осіб, що знаходяться в екстремальних умовах.

III. Правовий статус особи і громадянина

Місце особи в суспільстві, а громадянина в державі визначається реа­льністю наданих їм прав та обов'язків. Характеристика співвідношення правового статусу особи та громадянина визначає особливості подо­ження людини в державно-організованому середовищі. Зазначимо, що категорії «правовий статус особи та громадянина» мають самостійний характер, а їх взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності суспі­льства і держави і, по-друге, на наявності спільних та особливих рис цих юридичних понять.

Спільні риси підкреслюють похідний характер цих категорій та їх за­лежність від рівня організованості систем, що їх гарантують. Як правовий статус особи, так і правовий статус громадянина:

• характеризують правове положення єдиного суб'єкта - людини;

• вони мають єдиний зміст;

• певним чином встановлюються та закріплюються;

• засновуються на гуманістичних принципах та загальнолюдських цінностях;

• відображають рівень розвитку суспільства та держави і визнача­ють його;

• гарантуються системою засобів;

• мають спільну мету - впорядкування відносин між людьми та вза­ємодії індивіда і соціальної системи (нації, народу, суспільства, держави);

• мають визначену структуру, що характеризується певною взаємо­дією компонентів.

Однак, за наявності значної кількості спільних ознак, ці категорії збе­рігають відносну самостійність, що і визначається притаманністю їм осо­бливих рис. їх можна визначити схематично:

Правовий статус особи та громадянина можуть існувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не має громадянс­тва), а також можуть співпадати. Це має місце у випадку наявності громадянства у особи, або коли держава гарантує реалізацію прого­лошених суспільством цінностей.

IV. Права людини: поняття та структура

Права людини є невід'ємними від суспільних відносин. Саме вони ви­значають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною фор­мою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяль­ності, вони ж є засобом подолання протиріч та конфліктів. Права забезпе­чують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і дер­жави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з однієї сторони, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а з іншої - не порушує мо­жливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин.

Процес суспільної діяльності людини в значній мірі залежить від обся­гу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер жит­тєдіяльності, систему зв'язків людей в суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння права­ми, розширення їх сфери та визначення положення людини в суспільстві.

Права людини - це складне, багатоаспекгне явище, що пов'язане з генезою правових норм, які формулюють ці права.

Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію та супро­воджується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тієї чи іншої країни.

Вперше термін «свобода» з'явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свобод)' для підданих шляхом застосування санкцій до безсоромних збірників податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла в період середньовіччя в Англії. Вона нормативно була закріпле­на у 1215р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань по законному вироку та по закону країни.

Петиція про право 1628р. поклала на Англійського короля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679р., що вперше ввів поняття «належної» про­цедури, передбачив гарантії недоторканості особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689р., що встановив свободу слова в парла­менті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них Декларація прав Верджінії 1776р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Де­кларація незалежності США 1776р., що визначила перелік невідчужува- них прав людини. Основного значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789р., що була проголошена у Франції та визначила пере­лік природних, невідчужуваних, священних прав людини.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та ви­значила нові параметри взаємовідносин між індивідами та владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, придбав автономію, право на невтручання держави у сферу сво­боди особи, окреслену правом, та отримує гарантії державного захисту у випадку порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії спра­ведливості, свободи, людської гідності та щастя.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному об­ґрунтуванні та становленні прав людини, ми не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи та держави. їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визна­чається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні фун­кції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збе­реглися і в сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції СШ А, Фран­ції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини та Австрії - позитивістську.

Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потре­бує внесення коректив до вищезгаданих концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як в сфері надання цим правам законодавчої форми, так і в сфері охорони прав та свобод.

Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію та супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та пози­тивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав в конституціях демократичних держав.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права ін­дивіда- це конституційні права¹. На це ж вказує положення ст.21 Консти­туції України, яка серед основних властивостей прав людини називає не­відчужуваність та непорушність. Це надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією дер­жави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні риси, що визначають її наукову самостійність.

1. Це можливості людини задовільняти власні інтереси та забезпечи­ти нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утри­мання від них.

2. Це можливості, що мають природний характер та належать люди­ні від народження.

3. Це можливості, що не залежать від території чи належності інди­віда до громадянства держави.

4. Це можливості, що залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.

5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правово­го закріплення².

При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття права люди­ни та права громадянина. Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадяни­на є сукупністю можливостей, які закріплені в нормативно-правових ак­тах та визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико- правовий зв'язок з певною державою. Відмінності прав людини та грома­дянина ми можемо визначити схематично.

Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що де­термінуються економічними та культурними умовами розвитку суспіль­ства та законодавчо закріплюються державою. В правах та свободах:

відображається міра свободи, що об'єктивно визначається станом розвитку суспільства;

забезпечується самовизначення особи;

встановлюються умови реального користування соціальними бла­гами у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, со­ціального та культурного життя;

визначаються можливості захисту та відновлення прав та свобод, що порушені будь-яким із суб'єктів суспільних відносин.

Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних можливостей індивіда, закріплених в законодавчих актах держави. Це вказує на суб'єктивний характер цих прав.

Суб'єктивне право як юридична категорія має свій зміст та струк­туру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб'єкта суспільних відносин. Структуру суб'єктивного права складають чотири різновиди можливостей:

а) можливості поведінки в межах свободи, що встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що виключає порушення прав інших суб'єктів;

б) можливості користування наданим благом з метою реалізації за­кріплених правом суб'єктивних інтересів. Саме ця складова суб'єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність пра­вових норм;

в) можливості вимагати виконання обов'язку іншими суб'єктами права як гарантії дієвості права;

г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб'єктів.

Необхідно зазначити, що держава закріплює права індивіда не довіль­но. Реальними будуть лише ті можливості, які відповідають певним вимо­гам та правилам. Підлягають закріпленню та гарантуванню державою: природні права людини;

^ права, що обумовлені рівнем економічного розвитку суспільства; права, для здійснення яких сформувалися соціально-економічні та політичні передумови;

^ права, що відповідають об'єктивним умовам розвитку суспільства; права, що забезпечують людині певний стандарт життя;

V права, що визначають зв'язаність держави принципами і нормами природного права та умовами соціальних взаємозв'язків людей.

V. Об'єктивне та суб'єктивне право

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхід­ність дослідження поняття права як в об'єктивному, так і суб'єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома вищезгаданими проявами права. Норми об'єктивного права регу­люють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов'язків, а суб'єк­тивне право є засобом досягнення можливостей та реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об'єктивного та суб'єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний та моральний потенціал, свої інтереси.

Різниця між правом в об'єктивному та суб'єктивному значенні визна­валася ще римськими юристами. Однозначно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб'єктивного права не суттє­вою, такою, що не має самостійного значення. Однак, в подальшому ці тенденції розвитку не отримали і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії «право». Вона набирає різноманітного значення в залежності від того, яке юридичне явище повинно відобрази­тись терміном право.

В сучасній юридичній літературі слово право вживається в двох осно­вних значеннях - об'єктивному та суб'єктивному. Це надає можливості розглянути правову дійсність в двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою (народом) норм і як можливості та повно­важення, що належать суб'єктам на основі і в межах цих норм.

Однак, не будемо забувати і той факт, що визначеність суб'єктивного права ще не вирішила теоретичних проблем його дослідженості в науці. Тривалий час цей термін відображали за допомогою іншої граматичної форми. Р.Ієрінг називав суб'єктивне право конкретним¹, Р.Бабун - право­мочністю², а Л.Дюгі - соціальною функцією³. В зв'язку з появою широко­го праворозуміння Л.С.Явич, С.Ф.Кечек'ян та О.О.Піонтковський пропо­нували об'єднати поняття об'єктивне та суб'єктивне право єдиним термі­ном «право». Хоча і така позиція не заважає визначити в праві два зрізи - обов'язкові приписи, що виходять від держави, та юридичні можливості окремих осіб.

Не дивлячись на згадані проблеми, в сучасній науці об'єктивне та суб'єктивне право визначаються самостійними та взаємозалежними кате­горіями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.

Об'єктивне право - це система загальнообов'язкових норм, що ма­ють формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою (народом) з метою упорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

не залежить від волі та свідомості суб'єкта права; не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право - це міра юридично можливої поведінки, що задо­вольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно: залежить від волі суб'єкта;

реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свобо­ди певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Ка­тегорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

• спільними рисами;

• відмінностями;

• взаємодією. Спільні риси:

  1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

  2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

  3. Вони встановлюються державою.

  4. Мають документальну форму закріплення.

  5. Охороняються державою.

  6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

  7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки. Однак, не дивлячись на наявність певних спільних ознак, категорії

об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вкачують їх своєрідні риси.

^ Охороняється в загальному порядку державою ^ Конкретизує засоби впливу на окремих суб'єктів

Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється двома на­прямами:

об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам;

суб'єктивне право - це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.

VI. Поняття юридичного обов'язку

Беручи на себе обов'язок по забезпеченню прав громадян, держава має право вимагати від них правомірної поведінки, що відповідала б ета­лонам, закріпленим у правовій нормі. Вимоги по виконанню норм знахо­дять вияв у системі обов'язків, що встановлюють міри відповідальності за невиконання приписів.

Юридичний обов'язок - це міра необхідної поведінки, що є гаранті­єю реалізації суб'єктами наданих їм прав. Це об'єктивно необхідна та можлива поведінка, що забезпечує реальність можливостей, наданих сус­пільством та державою окремій особі. У випадку позитивного відношення особи до необхідності виконання покладених на неї обов'язків, їх реаліза­ція настає лише за певних умов, що передбачені правовою нормою Дер­жава в системі обов'язків визначає доцільний, соціально корисний та не­обхідний варіант поведінки. Формами реалізації обов'язку є дотримання певних зобов'язань, що мають форму заборон та виконання активних обов'язків, що існують як зобов'язання.

Юридичний обов'язок є самостійною юридичною категорією, що ха­рактеризується рядом особливих ознак:

1. Це міра необхідної поведінки, змістом якої є утримання від пору­шення заборон та необхідність виконання зобов'язань.

2. Це необхідна поведінка, що покладається з метою задоволення ін­тересів уповноваженої особи.

3. Це необхідна поведінка, що має юридичний характер, тобто закрі­плена правовою нормою.

4. Це необхідна поведінка, що покладається як на всіх осіб, що прожи­вають на території держави (обов'язок платити податки та обов'язкові пла­тежі, охороняти природу, поважати державні символи, дотримуватись Кон­ституції та законів України), так і лише на громадян (обов'язок захищати Вітчизну, її незалежність та територію, здійснення військової служби).

5. Це необхідна поведінка, що гарантується державою шляхом вста­новлення юридичної відповідальності за невиконання обов'язків чи ство­рення перешкод до реалізації необхідної поведінки.

Зміст юридичного обов'язку складають варіанти необхідної поведінки, що слугують гарантією використання наданих суб'єктам можливостей.

Структуру юридичного обов'язку складають 4 елементи:

1. Необхідність зобов'язаного суб'єкта вчиняти певні дії чи утрима­тися від їх вчинення в інтересах уповноваженої сторони.

2. Необхідність вимагати створення необхідних умов з боку держави та інших суб'єктів для ефективного виконання обов'язку.

3. Необхідність реагувати на законні вимоги уповноваженої особи.

4. Необхідність нести юридичну відповідальність у випадку пору­шення в процесі виконання обов'язку прав інших суб'єктів чи невиконан­ня покладеного обов'язку зобов'язаним суб'єктом.

Юридичний обов'язок є елементом правового статусу, оскільки права суб'єктів, не підкріплені обов'язками інших осіб, не можуть бути реалізовані.

Vil. Проблема класифікації прав

Багатоманітність сфер та аспектів прояву суб'єктивних прав та сво­бод зумовлює їх різноманітний характер та можливість класифікації за певними критеріями. Зупинимося на основних з них.

1. За сферами суспільних відносин розрізняють:

а) особисті (громадянські) права - це можливості людини, надані для забезпечення її фізичної та морально-психологічної індивідуальності. Вони слугують гарантією індивідуальної автономності та свободи, засо­бом захисту суб'єктів від свавілля з боку держави та інших людей. Серед них право на життя; повага до гідності кожного; свобода та особиста не­доторканість; недоторканість житла; таємниця листування, телефонних розмов; свобода пересування та вільний вибір місця проживання (ст.29- 31, 35, 51-55 Конституції України). їх призначенням є гарантування мож­ливостей фізичного існування та духовного розвитку людини.

Це природні права людини, що визнаються та закріплюються держа­вою, гарантують їй певний рівень свободи та забезпечують фактичну мо­жливість вільно розпоряджатися собою, гарантують невтручання в інди­відуальне життя. Особиста свобода гарантує усвідомлення соціальної цінності людини та вироблення правильного ставлення до інших людей та до суспільства в цілому. Правове закріплення цієї свободи надає можли­вість не лише забезпечити усвідомлене ставлення до неї суб'єкта, а і пе­решкодити абсолютизації відособленості особи.

Громадянські права і свободи виникають від народження і існують до­вічно. Вони є невідчужуваними, тобто не можуть бути обмеженими чи скасованими органами влади; не можуть бути передані чи подаровані ін­шим суб'єктам; особа не може відмовитись від цих прав.

Саме щодо цієї групи прав у Конституції України встановлені вимоги, відповідно до яких не повинні прийматися закони, які б скасовували чи змінювали громадянські права. Це є важливою гарантією непорушності гідності та свободи людини¹.

б) політичні права - це можливості громадянина на участь в процесі прийняття та реалізації політичних рішень, діяльності елементів політичної системи та формуванні представницьких органів влади. Саме до цієї групи прав належать права на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, на участь в управлінні державними правами; на збори, мітинги, походи та демонстрації; на звернення до органів державної влади та само­врядування; право кожного на свободу думки і слова; право на вільний ви­раз поглядів та переконань (ст.34-40 Конституції України).

Ця група прав забезпечує можливості людини бути суб'єктом владних відносин. Політичні права і свободи особи визначають рівень політичної свободи в суспільстві і забезпечуються суспільним та державним ладом. Вони пов'язуються з формами реалізації народовладдя та політичним самоврядуванням. Межами здійснення політичних прав є гармонійне по­єднання суспільних потреб та особистих інтересів громадян. Здійснення політичних прав має колективний характер, оскільки сприяє управлінню державою.

Основним призначенням цієї групи прав є:

• забезпечення можливості громадян брати участь в управлінні державою;

• вплив на діяльність як органів держави, так і місцевого самовря­дування;

• гарантування участі громадян в діяльності громадських об'єднань;

• використання прав на свободу думки, слова, світогляду та переко­нань, які відображають дійсний рівень демократичності суспільства та перешкоджають авторитарному впливу на нього з боку держави;

в) економічні права — це можливості розпоряджатися предметами ма­теріального характеру та добувати засоби для існування і розвитку. Таки­ми є право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, пра­во на користування природними об'єктами права власності українського народу, державної та комунальної власності. Таким чином, призначенням цієї групи прав є сприяння розвиткові ініціативи в реалізації здібностей

' Див. докладніше: Конституція незалежної України. -К., 2000. -С.121-127. 72

людини, добуванні засобів існування шляхом вільного вибору праці та участі у виробництві матеріальних благ.

Це центральний різновид прав і свобод, що забезпечують можливість: створювати матеріальні цінності; мати та розпоряджатися власністю;

забезпечувати матеріальні умови для існування та розвитку люди­ни;

користуватися природними об'єктами, що належать до загально­державної та комунальної власності та власності українського народу;

задовольняти свої інтереси у сфері інтелектуальної, науково- дослідної та творчої діяльності;

г) соціальні права - можливості громадянина бути повноцінним суб'єктом суспільних відносин та забезпечення йому необхідних для роз­витку та існування умов. До цієї групи належать права на працю, на страйк, на відпочинок, соціальний захист, на житло, достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування; право на безпечне навколишнє середовище. Саме ці права визначають обов'язки держави забезпечити кожному мінімум засобів до існування, соціальної забезпеченості та екологічної безпеки.

Метою соціальних прав є:

забезпечення можливості заробляти собі на життя працею, на яку громадянин вільно погоджується і яку обирає;

розпорядження суб'єкта власними здібностями до творчої та про­дуктивної праці;

захист власних економічних та соціальних інтересів шляхом страйку;

надання можливості для відпочинку;

^ гарантування допомоги державою у випадках, умовах та порядку, передбачених чинним законодавством;

матеріальне забезпечення, соціальне обслуговування, встановлен­ня особливих режимів щодо реалізації соціальних прав громадян;

гарантування можливості на побудову житла, придбання його у власність та оренду;

забезпечення достатнього для обслуговування та розвитку життє­вого рівня, сприятливе навколишнє природне середовище;

д) культурні права - це можливості збереження і розвитку національ­ної самобутності людини, її духовного збагачення. Серед них право на освіту; свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості; право на результати інтелектуальної діяльності; право на свободу думки і слова; право на інформацію; свобода світогляду та віросповідань.

Саме ця група прав безпосередньо впливає на рівень духовного розви­тку особи та забезпечує необхідні умови щодо створення і використання духовних досягнень людства. За своєю суттю культурні права є мірою духовності, яку держава гарантує особі з урахуванням умов життя і діяль­ності громадян і суспільства.

Духовні права забезпечують:

• можливість отримання певного рівня освіти;

• захист інтелектуальної власності громадян;

• розвиток наукових та технічних досліджень;

• свободу особи від ідеологічного контролю; право самостійно ви­значати для себе систему моральних та духовних цінностей;

• можливість отримувати повну, неупереджену, об'єктивну інфор­мацію;

• свободу світогляду та віросповідання;

• гарантоване використання досягнень як національної, так і світо­вої культури.

  2. За змістом.

а) Фізичні права, що забезпечують збереження та розвиток людини як складової соціальної структури суспільства та держави. Саме такий хара­ктер мають право на життя, особисту недоторканість, свободу пересуван­ня, вибір місця проживання, право на безпечне оточуюче середовище.

б) Духовні права, що забезпечують реалізацію нематеріальних потреб людини, пов'язаних зі сферою духовно-культурних відносин. Серед них право на ім'я, честь, гідність, на справедливий суд.

2. За статусом, тобто ступенем поширеності права класифікують на:

А) загальні, що належать в рівній мірі всім громадянам незалежно від

їх соціальної, професійної чи іншої належності. Саме такими є всі кон­ституційні права, що реалізуються за принципами рівності всіх суб'єктів суспільних відносин.

Б) спеціальні права, що відображають специфіку статусу різноманіт­них груп населення. Вони доповнюють, розвивають та конкретизують загальні права і не можуть їм суперечити. Такими, наприклад, є права молоді, пенсіонерів, військовослужбовців, депутатів та ін.

2. За способом закріплення розрізняють:

   1. конституційні (основні) права, що встановлені та гарантовані Основним Законом країни і мають фундаментальний характер. Вони ви­значають реальну сутність держави, рівень розвинутості демократичних інститутів та положення особи в державі;

   2. галузеві, що передбачені поточним законодавством і є конкрети­зацією основних прав людини. Вони приймаються на їх основі і більш детально визначають можливості суб'єктів у певній сфері відносин. Так, права, передбачені КЗпП України розширюють та конкретизують консти­туційне право на працю.

3. Відповідно до еволюції розвитку права людини розподіляють на:

а) права першого покоління, тобто політичні, громадянські та особисті права, проголошені першими буржуазними революціями у Франції, Анг­лії та США і закріплені відповідними Деклараціями;

б) права другого покоління як комплекс соціально-економічних прав, що стали результатом втілення загальнолюдських цінностей та соціально- демократичних ідей та були закріплені в документах ООН;

в) права третього покоління - це комплекс колективних прав, що бу­ли висунуті країнами, які звільнилися від колоніальної залежності та ви­значили свою політику як миролюбну, суверенну, незалежну, засновану на принципах самовизначення та територіальної цілісності.

В сучасній юридичній літературі з'явилися ідеї щодо можливості ви­ділення в окрему групу прав четвертого покоління - прав людства. Серед них називають право на мир, екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку і т.ін. основним призначенням цих прав є забезпечення процесу виживання людства як біологічного виду, збереження цивілізації та подальшої соціалізації людства¹.

2. В залежності від вміщених в правах аспектах свободи їх класифі­кують на:

1. негативні права, що визначаються як можливості особи вимагати захисту від будь-якого впливу, в тому числі і державного. Вони запобіга­ють небажаних втручань в свободу особи і є основою індивідуальної сво­боди. Ці права є абсолютними і забезпечують можливості незалежності від влади (свобода віросповідання, права на власність, особисту свободу та недоторканість, свободу слова та ін.), а також можливості на участь у владі (виборче право, право звертатися до органів держави та місцевого самоврядування, на участь в управлінні державними справами);

2. позитивні права забезпечують можливості суб'єктів на покра­щення свого положення та підвищення культурного статусу. Вони забез­печуються державою і залежать від ступеню її розвитку та сутності. Як правило, цю групу складають економічні, культурні та соціальні права. До них належать право на освіту, свобода творчої діяльності, право на соціальну безпеку, на охорону здоров'я та безпечне навколишнє середо­вище. Реалізація позитивних прав є більш складною, оскільки пов'язується з наявністю достатніх ресурсів держави. Наповнення цих прав залежить від національного прибутку країни та особливостей полі­тичного режиму¹.

   7. За характером суб'єктів розрізняють:

• права громадян держави;

• права іноземців;

• права осіб без громадянства;

• права осіб з подвійним громадянством.

  8. За соціальним статусом:

о права людини, що належать суб'єкту від народження та гаранту­ються суспільством;

о права громадянина, що надаються, гарантуються та охороняються державою, до якої належить особа.

Права людини та громадянина є самостійними категоріями, що харак­

теризуються певними особливостями:

Практичний досвід показує, що існує єдність, взаємозв'язок та взаємо­залежність всіх різновидів прав та свобод. Це визначає неможливість ви­знання пріоритету однієї групи прав (наприклад, політичних) над іншими. Наявність комплексу прав та свобод є запорукою верховенства інтересів особи над інтересами держави та демократичності суспільства. Так, полі­тичні права складають органічну основу системи демократії і виступають як засіб контролю за владою. Культурні права надають можливість реалі­зувати духовні потреби людини, забезпечувати зріст рівня її культури, без якої особа не може повноцінно здійснювати особисті та політичні права. Соціальні та економічні права створюють матеріальні та суспільно- орієнтовані умови щодо реальності категорії «правовий статус».

VIII. Гарантії прав та свобод людини і громадянина

Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони являють собою систему норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конститу­ційно закріпленого статусу людини. Гарантії, таким чином, є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реа­льної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку зага- льноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократич­них інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності сис­теми досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеню правової свідомості, правової культури насе­лення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому та наяв­ності високоефективного органу конституційного контролю.

Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпе­чують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

Різноманітність факторів, що забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Найбільш поширеною в літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:

І. За практичним спрямуванням:

а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпечення реалізації прав та свобод людини, їх захист та поновлення у випадку порушення.

В свою чергу загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на:

економічні, серед яких спосіб виробництва, існуючі форми влас­ності, наявність ринкових відносин, економічна свобода громадян, віль­ний вибір форм та видів трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності та ін.;

політичні, до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та представницької демократії, можли­вість населення звертатися за захистом прав до спеціальних органів дер­жави та ін.;

організаційні, що характеризуються як реально діючі повнова­ження органів держави, посадових осіб та громадських об'єднань по ство­ренню необхідних для реалізації прав та свобод умов;

б) спеціальні гарантії, що визначаються як система юридичних засо­бів, які сприяють процесу реалізації, захисту та поновлення прав та сво­бод суб'єктів права. їх змістом є надання державно-владної загальнообо- в'язковосгі як правам особи, гак і їх захисту. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними кон­ституційними гарантіями є:

• оскарження в суді рішень органів держави та посадових осіб;

• право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави;

• право на правову допомогу;

• можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов'язків;

• принцип презумпції невинуватості людини;

• можливість обмеження конституційних прав та свобод.

2. За характером гарантії класифікують на:

а) норми та принципи матеріального та процесуального права, що в процесі реалізації забезпечзтоть реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав та свобод та можливість їх судово­го поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судови­ми органами положень конституції про права та свободи людини і грома­дянина. Важливе значення в сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поши­рюється на всіх суб'єктів права без виключення.

2. За ступенем поширеності:

а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами на­ціонального законодавства та гарантуються державою. Вони, в свою чер­гу, існують як:

о державний захист прав і свобод людини, проголошений ст.З Кон­ституції України та визначений як обов'язок держави здійснювати право­ве регулювання прав та свобод, а також забезпечувати правовими засоба­ми дотримання, виконання та захист прав і свобод;

о судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення справ, пов'язаних з правами і свобо­дами людини і громадянина;

о право людини на самозахист надає, можливість суб'єктам захища­ти свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь- якими, не забороненими законом засобами;

б) міжнародні, що закріплюються міжнародними актами з прав люди­ни (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових уста­нов чи органів міжнародних організацій.

2. За суб'єктами, що реалізують гарантії:

• гарантії Верховної Ради України як органу, що виключно закона­ми визначає зміст прав і свобод людини і громадянина та гарантії цих прав;

• гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини і громадянина;

• гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод;

• судові гарантії, що покликані захищати та поновлювати права та свободи;

• гарантії омбудсмена, який вживає заходів щодо запобігання по­рушення прав та свобод;

• гарантії прокуратури, яка здійснює представництво інтересів гро­мадянина в суді у випадках, визначених законом;

• адвокатські гарантії щодо забезпечення права на захист від обви­нувачення та надання правової допомоги при вирішенні юридичних справ;

• гарантії політичних партій та громадських організацій, які захи­щають права та свободи громадян, що в них об'єднуються;

• гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самовряду­вання, які на відповідній території забезпечують дотримання прав та сво­бод громадян;

• гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Украї­на.

  5. За особливостями правового статусу, що гарантується:

     1. загальні гарантії, що закріплені конституційно та поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин в рівній мірі;

     2. родові, що сприяють захисту інтересів певних категорій громадян. Як правило, закріплюються певними нормативними актами. Наприклад, гарантії правового та соціального захисту працівників міліції, передбачені Законом України «Про міліцію»;

     3. галузеві, що гарантують права та свободи суб'єктів у певній сфері діяльності та закріплені галузевим законодавством (наприклад, норми ЦК України, що вміщають гарантії прав власника);

сі. індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуально­го, матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи в конкретних життєвих обставинах на основі закону.

5. За змістом розрізняють:

а) контрольні гарантії, що забезпечують можливість виявити наявне порушення прав особи та підвищити ефективність відновлення поруше­них інтересів;

б) процедурні гарантії складають порядок, способи, умови підвищення дієвості норм матеріального характеру шляхом чіткого визначення та дотримання процедури їх реалізації;

в) організаційно-технічні гарантії забезпечують реалізацію правового статусу шляхом використання засобів техніки та зв'язку (наприклад, дія­льність ТУ як засобу гарантування свободи інформації).

Гарантії реалізації та захисту прав і свобод здійснюються системою органів та засобів, що охоплюються категорією "механізм захисту прав громадян".

Підкреслимо, що в літературі останнього часу цей механізм характе­ризують як соціально-правовий. Він являє собою систему засобів та фак­торів, які забезпечують повагу до прав і свобод людини, що є суттєвими для повного і вільного розвитку. Основним призначенням соціально- правового механізму є захист суб'єктивних прав та їх відновлення, а його фундаментальне призначення визначається в процесі реалізації функцій.

В науковій літературі 70-х років були зроблені спроби визначити ці функції. М.І.Матузов обгрунтував можливість існування 8 функцій¹, Р.З.Лівшиц визначав одну, провідну функцію соціально-правового меха­нізму суб'єктивних прав - забезпечення прав людини², надаючи решті функцій допоміжного значення.

На нашу думку, правомірним є визначення як функцій механізму га­рантування прав людини охоронної, регулятивної, виховної, інформацій­ної та компенсаційної³.

Механізм соціально-правового захисту відображає права та свободи особи як вищу цінність; рівень соціальної справедливості в суспільстві, ступінь гарантованості прав та свобод особи; здійснення суспільного по­рядку та безпеки. Вищезгаданий механізм характеризується певною стру­ктурою, яку складають взаємодіючі елементи. Основними серед них є:

1. Органи державної влади і місцевого самоврядування, що реалізують законодавчо закріплені гарантії в межах повноважень.

2. Підприємства, установи та організації гарантують права та свободи працівників.

3. Політичні партії та громадські організації відносно гарантування прав їх учасників.

4. Спеціалізовані державні органи та громадські організації, до повно­важень яких належить захист та гарантування прав і свобод.

5. Засоби масової інформації як засіб доведення змісту та можливос­тей гарантій до адресатів.

6. Система нормативних актів, що закріплюють гарантії та регламен­тують порядок їх здійснення.

Основними факторами підвищення дієвості роботи механізму соціа- льно-правового захисту прав людини, як і інших засобів гарантування цих прав є: створення ефективних контрольних процедур поновлення пору­шених прав; вдосконалення правової бази по регулюванню та захисту прав і свобод людини на національному та міжнародному рівнях, вдоско­налення механізму реалізації конституційних прав і свобод; поширення інформації про права та свободи людини; надання допомоги професійни­ми юристами, що розробляють проблеми прав людини, парламентарям та населенню; підвищення рівня правової культури та свідомості всіх суб'єктів права.

Тема 9: Проблеми юридичної практики.

Питання:

1. Поняття та ознаки юридичної практики.

2. Структура юридичної практики.

3. Види юридичної практики.

4. Функції юридичної практики.

5. Шляхи вдосконалення юридичної практики в Україні. !. Поняття та ознаки юридичної практики

Необхідність практичної реалізації юридичних приписів в процесі ре­гулювання визначає необхідність дослідження категорії юридична прак­тика. Зазначимо, що в сучасній літературі ця категорія визначається до­слідниками по-різному.

Існуючі точки зору можливо об'єднати в три групи, що характеризу­ють юридичну практику з разноманітних сторін, надаючи їй різноманіт­ного значення:

1. - погляди, що ототожнюють юридичну практику та юридичну дія­льність (Дюрягін І.Я.), засновуючись на ідеї про формування юридичної практики як результату юридичної діяльності;

2. - точка зору включає ідеї щодо самостійного характеру юридичної практики як різновиду юридичної діяльності (Алєксєєв С.С.). Обґрунто­вується це положення тим, що юридичною практикою визначають лише ту юридичну діяльність, яка завершується прийняттям правового рішен­ня;

III. — юридична практика характеризується різновидом юридичної дія­льності, що забезпечує можливість вивчити та узагальнити соціально- правовий досвід (Реутов В.П.). Ця ідея зумовлює належність до юридич­ної практики лише тих видів діяльності, що мають суттєве значення для суспільства та юридичної сфери.

Вищезгадані позиції характеризують природу юридичної практики, визначають її елементи та критерії ефективності цього виду практики.

Недоліками 1-ої трупи ідей є недостатня увага правовому досвіду та виключення його із структури юридичної практики. Відповідно до ідей, що складають 11-у групу, результати практичної діяльності протиставля­ються самому процесу діяльності, що спричиняє неврахування того фак­ту, що регулювання суспільних відносин відбувається не лише за допомо­гою рішень, які є результатом діяльності, а і в процесі цієї діяльності і навіть на певному її етапі. ІІІ-я група ідей переоцінює значення інших елементів структури юридичної практики

Найпоширенішим в юридичній літературі є визначення юридичної практики як діяльності певних суб'єктів, змістом якої є прийняття, тлу­мачення, реалізація та охорона правових приписів, що з однієї сторони враховує соціально-правовий досвід, а з іншої - сприяє його накопичен­ню. Саме це визначення характеризує юридичну практику як самостійну юридичну категорію та визначає наступні її риси.

Риси юридичної практики.

1. Це різновид суспільної практики, що має особливий правовий ха­рактер.

2. Наявність спеціальних суб'єктів та учасників, діяльність яких рег­ламентується правовими нормами.

3. Засновується на правових приписах, тому має стабільний харак­тер.

4. Є складовим елементом правової культури суспільства, оскільки впливає на ступінь досконалості правових засобів та залежить від неї.

5. Впливає на розвиток правової системи суспільства, забезпечуючи єдність нормативного та індивідуального регулювання суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а також можливостей реалізації інтересів суб'єктів суспільних відносин.

6. Результатом є прийняття рішень, що мають формально визначе­ний характер.

7. Наявність певного результату, що, як правило, усвідомлюється суб'єктом та надає можливість забезпечувати вирішення певних питань (конфлікту).

8. Завжди породжує юридичні наслідки.

9. Знаходить свій прояв в різноманітних сферах життєдіяльності су­спільства.

10. Визначає межі та можливості державно-владного втручання в процес життєдіяльності суспільства.

Таким чином, юридична практика є самостійним різновидом сус­пільної діяльності, самостійним елементом правової системи суспі­льства, елементом механізму правового регулювання, основною ме­тою якого є реалізація, охорона правових приписів та створення правового досвіду в юридичній сфері.

і!. Структура юридичної практики

Самостійний характер юридичної практики як правової категорії ви­значає не лише її особливості як поняття, а і особливості як засобу певно­го виду діяльності. Саме в такому значенні юридична практика є поліст- руктурним утворенням, що характеризується наявністю відповідної будо­ви.

Структура юридичної практики - це її внутрішня будова, що зумо­влює наявність не лише певних елементів, а і певну їх взаємодію та взає­мозалежність, що і забезпечує єдність юридичної практики та можливість досягнення її завдань.

Як правило, структуру юридичної практики характеризують як 4- рівневу, що складається з:

1. логічного компоненту,

2. просторового компоненту,

3. суб'єктивного компоненту,

4. часового компоненту.

З точки зору логічної структури юридична практика складається з двох елементів: а) юридична діяльність, б) соціально-правовий досвід.

Юридична діяльність визначається як можливість досягнення суб'єктами суспільних відносин певного правового результату, а соціаль­но-правовий досвід як результат узагальнення різноманітних форм та ви­дів юридичної діяльності.

Кожен із зазначених елементів логічної структури має власну внутрі­шню будову, що підкреслює їх самостійний характер. Так, елементами юридичної діяльності є:

1. об'єкт юридичної діяльності - явища чи предмети, на які націлені юридичні дії суб'єктів та учасників;

2. суб'єкт юридичної діяльності — індивідуальні чи колективні осо­би, які є носіями прав та обов'язків і без яких існування юридичної прак­тики є неможливим;

3. учасники юридичної діяльності — це особи та організації, іцо сприяють суб'єктам практики у можливості використання ними прав чи виконанні обов'язків;

4. юридичні дії - як форма діяльності суб'єкта, що має зовнішній прояв та тягне певні юридичні наслідки;

5. юридичні операції - як сукупність взаємопов'язаних юридичних дій, що мають спільну мету, яка може бути досягнута лише в результаті всіх цих юридичних дій;

6. засоби та способи здійснення юридичних дій — які повинні мати чітку форму і зміст та забезпечувати можливість досягнення правового результату;

7. результати юридичної практики - як кінцева форма юридичних операцій, яка має текстовий вираз та задовольняє індивідуальні чи суспі­льні потреби.

Згадані елементи мають різноманітне значення, що надає можливість виокремити основні з них (об'єкт, суб'єкт, учасники та результат) та до­поміжні, наявність яких може бути необов'язковою.

Вказана структура є найбільш складною, оскільки просторовий, суб'єктивний та часовий аспект структури юридичної практики мають лише початкові та кінцеві елементи і залежать від особливостей ситуацій чи норми, на якій засновується правове рішення.

III. Види юридичної практики

Сучасна юридична практика існує у різноманітних формах та різнови­дах, що зумовлюється наявністю різноманітних критеріїв, які поклада­ються в основу класифікації юридичної практики.

1. В залежності від характеру та способу впливу на суспільні відноси­ни розрізняють:

правотворчу; правозастосовчу; правовиконавчу; праворозпорядчу; інтерпретаційну практику.

В процесі правотворчої практики формулюються нормативно-правові акти, що закріплюють способи та методи впливу держави на суспільство.

Правозастосовча практика забезпечується діяльністю державних структур з метою прийняття індивідуальних актів, що конкретизують но­рмативно-правові .

Правовиконавча діяльність пов'язується із створенням умов щодо ре­алізації актів вищої юридичної сили шляхом прийняття підзаконних нор­мативних документів.

Праворозпорядча діяльність — забезпечує визначення та закріплення структури державно-владних органів та їх повноважень.

Природа інтерпретаційної практики відображається у прийнтті до­кументів, що пояснюють зміст нормативних положень, які є недоскона­лими.

Спірним в юридичній літературі є питання про належність до визначе­ної групи практик - правоохоронної. При цьому, одні автори характери­зують її лише як засіб охорони правовідносин, що не має впливу на суспі­льні відносини (Скакун О.Ф.), а інші - визначають правоохоронну прак­тику як самостійний різновид, що спричиняє вплив на суспільні відноси­ни (Копєйчиков В.В.).

2. За функціональним призначенням:

а) правоконкретизуюча практика , змістом якої є поширення норм на певну життєву ситуацію чи діяльність певних суб'єктів;

б) контрольна практика, змістом якої є визначення ступеню правомі­рності та відповідності закону всіх різновидів юридичної діяльності;

в) правосистематизуюча практика, змістом якої є розробка та при­йняття кодифікованих нормативних документів, що відзначаються висо­ким рівнем узгодженості нормативних приписів.

Зазначена класифікація є загальновизнаною в літературі, а спірним є лише порядок розміщення зазначених видів практик, тому що більшість авторів основною вважають систематизуючу діяльність, на основі якої здійснюється контрольна та конкретизуюча.

2. За суб'єктами здійснення юридичну практику класифікують на:

• законодавчу - основним призначенням якої є забезпечення зако­нотворчості;

• судову , що забезпечує правосуддя;

® слідчу, метою якої є розслідування правопорушень;

• нотаріальну, Що забезпечує посвідчення певних юридичних до­кументів та дій;

о юридично-консультативну, метою якої є забезпечення відповід­ності нормативних актів підприємств, установ та організацій діючому законодавству, а також консультування працівників цих установ.

Спірне щодо даної класифікації юридичної практики є визначення якості самого різновиду адвокатської практики. Хоча більшість вчених і характеризує її як юридичну, оскільки вона здійснюється суб'єктами, що мають спеціальну підготовку (М.І. Марченко, P.O. Халфіна). Хоча нале­жність адвокатської практики до державної все-таки свідчить на користь визнання цього різновиду практики в якості суспільної (М.І. Козюбра, А.П. Заєць).

Таким чином, класифікація юридичної практики характеризує її як багатоаспектну, що виявляється у різних сферах юридичної дія­льності та забезпечує різні інтереси, що можуть бути гарантовані правовими засобами.

IV. Функції юридичної практики

Здійснювана в межах суспільства юридична практика спричиняє пев­ний вплив на суспільні відносини. Напрями цього впливу і визначають функціональне призначення юридичної практики.

Функції юридичної практики - це відносно відокремлені напрямки впливу на суспільну діяльність, у яких вияляється та конкретизується природа юридичної практики, її соціальне призначення та можливості у сфері забезпечення суб'єктивних прав.

Функції юридичної практики виконують 2 основних завдання:

1. характеризують сутність та природу юридичної практики як осо­бливого різновиду супільно-правової діяльності;

2. визначають можливості впливу права на різні сфери суспільних відносин.

Необхідно зазначити, що у сучасній юридичній науці відсутні єдині підходи до класифікації юридичної практики, а отже тих функцій, які во­на виконує.

Так, Алєксєєв С.С. визначає 3 основні функції юридичної практики;

1. орієнтуючу - змітом якої є забезпечення суб'єктами інформації щодо їх можливостей забезпечення та охорони суб'єктивних прав;

2. правоконкретизуючу - забезпечує поширення загальних приписів на певну сферу відносин, певний життєвий випадок чи визначених суб'єктів;

3. внховну - забезпечує можливість досягнення правового результату шляхом вчинення правових дій.

В.І. Леушин класифікує функції юридичної практики в залежності від впливу суб'єктів на право, а не на суспільні відносини. Ним обґрунто­вується існування таких функцій:

1. правоформуючої, що забезпечує відповідність права потребам юридичної практики;

2. правовдосконалюючої, що надає можливість привести існуюче право до потреб юридичної практики;

3. правоконкретизуючої (Алєксєєв).

Одним з найпоширеніших критеріїв класифікації функцій юриди­чної практики є сфера суспільної діяльності. Саме за цим критерієм визначаються сфери суспільних відносин, що регламентуються правом, а також межі правового впливу держави на суспільство.

Завдяки цьому О.Ф. Скакун вирізняє такі функції юридичної практи­ки:

економічну;

^ соціальну;

-ґ екологічну;

•ґ демографічну.

На думку автора, саме вони забезпечують єдність та організованість суспільства.

За способами впливу на суспільні відносини юридичну практику поділяють на 3 різновиди і відповідно до цього визначають 3 її функції (Манов О.В.):

• реєстраційна функція, яка забезпечує закріплення правового ста­тусу суб'єктів;

• правоохоронна функція - забезпечує поновлення порушених суб'єктивних прав та покарання порушників;

• орієнтаційна функція - забезпечує певний ступінь інформованості суб'єктів стосовно змісту їх прав і свобод.

Оскільки юридична практика є основним засобом впливу, охорони, забезпечення та гарантування суб'єктивного права, то найбільш пошире­ною в літературі є класифікація функцій юридичної практики в зале­жності від напрямків впливу на суб'єктивне право. За цим критерієм розрізняють такі функції:

1. правопоновлююча — закріплення засобів правового захисту та по­новлення права, що порушене в результаті протиправних дій;

2. компенсаційна - націлена на відшкодування будь-яких збитків (матеріальних чи моральних), що спричинені суб'єктивному праву;

3. каральна - забезпечує можливість покарання порушника у відпо­відності до санкції правових норм, що і підтверджує негативне ставлення суспільства до порушень правових вимог та порушника.

В сучасній літературі обґрунтовується можливість класифікації функцій юридичної практики за часом (постійні і тимчасові), а також за значенням (основні, другорядні)

Таким чином, наявність різних підходів до класифікації функцій юридичної практики свідчить про їх важливість для суспільства в цілому та для окремих суб'єктів суспільних відносин, зокрема.

V. Шляхи вдосконалення юридичної практики в Україні

Процес вдосконалення правової системи суспільства безпосередньо пов'язаний з вдосконаленням юридичної практики як важливого елемента правової системи. Хоча необхідно зазначити, що процес підвищення ефе­ктивності юридичної практики залежить не лише від об'єктивних умов, а і від системи суб'єктивних факторів.

Процес вдосконалення юридичної практики залежить, перш за все, від наявності ефективної нормативно-правової бази держави, що, у свою чергу, відображає об'єктивні тенденції розвитку суспільства. Вказаний фактор позначається на юридичній практиці наступним чином:

а) зарегламентованість суспільних відносин призводить до необхідно­сті втручання в ті сфери відносин, що потребують соціального, а не пра­вового регулювання, що не сприяє ефективності юридичної практики;

б) відсутність правового регулювання сфер, що такого регулювання потребують, призводить до відставання юридичної практики від потреб суспільства та її недосконалості.

Особливого значення для вдосконалення юридичної практики має розширення сфери правового регулювання, що потребує необхідність появи нових різновидів юридичної діяльності.

Важливого значення для вдосконалення юридичної практики має під­готовка висококваліфікованих юридичних кадрів, що забезпечують мож­ливості реалізації правових приписів у різних сферах суспільних відно­син.

Важливого значення для ефективності юридичної практики має також підвищення правової культури населення, оскільки вирішення будь-якої юридичної справи у більшій мірі залежить від чіткості формулювання питання, що підлягає вирішенню.

Сучасна юридична практика України в більшості характеризується як недосконала та така, що має низькопрофесійний характер. Найбільш ва­жливими напрямками її вдосконалення визначають такі:

1. підвищення якості законодавства з точки зору відповідності норма­тивних актів правилам законодавчої техніки;

2. нормативне закріплення процесу прийняття нормативно-правових актів різного рівня за юридичною силою;

3. подолання декларативності сучасного законодавства;

4. чітке визначення сфери дії права та подолання можливості застосу­вання правових положень на розсуд суб'єктів права;

5. впровадження загальнодозвільного методу регулювання відносин у приватній сфері та підвищення контролю за впровадженням спеціально- дозвільного методу у публічній сфері;

6. чітке визначення прав та обов'язків, що складають правовий статус всіх суб'єктів права;

7. підвищення ролі систематизації законодавства;

8. впровадження в правовій сфері комп'ютерних систем;

9. покращення матеріально-технічного та фінансового забезпечення органів та осіб, що здійснюють юридичну практику;

10. розробка на рівні держави концепції кадрової політики для право­вої сфери шляхом впровадження спеціалізації вищих навчальних закладів стосовно певної сфери юридичної діяльності;

11. здійснення судово-правової реформи з точки зору гарантування населенню можливості судового захисту їх прав та створення необхідних умов для ефективної роботи суддів;

12. підвищення професійної підготовки юристів як на рівні навчаль­них закладів, так і перепідготовки фахівців.

Додаток.

Соціальна діяльність - це діяльність суб'єктів суспільства, яка спря­мована на використання оточуючого світу з метою задоволення життєвих потреб і інтересів.

Правова діяльність - це діяльність, яка здійснюється в правовій сфері суспільства як професійними правознавцями, так і всіма іншими суб'єктами права. (Наприклад: законотворча).

Юридична діяльність - це діяльність професійних правознавців, зміст якої визначає характер окремих її видів:

1. юридична освітня діяльність - це діяльність професійних правозна­вців, яка спрямована на підготовку майбутніх фахівців;

2. юридична практична, діяльність (юридична практика) - це діяль­ність професійних правознавців, яка спрямована на правове врегулюван­ня (впорядкування) суспільних відносин. Дана діяльність пов'язана: із захистом прав, свобод та інтересів суб'єктів права; з розв'язанням юри­дичних справ; з вирішенням юридичних конфліктів та спорів;

3) юридична наукова діяльність - це діяльність професійних правозна­вців, яка спрямована на вирішення проблем правознавства, дослідження і розв'язання яких сприяє вдосконаленню практики і освіти (тобто всієї юридичної діяльності).

Тема 10:Засоби правового впливу

Питання:

1. Поняття та види правових стимулів.

2. Правові обмеження.

3. Поняття, ознаки та функції правових пільг.

4. Поняття, ознаки та функції правових заохочень.

І. Поняття та види правових стимулів

Правове регулювання як засіб впливу на поведінку людей, як правило, має інформаційну форму. Правова інформація має управлінський харак­тер, оскільки основним її призначенням є закріплення людської поведін­ки, що відповідає вимогам. Однак, управлінський характер правового регулювання завжди пов'язаний з психологічним, оскільки право може регулювати суспільні відносини за умови, якщо адресована суб'єктам та закріплена правовою нормою інформація сприймається свідомістю суб'єктів та трансформується у мотиви їх поведінки. Саме для цього існує система правових засобів, основним призначенням яких є інформування суб'єктів щодо можливостей вибору варіантів поведінки в межах норм права та спричиняти певний вплив, забезпечуючи їх правомірну пове­дінку.

Такими правовими засобами є не самі джерела права (нормативні ак­ти, договори, прецеденти чи звичаї), а ті засоби психологічного впливу, які вміщені в правових документах. Основними серед них є: суб'єктивні права та обов'язки, стимули, обмеження, пільги та заохочення. Саме вони формують той варіант поведінки, що визначає модель та відповідає, з одного боку, інтересам суспільства, з іншого - інтересам особи. Врахо­вуючи правові засоби, а також власні інтереси, суб'єкт права формує від­повідну програму дій, яка або відповідає, або протирічить правовим при­писам.

Призначенням правових засобів є стимулювання правомірної поведін­ки та засудження протиправної, як такої, що суперечить інтересам особи та суспільства в цілому.

Основне місце серед правових засобів належить правовим стимулам.

Правовий стимул - це формування у суб'єкта необхідності законо­слухняної поведінки шляхом створення необхідних умов щодо задово­лення певних інтересів суб'єкта завдяки виконанню правових приписів.

Ознаки правових стимулів, як правової категорії:

• правові стимули пов'язані з позитивними умовами здійснення ін­тересів, оскільки вони відображаються у наданні певних цінностей чи зменшенні міри позбавлення цих цінностей. Прикладом є можливе змен­шення жорсткості покарання.

» надають можливість розширити обсяг прав і свобод, оскільки формами прояву правових стимулів є законні інтереси, права суб'єктів та пільги, що їм надаються.

® забезпечують можливість формування позитивної правової мо­тивації шляхом уникнення суб'єкта від можливостей вчинення правопо­рушення.

• передбачають підвищення позитивної активності суб'єкта у сфері права.

• їх призначенням є упорядкування суспічьних відносин та розвиток соціальних зв'язків.

Правові стимули класифікують:

І. в залежності від елементу структури правової норми, в якій вмі­щено правові стимули:

• юридичний факт, що має стимулююче значення, що характеризуєть­ся як умова, яка вміщена в гіпотезі та спричиняє певну поведінку суб'єкта. Наприклад: встановлення трудового стажу як необхідної умови призначення пенсії є юридичним фактом, що стимулює певну поведінку суб'єкта в сфері трудових відносин.

• суб'єктивне право (законний інтерес чи пільга), що вміщене в дис­позиції правової норми, при цьому необхідно наголосити на різному зна­ченні вказаних факторів.

Суб'єктивне право - це можливість певної діяльності, що пов'язана із задоволенням суб'єктивних інтересів, що характеризується як дозвіл, який забезпечено юридичною необхідністю.

Законні інтереси - це різновид дозволів, націлених на задоволення власних інтересів, це можливість задоволення (переважно фактично) ді­яльності, яка має диспозитивний характер, тобто пов'язана з відсутністю вказівки діяти визначеним способом та вимагати відповідної поведінки від інших осіб.

Пільга - це надання певних переваг, або часткове звільнення від вико­нання обов'язків (полегшення умов їх виконання), наприклад, пільгове оподаткування.

Заохочення - вміщена в санкції правової норми можливість стимулю­вання добровільного виконання обов'язків, недотримання заборон.

2. за галузевою належністю розрізняють: