4.4. Німецькомовна національна меншина Півдня і кримськотатарський національний рух у 1918 р.

Ситуація на Півдні України в 1918 р. ускладнювалася позицією національних меншин, які після Російської революції пробудилися до активного політичного життя. Поява в Україні військ Четверного союзу активізувала визвольний рух деяких з них, зокрема, місцевої німецькомовної групи і кримських татар, породжуючи в їхньому середовищі проекти створення в регіоні власних національно-державних утворень. Південноукраїнський регіон в 1918 р. опинився на перетині геополітичних інтересів сусідів України – Радянської Росії, Німеччини та її союзників, зокрема Туреччини. Кожна із цих держав розглядала Південь через призму своїх інтересів і прагнула у тій чи іншій формі закріпитися тут. Усі вони прагнули знайти для себе на Півдні опору в політичних і національних групах регіону, які активно заявили про себе після Російської революції 1917 р.

Як і інші національні групи, німецькомовна етнічна спільнота вже навесні 1917 р. активно включилась у процес громадської самоорганізації та політичної структуризації. Про розвиток цього процесу в умовах Центральної Ради йшла мова в попередньому розділі. Зазначалось, зокрема, що в національному русі німецькомовної меншини сформувалось радикальне крило, яке намагалось утворити на Півдні власну державу під протекторатом Німеччини – колонію Крим-Таврія. Цей план був пов’язаний з особою пастора І. Вінклера.

Діяльність пастора активізувалася після приходу до влади П. Скоропадського. Агітація, яку розгорнув пастор Вінклер серед німців Півдня України, мала успіх. Німецькі колоністи вважали включення районів їх компактного розселення до своєї історичної батьківщини за вирішену справу і навіть відмовилися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді Гетьмана⁸¹. Своє майбутнє вони пов’язували або з рееміграцією до своєї історичної батьківщини – Німеччини, або зі створенням німецького державного анклаву в Україні.

Цей проект зустрів суперечливі оцінки серед німецьких урядовців і військових. Німецький посол у Києві дуже критично поставився до перспективи створення у Криму німецького протекторату, бо такий крок, без сумніву, підірвав би довіру Гетьмана до Німеччини і посилив би антинімецькі настрої в місцях компактного проживання колоністів і в Україні в цілому. Однак у керівництві Німеччини були й досить впливові діячі, що дотримувались протилежної точки зору. Але навіть радикальні прихильники плану Вінклера в німецькому керівництві не погоджувались прийняти його повністю.

В результаті проект створення колонії Крим-Таврія не знайшов підтримки серед вищого державного керівництва Німеччини. На скликаній при кайзері Раді 2 липня 1918 р. план І. Вінклера було відхилено. Не одержали колоністи і німецького громадянства⁸². Восени 1918 р. Вінклер емігрував до Канади, де пізніше покінчив життя самогубством⁸³.

Переходячи до аналізу причин краху проекту створення на Півдні України німецькомовного державного анклаву Крим-Таврія, слід перш за все відмовитися від думки, що вони були пов’язані виключно з поразкою Німецької імперії у війні. Є підстави стверджувати, що кайзерівське керівництво дійшло висновку, що спроба реалізувати цей проект небезпечна для інтересів Німеччини. При цьому німецькі верхи брали до увагу цілий комплекс міжнародних і внутрішньоукраїнських факторів.

Зокрема керівництво Рейху боялось, що створення на Півдні України державного анклаву, зорієнтованого на Німеччину, спровокує протистояння Рейху з Австро-Угорщиною (адже Південна Україна була визнана зоною її впливу)⁸⁴. Без сумніву реалізація цього проекту призвела б також до різкого погіршення відносин з Туреччиною, яка претендувала на Крим, підтримуючи там плани створення кримськотатарської держави. Втрачати двох союзників заради створення на Півдні України колонії Крим-Таврія з непевним майбутнім Німеччина не вважала доцільним.

Але, напевне, у Берліні добре розуміли також, що цей проект викличе вибух антинімецьких настроїв у середовищі місцевого українського населення й опір уряду Української Держави, яка Південь України, у т. ч. Крим, вважала невід’ємною частиною України. Інакше кажучи, німецьке керівництво змушене було враховувати також український етнічний характер Півдня. Український елемент на Півдні України домінував настільки переконливо, що робив дуже проблематичним створення тут інонаціонального державного утворення. А це, у свою чергу, є додатковим свідченням того, що українські впливи в регіоні в 1918 р. зміцнились і поглибились. І місцеве населення, і міжнародна спільнота (принаймні, держави німецько-австрійського блоку й ті нейтральні держави, що схилялися до визнання Української Держави) усе більше усвідомлювали, що територія трьох південних губерній – Херсонської, Катеринославської і Таврійської – є невід’ємною складовою частиною національно-територіального простору України.

Питання державної приналежності Криму після гетьманського перевороту також перетворилось на одне з ключових української політики.

Українська дипломатія зустрілась у Криму зі складним переплетенням впливів та інтересів сусідніх держав. Українська етнічна меншина Криму, хоча й мала низький рівень національної свідомості, все-таки прагнула до приєднання до Української Держави. Про німецьку меншину мова йшла вище. Корінне населення півострова – кримські татари, які становили відносну більшість жителів, – прагнуло до національного самовизначення, причому, як зазначалося вище, досить швидко еволюціонувало від вимог національно-культурної автономії до спроб побудови незалежної держави.

Уряд П. Скоропадського, що прийшов до влади наприкінці квітня 1918 р., з огляду на низку причин стратегічного, політичного, економічного характеру поставив собі за мету включити Крим до складу Української Держави. Кримський півострів був природним продовженням території України, і без нього Українська Держава була б відрізана від Чорного моря. На це звернув увагу німецького уряду в ноті від 10 травня 1918 р., направленій німецькому послу в Києві барону А. Мумму, Гетьман Скоропадський. "Особливе значення для відродження України полягає у справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, у володінні Кримом, – писав він. – ...Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною… Відбудова сильної в економічному відношенні, цілком незалежної Української Держави і для Німеччини є бажаною".

Отже вже з травня 1918 р. уряд П. Скоропадського намагався добитися входження Криму до складу Української Держави. Міністерство внутрішніх справ Української Держави навіть призначило до Криму повітових старост. 16 травня 1918 р. у МЗС відбулась спеціальна нарада з "кримського питання". Для підтримки проукраїнських настроїв у Криму МЗС Української Держави видавало кошти на підтримку трьох газет, які пропагували ідею приєднання Криму до України. Через канали МЗС субсидіювались українські громади в Криму, зокрема спеціально заснований "Комітет Степової України"⁸⁵.

Ідея приєднання Криму знаходила підтримку серед досить впливових категорій населення регіону. До Міністерства закордонних справ надходили телеграми подібного змісту: "Губернський з’їзд землевласників та хліборобів Таврії 12 червня 1918 р., ознайомившись з нотою уряду про включення Криму до складу Української Держави гаряче вітає цей крок уряду"⁸⁶.

А тим часом в Криму вирішувалося питання про владу. 10 травня 1918 р. німці дозволили скликання Курултаю, який 18 травня обрав прем’єром кримськотатарського уряду Д. Сейдамета. Цей уряд проіснував недовго. Його замінив уряд на чолі з вихідцем із литовських татар генералом С. Сулькевичем. До його складу ввійшли колишні урядовці царської Росії октябристсько-кадетської орієнтації, що і визначило політику нового кримського уряду. Українська меншина в уряді не була представлена. Єдиним кримським татарином, якого включили до початкового складу уряду і який справляв досить сильний вплив на С. Сулькевича, був міністр закордонних справ Д. Сейдамет.

Уряд С. Сулькевича відновив на півострові дію всіх законів Російської імперії. Щодо Української Держави всі кримські владні угрупування займали яскраво виражену недоброзичливу позицію. Одним із перших розпоряджень Сулькевича була заборона вступати в будь-які відносини з українським урядом, "а в разі отримання вимог від уряду України, такі не виконувати".

Спроби Української Держави дипломатичними засобами вирішити питання Криму не мали істотного успіху. Політичний орієнтир уряду Сулькевича визначався чітко. 21 липня 1918 р. Д. Сейдамет, А. Хільмі й А. Сабрі ( Айвазов) надіслали від імені Головної Директорії Татарської національної ради листа "Високому Німецькому Уряду", у якому виклали своє бачення майбутнього півострова: "Перетворення Криму в незалежне нейтральне ханство, спираючись на німецьку і турецьку політику; досягнення визнання незалежного кримського ханства Німеччиною та її союзниками і в нейтральних країнах до укладення загального миру…"⁸⁷. Текст цього листа був відомий в політичних колах Криму і Росії вже в 1918 р. Його було опубліковано також в "Очерках русской смуты" А. Денікіна⁸⁸.

Однак у самому Курултаю не всі сили підтримували цю ідею. Так ліва фракція на чолі з Алі Боданинським, дізнавшись про існування листа, заявила протест, вийшла зі складу парламенту і перейшла до табору більшовиків⁸⁹.

А тим часом у Криму здійснювались конкретні кроки до створення незалежної кримськотатарської держави, причому її кордони планувалось пересунути далеко за Перекоп. За одним із варіантів до цієї держави навіть планувалося приєднати Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти. Так на початку липня 1918 р. сімферопольський повітовий староста попереджував своє керівництво про те, що йому з достовірного джерела відомо про татарсько-німецькі переговори щодо приєднання до Криму трьох північних повітів губернії, заселених переважно українцями.

За цих умов гетьманський уряд пішов на рішучі кроки, оголосивши в середині серпня економічну блокаду Криму. Було припинено залізничний і морський рух і торгівлю. Миттєво економічна ситуація в Криму погіршилась. Турецький уряд спробував врятувати кримських сепаратистів. Турецький лідер Талаат-бей під час свого візиту до Берліна у вересні 1918 р. ультимативно вимагав визнання незалежності Криму, погрожуючи навіть відмовитися від союзу з Німеччиною. Проте турецький демарш не справив на німецький уряд очікуваного враження⁹⁰. Німці, які з великим небажанням відмовилися від створення на Півдні України власного державного анклаву, не хотіли дозволити це й Туреччині.

Загальна ситуація змусила кримський уряд змінити свою позицію. У середині вересня 1918 р. до Києва для переговорів прибула кримська делегація. Як засвідчив хід переговорів, кримська делегація мала за мету лише поновити економічні зв’язки з Україною, не вирішуючи питання про територіальну приналежність Криму. У зв’язку з цим українська сторона відмовилась від подальших переговорів, заявивши про невизнання кримських делегатів компетентними виражати волю всього населення півострова, зажадавши прибуття представників основних національних груп.

Через тиждень до Києва приїхали лідери німецьких колоністів – Т. Рапп і А. Нефф – і кримських татар – Ю. Везіров та А. Озенбашли. На спільному засіданні делегацій 9 жовтня 1918 р. було проголошено Декларацію з викладом принципів кримської крайової конституції. У першому пункті цього документа зазначалося, що "Крим з’єднується з Україною на правах автономного краю…"⁹¹. До компетенції українського уряду передавалась зовнішня і митна політика, керівництво армією та флотом. Спільною була фінансова система, експлуатація залізниць, пошт і телеграфу. Крим зберігав свій уряд, народні збори з правом розробляти місцеве законодавство, власний бюджет, адміністрацію та військо.

В той же час представники кримської Директорії продовжували вести переговори з німцями. Так, директор фінансів звернувся 21 жовтня 1918 р. до начальника генштабу німецьких військ з проханням профінансувати Директорію на суму більше 1 млн марок "на просвітні на культурні потреби"⁹².

Крах Гетьманату Скоропадського і прихід до влади Директорії на багато років поклали край спробам включення Криму до складу України.