4.5. Проблема кордонів з рсфрр і Румунією

Сприятливі умови для внутрішньої консолідації різних регіонів України, зокрема південноукраїнського, у єдине державне ціле покликана була створити зовнішня політика Української Держави⁹³.

За Гетьмана Південь став міжнародно-визнаною (зокрема Німеччиною, її союзниками, Радянською Росією та іншими державами, що підтримували стосунки з Гетьманом Скоропадським) складовою частиною Української Держави. Але ряд питань, пов’язаних з кордонами із сусідніми державами, не було урегульовано.

Почнемо з Південного Сходу України, зокрема Донбасу. Ця територія попала під контроль військ Центральної Ради та її союзників у квітні 1918 р. Цим самим був поставлений хрест на Донецько-Криворізькій республіці, створеній більшовиками, головним чином, для нейтралізації тут українських впливів. Згідно зі статтею 6 Брестського миру Україна визнавалась Російською Федерацією в межах 9 губерній (без Криму), у тому числі тих регіонів, які більшовики в 1917 р. відмовлялись визнавати українськими – Катеринославської (з Донбасом) та Харківської губерній. Відповідно до цієї статті уряд Радянської Росії зобов’язувався вивести з території України свої війська, визнати Українську Народну Республіку й розпочати переговори з нею про підписання мирного договору й установлення державних кордонів. Незважаючи на вимушений характер цього визнання і, як побачимо далі, небажання Росії виконувати його на практиці, воно мало важливий вплив на подальший хід подій: по суті, було покладено початок ревізії більшовиками свого власного ставлення до Півдня як частини російського національно-територіального простору – Новоросії.

Українсько-російські переговори розпочалися 23 травня 1918 р. у Києві. Російську делегацію представляли Х. Раковський і Д. Мануїльський, а українську – Генеральний суддя Української Держави С. Шелухін.

Якщо українська делегація поставилась до переговорів з усією відповідальністю, прагнучи до визнання Росією незалежного статусу України в її етнографічних межах, то для російської сторони вони, як зазначалося вище, були вимушеним заходом, до якого її зобов’язував Брестський мир. Подальші події засвідчили, що Радянська Росія не відмовилась від намірів повернути під свій контроль Україну, у тому числі південний регіон.

Але ті питання, у вирішенні яких російська делегація була зацікавлена, швидко доходили свого логічного завершення. Так було з договором про перемир’я, обговорення тексту якого сторони розпочали наприкінці травня. Після проведеної комісіями роботи та детального обговорення й узгодження по пунктах умов перемир’я на закритому пленарному засіданні 12 червня 1918 р. було укладено прелімінарний мирний договір, в якому зазначалося, що на час ведення переговорів боєві дії припиняються. Це означало, що радянська делегація (хоча й тимчасово, на час переговорів) визнала юрисдикцію Української Держави над усім Півднем України, у т. ч. Донбасом.

Лише після цього сторони перейшли до обговорення питання про кордони. Фактично всі наступні пленарні засідання мирної конференції зводились до гострих дискусій з цієї проблеми. Підґрунтям позиції української делегації при визначені кордонів був етнографічний принцип з урахуванням у деяких спірних випадках політичних, географічних і економічних аспектів. Щодо радянської сторони, то вона вважала, що така позиція ігнорує принцип самовизначення, і зажадала, щоб питання встановлення кордонів вирішувалось згідно з волею населення, якою, як показувала тодішня практика, більшовики відверто маніпулювали, уміло використовуючи демагогічні прийоми і відкрите насильство.

Переговори повільно, з перервами продовжувалися. Російська сторона не підтримала лінію кордону, запропоновану українськими делегатами. Великі суперечки точилися навколо всіх ділянок російсько-українського кордону, зокрема Донбасу та ряду інших територій Південного Сходу України. За проектом, запропонованим російською стороною, від України відрізалися економічно важливі території басейну, де знаходилося майже 85% покладів вугілля і весь антрацит. Це позбавило б Україну частини її території та майже всієї паливної бази.

Гострі дискусії точились і поза пленарними засіданнями, у політичній комісії. Українська сторона для обґрунтування своєї позиції була змушена звернутись до історії. 11 липня 1918 р. на спільних засіданнях політичної комісії були заслухані доповіді провідних українських експертів, у тому числі й професора Д. Багалія. Він присвятив свою доповідь аналізу українського характеру південноукраїнських земель. Звертаючись до представників російської делегації, Д. Багалій заявив: "Ось основний висновок, до якого дійшли ми, історики, однаково українські і російські – весь так званий Новоросійський край – це єсть старе гніздо запорожців і був заселений первісно виключно запорожцями. Такий приклад, як Слов’яно-Сербський повіт, є ніщо інше як місцевість, заселена чужим елементом – сербським за часів Єлизавети Петрівни: і треба сказати, що цей елемент цілком українізувався, його нема зовсім, вони всі обернулися в українців...."⁹⁴.

Однак представники російської делегації стояли на своєму. Висловлюючи незгоду з українським проектом, вони зазначили, що він у багатьох пунктах є експансивним щодо Росії. На початку жовтня 1918 р. українська делегація запропонувала повернутися до вирішення питання про встановлення українсько-російських кордонів у дещо зміненому варіанті. Українська сторона відмовлялась від претензій на ряд територій на Півночі, включаючи населену українцями частину Курщини й Орловщини. Щодо південно-східних територій, у т.ч. Донбасу, то з цього питання позиція України не змінилася. У ноті української делегації від 3 жовтня 1918 р. висловлювалось сподівання, що російська делегація врахує інтереси Української Держави та визнає запропоновані українською стороною кордони. Однак російські представники остаточної відповіді не дали і, посилаючись на необхідність одержання інструкцій із Москви, попросили на деякий час перервати мирні переговори. Фактично відтоді їх було припинено остаточно.

Таким чином, українсько-російські договори 1918 р. не закінчились підписанням мирного договору і встановленням кордону між двома державами. Дипломатія, як відомо, – мистецтво можливого. Українська сторона не мала за своєю спиною сил, здатних примусити більшовиків погодитися на мир. Як зазначалося вище, німецький уряд не став відкрито і недвозначно на бік України. Д. Дорошенко, перебуваючи на посаді міністра закордонних справ, у листі до В. Липинського від 23 липня 1918 р. писав, що політика німців хиталася між українською та російською орієнтаціями. І через те український уряд не міг дійти порозуміння з більшовиками у справі кордонів⁹⁵.

Однак назвати переговори безрезультатними не можна. Населення України, у тому числі жителі південноукраїнського регіону, стали свідками гострої дискусії між представниками РСФРР і Української Держави з приводу державної приналежності Півдня України. Прості й переконливі аргументи української делегації, які ґрунтувались на етнографічному факторі та розумінні того, що цей регіон органічно пов’язаний з Україною і більшість його населення була представлена саме українцями, численні виступи експертів, про які писали газети, ставали відомими широкій громадськості – як українцям, так і росіянам, євреям, етнічним німцям, представникам інших народностей регіону. Вони спричиняли певні зрушення в їхній свідомості, сприяли подоланню міфів і стереотипів імперського минулого. Зокрема все більше жителів Півдня переставали сприймати свій край частиною російського національно-територіального масиву – Новоросією і доходили висновку, що це, хоч і своєрідна, але все-таки невід’ємна частина української території.

За лаштунками подій відбувалась і певна еволюція поглядів радянського керівництва Росії щодо України, зокрема її Півдня. Розмах національно-визвольного руху в регіоні поступово схилив більшовицьке керівництво до висновку, що Україну слід сприймати в її етнографічних межах, принаймні, у тих, що були визначені в ІІІ Універсалі Центральної Ради.

Другим сектором Півдня, де стикались інтереси України із сусідами, була Бессарабія. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом не включила Бессарабську губернію до складу УНР. Підстави для включення були, адже на її території здавна, крім молдаван, проживали українці (здебільшого на півдні і півночі краю) і представники інших національностей. Але вважалося, що доля населених українцями територій буде визначена в результаті вільного волевиявлення населення.

Після Лютневої революції в Бессарабії розгорнувся національно-визвольний рух, який призвів у грудні 1917 р. до проголошення Молдавською Крайовою Радою – органом парламентського типу під назвою "Сфатул Церій" – Бессарабії Молдавською Народною Республікою. Центральна Рада вітала утворення МНР, хоча і пам’ятала про Придунайські землі, Лівобережжя Дністра і Хотинщину – землі Бессарабії, що етнографічно тяжіли до України. Керівництва УНР і МНР вирішили відкласти вирішення питання про територіальні претензії до Установчих зборів⁹⁶.

Але населення зазначених районів, побоюючись непевної політичної перспективи, було не в захваті від створення МНР. Так надзвичайні Акерманські повітові земські збори 16 січня 1918 р. ухвалили "приєднатися до Української Республіки в тому вигляді, як вона визначиться Українськими Установчими зборами". Аналогічні рішення протягом грудня 1917 – січня 1918 рр. на підставі "приговорів" сільських громад були прийняті також земськими зборами інших повітів⁹⁷.

Ситуація різко змінилася після того, як у січні 1918 р. на Півдні з’явились радянські війська і перед Бессарабією постала перспектива більшовизації. Не маючи суттєвої підтримки на місцях, молдавський уряд був змушений шукати військової підтримки ззовні. Найприйнятнішим кандидатом на роль рятувальника й "покровителя" МНР була Українська Народна Республіка. На початку грудня 1917 р. молдавський уряд відрядив делегації, що мали на меті добитися військової допомоги в боротьбі з більшовиками. Але делегації повернулися до Кишинева ні з чим. В. Матвієнко, який присвятив цим аспектам свою статтю, не знайшов жодних документальних свідчень реакції Центральної Ради чи Генерального Секретаріату на звернення уряду МНР по військову допомогу⁹⁸.

Прагнучи не допустити більшовизації регіону, "Сфатул Церій" більшістю голосів прийняв рішення запросити румунську армію для забезпечення порядку в Бессарабії. Румунія, що давно претендувала на землі Бессарабії, охоче скористалася цим "запрошенням"⁹⁹. Окупація Бессарабії відбулась за згодою Німеччини. У відповідь на це Голова Ради Народних Міністрів УНР і міністр закордонних справ В. Голубович надіслав ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії.

Центральна Рада після повернення на початку березня 1918 р. до Києва, знову заявила про своє право на українські території Бессарабії. Свої вимоги вона обґрунтовувала, поклавши в основу історичні факти й етнографічний принцип.

Однак демарші української сторони не вплинули на прорумунськи налаштовану більшість "Сфатул Церій". Під час голосування з питання про приєднання Бессарабії до Румунії на початку квітня 1918 р. за приєднання віддали голоси 86 осіб, утрималось – 36, проти виступили 3¹⁰⁰. У "Відомостях Крайового органу Бессарабії Сфатул Церій" публікувалися передовиці в яких зазначалося, що населення Бессарабії нарешті позбавилося від «тих жахів, що розтерзують нещасне населення Росії, шовіністично-реакційного духу, яким насичена атмосфера "вільної України", від ганьби єврейських погромів, що то і діло спалахують на Україні, …й зараз щасливо насолоджується спокоєм під захистом закону…»¹⁰¹. Ця відверта фальсифікація свідчила, що румунська сторона не має ніяких намірів вести конструктивний діалог з УНР і йти назустріч побажанням українців Бессарабії.

Населення південноукраїнського регіону було добре обізнано про долю українців, які проживали у Бессарабії й з співчуттям ставилося до них. На сторінках газети "Січ" у травні 1918 р. було опубліковано замітку про переслідування українців в Бессарабії. В газеті зазначається: "Обов’язок України вимагає рішучих кроків щодо визволення Бессарабії. Треба робити зараз поки ще бессарабське питання не загубило нації"¹⁰².

Уряд П. Скоропадського з перших днів свого існування також намагався вирішити "бессарабське питання". Гетьман призначив повітових старост до деяких повітів Бессарабії, але вони, як і інші українські урядовці, не були допущені румунами¹⁰³.

Не зумівши досягти дипломатичним шляхом згоди румунської сторони на перегляд "бессарабського питання", уряд П. Скоропадського перейшов до економічних санкцій. Однак "митна війна", оголошена Румунії, тривала не довго. На початку вересня до Києва прибула румунська місія, що мала на меті заключити з Україною торгівельну угоду. Питання про Бессарабію було вирішено перенести на майбутнє і зробити його частиною післявоєнного влаштування кордонів. Взаємовигідний договір між Українською Державою і Румунією був підписаний 26 жовтня¹⁰⁴. Однак впровадити у життя його не вдалося, бо перестала існувати Українська Держава. 10 грудня 1918 р. румунський король ліквідував "Сфатул Церій", а Бессарабію оголосив провінцією Румунії.

Таким чином, і на Південному Сході, у Донбасі, і на Південному Заході, у Бессарабії, сусідні держави – Радянська Росія і Румунія – не визнавали український характер регіону. Але ставити на одну площину українсько-румунські й українсько-російські стосунки в 1918 р. немає підстав. Радянська Росія, по суті, відмовлялась визнати незалежність України і претендувала на всю її територію, тоді як Румунія сприймала Українську Державу як цілком незалежну й обмежувала свої претензії Бессарабією.

*

* *

Отже, за відносно короткий період Гетьманату Скоропадського відбулося істотне поглиблення інтеграції Півдня в Українську Державу. Історичним фактом стала політична переорієнтація південноукраїнського регіону на столицю України – Київ. З офіційних документів і масової свідомості починає зникати стара назва південноукраїнського регіону "Новоросія", що закріпилася за Півднем ще з часів Катерини ІІ. Місцеве населення незалежно від політичних поглядів і національно-культурних орієнтацій усе більше усвідомлювало, що територія трьох губерній – Херсонської, Катеринославської та Таврійської – є невід’ємною складовою частиною національно-територіального простору України. У "Листах до братів-хліборобів" В. Липинський зазначав, що "…все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всіма мешканцями України, будує Україну, і руйнує її все, що її роз’єднує. Наприклад, …розвиток спільного всім почуття спільної території… сприяє нашому виліченню з хвороби недержавності"¹⁰⁵.

Важливу роль у закріпленні Півдня України як невід’ємної частини України відіграла зовнішня політика Гетьмана, спрямована на послідовний захист національних інтересів України. У зовнішній політиці національний характер режиму Скоропадського виявився особливо рельєфно. Не викликає сумніву і соборницький напрямок його курсу. Міжнародна спільнота, принаймні держави німецько-австрійського блоку, і ті нейтральні країни, що схилялися до визнання Української Держави, сприймали її в сукупності всіх історичних регіонів, у тому числі південноукраїнського.

Але українські дипломати не могли б нічого зробити, якщо б не спирались на життєві реалії. Вони виходили з того зрозумілого, базованого на даних наукового аналізу факту, що більшість населення південноукраїнських губерній становлять українці. У тих випадках, коли Україна претендувала на територію Криму, вона була впевнена, що має на це більше прав, ніж будь-яка інша держава (Росія чи Туреччина), чи навіть кримськотатарська національна меншина півострова, якій українським урядом пропонувалась територіальна автономія.

Умови Гетьманату П. Скоропадського, незалежно від намірів керівників режиму, сприяли розширенню етно-соціальної бази націотворення в Україні. По-перше, в умовах опозиції відбувалося зближення соціалістичних і національно-ліберальних сил українського суспільства, що втілилося у створенні спочатку Українського національно-державного, а потім – Українського національного союзів. Фактично, склався український національний фронт – політичний промотор інтенсифікації націотворчих процесів.

По-друге, для долі України, зокрема її південного регіону, особливо важливим було те, що Українська Держава залучила до співпраці й ті досить впливові і численні групи населення, які були далекі від українства. Вони були змушені працювати в ім’я розбудови Української Держави й у багатьох випадках робили це цілком щиро і продуктивно. Певним чином на їхній настрій впливали зовнішні обставини: у Росії палахкотіла громадянська війна, а заможні верстви там стали об’єктом "червоного терору". На цьому тлі Україна була оазою спокою і порядку. Досить поширеною та логічно вмотивованою є думка про те, що Гетьманат прищепив значній частині русифікованої еліти України ідею національної державності та залучив її до реалізації цієї ідеї. Свого часу про це писав В. Липинський, у новітній історіографії цей погляд вперше сформулював у популярній "Історії України" О. Субтельний, а тепер повторюють багато авторів. У результаті українська національна ідея вийшла за межі вузького кола національної інтелігенції – у ширші, економічно надійніші верстви "хліборобів", тобто в середовище заможного селянства і поміщиків. За переконанням В. Липинського, якщо б історія відвела Скоропадському більше часу, він зміг би захопити ідеєю української державності і значно ширше коло селянства, поміщиків, представників торговельно-промислових кіл і вирвати їх з-під монополії "ідеологічної секти", як він називав національну інтелігенцію¹⁰⁶. По суті, зазначає Я. Грицак, в умовах режиму П. Скоропадського була здійснена спроба впровадити концепцію української нації, яка ґрунтувалась не на етнокультурній ідентичності, а на лояльності до Української Держави (громадянсько-територіальна модель), причому ця держава розумілась у широкому територіальному, а не у вузькому етнічному значенні¹⁰⁷. У рамках цієї держави почали формуватись умови для узгодження громадянсько-територіальних і національно-культурних ідентичностей. Особливо важливим це було для Півдня України з його розвинутими регіональними тенденціями, які ще недавно набували характеру антиукраїнського сепаратизму.

У загальному підсумку все це означало, що у складних і суперечливих умовах 1918 р. продовжувався процес формування модерної української нації.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте особливості гетьманського режиму П. Скоропадського на Півдні України.

2. Наскільки широко процеси українізації державного апарату охопили південноукраїнський регіон?

3. Проаналізуйте основні досягнення в сфері розвитку української культури у південноукраїнському регіоні за Гетьманату П. Скоропадського.

4. Охарактеризуйте патріотичну діяльність Українських січових стрільців і Запорізького корпусу в південноукраїнському регіоні. Яке значення вона мала для поширення української національної свідомості в краї?

5. Наскільки сильною та впливовою була опозиція гетьманському режиму на Півдні України? Якими політичними силами вона була представлена та які плани щодо майбутнього регіону мала?

6. Охарактеризуйте особливості національного руху кримських татар і німецькомовної меншини на Півдні України в умовах Гетьманату П. Скоропадського. Які причини, на Вашу думку, завадили створенню на Півдні України німецькомовного державного анклаву Крим–Таврія та самостійного Кримського ханства під протекторатом Німеччини і Туреччини?

7. Доведіть, що важливу роль у закріпленні Півдня України як невід’ємної частини України відіграв соборницький напрямок зовнішньої політики Гетьмана П. Скоропадського.

8. Охарактеризуйте націотворчі процеси на території Півдня України в умовах Гетьманату П. Скоропадського.

1 Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917–1920 рр. – Т. 2. – (Б. м.), 1921. (Фототипічний передрук для студій: Нью-Йорк, 1969). – С. 4.

2 Чумак В.М. Українізація у добу революції й визвольних змагань (1917–1920 рр.): формування концептуальних засад // Записки історичного факультету. Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова – Вип. 11. – Одеса, 2001. – С. 37.

3 Заклинський М. Січові Стрільці на Херсонщині // Історичний календар-альманах "Червоної Калини" на 1933 рік. – Річник ХІІ. – Львів, 1933. – С. 61.

4 Ренан Е. Що таке нація? // Націоналізм. Антологія. – К., 2000. – С. 119.

5 Одесские новости. – 1918. – 19 марта.

6 Державний архів Одеської області. – Ф. 16. – Оп. 94. – Спр. 98. – Арк. 18.

7 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 7 зв.

8 Вільне життя (Одеса). – 1918. – 2 червня.

9 Одесские новости. – 1918. – 6, 7 августа.

10 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т. ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К., 2002. – С. 62.

11 Там само. – С. 65.

12 Могилянский Н.М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.; Л., 1930. – С. 125–126.

13 Цит. за: Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917–1921 роках: Спомини і роздуми. – Торонто, 1971. – С. 145.

14 Дніпро (Херсон). – 1918. – 21(8) травня.

15 Вільне життя (Одеса). – 1918. – 8 червня, 30 липня; Одесский листок. – 1918. – 30 июля; Чумак В.М. Вказ. праця. – С. 38.

16 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 187.

17 Там само. – С.108.

18 Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К., 1996. – С. 129.

19 Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С. 125.

20 ЦДАВО України. – Ф. 1074. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 84 зв.–85.

21 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 173.

22 Приднепровский край (Екатеринослав). – 1918. – 14 (1) мая.

23 ЦДАВО України. – Ф. 1076. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 28–28 зв.; Там само. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 1007. – Арк. 2; Вперед (Екатеринослав). –1918. – 7 июня.

24 Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – С. 103.

25 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 173.

26 Там само. – С. 202.

27 Див. Турченко Г.Ф. Південний регіон у складі Української Держави П. Скоропадського // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія". Вип. 9 / Гол. ред. Ю.І. Терещенко. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2004. – С. 50–51.

28 Державний Вісник. – 1918. – № 1; Мусієнко В, Машевський О. Українізація органів державної влади в гетьманській державі Павла Скоропадського // Розбудова держави. – 1996. – № 2. – С. 38.

29 ЦДАВО України. – Ф. 4541. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 114.

30 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – (Б. м.), 1950 – Ч. І. – С. 54.

31 Діло (Львів). – 1918. – 9 червня (27 травня).

32 Січ (Олександрівськ). – 1918. –13 червня.

33 Див. напр.: Січ (Олександрівськ). – 1918. – 26 травня; Вільне життя (Одеса). – 1918. – 9 травня (26 квітня), 14 (1) травня, 16 (3) травня, 1 червня (19 травня).

34 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 4 червня, 2 липня.

35 Янковська О.В. Культурне життя в період визвольних змагань у контексті українізації (1917–1920 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 2002. – Вип. 6. – С. 164.

36 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 28 червня.

37 Наш степ (Мелітополь). – 1918. – 19 липня, 21 липня.

38 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 16 червня, 20 червня.

39 Там само. – 30 червня.

40Див., напр.: Вісник Олександрійського повітового земства. – 1918. – 26 серпня.

41 Нова Рада. – 1918. – 24 серпня.

42 Вільне життя (Одеса). – 1918. – 23 травня.

43 Губа П. Преса про освітньо-культурне відродження України в період Української Держави (1918 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр. – К., 2002. – С. 151.

44 ЦДАВО України. – Ф. 2581. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 1–3; Спр. 63. – Арк. 35–37.

45 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 31 травня.

46 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 / Національна Академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, Інститут східноєвропейських досліджень НАН України, Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського. – Київ; Філадельфія, 1995. – С. 231.

47 Вільне життя (Одеса). – 1918. – 28 (15) червня.

48 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 26 червня, 2 липня.

49 Вільне життя (Одеса). – 1918. – 14 (1) травня; Дніпро (Херсон). – 1918. – 21 (8) травня.

50 ЦДАВО України. – Ф. 2201. – Оп. 2. – Спр. 600. – Арк. 3–5.

51 Вільне життя (Одеса). – 1918. – 2 червня (20 травня).

52 Гордієнко Г. Під щитом Марса: Спогади. – Філадельфія, 1976. – Т. 1. – С. 154.

53 Вільне життя (Одеса). – 1918. – 16 (3) липня.

54 Наш степ (Мелітополь). – 1918. – 28 червня.

55 Див. напр.: Січ (Олександрівськ). – 1918. – 31 травня, 2 липня, 12 липня; Дніпро (Херсон). – 1917. – 21 (8) травня, 28 (15) травня.

56 Габсбург В. Мемуари Вільгельма Габсбурга, Полковника УСС // Терещенко Ю.І., Осташко Т.С. Український патріот з династії Габсбургів. – К., 1999. – С. 84.

57 Заклинський М. Вказ. праця. – С. 64.

58 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 24 травня.

59 Щуровський В. Українські Січові Стрільці на Запоріжу // Альманах "Червоної Калини". – Річник VIII. – Львів, 1929. – С. 42.

60 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 23 червня.

61 Там само. – 24 травня.

62 Цит. за: Терещенко Ю.І., Осташко Т.С. Вказ. праця. – С. 21.

63 Субтельный О. Украина: история. – К., 1994. – С. 453.

64 Дніпро (Херсон). – 1918. – 28 травня.

65 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 9 травня, 24 травня.

66 Див.: Работы Первого Областного Съезда представителей земств и городов Юга Украины 19–22 июня 1918 года в Одессе. – Одесса, 1918. – С. 99.

67 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 265.

68 Кононенко С. Україна і Росія. Соціально-економічні підстави української національної ідеї. 1917–1960. – Мюнхен, 1965. – С. 60.

69 Христюк П. Вказ. праця.– Т. 3. – С. 63, 64.

70 Матеріали слідства у справі Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена // Терещенко Ю.І , Остапко Т.С. Вказ. праця. – С. 117–118.

71 Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. – К., 2002. – С. 547.

72 ЦДАВО України. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 40.

73 Там само. – Арк. 54.

74 Цит. за: Стопчак М.В. Причини та наслідки повстання проти гетьмана П. Скоропадського в оцінці української історіографії державницького напрямку // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. – Серія: Історія. Економіка. Філософія. – 2000. – Вип. 4. – С. 449.

75 Одесский листок. – 1918. – 15 мая.

76 Николаевский вестник. – 1918. – 9 мая.

77 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 265.

78 Див., напр.: Дніпро (Херсон). – 1918. – 15 травня.

79 Одесский листок. – 1918. – 15 мая.

80 Работы Первого Областного Съезда представителей земств и городов Юга Украины 19–22 июля 1918 года в Одессе.

81 Перепадя В.В. Українсько-німецькі відносини в 1914–1920 рр.: соціоісторичний аналіз. – Запоріжжя, 1999. – С. 124.

82 Eisfeld A. Die Russland-Deutschen. Studienbuchreihe der Stiftung Ostdeutscher Kulturrat. – S. 90.

83 Немцы России: Энциклопедия / Редкол.: В. Карев (пред. редкол.) и др. – М., 1999. – Т. 1: А–И. – С. 362.

84 Перепадя В.В. Вказ. праця. – С. 125.

85 Дорошенко Д. Вказ. праця.– С. 147.

86 ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 186. – Арк. 38.

87 Машинописна копія цього листа, представлена кримським дослідником Вольфсоном зберігається в Російському державному архіві соціально-політичної історії (м. Москва). (далі – РДАСПІ). – Ф. 71. – Оп. 35. – Спр. 993. – Арк. 56–57.

88 Деникин А.И. Очерки русской смуты. – М., 1991. – С. 135.

89 РДАСПІ. – Ф. 71. – Оп. 35. – Спр. 957. – Арк. 46.

90 Перепадя В.В. Вказ. праця. – С. 112.

91 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1994. – С. 34.

92 РДАСПІ. – Ф. 71. – Оп. 35. – Спр. 956. – Арк. 102.

93 Міжнародні аспекти інтеграції території південних губерній до складу України висвітлено в нашій статті: Турченко Г.Ф. Міжнародні аспекти інтеграції території Південних губерній до складу України в 1918 р. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2004. – Вип. ХVІІІ. – С. 123–141.

94 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 118.

95 Дорошенко Д. Листи до В’ячеслава Липинського. – Філадельфія, 1973. – С. 5.

96 Одесский листок. – 1917. – 4 декабря.

97 ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 123. – Арк. 53 зв., Матвієнко В. Скориставшись нерішучістю Києва. Бессарабське питання у зовнішній політиці Української Народної Республіки // Політика і час. – 2002. – № 7. – С. 77.

98 Матвієнко В. Вказ. праця. – С. 78.

99 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Вказ. праця. – С. 36; Кройтор В. Бессарабська проблема в українсько-румунських політичних відносинах 1917–1918 рр. // Історія в школі. – 2001. – № 1 – С. 5.

100 Нова Рада. – 1918. – 13 квітня.

101 Сфатул Цэрій. Известия Верховного Краевого органа Бессарабии. – 1918. – 4 апреля; 18 апреля.

102 Січ (Олександрівськ). – 1918. – 21 травня.

103 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т. ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. – С. 65.

104 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920). – Мюнхен, 1969. – С. 299–300.

105 Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. – К.; Філадельфія, 1995. – С. 419.

106 Субтельный О. Указ. соч. – С. 455.

107 Грицак Я. Вказ. праця. – С. 129.

203