1. Роль змислів у поетичній творчості

Все, що ми знаємо, є продуктом наших зми­слів — тобто доходить із зверхнього світу до наших мізкових центрів за посередництвом змислів. Ми знаємо, зверхній світ не такий, як він є. на ділі, а тільки такий, яким нам пока­зують його наші змисли; поза ними ми не має­мо ніякого способу пізнання, і всі поступи наук і самого пізнавання полягають на тім, що ми вчимося контролювати матеріали, передані нам одним змислом, матеріалами, які пере­дають інші змисли, а надто в науковій і пое­тичній літературі маємо зложений безмірний запас таких же змислових досвідів, їх комбі­націй і абстракцій, а також великий запас чуттєвих зворушень найрізніших людей і мно­гих поколінь.

Але наш організм не є самим тільки рецеп­тивним апаратом; обік змислів, що приносять нам враження зверхнього світу, у нас є орга­ни власної внутрішньої діяльності, не зовсім залежні від змислових імпульсів, хоча нероз­ривно зв'язані з самою природою нашого організму. Всі об'яви функції тих внутрішніх органів називаємо збірною назвою «душа». "Розрізнюємо кілька головних об'явів душевно­го життя: пам'ять, тобто можливість пере­ховування і репродуковання давніх вражень або взагалі давніх імпульсів та змін у нашім організмі, далі свідомість, тобто можність відчувати враження, імпульси і зміни як щось окреме від нашого внутрішнього Я, — чуття, тобто можність реагування на зверхні або

117

внутрішні імпульси, фантазію, тобто мож­ність комбінування і перетворювання образів, достарчуваних пам'яттю, і, вкінці, волю, тобто можність звершення наших фізичних чи духовних сил в якімсь однім напрямі.

Коли вдумаємося в кожну з тих функцій душі, то переконаємося, що всі вони оперують матеріалом, якого їм достарчують наші змисли. А що поезія являється також результатом тих самих душевних функцій, то не диво, що і в ній змисловий матеріал мусить бути основою. Се все речі елементарні. Далеко глибше в по­етичну робітню провадить нас друге питання: в якій мірі поодинокі змисли проявляють себе в поетичній творчості? В якій мірі поети користають із вражень, достарчених поодинокими змислами?

Не всі змисли однаково важні для розвою нашої душі, і вже елементарна психологія роз­різнює вищі і нижчі змисли, тобто такі, що мають свої спеціальні і високорозвинені орга­ни (зір, слух, смак, запах), і такі, що не мають, таких органів (дотик зверхній і внутрішній). З психологічного погляду, крім зору і слуху, найважніший, власне, дотик, бо він позволяє нам пізнавати такі важні прикмети зверхнього світу, як об'єм, консистенцію (твердість, глад­кість і т. ін.) і віддалення тіл, тим часом, коли зір дає нам поняття простору, світла і барв, а слух — поняття тонів і часу (наступства явищ одних за одними). Смак і запах, хоч безмірно важні для фізіології нашого тіла, для психо­логії мають далеко меншу вагу. Відповідно до сього і наша мова найбагатша на означення

118

вражень зору, менше багата, але все-таки досить багата на означення вражень слуху і до­тику, а найбідніша на означення вражень смаку і запаху. Ся мова дає нам тисячі спосо­бів на означення далечини, світла в його ню­ансах, цілої скалі кольорів, цілої скалі тонів, шумів і шелестів, цілої безлічі тіл, але вона досить убога на означення різних смаків, а ще бідніша на означення запахів.

Відповідно до того знаходимо і в поезії різ­них часів і народів зглядно найменше зобра­ження вражень смакових і запахових, значно більше вражень дотику і слуху, а найбільше вражень зору. Ми подамо тут, так як і в по­передніх нарисах, деякі приклади, черпаючи головно з нашої рідної поезії.

На означення різних запахових вра­жень має мова дуже мало слів. «Пахне» — на приємні враження, «смердить» — на неприємні, а коли прийдеться специфікувати, то додаємо або спеціально предмет, про котрий мова, або певні типові запахи, що більше-менше можуть, бодай у чуткіших осібників, репродукувати бодай згадку віднесеного враження. Взагалі треба завважити, що чим примітивніше життя чоловіка, чим примітивніша поезія, тим меншу роль грає запах, тим бідніша мова на його означення, тим менше згадують про нього пое­ти. Можемо се побачити у Гомера, де запахові враження зазначаються рідко, та й то, звичай­но, тільки прикметниками, тобто частями мови, найменше здібними до репродукції враження у слухача. Орієнтальні народи, старі єгиптяни, євреї, вавілоняни, здавна були далеко більше

119

вразливі на запахи, і вони здавна грають біль­шу роль в їх поезії, ніж у європейців. У староєгипетській повісті про двох братів запах волосся молодої жінки, котрого жмуток ухо­пив Ніл і заніс до царської пральні, переда­ється одежі фараоновій і розбуджує у фараона непобориме бажання — знайти властительку сього пахучого волосся.

Дуже інтересною являється з того погляду старогебрейська «Пісня пісень», де стрічаємо ось такі порівняння: «Твоє ім'я є мов пахощі кадила».

Коли король сидить при столі —

Мій олійок розливає пахощі;

Мій любий є обік мене,

Мов скляночка, повна мірри.

Тут стрічаємо «пахучий виноград»; милий порівнюється до клубнків диму в формі паль­ми, надиханих запахом мірри і кадила; його любов — се запах пахощів понад усі аромати; у дівчини запах одежі є мов запах Лівану; сама вона — се садок, засаджений оливками, шафраном, рожами, цинамоном, міррою і альоесом і всякими деревами, що дають кади­ло з найкращим запахом.

Повій, вітре, від полудня,

Вій по мойому садочку,

Щоб він дихав пахощами! —

кличе молодий коханець.

Тільки у деяких новочасних поетів ми стрі­чаємо подібно або ще більше розвинений змисл запаху і його літературне визискання. Особли­-

120

во багате жниво можна би зібрати на фран­цузькій поетичній ниві. Як приклад, досить буде назвати ті правдиві оргії чи симфонії різнородних запахів, які стрічаємо в повістях Золя, прим., запахи різних родів сиру в «Le ventre de Paris»¹, запахи різних цвітів, у кот­рих душиться Альбіна, в «La faute de l'abbe Mouret» ².

В нашій поезії не стрічаємо такої гіпертро­фії запахового змислу. В народних піснях за­пах грає дуже малу роль, а такі звороти, як «коло мене, молодого, мандрівочка пахне», занадто ще слабі, щоб викликати у слухачів хоч бліду ремінісценцію конкретного враження. У Шевченка не стрічаємо образів, узятих з об­сягу сього змислу, коли не числити переспіву псалмів Давидових; щонайбільше зазначено у нього неприємні запахові враження, як «мас­лак смердячий».

Враження смаку далеко частіше попадають­ся в нашій поезії вже хоч би для того, що абстракції тих вражень у нашій і у многих ін­ших мовах служать для вислову приємного і неприємного чуття взагалі. «Солодкий», «гір­кий», «квасний», «солений», «терпкий» мають різнорідні значення. В народних піснях і пого­вірках раз у раз знаходимо такі епітети, як «любку мій солодкий», «гірка година», «на­дворі кваситься», «солоно продав», «гірко за­робиш — солодко з'їси». Те саме бачимо і в інших мовах, і досить буде нагадати латинське

¹ [«Черево Парижа»].

² [«Помилка брата Муре»].

121

«Dulce et decorum pro patria mori»¹, «süsser lip» (солодке тіло) у старонімецьких міннезінгерів, Міцкевичеве «z uststodycze wysysac» ² («Czaty») і т. В нашій коломийці дівчина співає:

Ой солодка капустиці, а гірке кочьиньи;

Ой солодке закоханьи, гірке розлучьиньи.

Епітетами, взятими з обсягу смаку, харак­теризує свою любов парубок:

Ой дівчино, дівчинонько, така-с ми миленька,

Як уліті на нивоньці вода студененька.

Як уліті при роботі води сі напити,

Так з тобою постояти та й поговорити.

Дівчина характеризує таким самим спосо­бом життя з нелюбом:

Ой волю я, моя мати, гіркий полин їсти,

Аніж маю із нелюбом обідати сісти.

У Шевченка із сього обсягу стрічаємо мало образів; найбільше пам'ятний і пластичний є, мабуть, у «Гамалії», де козацький напад на Скутару порівняно до гуртової вечері:

Не злодії з Гамалієм

Їдять мовчки сало

Без шашлика.

Контраст між свобідним і невільним жит­тям малює Шевченко також пластично і ори­гінально образами, взятими з обсягу смаку:

¹ [Солодко і почесно вмирати за батьківщину (лат.)].

² [3 уст висисати солодощі (польське)].

122

А їлась би смашненька каша!

Та каша, бачите, не наша,

А наш несолений куліш,

Як знаєш, так його і їж!

Інші Шевченкові образи, взяті з обсягу смаку, як ось: «упитися кров'ю», «кров і дим їх упоїв» і т. д., не мають такої сили і пласти­ки і являються більше риторичними прикраса­ми. І у Шашкевича знаходимо гарне озна­чення:

І день йому милий, і солодка нічка.

Змисл дотику, як ми вже згадали, служить нам до пізнання не тільки форми тіл, їх кон­систенції, поверхні і температури, але також їх віддалення, корегуючи тут ненастанно змисл зору. Відси походить те інтересне явище, що первісні міри майже всі взяті з обсягу дотику; мірою майже все було людське тіло; наш на­род і досі ще вживає таких примітивних озна­чень, як: дошка груба на два пальці, довга па три п'яді, вода глибока на два хлопа, відси до нього нема і сто кроків. Зрештою, і загальніші міри: локоть, стопа, сажень (доки сягне чоло­вік) мають явні сліди мірення людським тілом. Не диво, що сей змисл, такий важний для пси­хічного розвою кожної людини, дав нашій мо­ві, а тим самим і поезії, багато інтересних і важних термінів та епітетів, котрими послугуємося в найрізніших значеннях, не раз не ду­маючи про їх первісне призначення. І так говоримо: то тяжка справа, легко мені на душі, се ніде гладко, гаряче любити, холодна розпука,

123

квадратовий дурень, гладка дівчина, рогата душа, твердий характер, м'яка вдача, слизька спекуляція, гороїжитися і т. ін., і при тім в нашій душі виринають образи різного роду, але не дотикові, хоч певно, що несвідомо при­мішуються й вони, даючи тим іншим образам певний окремий колорит. Нема що мовити, що й поезія мусить користати з тих образів, нагро­маджених уже в самій скарбівні мови, тим більше, що вони вже поетичні самі собою. І ось ми бачимо їх живцем у народних піснях:

Ой не питай, панебрате, чи дівчина гладка,

Але питай, панебрате, чи метена хата.

Парубок клёне матір, що не позволяє йому женитися з милою:

Бодай тобі, моя мати, так тяжко конати,

Так, як мені, молодому, з конем розмовляти.

Про саму пісню співається:

Ой легонька коломийка, легонька, легоиька,

Коли ж ми ся поберемо, рибко солодонька?

Вояк говорить товаришам:

Тяжко мені, тяжко, на серці сумненько,

Відай же я забив свого близенького,

Свого близенького, брата рідненького.

З того самого обсягу взяті також гарні об­рази:

Розсію я тугу по зеленім лугу.

Розсиплю я жалі по зеленій траві.

124

Коли говоримо «товариський кружок»; «ши­рокий круг слухачів», то хоча при тім вражен­ня дотику круглої форми й не виринає в на­шій душі, а радше являється нам враження зорове: кільканадцять людей, що стоять довко­ла якогось одного, — а все-таки зв'язок між тими сферами вражень ще не порвався; коли ж у народній веснянці ми знаходимо рядки:

Вербовое колесо, колесо

На дорозі стояло, стояло,

Дивне диво гадало, гадало,—

то значення того «вербового колеса», котре стоїть на дорозі і щось думає, для нас неясне; ми мусимо вислухати решту пісні:

Ой що ж тото за диво, за диво?

Йшли парубки на пиво, на пиво,

А дівки сі дивили, дивили,

Що парубки робили, робили,—

мусимо через логічні заключения дійти до то­го, що верба в веснянках означає дівчину, щоб такою околесною дорогою дійти до того, що «вербовое колесо» значить «кружок дівчат». І коли у Шевченка читаємо:

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було...

Xолоне ссерце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають...

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела!..

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б... Так не ті,

125

Не іі їх ковалі кували,

Не так залізо гартували,

Щоб перегризти...

Так любо серце опочине...

І слово правди і любові

В степи-вертепи понесли...

Нехай і так! Не наша мати,

А довелося поважати,— і т. і.

то певно, що ми, причаровані простотою і си­лою тих слів, не думаємо про ті первісні, змислові, а спеціально дотикові враження, до яких апелює поет і якими він у нашій нижній свідомості ворушить таємні струни, що викли­кають у верхній свідомості саме такі акорди, яких хочеться поетові. Певна річ, і поет, пи­шучи ті рядки, не думав не раз про первісне, змислове значення тих слів, як поховати, по­нести, поважати, чистий, праведний і т. ін. Він користувався в значній мірі готовою вже пое­зією мови, готовим запасом абстракцій і аб­ревіатур, але все-таки треба признати, що правдиві поети все і всюди з багатого запасу рідної мови вміють вибирати, власне, такі сло­ва, які найшвидше і найлегше викликають у нашій душі конкретне, змислове враження. Але й поза те правдиві поети, свідомо чи несвідомо, б'ють на наші змисли, творять залюбки образи, наскрізь змислові для виявлення своїх ідей, і в числі таких образів дуже часто знаходимо образи, взяті з дотикового змислу. Наведемо лиш пару таких образів із Шевченка. Щоб показати свою змарновану (по його думці) з вини деяких знайомих молодість, поет обер­тається до них з докором:

126

Ви тяжкий камінь положили

Посеред шляху і розбили

О його, бога боячись,

Моє малеє та убоге

Те серце, праведне колись.

Тут майже що слово, то образ із обсягу до­тикового змислу, а всі ті образи, взяті разом, чинять сцену, повну руху і трагічної сили: ми почуваємо і тяжкість каменя, доторкаємося ногами шляху, почуваємо об'єм того малого серця, разом з ним перемірюємо довгу, просту дорогу і разом з ним почуваємо біль, коли його б'ють об камінь. Інтересно, як не раз поет якесь велике зорове або слухове враження роз­бирає на дрібні дотикові враження і при їх по­мочі силкується викликати в нашій душі образ, зовсім відмінний від тих складників. Щоб зма­лювати понурий пейзаж над Аралом, він пока­зує нам

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п'яний, очерет

Без вітру гнеться —

як бачимо, чотири образи первісно дотикові! Се процедура, аналогічна до процедури тих новочасних малярів-пуантилістів, що, щоб викли­кати в нашій душі враження інтенсивної зеле­ної барви, кладуть на полотні обік себе точки самої синьої і самої жовтої фарби, значить, викликають бажаний ефект при помочі елемен­тів іншої категорії. Таких образів, узятих із обсягу дотикового змислу, знаходимо у Шев­ченка і у всіх правдивих поетів багато. Візь­міть хоч би такі рядки:

127

Поклони тяжкії б’ючи...

Взяли Петруся молодого

Та в город в путах одвезли.

Його недовго мордували —

В тюрмі, в суді, а в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас;

Перехрестивсь, оттак убраний,

І поволік Петрусь кайдани,—

і побачите, що кожне слово, підчеркнене мною, в ґрунті речі апелює до нашого дотико­вого змислу, хоча поет не силкується тут ком­понувати ніяких незвичайних, поетичних обра­зів, а тільки оповідає, бачиться, зовсім сухо, попросту. Та, власне, для того, що його опові­дання має в собі таку силу змислових образів і що всі ті образи б'ють у одну точку, власне, в змисл нашого дотику, ми, читаючи його, чуємо якийсь широкий подих, якусь гармонію, щось немов тиху, але сильну течію великої ріки. Далі ми побачимо, як поет, бажаючи викликати в нашій душі відмінне почуття, нпр., неспокою, тривоги, гніву тощо, громадить і кидає поруч образи також змислові, але такі, що шарпають нараз різні змисли і не дають увазі спинитися ні на однім.

Досі ми роздивляли роль так званих ниж­чих з естетичного погляду змислів у поетичній творчості. Тепер перейдемо до т. зв. вищих змислів, тобто таких, що мають і поза поезією вироблені спеціальні для себе відділи штуки: слух — музику, а зір — малярство. Наша зада­ча тут комплікується, бо обік такого роз­дивляння ролі даного змислу, як досі, нам прийдеться хоч потрохи зазначити відносини

128

спеціальної артистичної творчості того змислу до поезії, і навпаки. От тим-то ми присвятимо кожному з тих змислів окремий розділик своєї праці.