51. Типи суспільства та шляхи його розвитку

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються неоднакові типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою.

Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:

• прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

• складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального інституту, як держава.

За способом здобування засобів до існування розрізняють:

• суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;

• аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв’язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

• індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським соціологом Д. Беллом.

На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIX ст. К. Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різними культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об’єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану Д. Беллом. Об’єднуючи всі існуючі типології, він поділив усесвітню історію на три стадії:

• доіндустріальну;

• індустріальну;

• постіндустріальну.

 Таблиця

ХАРАКТЕРИСТИКИ ДОІНДУСТРІАЛЬНОГО ТА ІНДУСТРІАЛЬНОГО ТИПІВ СУСПІЛЬСТВА

Характеристика	Суспільство
	доіндустріальне	індустріальне
Основне місце поселення	село	місто
Основне місце роботи	поле, ліс	фабрика, завод
Соціальні відносини	кровно-родинні,  особистісні, довірчі	товарно-грошові, знеособлені, анонімні
Поділ праці	незначний	глибокий
Соціальна стратифікація	стани, касти	страти, класи
Соціальний контроль	неформальний, спон- танні реакції	формальний, постанови, закони
Цінності	традиційні, релігійні	світські
Культура	однорідна	неоднорідна
Джерела енергії	фізична сила людей та тварин	вода, вітер, пара, газ, електрика, атом
Швидкість технічного прогресу	незначна	стрімка

 

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм влас­ності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства (див. табл.).

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами — церква та армія. В індустріальному суспільстві — промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспіль­ства економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій — глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для поперед­ніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

• кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої — капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;

• різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними — регресом. Соціальний прогрес — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціо­логи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географіч­них умов — клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Деякі з учених уважають, що такими причинами є соціальні суперечності (конфлікти) — це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші вбачають їх у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

• економічній — суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

• соціально-політичній — боротьба класів-антагоністів;

• духовній — боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що, оскільки суперечності існували, існують і існуватимуть, то революційні зміни будь-якого суспільства — неуникненні.

Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають засад суспільного устрою, інші — соціальним революціям, які передбачають найрадикаль­нішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

Соціальні реформи безпосередньо зачіпають інтереси людей, стосуються проблем, зв’язаних з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров’ям тощо.

Перебудова, що здійснюється через комплексні реформи, розтягнуті в часі, і передбачає кардинальні зміни соціальних інститутів, способу життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності суспільства, називається модернізацією.

Модернізація в соціологічному розумінні — це вдосконалення суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам. Це відмова від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування суспільства на шлях прогресивного розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої еволюції самої цієї країни, і неорганічну модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції у XVIII ст., піднесення американської індустрії в результаті запровадження фордизму в першій половині XX ст. Прикладом неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно проблемнішим і менш ефективним, ніж перший.

В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової свідомості і світогляду людей, на їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язаних з руйнуванням ста­рих нормативно-ціннісних систем.



52. Соціологія особистості.

Соціологія особистості - галузь соціології, предметом вивчення якої є особистість як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин суспільно-історичного процесу на рівні взаємо­зв'язків особи й соціальних спільностей. Соціологія особис­тості - це об'єкт наукових пошуків для багатьох західних дос­лідників - Ч. Кулі, Дж. Міда, В. Томаса, Ф. Знанецького, П. Сорокіна, Т. Парсонса, 3. Фрейда, Е. Фромма та ін. Плідно працюють над проблемами соціології особистості й українські дослідники: Л. Сохань, Н. Паніна, Є. Головаха, В. Хмелько, О. Донченко, В. Андрущенко та ін.

Основні проблеми соціології особистості:

• вивчення особистості та властивих їй рис, які залежать від специфіки умов життєдіяльності соціальних спільнот, до яких належить індивід;

• формування і розвиток особистості, тенденції її соціалі­зації;

• вивчення особистості як об'єкта соціальних відносин;

• розгляд особистості як суб'єкта суспільних відносин, закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;

• вивчення регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості;

• соціальна типологія особистості;

• структура особистості, формування й розвиток її потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій.

Поняття "особистість" дуже багатогранне, воно відтворює зв'язок з життєдіяльністю та соціальною сутністю людини, а також індивідуальне відображення соціально значущих рис, сукупності соціальних відносин.

Особистість - це стійка система соціально значущих рис і властивостей людини, котра реалізується в процесі соціаль­них зв'язків через активну предметну діяльність та спілку­вання.

Особистість є об'єктом і суб'єктом соціальних відносин.

Особистість як об'єкт соціальних відносин характери­зується через:

• соціалізацію - процес входження в суспільство, включен­ня особистості в соціальні зв'язки, в різні типи соціальних спільностей, засвоєння нею соціальних норм і культурних цінностей. Вона охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування;

•  соціальну ідентифікацію — усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної спільноти, її поведінки відпо­відно до усталених у групі норм. Рівень вимог з приводу ідентич­ності залежить від широти та значущості набору ролей, що їх реалізує людина в межах певної спільності, від ступеня згуртованості й форм регламентації поведінки в суспільстві.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин характери­зується:

•  самоусвідомленням особистості як соціально-психо­логічної характеристики людини. Джерелом усвідомлення власної самобутності є довколишні значущі для особистості люди;

• системою ціннісних орієнтацій, через яку вона сприй­має та оцінює соціальну реальність. Вони набувають функцій найважливіших регуляторів соціальної поведінки;

•  потребами, мотиваціями, соціальними настановами йсоціальною поведінкою. Потреби відображають залежність людини від зовнішнього та соціального середовища. Природні потреби визначаються біологічною сутністю людини (житло, їжа, продовження роду, одяг). Соціальні потреби є продуктами суспільного життя, рівня розвитку людини.

Мотивації - це внутрішні збудники поведінки людини. Найпоширенішими мотивами діяльності є матеріальна зацікав­леність, бажання досягти успіху, самореалізуватися у творчо­сті тощо.

До мотиваційної структури особистості належать на­станови, що визначають схильність людини до певних дій, реакцію на об'єкти.

Соціальні настанови - це соціально визначені можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії. Складові елементи на­станови:

•  когнітивна частина, тобто усвідомлення ставлення до об'єкта;

• афективна частина, тобто емоційне ставлення до об'єкта;

• поведінкова частина, тобто послідовна поведінка щодо об'єкта.

У соціологічній літературі соціальні настанови називають"аттітюдами" (від англ. - attitude - позиція, ставлення до будь-чого). На думку відомого російського соціолога В. Ядова, настанови не існують окремо, а становлять ієрархічну систему. На першому рівні містяться елементарні настанови, що по­в'язані із задоволенням життєвих потреб. На другому рівні -соціальні настанови, які формуються на основі оцінки соціальних об'єктів і ситуацій. На третьому рівні - узагаль­нені соціальні настанови, що визначають загальну спрямо­ваність особи. Четвертий рівень - система ціннісних орієнта­цій на цілі життєдіяльності та досягнення цих цілей.

Соціальна поведінка - це усвідомлені, цілеспрямовані дії, засновані на взятті до уваги потреб, інтересів і дій інших людей, існуючих соціальних норм.