4.2. Здобутки в царині культури

Ще одним важливим фактором націотворення в умовах Української Держави був розвиток культури. Саме через культуру особливо ефективно реалізується етно-генеалогічна модель націотворення.

Прибічники Гетьманату у своїх мемуарах та історичних дослідженнях стверджували, що період гетьманщини був найпродуктивнішим за 1917–1920 роки для української культури. Їхні опоненти, навпаки, були переконані у тому, що правління П. Скоропадського символізувало занепад української освіти, науки та мистецтва.

Звернемось до декларацій гетьманського режиму і проаналізуємо, як вони співвідносилися з його політикою в південноукраїнському регіоні.

Очоливши Українську Державу, Гетьман неодноразово підкреслював необхідність всілякої підтримки української культури і зобов’язувався створювати всі умови для її розвитку. Водночас П. Скоропадський проголошував себе противником витіснення російської культури. Він декларував свою прихильність вільному розвитку української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон другої. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності²⁸.

Що з цих планів було реалізовано на Півдні України?

Почнемо з заходів по українізації державного апарату та їх ефективності. Це був важливий напрямок реформаторської діяльності Гетьмана, а також нейтралізації антидержавних настроїв серед чиновників і наближення урядовців до української більшості. За сім із половиною місяців існування Гетьманської Держави в цьому напрямку було проведено значну роботу. Курс на українізацію адміністративного апарату наштовхнувся на спротив частини чиновників, що не володіли і не бажали володіти українською мовою. Вони активно саботували українізацію. Так, 30 липня 1918 р. з Канцелярії Гетьмана губернському старості Катеринославщини прийшов документ, в якому говорилося про необхідність зробити "розпорядження, щоб все листування, яке стосується пана Гетьмана і інших інституцій друкувалася Державною мовою"²⁹. Згадуваний уже Катеринославський губернський староста генерал М. Черніков усупереч офіційному курсу Києва розіслав до повітових старост таємного обіжника, у якому пропонував проводити з ним урядове листування російською мовою³⁰. Подібне ставлення до української мови демонстрував і Головноуповноважений Українського уряду на всіх українських землях, де перебувала австрійська армія – Гербель³¹. Урядовець, на відміну від свого попередника С. Комірного, не володів українською мовою, а спілкувалися виключно російською, навіть з представниками окупаційної влади. Олександрівська газета "Січ" повідомляла про спробу представників українських національних партій звернутися до нього з проханням вести діловодство та видавати розпорядження українською мовою. Але українцям було відмовлено³².

Завдяки цілеспрямованій державній політиці українізації вживати державну мову ставало дедалі престижніше. Володіння українською мовою в умовах формування державного апарату й гострого дефіциту кадрів, особливо на місцях, давало шанси здобути гарну посаду. Це відкривало широкі можливості для інтеграції в державні структури представникам національної інтелігенції. Тодішні газети рясніли оголошеннями, у яких державні установи, комерційні підприємства, громадські організації запрошували до співпраці тих, хто володів державною мовою³³.

В урядових колах розуміли, що лише наказами ефективно здійснити українізацію неможливо. Тому була організовувана значна кількість курсів, де службовці могли б оволодіти державною мовою. В кінці травня 1918 р. в Олександрівську за сприяння міської учительської спілки та товариства "Просвіта" розпочали роботу місячні курси української мови для "урядовців різних інституцій і усіх бажаючих. Першу групу слухачів складали урядовці Державної Скарбниці". 25 червня відкрилися курси української мови для працівників Олександрівської урядової контори³⁴. Подібні курси працювали у всіх південноукраїнських містах.

Важливим напрямком роботи гетьманської влади були заходи щодо дерусифікації освіти. Вони мали велике значення тому, що українська мова не знаходила тоді визнання серед неукраїнського населення, особливо на Півдні. Незаперечний вплив на розгортання українізації мало рішення Центральної Ради в березні 1918 р. про надання українській мові статусу державної. Згідно з наказом Міністерства народної освіти в усіх школах запроваджувалось викладання українською мовою. Для забезпечення виконання цього розпорядження в Катеринославі, Одесі та інших містах Міністерство освіти заздалегідь почало організовувати літні (1918 р.) курси для підготовки вчителів³⁵. Незважаючи на зміну влади, вони почали працювати. В Херсоні курси українознавства для вчителів початкових шкіл відкрилися в кінці червня 1918 р. за сприяння губерніального земства³⁶. В Мелітополі "українські вчительські курси" відкрилися в 20-х числах липня³⁷. В Олександрівську курси для вчителів розпочали свою роботу 20 червня. На курси приїхало 195 вчителів з Олександрівського повіту, 46 вчителів з міст та 28 вільних слухачів³⁸. Відкриття курсів відбулося урочисто за участю міської громадськості. В місцевій газеті "Січ" була надрукована замітка "На рідну стежку". По суті це були враження вчителя, який тільки-но закінчив курси. Порівнюючи з попередніми курсами в 1917 р., він зазначив: «Особливо помітно те, що тепер я не чув од курсантів того хижацького сичання проти української мови і проти української ідеї взагалі, що досить часто траплялося мені чути од курсантів в минулому році. Дуже приємно дивитись з якою увагою більшість вчительства ставиться до вивчення української мови та історії. В той час як в минулому році я майже ні у кого з курсантів не бачив ні жодного підручника по якому-небудь предмету українознавства, нині у більшої частини слухачів можна бачити українські словники, граматики й книги українською мовою українських авторів. Багато курсантів личать своїм обов’язком мати "Історію України-Руси" М. Грушевського. Ще з більшою приємністю можна зазначити той факт, що більшість учительства розмовляє українською мовою, або по меншій мірі бажає спілкуватися нею. І мушу сказати розмовляють дуже добре³⁹».

Важливе значення в становленні національної школи мав прийнятий Радою Міністрів 1 серпня 1918 р. закон про обов’язкове навчання українській мові та літературі, а також історії та географії України в усіх середніх школах починаючи з 1918/19 навчального року. Текст документу було опубліковано в місцевій пресі⁴⁰.

Урядом Української Держави була розпочата перебудова професійно-технічної освіти. Певних здобутків уряд досяг в українізації вищої школи. У серпні 1918 р. Міністерство освіти ухвалило рішення про відкриття в Новоросійському університеті (Одеса), як і в університетах Києва і Харкова українських кафедр: української мови, літератури, історії та права⁴¹. Однак місцева українська громадськість ставила це питання ще раніше. На 5 червня 1918 р. планувалось засідання виконавчого комітету української Одеської ради за участю професури, представників Одеського українського наукового товариства, української студентської громади, українок-слухачок вищих жіночих курсів для вирішення питання про відкриття при Новоросійському університеті кафедр українознавства⁴².

У період Гетьманату в південноукраїнському регіоні була відкрита низка нових українських середніх шкіл та гімназій. Вони фінансувалися на кошти селян, земств, "Просвіт" і приватних осіб. Восени 1918 р. дві приватні гімназії було відкрито в Одесі. Восени 1918 р. відбулось урочисте відкриття української гімназії в с. Федорівці на Херсонщині⁴³. Стараннями "Просвіт" розпочали роботу нові українські гімназії у м. Новий Буг на Херсонщині та с. Веселі Терни на Катеринославщині⁴⁴. "Просвіта" с. Іванівка Олександрівського повіту на Катеринославщині, що нараховувала понад 80 членів утримувала українську школу для дітей 1 класу⁴⁵. Це далеко не весь перелік українських навчальних закладів, що працювали у південноукраїнському регіоні.

Однак політика українізації освіти зустріла протидію деяких груп населення, перш за все політично заангажованих росіян. За спогадами П. Скоропадського, "українці хотіли всі до останньої гімназії українізувати, …росіяни робили все, що могли, для того, щоб рівно нічого українці не отримали"⁴⁶.

В нових умовах підвищився попит на українську книгу. Незважаючи на всі перешкоди, українське друковане слово швидко знаходило тисячі нових прихильників в містах і селах регіону. До місцевих бібліотек і книгарень надходили книги і з Західної України, які були втричі, а то і вчетверо дешевші й розходилися дуже швидко.

Важливо, що престиж української мови швидко зростав поза владними коридорами, на вулиці. У цьому плані цікаві результати анкетного опитування, проведеного в червні 1918 р. Катеринославською губернською управою. На запитання анкети: «Якою мовою краще і зрозуміліше видавати земську газету "Народне життя"?» – були одержані такі відповіді: за видання виключно рідною українською мовою висловились 1079 читачів і 44 від громадських установ; за видання й українською, і російською мовами – 4 читачі; а виключно російською мовою – тільки 3 особи⁴⁷.

За доби Гетьманату зі зростанням попиту на українські книжки виникла необхідність створення розгалуженої мережі бібліотек і книгозбірень. До цієї роботи також включились кооперативні об’єднання, "Просвіти" та інші громадські організації. Олександрівська міська "Просвіта", наприклад, утримувала бібліотеку, читальню та кіоск, де можна було придбати українські книжки⁴⁸. 10 травня 1918 р. відбулися збори товариства "Українська книжка" в Одесі. Ця організація поставила собі за мету "відкрити українську книгарню і видавати українські книжки". За два тижні до неї вступило 100 членів, а у касі товариства було вже 2000 крб.⁴⁹. Влітку – восени 1918 р. на Катеринославщині розпочала роботу низка нових бібліотек⁵⁰.

На Півдні України регулярно відбувались українські культурні заходи, підготовлені як громадськими організаціями, так і місцевими осередками політичних партій. За сприяння Української партії соціалістів-самостійників у Одесі 8 червня відбулися українська вистава та концерт⁵¹. У міському саду Олександрівська влітку 1918 р. часто проходили українські гуляння. Про одне з них Г. Гордієнко згадував: "Показували все, що мали українського. Були дівчата і хлопці в українських національних убраннях, продавали українські книжечки, музика грала українські речі. При вході до парку головну алею перегородили лісою з перелазом! Багатьом цей жарт подобався, і вони перелазили через той перелаз…"⁵². При херсонській "Просвіті" працював власний театр і хор із 30 чоловік. Проводилася робота із заснування українського музею⁵³. У Феодосійському повіті плідно працювала українська культурно-просвітня організація "Українська Хата"⁵⁴. Подібних прикладів можна навести багато⁵⁵.

Особливої уваги заслуговує культурно-просвітницька діяльність на Півдні розквартированих тут після Кримського походу українських військових частин – Українських січових стрільців (усусів), якими командував ерцгерцог Вільгельм Габсбург⁵⁶, та Запорізького корпусу Армії УНР у складі 2-го Запорізького піхотного полку на чолі з полковником П. Болбочаном та Запорізького полку кінних гайдамаків ім. К. Гордієнка на чолі з полковником В. Петрівим.

І на Мелітопольщині, і в Олександрівську, і в Слов’янську, де перебував Запорізький корпус, освічені козаки і старшини вели активну просвітницьку роботу, встановлюючи зв’язки з місцевими "Просвітами", створюючи бібліотеки, організовуючи вистави з української класики, навчаючи грамоті місцевих селян. Значну культурно-просвітницьку діяльність на Півдні проводили також Українські січові стрільці, які мали дружні стосунки з козаками і старшинами Запорізького корпусу. Очевидці свідчили про значний вплив усусів на південноукраїнське населення. Стрілець М. Заклинський у своїх спогадах згадував про викладацьку діяльність січовиків на курсах українознавства для залізничників, роботу з упорядкування бібліотеки "Просвіти", співпрацю в українських газетах Олександрівська⁵⁷. Усуси співпрацювали з редакцією газети "Січ", якій надали щедру грошову допомогу. У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру⁵⁸. Навколишні села запрошували до себе Січових стрільців і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави⁵⁹.

На початку травня 1918 р. за участю Запорізького корпусу і Українських січових стрільців в Царициновому Куті було організоване грандіозне гайдамацько-селянське свято, на яке запросили гостей з навколишніх сіл і містечок. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні. Прибуток, який склав понад 5 000 крб., було передано в розпорядження Царицино-Кутської "Просвіти"⁶⁰.

20 травня 1918 р. в міському саду Олександрівська було організоване прощальне свято, на якому були присутні П. Болбочан та В. Габсбург. Ця подія знайшла відображення на сторінках місцевої преси: "Дружня розмова велася до пізньої ночі. Грали дві оркестри, козацький і оркестр Січовиків. Майже всі музичні композиції були основані на народних мотивах. Компонував їх переважно симпатичний капельник – січовик д. Гайворонський. Козацький оркестр своїм виконанням і репертуаром залишив також гарні враження у слухачів. Архикнязь говорив весь час по українськи"⁶¹.

10 червня 1918 р. корпус УСС було перекинуто в район Єлисаветграда. Тут також продовжилась наполеглива культурно-освітня праця, насамперед у середовищі українського селянства. Вдова І. Карпенка-Карого С. Тобілевич так описала цю подвижницьку роботу: "Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них всю околицю…"⁶².

Таким чином, поява, перебування та патріотична діяльність Українських січових стрільців і Запорізького корпусу на Півдні України сприяли піднесенню їхньої популярності серед населення регіону, поширенню української національної свідомості в краї.

В цілому, є достатньо підстав стверджувати, що в умовах Гетьманату в освітньо-культурній сфері Південної України відбулись істотні позитивні зрушення. Відносна стабілізація економіки і банківської справи дозволили уряду Української Держави поліпшити фінансування культурної галузі, реалізувати ряд проектів, що були розроблені ще в період Центральної Ради. Це дало О. Субтельному підставу для висновку, що "за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції"⁶³. Ця обставина стала потужним стимулом націотворчих процесів.