Особливості та досягнення німецької класичної філософії

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистос-тями (Фіхте, Шеллінг, Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах. Основні філософські ідеї І.Канта. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професо-ром і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, марематики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедич-но ерудованою людиною. Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”. В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, приро-додослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існувавня речей поза свідомістю людини. В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природ-не походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуван-ням, доцентровими і відцентровими силами. Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу. Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі. В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики. Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріа-лістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уяв-лення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань. В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публі-кує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності суджень”. Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу. Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду. Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу. Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, не залеж-но від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викли-каний біллю, на саму біль. Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первіс-но) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності. Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”? Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії: 1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі. 2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого. 3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”. 4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним. Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну. Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики. Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспіль-ному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо. Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії. Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”. Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

Філософська система і діалектика Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст. Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світо-вим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого не залеж-на, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму. Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі прохо-дить три ступені:

1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створю-ючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”.

2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”.

3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання. Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних зако-нів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображен-ням суперечності”. У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмін-ність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо. Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундамент-тальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності. Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалек-тики – закон заперечення заперечення. Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослід-ження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. Діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості катего-рій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо. До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхід-ність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей. Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів. Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проник-нути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи. Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок і зай-мається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку. Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундамен-тального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійсню-ється з необхідністю, що історія розвивається закономірно. Філософія Гегеля мала і негативні сторони, але попри все він вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять. Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.

Матеріалізм і гуманізм філософії Л.Фейербаха. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля. На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною.

Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля”, “Про начала філософії”, “Сутність християнства”, “попередні тези до реформи філософії”, “Основні положення філософії майбутнього” та багато інших. Сутність основних положень філософії Фейербаха:

1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки. 2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи; 3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна”. Пізнання цим не закінчується. Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”. 4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” 5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. 6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину. Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога. Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії. Однак це не відпо-відає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни. Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням і абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найцін-нішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику. Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відно-шенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії”. Гуманізм Фейербаха виявляється в тому. що він поставив людину в центр своєї філософії. В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Гуманізм Фейербаха виявляється у постановці питання про необхід-ність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворен-ні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина. Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.

Основні риси німецької класичної філософії.

Німецькій класичній філософії ХІХ ст.. притаманні такі риси: - По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів;

- по-друге, змістовна критика традиційної метафізики;

- по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного;

- по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму;

- по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння;

- по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.