Тема 2: Історія розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності

1. Історія розвитку авторського права і суміжних прав:

Беззаперечно можна стверджувати, що творчість людини виникла тоді, коли вона почала усвідомлювати навколишній світ і вирізняти себе із того середовища, у якому вона перебувала. Уже в ті далекі часи створене людиною, як особисто нею самою, так і тими, хто її оточував усвідомлювалося як її власність. З цього випливає, що уже тоді існували певні засоби охорони своєї власності, в тому числі і результатів своє інтелектуальної, творчої діяльності. Відомо, що у Стародавньому Римі і в Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо каралися.

Дослідження римських джерел засвідчують, що автори творів науки літератури і мистецтва уже на той час мали певний зиск від своїх творів. Отже, можна припустити, що авторське право уже існувало в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не дістало відповідного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі норми невідомі. Римські автори розуміли, що оприлюднення та використання твору зачіпає як їхні інтелектуальні, так і особисті права. Авторові твору надавали можливість приймати рішення щодо оприлюднення свого твору, а плагіат різко засуджувала громадська думка.

Уже 2300 років тому в Афінській республіці існували право на захист цілісності твору і заборона вносити до нього зміни. Оскільки переписувачі і актори досить вільно поводилися із творами знаменитих авторів трагедій, у 330 році до н. е. було прийнято закон, відповідно до якого оригінали творів трьох великих класиків підлягали збереженню в офіційному архіві. Актори повинні були дотримуватися офіційного тексту.

Питання результатів інтелектуальної творчості відносили до сфери загального права власності. Автор виступав власником створеного ним рукопису або скульптури, яку він міг відчужувати, як і будь-яку іншу матеріальну цінність. Викладацька діяльність і мистецтво були основними джерелами доходу авторів.

Виникненню ідеї охорони авторського права передувало винайдення технології друкування у XV ст., яка уможливила розмножування літературних творів за допомогою механічних процесів замість переписування їх від руки. Це призвело до появи нових професійних категорій – друкарів і продавців книжок. Підприємці витрачали великі грошові суми на закупівлю паперу або виготовлення нових друкарських машин, найм робочої сили, що передбачало авансування коштів, які протягом певного часу можна було відшкодувати помірними надходженнями.

Без будь-якої охорони від конкуренції з боку продавців незаконних примірників інвестування у друк і продаж книжок були ризикованою справою. У зв’язку з цим з’явилися привілеї, які надавали бенефіціарам на обмежений час виключні права на відтворення і розповсюдження творів та забезпечували засоби захисту цього права, до яких належали штрафи, арешти та конфіскації підроблених примірників, а також відшкодування збитків. Так формувалися окремі риси системи сучасного авторського права.

Наприкінці XVII ст. система привілеїв, тобто монопольних прав, наданих королівською владою, почала зазнавати все більшої критики, автори все активніше заявляли про свої права. Це призвело до появи в Англії у 1710 році Статуту королеви Анни, визнаного першим положенням про авторське право. Основним завданням цього закону було забезпечення автору книжки виключного права на її опублікування протягом 14 років від дати першої публікації. Це право автор зазвичай передавав продавцю книжок. Закон також передбачав, що по закінченні першого строку тривалістю 14 років розпочинається другий строк охорони, яку автору надавали, якщо він був живий. Отже, охорона авторського права тривала 28 років від дати першої публікації. Закон наголошував також на охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів, а практичну вигоду одержали перш за все видавці та продавці книжок.

У Франції еволюція від системних привілеїв до системи авторського права була частиною загальних змін у житті країни, які спричинила революція, що скасувала будь-які привілеї, у тому числі привілеї продавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два Декрети, які заклали підґрунтя французької системи авторського права. Декрет 1791 року забезпечував право автора на публічне виконання твору протягом життя , а також протягом 5 років після його смерті право спадкоємців та осіб, яким це право було відступлено. Декрет 1793 року надавав автору виключне право на відтворення власних творів протягом життя, а також право спадкоємцям і правонаступникам протягом 10 років після його смерті.

Наступний період в історії авторського права пов’язаний із появою в Німеччині філософських концепцій, які вбачали в останньому не просто форму власності, що забезпечує автору або володільцеві права майнові вигоди. Вони розглядали літературну й іншу творчість автора як частину його особистості, на охорону якої він мав право через природну справедливість. Ця теорія вплинула на розвиток авторського права в континентальній Європі, зокрема, призвела до розвитку особистих немайнових права.

До 1976 року авторське право США базувалося на первісних положеннях Статуту королеви Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий у 1790 році, передбачав охорону книжок, географічних і морських карт протягом 14 років від дати першої публікації. Цей строк можна було продовжити на стільки ж років, якщо автор залишався живим та за умови дотримання суворих вимог реєстрації. У 1976 році у США був прийнятий закон, який встановлював новий строк охорони творів – протягом життя автора та 50 років після його смерті відповідно до вимог Бернської конвенції.

Міжнародний механізм охорони авторських прав виник з підписанням у 1886 році Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Наступні перегляди Бернської конвенції, укладення нових угод і договорів вдосконалювали міжнародну систему охорони авторського права.

Поштовхом до розвитку законодавства про охорону суміжних прав стало винайдення відповідних пристроїв та музичних інструментів, за допомогою яких можна було здійснювати запис фонограм та виконувати музичні та інші твори. Так, 7 грудня 1877 року було вперше представлено модель фонографа, за допомогою якого можна було записати та відтворити усну мову. Зрештою, у XX ст. з’явилися довгограючі платівки, платівки високої якості відтворення, міні-касети, компакт-диски, цифровий запис тощо. У зв’язку з цим виникло питання про охорону прав виконавців та виробників фонограм.

Питання про охорону прав виконавців і виробників фонограм було вже не вперше порушене у 1948 році на Брюссельській конференції з перегляду Бернської конвенції, проте спроби надати виконавцям і виробникам фонограм права, аналогічні правам авторів, не увінчалися успіхом. Лише у 1960 році у Гаазі Комітет експертів, скликаний ВОІВ, ЮНЕСКО та МОП, підготував проект конвенції, який взяли за основу на Дипломатичній конференції в Римі, де було погоджено остаточний текст Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (Римської конвенції) від 25 жовтня 1961 року.

На сьогодні також існують інші міжнародно-правові договори, що стосуються окремих видів суміжних прав: Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм (1971); Договір ВОІВ про виконання та фонограми (1996) тощо.

2. Історія розвитку патентного права:

В історії патентного права виокремлюють три важливі періоди:

1) період привілеїв (XV–XVIII століття) – привілей є документом, за яким суверен особливе право окремій особі; привілеї могли містити різні права; підстави для їх надання також були різними. Найпершими привілеями, що їх надавали на використання нової техніки, могли користуватися як винахідники в сучасному розумінні, так і особи, які впроваджували техніку, вже відому за кордоном. Суверен був зацікавлений у тому, щоб інновація допомогла скоротити імпорт за рахунок розвитку внутрішнього виробництва. Практика передачі технологій і створення нових виробництв була започаткована в Англії у XII ст., і до XIV ст. особливі привілеї королівська влада надавала окремим особам для захисту їх під час заснування нових виробництв за імпортованою технологією;

2) період національних патентів (1790 – 1883 роки): у цей період будь-який винахідник мав право подати заявку на патент, видача якого залежала виключно від об’єктивних умов. США (1790) і Франція (1791) майже одночасно прийняли закони про видачу патентів усім винахідникам, за умови дотримання певних умов. Ст. 1 французького закону відзначала: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора, внаслідок цього закон має гарантувати йому всебічне і повне користування ним відповідно до умов і на строк, який буде встановлений далі». Законодавець також опікувався і національними інтересами. Так, прийнята в 1793 році поправка до закону США дозволяла надавати патенти лише громадянам цієї країни, а у Франції особу, яка впроваджувала зарубіжну техніку прирівнювали до справжнього винахідника.

3) період інтернаціоналізації (від 1883 року і донині). З підписанням Паризької конвенції про охорону промислової власності у 1883 році розпочався період інтернаціоналізації патентної системи. Від початку свого існування Паризька конвенція передбачала можливість укладення між державами-членами «особливих угод» щодо промислової власності. Цю можливість було використання при укладенні Договору про патентну кооперацію РСТ (1970) та Європейської патентної конвенції (1973). Зазначені спеціалізовані угоди сприяли розвитку патентного права.

3. Історія розвитку законодавства про засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх товарів та послуг:

У середні віки товарні знаки (сьогодні нерідко вживається термін торговельні марки, зокрема і у Цивільному кодексі України) як знаки походження застосовували виробники цегли, шкіри, книжок, зброї та інших речей. Вони ставили клеймо у вигляді літер, зазвичай ініціалів, або інших символічних позначень на товари для зазначення виробника продукції. Ці знаки не виконували сьогоднішню функцію полегшення розпізнавання товару в умовах розмаїття. Разом з тим вони позначали аспект права на товарний знак, який не втратив значення дотепер, а саме те, що знаки створюють зв’язок між товаром та його виробником. Товарні знаки мали особливе значення для розвитку виробництва товарів для експорту. При цьому, вже у XVI ст. до порушників права на товарний знак застосовували досить суворі покарання.

Зі збільшенням використання товарних знаків зростало і їх копіювання. Зазвичай законні користувачі знаків не мали засобів зупинити підсобників, що зумовило необхідність їх захисту.

У США, наприклад, сильна коаліція володільців товарних знаків, яка переконала федеральний законодавчий орган, Конгрес, прийняти закон про товарні знаки. Це було зроблено у 1870 році, проте зазначений закон проіснував лише 7 років, оскільки його було визнано неконституційним. Лише у 1905 році був прийнятий новий закон про товарні знаки. Однією із перших європейських країн, яка прийняла закон про товарні знаки, була Франція, у якій закон від 1857 року залишався чинним понад 100 років. Перший закон у Німеччині про товарні знаки був прийнятий у 1896 році.

Розвиток права на товарні знаки всередині країн був значною мірою пов’язаний із розвитком його міжнародної охорони. На особливу увагу заслуговує Паризька конвенція про охорону промислової власності (1883), яка є основою міжнародних конвенцій у галузі промислової власності. Її доповнюють Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, підписана у 1891 році, що заснувала Спеціальний союз для країн – членів Паризької конвенції, та інші міжнародні угоди.

4. Історія розвитку законодавства про охорону нетрадиційних результатів інтелектуальної діяльності:

Вперше питання про правову охорону наукових відкриттів було поставлено у 1879 році на Лондонському конгресі Міжнародної літературної і художньої асоціації. Пізніше – у Венеції (1888), Берні (1896), Тунісі (1898), Гольдельберзі (1899). Проте до першої світової війни жодна з пропозицій так і не призвела до конкретних результатів.

Після війни в Європі відновилися спроби врегулювати права авторів наукових відкриттів. У Франції були висунуті про позиції винагороджувати вчених шляхом виділення їм частки прибутку, одержуваного від використання винаходів, що ґрунтуються на наукових відкриттях. У період між двома світовими війнами були розроблені такі Проекти міжнародних конвенцій про охорону наукових відкриттів:

1. Проекти міжнародних конвенцій Ф. Руффіні та Г. Гаріеля про охорону наукових відкриттів. У проекті Руффіні було, зокрема, положення, згідно з яким автори відкриттів мають виключне право одержувати вигоду від них, а Гаріель пропонував покласти виплату винагороди на промисловців, які використовують відкриття і створити спеціальний фонд для таких виплат спочатку всередині окремих країн, а потім у міжнародному масштабі.

2. Проект міжнародної Конвенції інституту інтелектуального співробітництва, який пропонував охороняти лише відкриття прикладного характеру, що придатні для матеріального виробництва.

У подальшому питання про міжнародно-правове регулювання відносин, пов’язаних із науковими відкриттями, виникло у зв’язку із створенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). На Стокгольмській дипломатичній конференції 14 липня 1967 року була підписана конвенція про заснування ВОІВ, ст. 2 якої говорить, що інтелектуальна власність включає і права, які стосуються наукових відкриттів.

Пропозиції укладення спеціальної конвенції в цій галузі вносили різні автори. Так, на Дипломатичній конференції 1978 року у Женеві був укладений Договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів, який досі не набув чинності. Цей документ містить визначення понять «наукове відкриття», «автор наукового відкриття», «міжнародна реєстрація», «заявка», «дата відкриття» тощо. У Договорі окреслюється сфера дії міжнародної реєстрації, порядок подання і оформлення заявочної документації, реєстрації, видачі свідоцтва, публікації відомості про реєстрацію.

Щодо охорони компонувань інтегральних мікросхем, то це питання є порівняно новим. Провідні виробники інтегральних мікросхем почали лобіювати питання створення окремої системи охорони компонувань. Їхні аргументи на користь запровадження спеціальної полягали в тому, що розробку нового компонування, наприклад для високошвидкісного мікропроцесора, можна скопіювати з невеликими затратами. Саме тому багато розвинених країн запровадили спеціальний правовий інститут охорони таких компонувань. Цим шляхом пішла і Україна, прийнявши 5 листопада 1997 року Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем».

Щодо становлення міжнародної системи охорони сортів рослин, то у 1962 році була прийнята Міжнародна конвенція про охорону селекційних досягнень, до якої в 1972 і 1978 роках вносили зміни. Акт 1972 року охороняє всі сорти рослин незалежно від способу розмноження або технології, використовуваної при їх виведенні, а Акт 1978 року засновує Міжнародний союз з охорони селекційних досягнень.

Щодо запровадження охорони раціоналізаторських пропозицій, то вже понад століття ідеї та пропозиції, висунуті працівниками підприємств і організації, відіграють помітну роль у підвищенні ефективності економіки й управління. Саме це обумовлює необхідність охорони раціоналізаторських пропозицій. Так, у 50-ті роки XX ст. японські фірми перейняли концепцію та програми висування раціоналізаторських пропозицій у США і почали їх активно запроваджувати. У Німеччині, наприклад, «прості» пропозиції регулює колективна угода, а «складі» (від використання яких підприємець має такий самий доход, як і від винаходу) – Закон 1957 року «Про винаходи працівників».

Що стосується комерційної таємниці, то правове регулювання на міжнародному рівні відносин, пов’язаних з нею, з’явилося лише у XX ст. в рамках законодавства про недобросовісну конкуренцію. У 1900 році до Паризької конвенції про охорону промислової власності було введено положення про недобросовісну конкуренцію.

5. Становлення і розвиток законодавства України про інтелектуальну власність:

У процесі розбудови правової держави в Україні надзвичайно важливою є роль цивільного законодавства, складовою частиною якого є законодавство про інтелектуальну власність. Необхідно зазначити, що в Україні ніколи не було завершеного цивільного законодавства, оскільки на її території діяло законодавство тих держав, до складу яких вона входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини та Російської Імперії. Але категорично стверджувати, що Україна зовсім не мала цивільного законодавства не можна, оскільки були правові традиції та норми звичаєвого права.

Авторське право з’явилося в Росії на початку XIX ст. у досить своєрідній формі – у Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 року, в якому за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте вже у законі від 8 січня 1830 року право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядається як «майно благонабуте», а його автору (або перекладачу) довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права переходили до спадкоємців на 25 років; пізніше, а саме у 1857 році, цей строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого тому Зводу законів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том як додаток до ст. 420. У цьому додатку авторське право розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 року приймається закон про авторське право, який досить детально регулює авторські відносини.

У перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, що регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925 року були прийняті «Основи авторського права» як загальносоюзний закон. В Україні у цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем авторського права, зокрема постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 року «Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів».

У Цивільному кодексі УРСР від 18 липня 1963 року знайшов своє відображення розділ IV «Авторське право», що складався із 44 статей. Після прийняття цього ЦК було прийнято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторської винагороди за використання тих чи інших творів, про авторські договори тощо. Але радикально новим нормативним актом, що був прийнятий у період незалежності України, а саме у 1993 році та який докорінно обновив авторське право, став Закон України «Про авторське право і суміжні права» з наступними змінами та доповненнями. Після прийняття цього Закону було прийнято ряд підзаконних нормативних актів Кабінету Міністрів України, які торкалися мінімальних ставок авторської винагороди за використання творів, державної реєстрації прав автора на твори науки, літератури і мистецтва тощо.

Приблизно так само розвивалося і право на винаходи, промислові зразки та інші результати технічної творчості. Першим актом, що встановлював загальні правила про видачу привілеїв на винаходи у царській Росії, був Маніфест від 17 червня 1812 року, опублікований під назвою «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в художніх промислах». За цим Законом видача привілеїв мала факультативний характер і держава не зобов’язана була надавати привілеї при наявності в пропозиції відповідних ознак. Строк привілею встановлювався за бажанням заявника, але не більше, ніж на 10 років.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від 30 березня 1870 року, що використав досвід Західної Європи, взявши за основу її законодавство. Останнім законом царської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 року. Він дотримувався перевірочної системи видачі патентів, внаслідок якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на 15 років і міг переходити до інших осіб за договором або у спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 року. Цим декретом вперше запроваджувалось авторське свідоцтво замість патенту, а сам винахід оголошувався надбанням держави. У період НЕПу радянська влада повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. З цього часу законодавство про винахідництво було тільки загальносоюзним і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості.

Тільки після проголошення незалежності України розпочалася активна підготовка радикально нових нормативних актів у сфері промислової власності, засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх товарів та послуг, а також щодо нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності. Зокрема, наприкінці 1993 року були прийняті такі законодавчі акти:

1. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»;

2. Закон України «Про охорону прав на промислові зразки»;

3. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;

4. Закон України «Про племінне тваринництво»;

5. Закон України «Про охорону прав на сорти рослин».

Згодом були прийняті закони України «Про державну таємницю», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», Цивільний кодекс України тощо.