47. Соціологія Макса Вебера

Макс Вебер (1864-1920) є одним з найбільш великих соціологів кінця XIX -- початку XX ст., зробив великий вплив на розвиток цієї науки. Він належав до числа тих універсально освічених умов, яких стає все менше по мірі росту спеціалізації в галузі суспільних наук; він однаково добре орієнтувався в галузі політекономії, права, соціології та філософії, виступав як історик господарства, політичних інститутів і політичних теорій, релігії і науки, нарешті, як логік і методолог, що розробив принципи пізнання соціальних наук.

В Гейдельберзькому університеті Вебер вивчав юриспруденцію. Однак його інтереси не обмежувалися однією цією областю: у студентські роки він займався ще політекономією та економічною історією. Та й заняття його юриспруденцією носили історичний характер. Це визначалося впливом так званої історичної школи, яка панувала в німецькій політекономії останньої чверті минулого століття (Вільгельм Рошер, Курт Кніс, Густав Шмоллер). Скептично ставлячись до класичної англійської політекономії, представники історичної школи орієнтувалися не стільки на побудову єдиної теорії, скільки на виявлення внутрішнього зв'язку економічного розвитку з правовими, етнографічними, психологічними та морально-релігійними аспектами життя суспільства, а цей зв'язок вони намагалися встановити за допомогою історичного аналізу. Така постановка питання значною мірою була продиктована специфічними умовами розвитку Німеччини. Як держава бюрократичне із залишками феодального укладу, Німеччина була схожа на Англію, тому німці ніколи до кінця не поділяли принципів індивідуалізму та утилітаризму, що лежали в основі класичної політекономії Сміта і Рікардо.

Перші роботи Вебера - «До історії торгових товариств у середні віки» (1889), «Римська аграрна історія і її значення для державного та приватного права »(1891; рус. пер:. Аграрна історія стародавнього світу - 1923), відразу поставили його в ряд найбільш великих учених, - свідчать про те, що він засвоїв вимоги історичної школи і вміло користувався історичним аналізом, розкриваючи зв'язок економічних відносин з державно-правовими утвореннями. Вже в «Римської аграрної історії ...» були намічені контури його «емпіричної соціології »(вислів Вебера), найтіснішим чином пов'язаної з історією. Вебер розглядав еволюцію античного землеволодіння у зв'язку з соціальної і політичної еволюцією, звертаючись також до аналізу форм сімейного укладу, побуту, звичаїв, релігійних культів і т. д.

Інтерес Вебера до аграрного питання мав цілком реальну політичну підоснову: в 90-х роках він виступав з низкою статей та доповідей, присвячених аграрного питання в Німеччини, де критикував позицію консервативного юнкерства і захищав індустріальний шлях розвитку Німеччини.

В той же час Вебер намагався розробити нову політичну платформу лібералізму в умовах вже намітився в Німеччині переходу до державно-монополістичний капіталізму.

Таким чином, політичні та теоретико-наукові інтереси були тісно пов'язаними вже в ранній творчості Вебера.

З 1894 Вебер - професор в університеті у Фрайбурзі, з 1896 р. - у Гейдельберзі. Однак через два роки важкий душевний розлад змусило його відмовитися від викладання, і він 'повернувся до нього тільки в 1919 р. Вебер був запрошений в Сент-Луїс (США) для читання курсу лекцій. Зі своєї поїздки Вебер виніс багато вражень, роздуми над соціально-політичною системою Америки сильно вплинули на його розвиток як соціолога. «Праця, імміграція, негритянська проблема і політичні діячі - ось що привернуло його увагу. До Німеччини він повернувся з наступним переконанням: якщо сучасна демократія дійсно має потребу в силі, яка врівноважував б бюрократичний клас державних службовців, то подібною силою може стати апарат, що складається з професійних політичних діячів »[6, с. 38].

З 1904 Вебер (разом з Вернером Зомбартом) стає редактором німецького соціологічного журналу "Архів соціальної науки і соціальної політики», в якому виходять найважливіші його твори, у тому числі що стала всесвітньо відомим дослідження «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905). Цим дослідженням починається серія публікацій Вебера з соціології релігії, якою він займався аж до своєї смерті. Свої роботи з соціології Вебер розглядав як полемічно спрямовані проти марксизму, не випадково він назвав лекції з] соціології релігії, прочитані ним в 1918 р. у Віденському університеті, «позитивної критикою матеріалістичного розуміння історії». Однак матеріалістичне розуміння історії Вебер тлумачив занадто вульгарно, спрощено, ототожнюючи його з економічним матеріалізмом. Одночасно Вебер розмірковував над проблемами логіки і методології соціальних наук: з 1903 по 1905 вийшла серія його статей під загальною назвою «Рошер і Кніс і логічні проблеми історичної політекономії », в 1904 р. - стаття« Об'єктивність соціально-наукового та соціально-політичного пізнання », у 1906 р. -« Критичні дослідження в області логіки наук про культуру ».

Круг інтересів Вебера в цей період був надзвичайно широкий: він займався античної, середньовічної та новоєвропейської історією господарства, права, релігії та навіть мистецтва, роздумував над природою сучасного капіталізму, його історією та долею подальшого розвитку; вивчав проблему капіталістичної урбанізації і в цьому зв'язку історію античного і середньовічного міста; досліджував специфіку сучасної йому науки в її відмінності від інших історичних форм знання; жваво цікавився політичною ситуацією не тільки в Німеччині, а й за її межами, у тому числі в Америці і в Росії (у 1906 р. опублікував статті «До положенню буржуазної демократії в Росії »та« Перехід Росії до уявному конституціоналізму »).

З 1919 Вебер працював в Мюнхенському університеті. З 1916 по 1919 р. він друкував одну з основних своїх робіт - «Господарська етика світових релігій» -- дослідження, над яким він працював до кінця свого життя. З найбільш важливих останніх публікацій Вебера слід відзначити його роботи «Політика як професія »(1919) і« Наука як професія »(1920). У них знайшли відображення умонастрої Вебера після першої світової війни, його невдоволення політикою Німеччини в Веймарський період, а також досить похмурий погляд на майбутнє буржуазно-індустріальної цивілізації. Соціалістичної революції в Росії Вебер не прийняв. i Помер Вебер у 1920 р., не встигнувши здійснити все, що задумав.

Вже посмертно були видані його фундаментальна праця «Господарство і суспільство» (1921), де підводилися підсумки його соціологічних досліджень, а також збірники статей по методології та логіки культурно-історичного та соціологічного дослідження, з соціології релігії, політики, соціології музики та ін

48Умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думки України можна виділити чотири етапи:

- перший етап – протосоціологічний, най триваліший в часі, розпочинається з княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і завершується в 60-х р. ХІХ ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію;

- другий етап – розпочинається з 60-х ХІХ ст. і продовжується до 20-х р. ХХ ст. Він пов’язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якого породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

- третій етап охоплює період з 20-х до 60-х р. ХХ ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксисткою теорії, а з другого значним поневоленням в 20-30-х р. наукової педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під впливом західної соціології;

- четвертий, сучасний етап розвитку української соціології бере початок 60-х р. ХХ ст. – періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватись, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х р. як самостійна наука.

50.Кампанелла (Campanella) Томмазо (1568-1639), італійський філософ, поет, політичний діяч; творець комуністичної утопії; чернець-домініканець. В 'Філософії, доведеною відчуттями' захищав натурфілософію Б. Телезіо; неодноразово звинувачувався в єресі. У 1598-99 очолив у Калабрії змову проти іспанського панування, був схоплений, ок. 27 років провів у в'язницях, де створив десятки творів з філософії, політиці, астрономії, медицині, в т. ч. 'Місто сонця' - твір у формі розповіді мореплавця про ідеальну громаді (в рамках всесвітньої теократії), керованої учено-жрецької кастою і характеризується відсутністю приватної власності, сім'ї, державним вихованням дітей, загальнообов'язковим працею при 4-годинному робочому дні, розвитком науки і освіти. Автор канцон, мадригалів, сонетів.

Народився в родині шевця. У 1582 вступив у домініканський орден. Незадоволений схоластичної вченістю, культивований орденом, Кампанелла познайомився з натурфілософією Б. Телезіо, вчення якого захищав у першому своєму трактаті 'Філософія, доведена відчуттями' (1591). Рятуючись від гонінь орденських влади, втік з Неаполя на північ Італії, де його заарештували за звинуваченням у єресі. Після суду і тюремного ув'язнення в Римі Кампанелла повернувся в Неаполь, а потім в Калабрію. Тут він очолив широкий антиіспанська змова, який в результаті доносу був розкритий в серпні 1599. Кампанелла був схоплений як політичний злочинець і єретик, підданий тортурам і засуджений на довічне ув'язнення. У неаполітанських тюрмах він провів 27 років. В ув'язненні він написав численні твори з філософії, богослов'я, астрології, астрономії, медицини, фізики, математики, політиці, в числі яких знаменита утопія 'Місто Сонця' 1623), 'Монархія Месії' (1633), 'Метафізика' 1638), ' Переможений атеїзм '(1631),' Апологія Галілея '(1622)

У 1626 Кампанелла домігся переведення в Рим, що, втім, не позбавило його від інквізиційний переслідувань і в'язниці. Зацікавивши своїми творами і астрологічними прогнозами папу Урбана VIII, Кампанелла зміг отримати звільнення. Однак в 1635, у зв'язку з вимогами іспанської влади про його видачу, Кампанелла втік до Франції, де, користуючись заступництвом кардинала Рішельє, видав багато своїх творів і написав нові політичні трактати з метою спонукати уряд Франції до боротьби за визволення Італії від іспанського гніту.

Сучасник засновників філософії і науки нового часу - Кеплера і Галілея, Бекона і Декарта - сам Кампанелла в більшій мірі належав культурі минаючого Відродження. Людина надзвичайної обдарованості і різнобічних інтересів, Кампанелла у своїх творах прагнув до універсального філософсько-науковому синтезу, включающему ідеї всіх приватних природничих і гуманітарних дисциплін, а також програму вселенського суспільного і політичного перевлаштування. Здатність не тільки споглядати, але й змінювати світ є, в очах Кампанелли, найбільш переконливим доказом свободи і могутності людини, божественності його душі, панування над всією створеною природою. У своїй антропології Кампанелла підхоплює теми і мотиви, властиві раннім гуманістам, насамперед Петрарці і Манетті.