Розділ іі становлення професійної психології в київській академії в першій половині хуііі ст.

2.1. Питання психології у творчій спадщині Теофана Прокоповича

Треба визнати, що Київська академія переживала у перше десятиліття не найкращі свої часи, пов’язані передусім із кадровим забезпеченням навчального процесу.

«В течении самых первых лет ХVIII века, - констатує історик Київської академії, - государь делал настолько усиленные и частые вызовы киевских ученых монахов, в том числе и наставников академии, что начальство последней испытывало даже немалые затруднения относительно заменения должностей, какие занимали лица, отправлявшиеся, по требованию государя, на север России для целей ученых, административных и миссионерских. Главный начальник академии того времени – Киевский митрополит Варлаам Ясинский – радовался тому вниманию, какое оказывал государь Академии, выражал полное сочувствие его просветительным заботам, но в то же время не скрывал от близких ему людей и своей боязни относительно Киевской Академии, которую он гарячо любил и которая должна была отпускать от себя наиболее даровитых и необходимых для нее самой питомцев своих. И эти последние также нередко скорбели, оставляя родину и академию по требованию государя…» [1].

І тим не менш, вказана вище непроста ситуація не позначилася на загальній програмі навчання, яка, як і у попередні часи, була розрахована на 12 років і включала три класи: нижчий, середній і вищий.

У першому (нижчому) класі за традицією учні опановували упродовж чотирьох років фару (аналогію), що включала елементарну граматику російської, польської і латинської мов, красне писання і орфографії, а також інфіми, граматики і синтаксими.

Вивчення піїтики і риторики, що продовжувалося упродовж двох років, складало зміст програми середніх класів.

Вельми широкою була програма філософського (вищого) класу, викладання в якому тривало також два роки. До складу програми входили розділи раціональної (діалектика і логіка), моральної (етика) і натуральної філософії (фізика, математика, метафізика). В свою чергу фізика включала космогонію, есхатологію, метереологію, уранографію і фізіологічну психологію разом із зоологією. До вищого класу належали предмети власне теологічного змісту, для засвоєння яких відводилося чотири роки. Відповідно до вимог часу програма навчання зазнавала певних змін, які, одначе, не торкалися істотним чином головної лінії і мети навчального процесу.

Статус академії і вимоги часу не позначилися також і на викладанні змісту психологічних уявлень, зокрема, у філософському курсі Інокентія Поповського, який обіймав посаду префекта академії (1701-1704), згодом і її ректора (1704-1706). Більше того, за здійсненою свого часу П. М. Пелехом і нещодавно підтвердженою ідентифікацією цього курсу українським дослідником рукописної спадщини Києво-Могилянської академії М. В. Симчичом, майже текстуально збігається зі змістом філософського курсу свого попередника – Стефана Яворського. Вважається, що на філософському горизонті академії Інокентій Поповський з’явився не завдяки своїм нахилам, а не без допомоги митрополита Варлаама Ясинського, якому він доводився небожем. Одначе, як зазначається в літературі, Інокентій Поповський володів непоганими ораторськими здібностями і хистом проповідника, про що свідчить залишений у рукописі прочитаний ним у 1698-1699 навчальному році риторичний курс.

Місце І. Поповського на посаді викладача філософії посів Христофор Чарнуцький (-1726), який читав курс логіки впродовж 1702-1704 навчальних років [2] і в зв’язку з обранням його префектом (1704-1706) залишив справу викладання філософії Іларіону Ярошевицькому, який до того протягом п’яти років викладав у колегіумі. Але, щойно розпочавши викладання свого курсу філософії [3] раптово помер, і впродовж наступних двох навчальних років курс філософії читав все той самий Х. Чарнуцький [4].

На жаль, конкретний зміст прочитаного ним філософських курсів залишається невідомим дослідникам, які змушені наразі задовольнятися загальними констатаціями про те, що «як учений Чарнуцький належав до прогресивної частини професорів Академії перехідного періоду до Нового часу», а його філософські курси, так само як і інших професорів академії, «підготували грунт для подальшого розвитку прогресивної суспільно-політичної, філософської і мовознавчої думки в Україні» [5].

Маловтішною для історика психології є мимохідь наведена першим довоєнним дослідником психологічної думки в Києво-Могилянській академії П. М. Пелехом інформація стосовно уявлення Х. Чарнуцького про походження матерії і ґенезу особистості [6]. В цьому зв’язку не можемо не послатися на ту увагу до постаті Х. Чарнуцького «як найбільш помітного професора Києво-Могилянської академії», яка надається в сучасній Росії дослідниками філософської спадщини духовно-академічних установ першої половини ХVIII століття [7].

Певною компенсацією цієї прикрої для істориків української психології прогалини можуть слугувати прізвища учнів Христофора Чарнуцького (нагадаємо, що по завершенню викладання філософського курсу Х. Чарнуцький виконував з 1706 по 1708 р. обов’язки ректора академії, відповідно і професора богослов’я, а з 1708 – по 1709 – ректора київської академії), які залишили помітний слід в історії української і російської духовної культури.

Це, зокрема, перекладач, церковний діяч, автор численних богословських праць, єпископ Рязанський і Муромський, викладач філософії, водночас і перфект Слов’яно-греко-латинської академії (1709-1711) – Гавриїл Бужинський (1680-1731).

Г. Бужинському належать, зокрема, переклад праці відомого німецького гуманіста Еразма Роттердамського (1466-1536) («Эразмовы дружеские разговоры, СПб, 1717»), а також відомого свого часу теоретика природного права і історіографа Самуеля Пуфендорфа (1632-1684) («Введение в историю европейскую через Самуила Пуффендорфа, на немецком языке сложенное также через Иоанна Крамера на латинский переложенное», СПб, 1718; «О должностях человека и гражданина по закону естественному», СПб, 1724). Г. Бужинському, як припускається, належить честь авторства із найвідомішої упродовж багатьох десятиліть праці із питань дворянської моралі. («Юности честное зеркало или показание к житейскому обхождению. Собранное от разных авторов», СПб, 1717).

Яскравою прикрасою у складі списку учнів Х. Чарнуцького є постать митрополита Київського і Галицького, палкого прихильника освіти, великодушного опікуна Київської академії – Рафаїла Заборовського (1677-1747), ім’ям якого в його час вона називалася, як Києво-Могило-Заборовська академія.

Помітний слід його духовній культурі Росії, зокрема під час перебування на посаді єпископа Псковського, Ізборзького і Нарвського (1725). Завдяки його старанням у Псковській духовній семінарії був вперше відкритий філософський клас. Не залишилася непомітною і діяльність Рафаїла Заборовського на посаді викладача риторики Слов’яно-греко-латинської академії. Як автор багатьох повчань і невтомний заступник освіти Рафаїл Заборовський отримав вдячну по собі пам’ять не лише з боку своїх співвітчизників, але й росіян («Муж сей добродетели составлен красота пастырей и жилище благочестия. Кроток был, незлоблив, снисходителен, преступникам удобопроситель, милостив, всем неукрыт. В искусстве риторском знаменит, в проповеди благоглаголив, славен и красноречив, народ в проповеди Златоустом разглашае, в увещеваниях страшен, всеми любим и почитаем. Ревнитель учений и ученых любитель, чтитель и благодетель») [8].

Не залишилися без уваги нащадків і такі вчені Х. Чарнуцького, як згадуваний нами вище Теофілакт Лопатинський (бл. 1680-1741) і Амвросій Юшкевич (бл. 1690-1745) – автор багатьох богословських праць і проповідей, засновник Псковської духовної семінарії, архієпископ Новгородський і Великолуцький.

І тим не менше, найяскравішою зіркою, що спалахнула на небосхилі Києво-Могилянської академії періоду, що тут розглядається, була, безперечно, постать Теофана (Феофана) Прокоповича (1677-1736), мужа, який «у науці, філософії і теології настільки вчений, що на Русі рівного йому не було. За природою гострим розумом і на диво твердою пам’яттю був обдарований» (В. Татищев), «один із видатних київських академічних діячів» (Ф. Титов), «Найвизначніший з усіх професорів філософії Київської Академії ХVІІІ ст.» (П. М. Пелех), «найвидатніший діяч раннього Просвітництва» (З. Хижняк), «найбільший філософський авторитет в Україні й Русі» (В. Литвинов), «найбільш вимдатний мисленник кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.» (М. Нічик). Такі характеристики Т. Прокоповича можна продовжувати і продовжувати.

Беручи до уваги достатню обізнаність дослідників, гадаємо, і широкого загалу читачів, з бібліографічними даними Т. Прокоповича [9], вважаємо доречним безпосередньо зупинитися на його психологічних поглядах, принаймні, в обсязі, який дозволяє прочитаний ним у 1706-1708 навч. роках філософський курс [10], а також праць, що вийшли друком у недавньому часі. Виняток становлять віднайдені нещодавно М. В. Симчичем філософські тези Т. Прокоповича з питань логіки, фізики, метафізики й етики, які, на жаль, й досі зберігаються у Національному музеї у Варшаві [11].

Зазначимо, що за результатами здійсненої свого часу П. М. Пелехом ідентифікації змісту філософського курсу Т. Прокоповича, зокрема, того розділу фізики, який за традицією присвячувався проблемам душі, відповідного тексту виявлено не було. Це, звісно, може знайти будь-яке імовірне пояснення, проте аж ніяк не байдужим чи скептичним ставленням Т. Прокоповича до сфери знань, яка все активніше стверджувала свій авторитет у складі тих галузей знання, які відповідали тогочасним уявленням про науку, адже «хто не бачить, яка користь від наук! і хоча невчені люди теж можуть споглядати порядок речей, - однак деякі речі від них немов закриває морок. І якщо морок в їхніх душах не розсіяти світлом знань, то навіть очевидні речі вони будуть сприймати немов сліпі» [12].

Отже, наведене вище уявлення Прокоповича про науку, що перевищує славу військових подвигів і прирівнюється завдяки красномовству оратора, силі зброї, покладено Т. Прокоповичем в якості світоглядної орієнтації при викладенні ним курсу риторики і тієї його частини, що прямо стосується проблеми природи, чинників і норм вияву емоційної (ефективної) сфери людини.

Власно кажучи, своє уявлення про душу Т. Прокопович виклав у стислій передмові до тієї частини вчення про уявлення, яке на теперішній час не може бути визнаним науково бездоганним, але беручи до уваги усталену на той час традицію нав’язливого відтворення у другій частині фізики вчення Аристотеля про душу, слід визнати сміливим і навіть ледь не епатажним.

«Дар красномовності, – стверджує Т. Прокопович у зачині до основного тексту, – чи назвати його доблестю чи силою, то все одно, завдяки йому на нашу думку, прославляються імена авторів. Бо хоч душа людини є настільки потаємною й настільки мінливою, що жодною силою не можна розгадати її, та, однак, ораторське мистецтво її розкриває» [13].

Звідси, мабуть, стає зрозумілою відмова Т. Прокоповича давати, як це мало місце у курсах його попередників, розлогу характеристику поглядів Аристотеля про душу, викладені ним у відомих трьох книгах, оскільки в них бракувало розмірковування щодо предмету уваги, що розглядався у даному розділі з одного боку і, найголовніше, – відсутність достатньо аргументованих доведень походження, видів і форм вияву почуттів залежно від їх якості (модальності) і чинника породження з іншого.

Слушно наголошуючи на категорії дії як чинника породження почуття людини, Т. Прокопович виводить цю дію за межі предметно-практичної діяльності, перетворюючи її тим самим у самостійну внутрішню за своїм походженням психологічну детермінанту, адже почуття, за визначенням автора, «це збудження чуттєвої душі, яке викликане уявою про добро чи зло» [14].

Таке уявлення людини про добро і зло закладено у її природі, за Т. Прокоповичем, самим Творцем, так само, як і вся палітра людських почуттів, та й більше – і самі органи чуття є продуктом його волі.

Отже, пізнання людиною добра чи зла як заданої їй при народженні першопричини і постає (поруч із зовнішніми збудниками) зародком актуалізації відповідних класів почуттів. До першого, за Т. Прокоповичем, належать почуття любові, прагнення, занепокоєння або тривоги, надія чи впевненість, задоволення, або втіха, або радість.

До другого – ненависть, страх, розпач, гнів, обурення, смуток, сором, співчуття.

За всім тим, переконує наш мислитель, першоджерелом, основою і початком всіх почуттів людини, на відміну від строкатості уявлень багатьох авторів, що торкалися цієї теми, є любов, яка, в свою чергу має дві властивості – бажати добра і не бажати зла. «… коли користуємося першою властивістю любові, то ми любимо, прагнемо, надіємося, радіємо з того, що здається, веде нас до певних речей, коли ж другою – то ми відвертаємося, гніваємося, обурюємось, боїмось, співчуваємо, соромимось, витрачаємо надію, відчуваємо біль, чого, очевидно, уникаємо, як це ясно дослідникові» [15].

Любов, як прагнення волі до добра, до доброї справи, є тим самим і сама добром. Це, одначе, зовсім не означає, що таке прагнення обмежується лише тим, що складає добро, адже практика свідчить, що людина часто предметом любові обирає речі, несумісні із добром (погані речі). В дійсності, уточнює Т. Прокопович, людина не вбачає у цій речі любові, проте робить це тому, що сподівається побачити у цій речі щось добре, навіть якщо воно і оманливе (самогубство, як приклад). Отже, любов спрямовується на добро, прикладом чого може слугувати дружба як прагнення добра не для власної особи, але для іншого. В цьому сенсі, за Т. Прокоповичем, атрибутом любові є її безкорисливість.

Посилаючись на Аристотеля й інші джерела, Т. Прокопович поділяє думку про те, що любов до іншого спричиняється такими чеснотами останнього, як доброзичливість, спільність та співучасть у щасті й горі, справедливість, розсудливість, знання, побожність, ласкавість, згода, подібність характерів, чесність, довіра, простота, краса, спорідненість, а також ніжність і привітність, врешті-решт, і сама любов як чинник взаємності.

«Отже, – резюмує Т. Прокопович, – якщо ти до когось намагаєшся викликати любов, то ти повинен заявити слухачам, що у цієї людини є всі або деякі причини, щоб її любити» [16]. В цьому контексті не можна не угледіти певного зв’язку між щойно наведеними поглядами Т. Прокоповича і розробленою в недавні часи німецьким психологом Н. Пезешкіаном теорії так званої позитивної психотерапії.

Звертає на себе спосіб, за яким, згідно Т. Прокоповича, виявлення любові у мові. Мова має бути живою, неспокійною, жвавою, насичена метафорами, алегоріями. Не останнє місце мають займати вигуки, заклинання, замовчування, сумніви, містити багатослівні фігури, повторення, подвоєння, виправлення, синоніми, риторичне запитання, персоніфікація тощо.

Оскільки любов полум’яна за своєю природою, то у певних випадках, зокрема, у разі використання її (оратором) із не доброзвичайною метою (збудження неблагочестивих пристрастей), то така любов є «неблагочестива, надмірна, шкідлива», а, отже, потрібно її послаблювати і стримувати. Для чого, за Т. Прокоповичем, можливі три шляхи: «нечесну погасити, надмірну зменшити, а шкідливу змінити на користь».

У першому випадку уявити предмет любові як некрасивий, у другому – подати любов як «найогидніше рабство», у третьому – відпочити або перейнятися іншою справою.

У цьому зв’язку неабияку вагу, за Т. Прокоповичем, отримує предмет прагнення, оскільки останнє є нічим іншим, як «любов і бажання відчутного добра». Відповідно до цього, у разі очікування добра любов може вважатися корисною, приємною і дорогою, у протилежному випадку (якщо любов спонукається жадобою, честолюбством) – корисливою і нікчемною.

Затим що людина, продовжує Т. Прокопович, очікує швидше майбутнього добра і уникає можливого лиха, треба застосовувати прийоми підсилення першого і упередження другого. Такими засобами є, за Т. Прокоповичем, надія і впевненість. Прищеплення цих почуттів, так само, як і любові, може бути досягнуто різними шляхами (історичними прикладами, зокрема), передовсім мовними засобами, з їх числа – використання у промові невеликих періодів, радісних вигуків, іронію, риторичні запитання, шумні фігури тощо.

Із почуттям любові, її природою, сполучається таке почуття, як благородна заздрість: перша збуджує душу до власних зусиль задля досягнення чеснот, друга – скеровується бажаннями аби інша людина витратила своє добро і такі чесноти, як мудрість, чесність і т. ін.

Відповідно до прийнятого Т. Прокоповичем поділу почуттів на два класи: радість, втіха, задоволення і ненависть, обурення, гнів, подальший виклад зосереджується на докладнішому висвітленні причин вказаних почуттів та шляхів їх підсилення чи подолання.

Радість, за Т. Прокоповичем, є душевне збудження, що спричиняється уявою отриманого добра, в разі надмірності уяви щодо досягнутого добра ми маємо стан, що позначається зазвичай щастям. На відміну від прагнення як вподоби неіснуючого, радість є насолода від досягнутого бажання.

Навпаки, ненависть – є схильність душі до зла, яким останнє певний час вважається, або прагнення до чогось злого, в свою чергу, гнів (услід за Аристотелем) тлумачиться як хворобливе бажання помсти за реальну або намислену зневагу до себе чи своїх близьких. Разом з тим, у випадку несправедливого ставлення до об’єкта, який заслуговує на повагу, ми маємо справу із благородним гнівом. Завдяки такому гніву людина запобігає успіхам нечесних людей.

Протилежним радості почуттям є смуток або переживання людиною власних негараздів (або простий смуток), а з приводу відчуття чужого лиха – такий смуток позначається співчуттям або милосердям.

Почуття можливої загрози спричиняє страх, а зневір’я в уникненні її або у досягненні добра – розпач. Вказані почуття взаємопов’язані, оскільки те, що викликає страх є водночас причиною виникнення розпачу.

Вкрай негативним почуттям є почуття заздрості з приводу чужого добра, або радощів з приводу чужого горя чи страждання. Почуття безчестя (ганьби, неслави) з приводу зла, припущеного у минулому, теперішньому, можливо, і в очікуваному майбутньому спричиняє виникнення сорому. Причиною виникнення сорому є, за Т. Прокоповичем, такі погані ознаки «нікчемної душі, як «вище цінити користь, ніж честь, не турбуватися про славу, безглуздо леститися, боятися говорити правду, надіятися на малу наживу та вдячність, відмовлятися від своєї думки, негідно служити, певна в’ялість тощо» [17].

У зв’язку із викладеним вище гадаємо цілком доречним нагадати, що створена вперше у вітчизняній психології Т. Прокоповичем вельми деталізована класифікація емоційних станів людини (зокрема таких, як любов, турбота, тривога, надія, впевненість, ревність, радість, ненависть, гнів, обурення, смуток, втіха, страх, жах, розпач, заздрість, сором, щастя, легкодушність, безсилля, байдужість, корисливість, безтурботність) лише у другій половині ХХ століття виокремилася у самостійний напрямок теоретико-експериментального дослідження, перспективність якого приваблює до себе все більшу і більшу кількість сучасних психологів.

Неабиякий інтерес становить уміщений у розділі, що розглядається, невеличкий уривок про пам'ять та її тренування, який свідчить про першу спробу (принаймні у вітчизняній психологічній думці) доведення можливості людини керувати власною психікою, в даному випадку пам’яттю. Для покращення пам’яті, а, отже, уникнути забудькуватості, автор пропонує певні правила: по-перше, часто щось заучувати напам’ять, по-друге, обирати із тексту найважливіше і обирати для цього відповідний термін (що раніше, що пізніше). При цьому краще розпочати тренування із запам’ятовування поетичних текстів, згодом ораторських, по-третє, запам’ятовувати треба частини (а не суцільний текст), по-четверте, вивчати вголос, а не тихо аби уникнути відволікання сторонніми думками чи подразниками, по-п’яте, обирати більш ранній час, як найкращий для запам’ятовування, проте пасує для цього і нічний час, коли зникає буденна метушня, нарешті, по-сьоме, усамітненість аби уникнути сторонніх думок і мати можливість читати вголос.

Чимало слушних психологічних спостережень розпорошено у незавершеному тексті етики як наукової дисципліни, яка вперше була введена Т. Прокоповичем як самостійний розділ філософського курсу, а також у численних його публікаціях (в тому разі і епістолярного жанру), психологічний зміст яких, сподіваємося, може істотно позначитися на створенні більш повної картини психологічного доробку автора і всієї вітчизняної психології початку ХVІІІ століття.

«Намагаючись по-новому розв’язати основні психологічні питання, наші психологи, нагадував свого часу Г. С. Костюк, при цьому недооцінювали і передову ідейну спадщину дореволюційної психології…» А тим часом «наша вітчизняна дореволюційна науково-психологічна думка мала свої оригінальні риси і давні матеріалістичні традиції. Її кращі представники не тільки стояли на рівні сучасної світової психологічної думки, а й підносилися вище за неї, збагачували її своїми ідеями. Вони були ініціаторами генетичного підходу до вивчення психіки, вивчення психіки дітей, вони обстоювали матеріалістичне, гуманістичне тлумачення психічних властивостей людей. Своїми ідеями і психологічними працями вони зробили цінний вклад в ту майбутню, дійсно наукову психологію, яка твориться в нашій країні» [18].

Поза сумнівом, в шерензі значної кількості наших пращурів, яким сучасна психологія завдячує своїм здобутком, одне із визначальних місць посідає особа і психологічна спадщина Теофана Прокоповича. Остання, безперечно, не обмежується викладеними вище поглядами цього мисленника щодо емоційної сфери людини, її пам’яті і чеснот, але потребує осмислення значного обширу його суджень стосовно природи і призначення людини, яка і на теперішній час приховує від сучасного психолога чимало своїх таїн.