друге, вивчаючи структуру цілісності, що «склалася», її сьогодення (а тим більше її генезис і еволюцію), треба виходити з того, що ця структура не статична, а процес.|сьогоденність|

Імовірнісні (статистичні) методи - засновані на обліку|урахування| дії безлічі випадкових чинників|фактор|, які характеризуються стійкою частотою. Це і дозволяє розкрити|розітнути| необхідність, яка відображується через сукупну дію безлічі випадковосте й. Імовірнісні методи спираються|обпиратися| на теорію вірогідності|ймовірність|, яку часто|частенько| називають наукою про випадковий, а в представленні багатьох учених вірогідність|ймовірність| і випадковість практично нероздільні. |

Для розуміння істоти названих|накликати| методів необхідно розглянути|розгледіти| поняття «динамічні закономірності», «статистичні закономірності» і «вірогідність|ймовірність|». Вказані два види закономірностей розрізняються по такому критерію як характер|вдача| витікаючи з|із| них прогнозів.|передбачення|

У законах динамічного типу прогнозу|передбачення| мають точний, певний, однозначний характер|вдача|. Динамічні закони характеризують поведінку щодо|відносно| ізольованих об'єктів, які складаються з невеликого числа елементів, в яких можна абстрагуватися від цілого ряду|лава,низка| випадкових чинників.|фактор| У статистичних законах прогнози|передбачення| носять не достовірний, а лише імовірнісний характер|вдача|. Подібний характер|вдача| прогнозів|передбачення| обумовлений дією безлічі випадкових чинників|фактор|, які мають місце в статистичних колективах або масових подіях (число людей в певних колективах і таке інше). Статистична закономірність виникає як результат взаємодії великого числа елементів, складових колективу, і тому характеризує не стільки поведінку окремого, скільки колективу в цілому|загалом|. Необхідність, що виявляється в статистичних законах, виникає унаслідок|внаслідок| взаємної компенсації і урівноваження безлічі випадкових чинників|фактор|. Статистичні закони, хоч і не дають однозначних і достовірних прогнозів|передбачення|, проте|тим не менше| є|з'являтися,являтися| єдино можливими при дослідженні масових явищ випадкового характеру|вдача|. За сукупною дією різних актів випадкового характеру|вдача|, які практично неможливо охопити, статистичні закони розкривають|розтинати| щось стійке, необхідне, що повторюється. Вони служать підтвердженням діалектики перетворення випадкового в необхідне. Динамічні закони виявляються|опинятися| граничним випадком статистичних, коли вірогідність|ймовірність| стає практично достовірністю. Вірогідність|ймовірність| - поняття, яке характеризує кількісну міру (ступінь|міра|) можливості|спроможність| появи деякої випадкової події за певних умов, які можуть багато разів повторюватися. Одне з основних завдань|задача| теорії вірогідності|ймовірність| полягає в з'ясуванні закономірностей, які виникають при взаємодії великого числа випадкових чинників|фактор|.