2. До основних завдань районної планіровки необхідно віднести:

– визначення масштабів перспективного розвитку основних галузей господарства району, можливість і доцільність нарощування його виробничого потенціалу;

– здійснення комплексної оцінки території;

– виявлення територій, сприятливих для будівництва і розвитку сільського господарства;

– визначення перспектив розвитку промислових вузлів та центрів, виходячи з розвитку відповідних міст;

– розробку програм розвитку планіровочної структури поселень з урахуванням промис-лового, транспортного будівництва, росту чисельності населення, розвитку соціальної інфраструктури тощо;

– визначення великих та приміських зон довго- і короткострокового відпочинку, розвитку рекреаційного комплексу;

– розробку програм розвитку транспортно-шляхової мережі в районі, створення великих транспортних споруд;

– визначення можливостей забезпечення господарства виробничою інфраструктурою; постачання паливом, енергією, теплом; розвиток міського транспорту;

– функціональне зонування території (тобто її районування) за функціональними та архітектурно-плановими ознаками.

Виконання всіх цих завдань безпосередньо пов’язане з комплексною оцінкою території.

3. Комплексна оцінка території – основний інструмент районної планіровки. Вона виступає як самостійний розділ і як важливий метод районної планіровки. Така оцінка спрямована на визначення інтегрального потенціалу території району, його можливостей та обмежень щодо подальшого розвитку продуктивних сил. Вона спрямована на аналіз усіх видів господарської діяльності, схеми їх розміщення відповідно до територіальних внутрішньорайонних відмінностей з урахуванням усіх природних та соціально-економічних характеристик району. Комплексна оцінка території необхідна для обгрунтування суспільної ефективності її розвитку, економічного зростання, покращання життя населення та стану природи. Тому вона виходить навіть за межі районної планіровки та є важливим підгрунтям територіальної організації продуктивних сил та розробки стратегії подальшого розвитку району. Така оцінка передбачає дослідження всіх природних і соціально-економічних властивостей району та синтез його результатів. Вона включає кілька етапів.

На першому здійснюється оцінка основних природно-суспільних характеристик району для визначення можливостей та бар’єрів розвитку в ньому господарської діяльності. Цей етап вимагає дослідження структури природних ресурсів району, демографічної та трудоресурсної ситуації, системи поселень, територіально-галузевої структури господарства. Раніше цим і обме-жувались. Сьогодні ж виникає необхідність урахування екологічної, зокрема, медико-екологічної ситуації, техногенного пресингу на природу, геополітичного положення району тощо. Оцінка всіх цих суспільно-природних харак-теристик потрібна для визначення можливостей росту виробничого потенціалу району, траєкторії його економічного розвитку: висхідної, стабілі-заційної чи розвантажувальної.

Кожен район характеризується внутрішніми територіальними відмінностями. Тому для визначення конкретної схеми розміщення нових об’єктів виробництва, інфраструктури, розвитку існуючих виробництв та поселень необхідно деталізувати дослідження, проводити їх відносно окремих транспортних вузлів, поселень тощо. Таке дослідження планіровочно-територіального каркасу території передбачає визначення основних центрів та осей чи координат росту І, ІІ та ІІІ порядку і проводиться на другому, третьому та четвертому етапах комплексної оцінки.

Планіровочно-територіальний каркас відображає систему поселень, форми тери-торіальної зосередженості виробництва, лінійно-вузлову структуру транспорту, енергомереж та різні типи природоохоронних територій, тобто все, що є на нашій землі.

Усі елементи, що вивчаються та оцінюються поділяються, на три класи:

– елементи, що належать до природного середовища (гори, ліси, озера, родовища корисних копалин, ліси тощо);

– природно-техногенні елементи, які створені людиною на основі природних ландшафтів (водосховища, лісосмуги тощо);

– антропогенні елементи, які історично створені в результаті господарської діяльності і є самостійними матеріально-технічними та економічними об’єктами нашого середовища (міста, підприємства, транспорт, комунікації тощо).

Антропогенні та природно-техногенні елементи територіально включені в природне середовище, функціонально взаємодіють з ним, але за своїми властивостями принципово відрізняються від природних елементів. Саме такі антропогенні та природно-техногенні об’єкти є основними складовими промислових вузлів та центрів росту.

Оцінка лінійних та вузлових елементів територіального каркасу (морського узбережжя, залізничних та шосейних доріг, поселень тощо) дуже важлива для визначення перспектив розміщення продуктивних сил. Перш за все, це потрібно для виявлення осей та центрів росту і встановлення їх статусу. Мається на увазі, що осі та центри росту ранжуються за їх значенням для району та впливом на соціально-економічний розвиток оточуючих територій. Виходячи з цього, виділяються осі і центри першого (вищого), другого й третього порядку.

Осі і центри росту першого порядку (республіканського статусу) мають найбільшу зону впливу на оточуючу територію. Вони представлені багатьма “каналами”: транспорту, ліній електропередач, соціальної інфраструктури, лінійно розміщених родовищ чи інших джерел певних ресурсів. Це, наприклад, Чорноморське узбережжя, вісь по р. Дніпро, майбутні транспортні коридори, меридіональна вісь Прикарпатського промислового району та р. Дністер тощо. Усі вони є не просто стрижнями росту для відповідних економічних районів, але й мають державний та міжнародний статус. Центрами того ж порядку є столиця держави, її регіональні центри, основні річкові та морські порти, міські агломерації, промислові вузли тощо.

Осі та центри росту другого порядку (регіонального статусу) – це міжобласні комунікації та річкова мережа, компактно та лінійно розміщені міські поселення та джерела ресурсів регіонального значення, прикордонні території, де інтенсивно розвивається прикордонне співробітництво з сусідніми країнами (наприклад, кордони Рівненщини з Білорусією, Луганщини з Росією тощо).

Розвиток осей та центрів росту третього порядку має переважно обласне значення. Сюди належать обласні комунікації, невеликі промислові, агропромислові та транспортні центри, локально розміщені ресурси обласного значення. Їх ріст сприяє вирівнюванню промислового рельєфу, покращанню умов життя, соціально-економічного розвитку сільської місцевості.

Взяті в сукупності осі та центри росту складають просторовий каркас розвитку продуктивних сил. Він є основою функціонального зонування території. Зараз надзвичайно важливою його складовою стає екологічний каркас.

1.5. Економічне районування України

1. Теорія економічного районування.

2. Районоутворюючі чинники та види району-вання.

3. Екномічний район, його сутність.

4. Системи економічного районування України.

1. Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

У найбільш узагальненому трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука – важлива складова в палітрі економічної науки.

Економічне районування – найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема, у працях М.М. Колосовського, М.М. Баранського, П.М. Алампієва, Ю.Г. Саушкіна, А.М. Колотьєвського, І.В. Нікольського та інших. Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як О.Г. Діброва, К.Т. Воблий, М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, Д.І. Шаблій, А.Т. Ващенко, І.О. Горленко, Л.М. Корецький, С.С. Мохначук, В.А. Поповкін.