6.Генетичні й типологічні зв’язки творчості письменників кінця XX століття з загальними тенденціями розвитку літературознавства й культурології (на матеріалі творчості конкретного письменника).

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з "чистим" матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Нерідко представники постмодернізму застосовують елементи різних напрямів і течій - реалізму, натуралізму, "потоку свідомості", експресіонізму, сюрреалізму та ін., які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття.

Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя - плазма бездуховності. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того - переграти певні ситуації,, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на протистояння загальному абсурду. Відомий теоретик і практик постмодернізму італ. учений і письменник У.Еко вважає, що, "коли вже минуле неможливо знищити, оскільки його знищення веде до німоти, його слід-переосмислити іронічно, без наївності", позбавляючи людину страху від жахливого буття.

В американському постмодернізмі традиційні форми і мотиви трансформуються не в результаті природної еволюції, а внаслідок домінування концепції загального хаосу і розпаду. У творах цих постмодерністів зображена неймовірна суміш часів, культур, мов, реальних фактів і вимислу; сучасність сусідить з традиціями шекспірівської драми, Просвітництва, романтизму, реалізму. При цьому все втрачає ідентичність, змішується, переходить одне в інше, пародіюється, знижується до фарсу. Фактично зникає різниця "свого" і "чужого" тексту, планів сьогодення і минулого. Загальний для постмодернізму принцип пародії приймає в американському постмодернізмі форму пародіювання філософських теорій, перш за все Сартра, Юнга, Фрейда.

На думку багатьох дослідників, для постмодерністської парадигми характерне навмисне руйнування традиційних уявлень про цілісність, стрункості, закінченості естетичних систем, розмивання всіх стабільних естетичних категорій, відмова від табу і кордонів. Тим самим не може йти мови про створення - з формальної точки зору - такого собі зводу правил організації постмодерністського тексту. І все-таки спроби виділити основні ознаки постмодернізму робилися дослідниками неодноразово.