2. Поезія і музика

Роль слуху в нашім психічнім життю без­мірно велика. Світ тонів, гуків, шелестів, ти­ші — безмежний; він дає звірам і людям першу можність порозуміватися, передавати собі взаїмно враження і бажання. У людей на його основі виробилася мова, перша і дуже багата, хоч, буквально беручи, на повітрі збудована скарбівня людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття, людської цивілізації. Змисл слуху, в контрасті до змислу дотику, дає нам пізнати цілі ряди явищ моментальних, невло­вимих, летючих, цілі ряди змін наглих і силь­них, що вражають нашу душу; до поняття твердості, постійності, форм, місця він додає поняття переміни, часу. Не диво, що і в поезії сей змисл грає велику роль, що поетові ду­же часто приходиться апелювати до нього, тим більше, що поезія загалом первісно була при­значена для нього, була співом, рецитацією, оповіданням, грою.

Та ба! З того самого джерела виплила і на тій самій основі розвилася ще одна артистич­на діяльність людського духу — музика. Які ж взаємини добачаємо між сими двома творчо­стями? В чім вони сходяться, чим різняться одна від одної?

Ми вже зазначили, що початок обох був спільний. Тут додамо, що сей початок значно

129

старший від самого існування чоловіка на землі, бо вже в звірячім світі ми знаходимо і початки мови яко способу порозуміння між собою, і початки музики як вислову чуття. У давніх людей поезія і музика довго йшли рука об руку, поезія була піснею, переходила з уст до уст не тільки в певній ритмічній, але також в певній, невідлучній від ритму музи­кальній формі. Розділ поезії від музики доко­пувався звільна, в міру того, як чоловік ви­находив різні музикальні інструменти, що позволяли репродукувати і продукувати тони і мелодії механічним способом, незалежно від людського голосу.

Та на тім спільнім походженню майже й кінчиться схожість між поезією і музикою. Ни­ні поезія доходить до нашої свідомості тільки в виїмкових випадках через слух — на кон­цертах та декламаційних вечерках і т. і. Пере­важно ми читаємо поетичні твори, приймаємо їх при помочі зору. Коли музика апелює тіль­ки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями силкується розворушити нашу фантазію і наше чуття, то поезія властивими їй способами торкає всі наші змисли. Коли му­зика б'є переважно на наш настрій, може викликати веселість, бадьорість, сум, тугу, при­гноблення, отже, переважно грає, так сказа­ти б, на нижчих регістрах нашого душевного інструмента, там, де свідоме граничить з не­свідомим, то поезія порушується переважно на горішніх регістрах, де чуття межує з рефлек­сією, з думкою і абстракцією і не раз замітно переходить в домену чисто інтелектуальної

130

праці. Властивою доменою музики є глибокі та неясні зворушення, доменою поезії є більш активний стан душі, воля, афекти, — звісно, не виключаючи й моментальних настроїв. Деякі слухові явища з натури своєї недоступні для музикального представлення, нпр., враження тиші; музика може користуватися ним тільки в дуже обмеженій мірі в формі пауз, тобто мо­ментальних контрастів; поезія має змогу ре­продукувати в нашій душі і се враження в довільній довготі і силі.

Та перейдімо до прикладів; вони покажуть нам наглядно, як поводиться поет зі слуховими враженнями, і, може, позволять нам повести розпізнавання границь між поезією і музикою ще пару кроків далі. Візьмемо хоч би перший уступ Шевченкової «Причинної», а власне, ті рядки, де поет малює словами різнородні гуки, з яких складається буря:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались

Та ясень раз у раз скрипів.

В першій і останній парі рядків зібрано тут кілька сильних слухових образів — рев вели­кої ріки, свист і виття вітру, крик сичів, скрип дерева — все ефекти чисто музикальні і до­ступні для чисто музикального трактовання. Але середня пара рядків? Там також є слова, що апелюють до нашої слухової пам'яті: півні співають, люди гомонять. Та ба, при однім

131

і другім з тих слів є, сказати б по-музикальному, касівник, слівце «не», котре вказує влас­не на брак даного враження, немов телефонує до нашої душі: «З сим враженням дати спо­кій». Пощо запотребилося се поетові? Пощо ся «сліпа тривога» — торкнути нам змисл і зараз же сказати йому: ні, ні, сього не треба? Чи, може, тільки для заповнення люки? Ні! Се дуже інтересний примір, як поет при помочі таких сліпих алярмів до нашого слухового змислу викликує в нашій уяві зовсім інший, не слуховий, хоч первісно на підставі слуху вкріплений в душі образ — часу, пори, коли від­бувається подія балади. Правда, він міг би зробити се коротше, немов конвенційною мо­нетою, сказати: північ, та й годі, але він волів покласти тут нестемпльоване золото поезії, обійти абстракт, репродукувати його змисловими образами. Для музики ся процедура зов­сім не доступна.

В тій самій баладі маємо далі знов цілий ряд слухових образів, котрими поет характе­ризує український ранок:

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидючи.

Защебетав соловейко.

……………………….

Пішла луна гаєм.

Пішов шелест по діброві,

Шепчуть густі лози...

Тут для мене менше інтересний контраст між тими тонами, які тепер викликає поет

132

в нашій душі, і тими, які викликав з початку твору; сей контраст зовсім натуральний, і його можна би ще значно зміцнити; порівняй, напр., оцей опис ранку з тим, який є в Квітчиній «Марусі», де, характеризуючи спів соло­вейка, приведено цілий словник ономатопоетичних слів, значить, поет наробив багато шуму, тріскоту, ляскоту, але забув про найважніше — про чуття і настрій нашої душі, для котрого вистарчить одно слово, так, як у Шев­ченка, але для котрого цілий словник має таке значення, як коновка зимної води, вилита зненацька на голову сентиментальному паруб­кові. Щире, глибоке чуття берегло Шевченка від усяких таких вискоків. Але, як сказано, не те головно інтересно в тім простенькім описі українського ранку, а те, що поет, зовсім ана­логічно до опису бурливої ночі, і тут до зма­лювання погідного, тихого ранку бере пере­важно слухові, музикальні образи. Шевченко не раз описував ранок в українськім селі, але ніде в такій мірі не послугувався музикальни­ми мотивами, як, власне, тут. Я певний, що се сталося несвідомо. Видно, що ціла балада ви­лилася у Шевченка з одного імпульсу, з од­ного сильного душевного настрою; слухова пам'ять, розворушена сильними враженнями, зібраними в першім уступі, тепер силою при­родної, але несвідомої реакції піддала поетові контрастові, немов суплементарні, але також переважно музикальні, образи для змалюван­ня ранку. Поет-дилетант, такий, що творить розумом, був би вже давно забув про початок і був би тут розсипав перед нами щедрі

133

колористичні ефекти,— Шевченко ледве зазначує їх у трьох рядках: «чорніє гай над водою», «червоніє за горою» і «засиніли понад Дніп­ром високі могили». Головне тло малюнка — музикальне, так само, як було музикальне тло першого.

Такими слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в одній з найкра­щих своїх поем — у «Гамалії», що вся є немов дзвінким погуком козацького геройства, від­ваги і енергії. Тут чуємо козацьку просьбу до вітру, щоб «заглушив кайдани», до моря, щоб «заграло під байдаками»; тут бідні не­вольники бажають перед смертю «почути козацьку славу», тут козацькі сльози «домов­ляють тугу»; рев Дніпра дуже пластично змальовано словами:

Зареготався дід наш дужий,

Аж піна з уса потекла.

Тут «море вітер чує», «Босфор клекотить, не­наче скажений, то стогне, то виє». Козацький напад змальовано коротко, але сильно:

Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги...

Реве, лютує Візантія...

Згадаю далі, як у «Гайдамаках» Шевчен­ко такими ж музикальними образами малює свої мрії про Україну:

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько «Гриця» дівчина співає...

134

Таких уступів у Шевченковій поезії на­брав би досить, та ми не будемо перебирати їх, а приведемо тут тільки деякі такі, де поет при помочі спеціально слухових образів упластичнює інші, більш абстракційні поняття. Ось, приміром, у «Княжні» він показує при помочі двох слухових образів контраст пан­ської розкоші і людського бідування:

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

Дальше від первісного значення такі слова, як «слава здорово кричить за наші голови», або ті, де поет в пересердю характеризує мов­чанку своїх знайомих:

Ніхто не гавкне, не лайне,

Неначе не було мене.

Або коли малює жалібний настрій своєї душі: «співає і плаче серце», або коли бажає своїй душі такої сили,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,—

де комбінація слухового образу з зоровим на­дає цілому реченню незвичайний, яркий коло­рит. Те саме треба сказати про такі звороти, як «єлеєм слово потекло», «арена звіром за­ревла». Сподіваний упадок суспільного та по­літичного неладу в Росії малює поет як упадок старого дуба:

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира.

135

Вже з тих примірів, які наведено тут, можна побачити різницю між поезією і музикою. Різ­ниця є і в обсягу обох родів артистичної твор­чості і в методі поступування. Бо коли музика може малювати тільки конкретні звукові яви­ща (шум бурі, свист вітру, рев води, голо­си звірів) і тільки посередньо, сказати б символічно, різні стани душі: поважний наст­рій, жаль, благання, гнів, радість і т. і., а не­доступне для неї є ціле царство думок і реф­лексії, абстрактів, крайобразів, руху і ділання (з виємком таких випадків, котрі можна замаркувати якимись характеристичними звуками, нпр., марш війська, абощо), то для поезії, не тільки доступні всі ті явища, які доступні й для музики, але й надто і ті, що недоступні для неї. Та тільки музика малює все те тона­ми, котрих скаля і різнородність є дуже обме­жена, але котрих зате вона вживає, як до по­треби, поодиноко або меншими чи більшими гармонійними в'язками (акордами), виклика­ючи тим способом в нашій душі такі ефекти, яких не може викликати говорене слово. З сього погляду поезію можна прирівняти до барвистої, але поодинокої нитки, а музику до штучної тканини. Поезія може в однім мо­менті давати тільки одно враження і з самої своєї природи не може чергування тих вра­жень робити скорішим, ніж на се позволяють органи мови і організм бесіди; натомість музика може давати нам рівночасно необме­жену кількість вражень і може міняти їх да­леко швидше. Значить, враження, яке робить на нас музика, є не тільки більше безпосеред-

136

нє (не в'язане конвенціональними звуками сеї або тої мови), але безмірно багатше, інтен­сивніше і сильніше, ніж враження поезії. Але, з другого боку, воно більше загальне, обхапує, так сказати, всю нашу істоту, але не торкає спеціально ніякої духовної струни; властиво ж, воно торкає живіше тільки деякі наші органи, побуджує кров до живішого або повільнішого обігу, буває причиною легкої дрожі або того, що у нас «пробігають мурашки за плечима», але вищі духовні сили звичайно спочивають. Зовсім противна поезія. Хоча її ділання в кож­нім поодинокім моменті безмірно слабше від музики, то, проте, промовляючи не тільки до самого чуття, але й до інтелекту, вона розво­рушує всі наші вищі духовні сили, розбурхує, чуття і хоча просочується до душі, так сказа­ти, крапля за краплею, то, проте, викликає об­рази безмірно виразніші, яркіші і лишає тривкіші сліди в душі, ніж музика. Певна річ, і поезія викликає в нашім організмі такі самі зміни, як музика, і викликає їх не раз далеко сильніше, заставляє нас не тільки тремтіти і запирати в собі дух, але також сміятися, плакати, почувати тривогу, вдоволення, нена­висть, погорду і т. і. Та головна річ тут та, що вона не втихомирює, а розбурхує до жва­вішого ділання наші вищі духовні функції, і се можна би назвати її характерною прик­метою.

Інтересно буде подивитися, як малює му­зика певні стани і зворушення нашої душі, а як поезія. Маючи змогу обертатися тільки до самого слуху, музика має кілька категорій

137

способів, якими передає свій настрій нашій душі. Найвідповіднішою, найприроднішою її доменою є репродукування звукових явищ природи: бурі, шуму дощу, води або листя, криків різних живих сотворінь і т. і. Правда, сю найприроднішу свою домену музика від­крила не дуже давно, і не можна сказати, щоб зробила в ній великі поступи. Головні явища природи в музиці поки що виходять не­виразні, ледве зазначені або дуже конвенціо­нальні, «стилізовані», мов цвіти на народних узорах та тканинах. По моїй думці, тут, власне, лежить поле для музики будущини. Способи, яких уживає музика для сеї цілі, се добір ін­струментів і добір тонів, гармонізація в зв'язку зі скріплюванням або ослаблюванням, повіль­ним або наглим перериванням поодиноких тонів чи цілих тонічних комплексів.

Друга домена музики, безмірно старша від першої, се символічна музика, музика люд­ського чуття і людських настроїв. Первісно вона була в нерозривнім зв'язку з поезією (прастарі гімни, пісні і т. д.) і, мабуть, ніколи вповні не відділиться від неї. Щоб змалювати людські настрої і чуття і викликати у слуха­чів такі самі настрої і чуття, музика, крім слів, послугується здавна двома головними, чисто музикальними способами: темпом і мелодією. Мелодія — се певне симетричне згрупування музикальних фраз, котре вже само собою, своїм пов'язанням тонів викликає в нашій душі напруження, зацікавлення, степенує його і вкінці доводить до стану зглядного спокою і втишення. Темп же додає тій мелодії виразу,

138

живості або поваги; маємо темпи поважні, сумні, плачливі, набожні, радісні, веселі, гу­мористичні і т. і. Послугуючися всіми тими способами, музика, не виходячи з границь артизму, не роблячися клоунською еквілібри­стикою, може панувати над дуже широкою скалею явищ зверхнього і нашого внутріш­нього світу.

Поезія має дуже мало чисто музикальних засобів. Людська мова вживає дуже мало чи­стих тонів, інтервал її дуже невеликий, а при тім чисті тони (самозвуки) підмішані скомплікованими шелестами. Віршова і строфічна будова тільки дуже недокладно може замінити музикальну мелодію. Та зате поезія тим вища від музики, що при помочі мови може панува­ти над цілим запасом змислових образів, які тільки є в нашій душі, може при помочі тих образів викликати безмірно більшу кількість і різнорідність зворушень, ніж музика. Візь­мім, напримір, як малює Шевченко тяжку за­думу арештанта, у котрого мішається і жаль за страченою волею, і докори собі самому, і тиха резиґнація:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третя тихо-тихесенько плаче

У самому серці, може, й бог не бачить.

Як бачимо, основний мотив чисто музикаль­ний: змалювання такого-то настрою душі. Му­зик розібрав би сей мотив на музикальні часті: якусь основну, поважну мелодію, до котрої зненацька домішуються плачливі, аж крикливі

139

ноти, є там обривок якоїсь радісної мелодії, і знов поворот до основної сумовитості, і, вкін­ці, безнадійність зазначив би дімінуендами. Поет осягає ту ціль, торкаючи один за одним різні наші змисли. В першім рядку він показує нам рої якихсь невловимих істот, що летять в далечінь; у другім рядку він торкає наш дотик, у третім ми чуємо тихий плач і т. д. І хоча читач, слідкуючи за поетом, і не міркує, куди веде його поет, а тільки відчуває пооди­нокі імпульси його слова, то все-таки він і не спостережеться, як, прочитавши ті рядки, по­чує себе, власне, в такім настрою, в якім був поет, складаючи їх, або в якім хотів мати його поет.

Візьмім іще приклад, де поет пробує вдер­тися в чисто музикальний обсяг, в домену неясних почувань, загального душевного зане­паду, що не проявляє себе ніяким фізичним болем, а проте мучить і знесилює душу почут­тям якогось великого лиха. Музика дуже гарно вміє віддавати такі настрої і викликати їх в душі слухачів; поезія вже тим самим, що оперує словами, з котрих кожне має дане зна­чення і більшина їх викликає в уяві певні конкретні образи, не надається до малювання таких настроїв, а коли й пробує робити се, то мусить уживати різних способів. Подивімось, як робить се Шевченко.

Я не нездужаю нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

140

Придивімося ближче тим чудовим рядкам! У першім схарактеризовано фізичний стан пое­та. Але як? Аж двома негаціями. Ми розумі­ємо його, але наша уява не одержала ніякого пластичного образу. В другім рядку поет апе­лює ніби до нашого зору, але знов не дає ніякого образу; зоровий нерв подразнений, зрачок розширяється, але не бачить нічого. В третім рядку поет так само торкає наше вну­трішнє чуття: серце жде чогось, б'ється сильні­ше, але і тут уява не одержує ніякого пластич­ного образу. Се напруження зміцняється аж до почуття неясного болю. Тільки один змисл одержує виразніший імпульс — слух. Йому причувається далекий, сумний, монотонний го­лос, мов плач голодної дитини вночі. Сей голос сам собою, навіть без попередніх приготовань, міг би викликати в нашій душі сумний і важ­кий настрій, якби поет міг нам репродукувати його так виразно і сильно, як музик. Але, влас­не, для того, що він не може зробити се безпо­середньо, він осягає свою мету посередньо, ін­шими, своїй штуці властивими способами, він викликає в нас нервове занепокоєння, розши­рення зрачків, прискорене биття серця, почут­тя неясного болю, так що одинокий пластичний образ, який він подає нашій уяві, голодної плачучої дитини набирає великої сили, домі­нує, так сказати, над усіми іншими.

Варто придивитися ще одній процедурі му­зики і поезії — малювання тиші. Перехід від голосних тонів до щораз тихіших, степенування тої тихості аж до границь, до яких тільки може наше ухо розрізняти тон,— се властива

141

домена музики; поезія не має таких способів і дуже слабо може конкурувати з нею. Ось, напр., таке поетичне димінуендо від вечірнього гомону до цілковитого сонного забуття у К.-Ф. Мейєра:

Melde mir die Nachtgeräusche, Muse,

Die ans Ohr des Schlummerlosen fluten!

Erst das traute Wachtgebell der Hunde,

Dann das abgezählte Schlag der Stunde,

Dann ein Fischer-Zwiegespräch am Ufer.

Dann? Nichts weiter, als der ungewisse

Qeisterlaut der ungebrochnen Stille,

Wie das Atmen eines jungen Busens,

Wie das Murmeln eines tiefen Brunnens,

Wie das Schlagen eines dumpfen Ruders.

Dann der ungehörte Tritt des Schlummers.¹

Віддаючи повне признання артистичному викінченню і, так сказати, музикальному згармонізованню сього невеличкого малюнка, ми все-таки мусимо сказати, що, прим., «der ungewisse Geisterlaut der ungebrochnen Stille»² не є якесь пластичне зображення тої тиші. Об­раз видається нам силуваним, поет хапає інгредієнції з абстракційного світу, замість вести нас у світ абстрактів по кладці конкрет­них, близьких явищ. Далеко краще, живіше

¹ [Донеси до мене, Музо, нічний гомін, що тече у вуха того, хто не може заснути! Спочатку миле гавкан­ня сторожових собак, згодом лічені удари годин, потім розмову рибалок на березі. А потім? Нічого потім, тіль­ки невиразний голос духів непорушної тиші, наче ди­хання молодих грудей, наче дзюркотіння глибокої кри­ниці, наче глухий удар весла. А тоді нечутний крок дрі­моти] .

² [Невиразний голос духів непорушної тиші].

142

малює Шевченко мертву тишу киргизьких сте­пів над Аралом:

Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

Поет навмисно вкладає в ту траву привид життя, підсуває нам враження, що вона не хоче говорити, щоби таким робом не тільки викликати в нашій уяві враження тиші, але в додатку ще й те важке почуття, яке огортає нас, коли станемо око в око з кимсь, що не хоче говорити з нами, а нам треба сказати конче щось, а нема кому. Або ось малюнок безсонної ночі, де поет не чує нічого, крім власної нудьги:

Приходить ніч в смердячу хату,

Осядуть думи, розіб'ють

На сто крат серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію,

І все на світі проженуть,

І спинять ніч; часи літами,

Віками глухо потечуть.

З незрівнянним, хоч, певно, несвідомим, май­стерством, з тим майстерством, якого не осяг­не і найвище розвинена інтелігенція, а яке дається тільки могутньому чуттю і геніальній інтуїції, показав тут Шевченко, як малює пое­зія такі на перший погляд парадоксальні речі, як тишу і безсонність. Бо справді, тиша — се властиво брак вражень, — то як же ж малю­вати її при помочі таких чи інших образів?

143

А дивіть на Шевченків малюнок! Він дав нам не один образ, але цілу драму, повну руху: ніч входить у хату, думи сідають довкола поетової постелі, розбивають його серце і надію, прогонюють усякі бажання, а вкінці спиняють біг часу, і ми чуємо, як над поетом пливуть безмежні простори часу «глухо», без шелесту, без зміни. Поет справді осягає свою ціль; він не тільки передає нам зі страшенною пластикою враження нічної тиші і безсонниці, але надто передає нам своє чуття, стан своєї душі під тиском вражень, передає не окремими словами, але самим колоритом, який він надав свойому малюнкові.

Такий ефект для музики неможливий. Pianissimo, котрим музика звичайно маркує тишу, має те до себе, що рівночасно малює ла­гідні чуття, неясні мрії і ніяк не може малю­вати таких внутрішніх драм тиші, які часто малює поезія. От тим-то музика, що має пре­тензію малювати людські думки, внутрішню боротьбу різних сил нашої душі, навіть різних пристрастей, тобто музика, що силкується вдертися в властиву домену поезії, наперед за­суджена на невдачу. Так названа «Gedanken musik» ¹ є утопією; тони ніколи не можуть бути еквівалентом тих таємних рухів, які відбува­ються в наших нервах.

Та, з другого боку, ясно буде також, яку вартість мають проби деяких, особливо фран­цузьких поетів зробити поезію чистою музи­кою, будувати вірші зі слів, дібраних не відпо­-

¹ [Музика думок (нім.)].

144

відно до їх значення, але відповідно до їх т. зв. музикальної вартості. Се поступування зовсім подібне до того, про яке говорить наша припо­відка: церков обідри, а дзвіницю полатай. Ті поети, мабуть, не розуміють того, що, ганяю­чися за фіктивною музикальною вартістю слів, вони тимчасом позбуваються тої сили, яку ма­ють слова яко сигнали, що викликають у нашій душі враження в обсягу всіх змислів. Музи­кальна вартість поодиноких слів, навіть у такій мелодійній мові, як французька, є зглядно дуже мала, і найбільші віртуози версифікації осягають тим способом дуже нетривкі ефек­ти — і то коштом далеко важнішої втрати в пластичності і змісті поезії. Візьмім один із найбільш звісних примірів — Верленову архімелодійну строфу:

Les sanglots long.

Des violons

De l'automne

Blessent mon coeur

D'une langueur

Monotone.

«Довгі хлипання скрипки восени ранять моє серце монотонною втомою». Перекладені на яку-небудь іншу мову — то значить позбавлені чисто механічної, язикової мелодії, ті слова не говорять нашій фантазії, ані нашому чуттю нічогісінько; та й у французькім треба бути втаємниченим у спеціальну декадентську місти­ку, щоб знати, що те «lо», повторюване в трьох перших рядках, значить не булькіт горілки крізь вузьку шийку пляшки, а осінню тугу, а те «on—in—an—on» y дальших рядках — то не

145

голос дзвонів, а, прим., спомини минувшини або щось подібне.

Зрештою, не треба забувати, що поезія від давніх-давен уміла використовувати ті музи­кальні ефекти, які дає сама мова. Ще в Софок­ла знаходимо вірш:

(грец.)

(Ти сліпий на уха, на розум і на очі), в котрім так і чується здавлюваний гнів і погроза в ус­тах сліпого старця, оте торкотання, що німці називають Stottern ¹. Ми в однім із дальших розділів оцеї розвідки поговоримо докладніше про ті музикальні ефекти самої мови, про т. зв. ономатопоетичні слова, викрики, алітерації, асонанси і рими. Тут згадуємо про них тільки для того, щоб зазначити, що французькі де­каденти не винайшли тут нічого нового, а тіль­ки своїм звичаєм і силою реакції довели до абсурду річ, давно звісну і природну. Зреш­тою, проти тої псевдомузикальної манії підня­лась уже реакція в Німеччині. Під проводом Арно Гольца постала там купка поетів, котра, знов зводячи до абсурду певну доктрину, від­кидає все, що досі називалося поетичною фор­мою і мелодією, отже, не тільки риму, але й рівний розмір віршів, і ставить основним прин­ципом нової поезії голе слово в його безпосе­реднім, первіснім, несфальшованім (?) значен­ню. Не маючи під рукою віршів самого Арно Гольца, я приведу тут як зразок сеї нової «форми» пародію О.-Е. Гартлебена на Гольцові вірші, держану докладно в його новім стилю:

¹ [Заїкання (нім.)].

146

Ich Abscheulich!

liege auf dem Bauche Ab und zu

und spitz' ich die Lippen

rauche Tabak — und

Brimmer. pfeif auf das ganze Fami-

Lienleben¹.

Пародія заховала вірно форму Гольцових віршів, а й до змісту не додала, ані від нього не відняла майже нічого, підчеркуючи тільки деякі нюанси. Ся нова «школа» робить тепер у Німеччині багато шуму. Взагалі, чим менші таланти, тим більше роблять шуму — стара історія.