Основою феодального господарства стає феодальна вотчина, її центром був укріплений двір. У господарстві власника працювали залежні селяни і челядь. Управляв маєтком власник або управитель. Вотчина була спадковим маєтком

До XI ст. земля належала панівному класу загалом (князям, дружині, боярам). Одні дослідники вважають ІХ-Х ст. дофеодальним періодом східнослов'янської держави, оскільки в цей час не було приватного землеволодіння; інші вважають цей період ранньофеодальним, аргументуючи це тим, що експлуатація залежного населення була за своїм характером феодальною. Існують і інші точки зору на характер суспільних, у тому числі й поземельних відносин у Київській Русі (іноді їх трактують як родоплемінні або рабовласницькі)

Протягом х-хіі ст. Зростає велике (феодальне) землеволодіння

Боярське землеволодіння швидко зро­стає, форму­ється за

рахунок княжих пожалувань і захоплення общинних земель

Княже землеволодіння

швидко зростає.

1. Удільні князі отримували "волості" від старшого князя (великого київського або іншого) за умови несення військової служби. Поступово "волості" перетворюва­лись на спадкові володіння (вотчини), однак цей процес до середини XIII ст. не завершився. Князь міг бути позбавлений волості за невиконання своїх обов'язків.

2.Існували й приватні княжі маєтки — села й міста. Вони залишалися у власності князя навіть після втрати князем волості. В княжих селах заводилися феодальні вотчинні господарства

Землеволодін ня дружинни­ків.

Дружинники наділялися землею за умови несен­ня військової служби

Церковне

землеволодіння

Князі й бояри

дарували і

заповідали

землі церкві.

Існували

церковно-

монастирські

маєтки, в яких

працювало

залежне

населення

І

У Київській Русі формувалося феодальне землеволодіння, зменшувалося общинне землеволодіння, однак феодалізація поземельних відносин на середину XIII ст. не завершилась

38

Практично всі дослідники погоджуються, що в східнослов'янській державі відбувалися процеси етнічної інтеграції, однак по-різному оцінюють її результати

Частина дослідників вважає, що в державі східних слов'ян сформу­валася єдина давньоруська народність, від якої походять сучасні українці, росіяни, білоруси

У 1948 р. В. Мавродін сформулював концепцію давньоруської народності. На його думку, в східнослов'янській державі сформувалася етнічна спільнота, яка мала єдину мову, територію, матеріальну і духовну культуру, економічні зв'язки, усвідомлювала свою єдність. Очевидними були недоліки концепції — ігнорування локальних відмінностей і наявності численних неслов'янських компонентів, недослідженість процесів У-ІХ ст. та ін., однак ця концепція була підтримана партійно- ідеологічним керівництвом СРСР

У 1991р. П. Толочко сформулював тезу про те, що давньоруська народність сформувалася, однак цей процес не набув логічного завершення й українська, російська, білоруська народності почали формуватися у надрах давньоруської народності ще до завершення процесу її формування. П. Моця, відстоюючи концепцію давньоруської народності, вказує на єдність мови, спільність території, релігії, матеріальної і духовної культури, певну економічну ціліс­ність, однакові традиції, звичаєве і писане право, суд, військовий устрій, спільну боротьбу проти зовнішніх ворогів, певні елементи самосвідомості, почуття патріотизму, однак зазначає, що формування українського та російського народів почалося ще за Київської Русі і було прискорене внаслідок монгольської навали

Інша частина дослідників вважає, що етноінтеграційні процеси не призвели до утворення давньоруської народ­ності, і пропонує інші підходи до історії етнічних процесів

Ще з XIX ст. побутувала думка, що кожен східнослов'янський народ мав свій етнічний субстрат у межах Київської Русі, на базі якого потім сформувалися українці, білоруси і росіяни. За М. Гру- шевським до формування української спільноти призвело зближення Південноруських князівств ХІІ-ХІІІ ст. Предками українців він вважав антів

Ранньослов'янська концепція походження українців. Зараз її послідо­вно захищає Л. Залізняк. На його дум­ку, праукраїнський етнос склався в V- УІІ ст. і вперше відомий під назвою склавинів. Єдність матеріальної культу­ри племен, а також тяглість етнічних процесів на території від Дніпра до Кар­пат дає підстави вважати східнослов'ян­ське населення цього регіону праукраїн­цями. У давньоруський період етнічні процеси зводяться до того, що під впли­вом праукраїнців, їхньої мови, матеріа­льної і духовної культури формуються молоді східнослов'янські етноси — біло­руси, росіяни, новгородці. Л. Залізняк приймає концепцію М. Брайчевського про відпочкування від спільного етніч­ного стовбура прабілорусів (ХІ ст.) і праросіян (ХІІ ст.), однак М. Брайче- вський не ставить знак рівняння між спільним загальноруським стовбуром і українцями. До речі, і формування інших слов'янських етносів гіпотетично розглядається, як відпочкування від праукраїнського етносу в ході великого розселення слов'ян

Інші концепції'. У ХІХ ст. М.Погодін стверджував, що Київська Русь була російською державою. У ХІІІ ст. росіяни переселилися до Московщини, а півде- нноруські землі були заселені українця­ми. Не витримують критики й версії про формування українського етносу в глибоку давнину — в часи трипільської культури, давніх аріїв або ще в палеоліті

39

40

41

42

Рис. 2.2.1. Передумови об'єднання Галицького та Волинського князівств в єдину державу

ПЕРЕДУМОВИ ОБ'ЄДНАННЯ

н

1. Феодальні усобиці підривали політичну та економічну могутність краю.Це вимагало сильної централізованої влади.

2. Посилився наступ на західні українські землі іноземних феодалів.

3. Давні економічні зв'язки між українськими землями

43

Рис. 2.2.2. Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави

Утворен­ня і ста­

новлення

Завоюван­ня Рома­ном Києва (1202 р.)

Розвиток Галицько-Волинського князівства

Виникнення Галицько- Волинсь­кого князі­вства (1199 р.)

Тимчасо­вий роз­пад дер­жави

Смерть князя Романа (1205 р.)

Битва на р.Калка (1223 р.)

Прихід до влади Данила Галицького (1238 р.)

Боротьба за Галицький стіл (1205­1238 рр.)

Битва під

м.Яросла-

вом

(1245 р.)

Наступ проти військ Куремси (1254р.)

Смерть князя Данила Галицького (1264 р.)

Стабіль­ність та піднесення

Правління Лева Дани­ловича (1264­1301 рр.)

Андрій та Лев II (1315­1323 рр.)

Смерть молодих князів (1323 р.)

Правління Юрія I (1301 1315 рр.)

44

45

І

ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО (1238-1264 рр.)

І ~

Зовнішня політика

Війна з Литвою і ятвягами, розширення державної території на півночі, приєднання Чорної Русі (1254 р. взято

Гродно)

Боротьба з Угорщиною після битви під Ярославом змінилася союзними відносинами, закріпленими шлюбом Лева Даниловича з угорською

принцесою

Спроба посадити сина Данила Галицького Романа на трон австрійських герцогів (невдала)

Союз проти татар із Папою Римським

і католицькими країнами Європи

Боротьба з татарами

І ^

Данило Галицький був видатним державним діячем, полководцем, дипломатом, домігся відновлення і зміцнення Галицько-Волинської держави, розширив її кордони, збудував ряд нових міст і фортець, однак не зміг позбутися залежності від Золотої Орди

І

Внутрішня політика

(Холм, Львів, Данилів, Крем'янець, Угровськ та ін.). Перенесення столиці до Холма Боротьба з боярською опозицією

Військова реформа: створення навченого пішого ополчення з міщан, впровадження важкоозброєної кінноти поруч з легкоозброєними кіннотниками-лучниками Боротьба з "болоховськими" волостями, які відійшли від держави й перейшли у безпосереднє підпорядкування татарам

46

Рис. 2.2.5. Галицько-Волинські князі

47

Рис. 2.3.1. Литовський період української історії'

(1340-1569 рр.)

48

Князі київські і чернігівські

Князі галицько- волинські і подільські

49

Устава на волоки" — правовий документ про проведення аграрної й фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського

І

І

Зміст