5. Проблеми класифікації земельних правовідносин.

Перше монографічне дослідження – в 1958 р. Аксеньонок Грирорій Олекс. «Зем. правоотн. в СССР». Класифікував земельні відносини на 2 групи: відносини права власності та відносини права землекористування. Звужено розглядаються зем. правовідносини через повноваження власника зем. ділянки ч. 1 ст. 2 ЗК.

За інститутами зем. права зем. правовідносини зем. правовідносини поділяються на інститути Загальної частини:

• інститут права власності;

• інст. права користування;

• інст. зем. реформи;

• набуття прав на землі та зем. ділянки;

• інст. управління у галузі використ., відтворення та охорони земель (в рамках цього інституту залежно від функцій управління можна виділити відносини щодо розподілу та перерозпод. земель, щодо ведення земел. кадастру, щодо здійсн. контролю за використ. та охороною земель, щодо здійсн. моніторингу, щодо проведення держ. землевпорядної експертизи, ін. правовідносини);

• інститут охорони земель;

• інститут плати за землю;

• інститут відповідальності за порушення вимог зем. зак-ва.

Інститути Особливої частини: інститути 9 видів земель.

За характером реалізації зем. прав суб’єктів зем. правовідносини поділяються: матеріальні і процесуальні зем. правовідносини. На рівні матеріальних визначається правосуб’єктність осіб (визначає суб’єктів права держ., прив., комун. власності на зем. ділянки), правовий режим земель тієї чи ін. категорії. Процесуальні норми зем. права поділяються на неюрисдикційні і юрисдикційні. Неюрисдикційні – певна процедура набуття прав на зем. ділянки ( набуття прав. власності через процедуру приватизації). Юрисдикційні спрямовані на захист прав суб’єктів зем. правовідносин. За методом прав. регул.: регулятивні і охоронні.

6. Проблеми методів правового регулювання земельних правовідносин.

В теорії права: прийоми та способи прав. впливу на поведінку учасників правовідносин. Виділяють: імперативний і диспозитивний. Імперативний: застосування влади і підпорядкування, тобто чіткої субординації у правовідносинах, нормативне встановлення заборон, нормативне встановлення зобов’язань, покарання правопорушень. Диспозитивний: автономія, незалежність учасників правовідн., юр. рівність сторін, свободу волевиявлення у виборі поведінки.

Аналіз змісту зем. правовідносин дає можл. зробити висновок, що більшість врегульовано саме імперативним методом (щодо набуття, плати за землю, настання від-сті) – це обумовлено специфікою землі як об’єкта правовідносин, поєднання прив. та публ. правовідн. Специфічні обов’язки щодо використання земель.

До іншої частини правовідносин можемо застосувати комбінований метод (як імпер., так і диспозитивний). Зем. ділянку можна продавати лише у межах цільового призначення. Необх. зем. реєстрація. Так як існують певні обмеження.

7. Проблеми реалізації принципів земельного права.

В теорії: основні засади, вихідні ідеї, що хар-ся універсальністю, заг. значимістю і відображають суттєві положення права. Залежать від істор. періоду, розв. екон., політ., соціал. ін. умов. Принцип виключної держ. власності на землю, постійного землекористування, заборони прив. власності на землю і оренди, принцип пріоритету використ. земель с/г призначення. Більшість вчених зосередж. увагу на існуванні загальних (конституційних) і спеціальних принципів, які притаманні саме для зем. права.

Ст. 5 ЗК. Принципи зем. прав

Земельне законодавство базується на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

• пріоритет вимог екол. безпеки в процесі використання земель;

• особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу, як основного засобу вир-ва. умови життєдіяльності людини;

• цільового і раціонального використання землі; - титова – наукова обґрунтованість, і найбільш доцільність використання

• множинності форм власності на землю (ст. 13 КУ – право власності укр.. народу, держ., прив., комун.);

• гарантування сталості прав на земел. ділянки;

• платності, ін.