Тема 1 зовнішня політика київської русі: лекція 3

Внутрішні усобиці між руськими князями. Відносини Київ-

ської Русі з половцями

Зовнішня політика Володимира Мономаха

Українські землі періоду монголо-татарського нашестя як об'єкт міжнародних відносин

Внутрішні усобиці між руськими князями. Відно¬сини Київської Русі з половцями.

Після стрімкого злету й блискучого розквіту Київська держава зазнала занепаду й розвалу у наступний період феодальної роздробленості. Адже Київська Русь мала, за різними підрахунками, від 3 до 12 мільйонів населення й ве¬личезну територію, що обіймала близько 800 тисяч квад¬ратних кілометрів (майже половина цієї території в межах сучасної України), Але дуже швидко все було втрачене. Ярослав Мудрий розділив свою могутню дер¬жаву між синами на шість частин, а у XII столітті вона вже становила собою дванадцять формально об'єд¬наних у одній державі, але фактично окремих, незалежних держав, які навіть у відносинах між собою дотриму¬валися принципів міжнародної політики. Князівські усо¬биці посилюються, роз'єднувальні моменти стають дедалі глибшими.

Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги. Вони висувають непомірні територіальні пре¬тензії, грабують беззахисних людей. На південних кор¬донах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим пе¬ченігам приходять не менш страшні половці, або комани. Князі в боротьбі між собою залучають половців як наймане військо, дорого платячи за ці послуги грабун¬ком і взяттям у полон власних сільських і міських жителів. Майже кожні три роки половці здійснюють по спустошливому набігові на беззахисні землі: з 1061 по 1210 рік ці степові хижаки вчинили сорок шість великих набігів.

У цей період плететься і складна інтрига міжнародних відносин. Ось яким був її початок. 1068 року половці розгромили трьох старших Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя Ізяслава, що втік до Польщі. Завдяки допомозі польського короля Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський престол. Але Болеслав за цю послугу відібрав Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге вигнали Ізяслава з Києва. Великим князем на три роки став Святослав.

Ізяслав знову кинувся до свого тестя Болеслава. Запропонував йому за допомогу значну частину вивезених з Києва багатств. Проте Болеслав золото взяв, але до¬помагати не поспішав, бо йому в цей час загрожували чехи. Ізяслав звертається по допомогу до німецького імператора Генріха IV, обіцяючи за повернення на пре¬стол навіть стати данником імперії. Юний імператор послав до Києва свого посла Бурхарда, якого Святослав прийняв дуже добре, переконував у своїй правоті й так обдарував імператора, що, як пише німецький літо-писець, «ніколи не бачили ми стільки золота, срібла і багатого вбрання». Такі дарунки підкупили Генріха IV, й він лише висловив Ізяславові формальне співчуття. Перед Ізяславом залишався тільки один шлях — до папи Римського Григорія VII. Син Ізяслава заявив папі, що Русь у випадку допомоги й повернення Ізяслава на престол визнає над собою не лише духовну, а й світську владу Ватикану. Папа надіслав з послами листи до великого князя й Болеслава, вимагаючи повернення Ізяслава на престол, при цьому писав так, ніби Київська держава уже є володінням Ватикану.

Листи папи не справили, мабуть, належного вражен¬ня, бо незабаром частина руських князів уклала угоду з поляками й пішла з військом до Силезії допомагати Болеславу боротися з герцогом Богемським. Для Ізяслава все завершилося благополучно. Після наглої смерті Свя¬тослава Всеволод добровільно віддав братові Київ.

Київ на цей час був одним з найбільших міст світу. До монголо-татарської навали у ньому жило 35—40 ти¬сяч чоловік. (Для порівняння: Лондон досяг такої чи¬сельності лише через 100 років.) А Чернігів, Переяслав, Львів, Галич та інші міста тогочасної Київської держави не перевищували 4—5 тисяч жителів.

Загалом же Київ стає розмінною монетою в тій страшній грі, що розгорілася між князями. За підрахунками ук¬раїнського історика Стефана Томашівського, які наво¬дить Орест Субтельний, за сто років, між 1146 і 1246, двадцять чотири князі сорок сім разів правили в Києві. З них один займав престол сім разів, п'ятеро князів правили тричі кожен, а восьмеро — двічі. Характерно, що тридцять п'ять князювань тривали менше року кож¬не. Київ поступово втрачав свою велич.

Але ось інший погляд. «Немає сумніву, — пише М. Карамзін, — що древній Київ, прикрашений пам'ят¬ками візантійських мистецтв, пожвавлений скупченням купців іноземних, греків, німців, італійців, переважав Москву... в багатьох відношеннях».

А коли 1169 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський на чолі об'єднаних сил одинад¬цяти князівств взяв його приступом і нещадно погра¬бував, то Київ зовсім занепав. Навіть М. Карамзін, який неприховано ідеалізує майже всіх київських князів, з відразою пише про цей погром так: «Сия, по слову древнего Олега, мать городов русских, несколько раз осаждаемая и теснимая, отворяла иногда Златьіе врата свои неприятелям; но никто не входил в них силою. Победители, к стьіду своєму, забьіли, что они русские: в течение трех дней грабили не только жителей и домьі, но и монастьіри, церкви, богатьій храм Софийский и Десятинний, похитили иконьї драгоценньїе, ризм, книги, самме колокола...». Така ж страшна кара чекала згодом на Новгородську землю. Князі поводили себе вдома як завойовники на чужій землі.

Ізяслав, не встигнувши порадіти поверненню на ве-ликокнязівський стіл, невдовзі загинув під час чергової братовбивчої війни. Великим князем став Всеволод, який упродовж усіх п'ятнадцяти років свого князювання не мав жодного спокійного дня через постійну боротьбу зі своїми жадібними родичами.

Зайняті внутрішніми справами, київські князі брали посильну участь і в зовнішніх акціях. Ізяслав та його брати продовжували підтримувати традиційні дружні стосунки з греками, даючи їм військо, завдяки якому імператори залишалися на тронах, адже у Візантії на той час також було неспокійно. Знаменитий Олексій Комнин, ще не будучи імператором, а тільки полко¬водцем імперії, в 1077 році, усмиряючи заколотника Ни-кифора Вриєнія, мав у своєму розпорядженні багато руських корабліа Ярославичі повернули Константинополь¬ському патріархові важливе право ставити київських мит¬рополитів.

Всеволод належав до найосвіченіших людей свого часу. Ніколи не бувши за кордоном, добре знав чужі мови, за що іноземці дуже його хвалили. Всеволод мав широкі династичні зв'язки. Він взяв у дружини собі візантійську принцесу з роду Мономахів. Одружив та-кож сина Володимира (що за матір'ю дістав прізвище Мономах) з донькою англійського короля Гаральда. Дочку Євпраксію віддав заміж за німецького імператора Генріха IV. Одного внука, Мстислава, одружив з донь¬кою шведського короля Інґа — Христиною.

Половці дедалі більше втручалися у вирішення русь¬ких справ. Дізнавшись про смерть Всеволода, вони рап¬том заявили, що хотіли б залишитися друзями київських князів. Великий князь Святополк, без поради з до¬свідченішими людьми, посадив половецьких послів до в'язниці.

Спалахнула війна, що завершилася перемогою половців. Тоді Святополк не знайшов нічого кращого, як одружитися з дочкою половецького князя Тугоркана, але це не зупинило половецької експансії на руські землі. Ніщо не допомагало, бо князі самі втягували по¬ловців у свої усобиці. Особливо цим відзначався князь Олег Гориславич, який закликав їх собі на допомогу, и тим, як свідчить літописець, «показував їм путь на Руську землю». Розгромом закінчився похід руського війська над річкою Стугною 1094 року. А половецький хан Боняк напав на Печерський монастир і пограбував його. Руїна й розвал запанували на Русі.

Тоді князі нібито одумалися. Домовившись між собою, вони 1097 року зустрілися в Любечі під Києвом. Це була перша спроба досягти широкої внутрішньої угоди на міжнародних принципах після початку феодальної роздробленості. Не без тертя угода була схвалена всіма учасниками зустрічі. Ось яким чином було поділено колись могутню державу: Святополк одержав Київську землю; за Мономахом залишився батьківський уділ — Переяслав, Смоленськ, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Олег, Давид і Ярослав Святославичі посіли відповідно — Чернігів, Рязань, Муром; Давид Ігоревич утримав Во-лодимир-Волинський; Володар і Василько Ростиславичі закріпили за собою Перемишль і Теребовлю. Кожний учасник зустрічі клявся, цілував святий хрест, промов¬ляючи: «Хай буде земля Руська спільною для нас вітчизною, а хто повстане на брата, на того ми всі повстанемо». Але відразу ж після зустрічі угода була підступно порушена: Давид виколов очі Василькові не без згоди декого з учасників зустрічі. І ніяких санкцій проти порушника такої важливої угоди не було вжито. Цей варварський акт тільки спровокував черговий виток братовбивчої війни ,й новий переділ окремих князівств.

Князі вперто рубали сук, на якому сиділи, бо поділ держави, загалом послабивши її могутність, зменшив і владу князів. Якщо раніше піддані корилися їм неза¬перечно, то тепер почастішали випадки ледь не відкритого непослуху.

Зовнішня політика Володимира Мономаха.

Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мо¬номаха (1113—1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мо¬номах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі ди-настичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.

Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку сте¬пового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні око¬лиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця.

Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу Авг'уста Кесаря, вінок, золо¬тий ланцюг і барми Константина Мономаха, Володи-мирового діда. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт схилив київського князя до миру, увінчав його в київському соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським царем. У московській Оружейній палаті й досі зберігаються так звана шапка Мономаха, себто корона, а також ланцюг, держава, скіпетр і ста¬ровинні барми, якими прикрашалися згодом усі російські царі в день свого сходження на престол (інаугурації). Ці безцінні речі, за деякими даними, могли бути да¬рунком імператора Олексія Комнина.

Прожив Мономах як для своєї епохи дуже довге жит¬тя — аж сімдесят три роки, останніх тринадцять будучи великим київським князем. Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально напи¬саним для своїх дітей «Повчанням». Це чудовий доку¬мент того часу, який варто сприймати саме як наста¬нову й тепер, але ми не аналізуватимемо його детально, а зупинимося тільки на міжнародних аспектах «По¬вчання». Ось як пише Мономах про увагу до чужинців: «А ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони бо, мимохо-дячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим». Все хороше, продовжує він, ви мусите пам'ята¬ти, чого не знаєте, тому вчіться. І згадує свого батька

Всеволода, який знав п'ять іноземних мов, ніколи не виїжджаючи за межі рідного краю.

Особливою гордістю князя були його воєнні справи. Мономах згадує про вісімдесят три свої походи, а інших менш важливих просто й не пам'ятає. Він уклав з по¬ловцями дев'ятнадцять мирних договорів, узяв у полон понад сто їхніх кращих вождів і випустив їх згодом з неволі, а понад двісті половецьких ханів стратив і потопив у річках. За словами літописців, Мономах тво¬рив добро своїм ворогам і любив відпускати їх з дарами, особливо на схилі віку.

Ви знаєте, що Юрій Довгорукий, який заснував Мо¬скву 1147 року, через десять років після цієї події помер. Він мав княжий осідок і в Києві. Довгорукий настільки «уславився» всілякими злодійствами, що, дізнавшись про його смерть, київські жителі розгромили й пограбували його палац і сільський князівський будинок над Дніпром, який називався Рай, а також маєтки суздальських бо-ярів (які в різні часи наїхали з князем), не залишивши багатьох з них живими.

Кияни навіть не хотіли, щоб і тіло Юрія Довгорукого лежало поряд з дорогим їм Мономаховим, а тому поховали його за містом, у церкві «Спас на Берестові», на території нинішньої Києво-Пе¬черської лаври. Такий деколи кінець мають злочини проти свого народу. Можливо, у варварському погромі Києва через дванадцять років його сином Андрієм Бо-голюбським (про який уже згадувалося) були елементи помсти за знеславлення батькової пам'яті.

Показові деякі деталі боротьби з половцями періоду «Слова о полку Ігоревім», добре відомого зі шкільних підручників літератури. Так, хан Кончак «уславився» на той час своєю надзвичайною жорстокістю. Але не лише нею. У його війську застосовувалися особливо великі, так звані самострільні, луки, які ледве натягали п'ят¬десят воїнів, і великого калібру стріли. Був у його війську якийсь турок, який стріляв живим вогнем або ж порохом (може, це той грецький вогонь, який застосо¬вувався ще проти кораблів Ігоря?). Цього винахідника під час втечі половців кияни наздогнали і взяли в полон, привели до великого князя разом з усіма його вогнепальними пристроями. Але потім ніде не знаходимо в документах свідчень про те, що наші пращури десь використовували той винахід.

Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, ве-неціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки диску¬тувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.

Українські землі періоду монголо-татарського нашестя як об'єкт міжнародних відносин.

На Русь у цей час насувалося таке страшне лихо, якого ніхто не спо¬дівався, а за тяжкістю вияву та наслідками воно мало руйнівний вплив фактично на всю світову цивілізацію. Це було монголо-татарське нашестя. Монголо-татари з'явилися з глибоких азійських степів, швидко завоювали ряд відомих цивілізацій, виявивши при цьому нелюдську жорстокість, і раптово опинилися неподалік від руських кордонів.

На шляху монголо-татар першими стали половці. Монголо-татари з ними розправилися дуже легко. Але оскільки один з провідних половецьких ханів через шлюб дітей був у родинних стосунках з Мстиславом Галицьким, то слід було сподіватися на прохання про військову допомогу. І попри всі внутрішні незлагоди частині князів вдалося перебороти на якийсь час чвари й виступити проти сильного та підступного ворога разом. Це сталося 1223 року на річці Калці, Але виграти цю битву досить сильне руське військо не змогло, бо не мало єдиного плану бою, належної дисципліни кожної його ланки.

Довкола описаних подій розгорталася цікава дипло-матична інтрига. Коли це об'єднане військо руських князів збиралося в дорогу, до його керівництва прибуло десять послів від монголо-татар, які пропонували мир На т)йц підставі, що їхнє військо не входило в руські землі й не грабувало їх, а мало тільки єдину мету — покарати непокірних половціа Тому об'єднаним військам посли пропонували нападати не на монголо-татар, а на половців. Князям такі речі, мабуть, здалися прово¬каційними й підступними, бо вони вдалися до дій, які рідко застосовуються в дипломатичній практиці: нака¬зали скарати послів на смерть. За необдуманий кня¬зівський крок дорого заплатять землі, які пізніше за¬хоплять монголо-татари.

І все ж монголо-татари тоді ще не втрачали надій на порозуміння. На сімнадцятий день походу руського війська на південь нові посли з'явилися перед князівськими очима. Це було неподалік від гирла Дніпра. Тепер уже про мир не йшлося. Навпаки, монголо-татари виявили характер. Вони сказали; «Ви умертвили наших послів і хочете битви? Хай буде! Ми вам не зробили зла. Бог один для всіх народів: він нас розсудить».

Дійсно, битва завершилася страшним розгромом русь-кого війська. Монголо-татари стратили всіх полонених, а їх було багато. Трьох полонених князів задушили під помостом, на якому святкували перемогу, — це була й помста за вбивство послів. Але монголо-татари, не скориставшись своїм правом переможців повністю, так само несподівано, як і прийшли, зникли в тих же азійських степах.

Та вже тепер про них хотіли знати набагато більше: що це за люди, звідки походять, які їхні звички, прин¬ципи, наміри, методи і способи досягнення бажаного тощо. Русь почала по крупинці збирати ці дані. Нічого втішного, на жаль, у них не виявилося — розповідали багато страшного. Ось один з монголо-татарських ханів у боротьбі за владу використовує такий прийом: він наповнює сімдесят котлів окропом і варить у ньому заколотників живцем. Монголо-татари без жалю вби¬вали й міщан, і селян, вважаючи, що переможені не можуть бути друзями переможців і що смерть перших потрібна для безпеки останніх. Татари віддавали пе¬ревагу наданню миру тільки переможеним народам, а милували лише рабів, або ж данників. Підґрунтям цієї жорстокості була філософія Чингісхана: «Не варто ми¬лувати маєтки і життя ворогів, бо плід пощади — співчуття».

Татари перебували на низькому, далеко нижчому від тих, кого вони завойовували, ступені розвитку. Проте вони мали велике, добре підготовлене й дисципліноване військо, котре, мов повінь, усе змітало на своєму шляху. У бою воно вело себе так: намагалося насамперед ото¬чити ворога, засипало його хмарою стріл, уникаючи безпосереднього зіткнення. Хани й найближче їхнє ото-чення в січі участі не брали. Вони керували боєм зда¬леку, не гребуючи загальною втечею, коли не було іншого виходу. Але того, хто починав утікати без наказу й раніше за інших, карали на горло.

У внутрішньому ж побуті монголо-татари швидше користувалися не законами, а звичаями. За гріх серед монголо-татар вважалося вкинути у вогонь ніж, опер¬тися на палицю, вбити пташеня, вилити на землю мо¬локо, виплюнути з рота їжу тощо. Але вбивати людей, не знаючи жалю й пощади, розоряти цілі держави й цивілізації здавалося цим кочівникам узвичаєним. Мон-голо-татарин ніколи не обдурював монголо-татарина, про¬те обдурити чужинця вважалося похвальною хитрістю й доблестю.

Мабуть, оте негідне поводження з першими монго-ло-татарськими послами напередодні битви на Калці призвело до того, що коли 1237 року монголо-татари знову пішли на Русь, вони вже шукали не друзів, а данників і рабів. «Якщо бажаєте миру, — говорили монголо-татарські посли, — то десята частина всього вашого надбання хай буде наша». Звичайно, гордовиті руські князі відповідали відмовою — і гинули поодинці, не змігши й не зумівши об'єднати сили проти могутнього згуртованого ворога. Так впали Переяслав, Чернігів, підійшла черга й Києва.

Про багатства столиці Київської держави хан Батий уже знав. її уславляли не лише у Візантії та Німеччині, а й у наивіддаленіших куточках східних країн. Арабські історики й географи писали про неї у своїх творах.

І ось монголо-татари під стінами Києва. Вони засліплені небаченою красою. Проте бояться йти на приступ. Посилають послів. А кияни, знаючи про сумну долю Переяслава, Чернігова та інших міст і сіл, спеціально страчують цих послів, щоб відрізати собі шлях до відступу, до спроб здатися посеред страшного бою, який на¬сувався.

Монголо-татари не зупинилися під самим Києвом, а відійшли на річку Трубіж (на відстані 75 км) і розпочали ґрунтовну підготовку до облоги. Кияни ж готувалися Дати відсіч. Ні про які переговори вже із жодного боку не могло бути й мови. Не було на цей час і князя в Києві, тому обороною керував тисяцький Дмитро. Але вибір головного командира був правильний. Коли почалася січа, кияни билися завзято. Проте сила й солому, як відомо, ломить. Попри всю мужність і відвагу, майже всі захисники Києва загинули, але не здалися ворогові. Така затятість здивувала навіть Батия, який звелів привести до себе пораненого Дмитра й подарував йому життя.

Пізніше Дмитро, тривалий час перебуваючи при війську Батия, не раз прислужився своїй вітчизні, намовляючи хана якомога швидше покинути її межі, зманюючи його багатшими землями або ж висуваючи якісь інші причини. І Батий прислухався до Дмитрової думки, що, може, врятувало не одну тисячу наших пращурів.

А Батий після взяття Києва пішов далі до Європи, бо на його шляху вже нікому було стати. Хан швидко завоював Польщу, Угорщину, Сербію, Дунайську Бол¬гарію, Молдову, Волощину, чим навів жах на всю Європу. Але потім повернув на береги Волги, чим здивував багатьох європейських володарів, які чекали нападу.

В Русі-Україні, як і в багатьох інших загарбаних монголо-татарами землях, встановлюється своєрідний окупаційний режим. З одного боку, завойовники праг¬нуть не знелюднювати краю, адже тоді він перетвориться на пустелю й ніякої вигоди їм не принесе. З іншого боку — регіон і так втратив багато своєї людності: певна частина загинула в боях, а чимало місцевого населення потрапило до полону. По-третє, слід було, за давньою традицією монголо-татар, до кореня зни¬щити місцевих князів і бояр, щоб нікому було мститися й мати право на володіння чи управління цими землями в майбутньому. Але після здобуття основної поживи під час нападу татарина цікавило й наступне прибут¬кове визискування загарбаних земель.

На території Києва такий режим було встановлено дуже швидко. Величне європейське місто з населенням до 150 тисяч чоловік мало тепер лише 170 уцілілих дворів. Проте воно швидко відродилося. Так, папський нунцій (посол) Плано Карпіні, посланий папою до грізного хана, 1246 року бачить у Києві не суцільне згарище та відсутність людей, а, навпаки, всього через шість років після взяття й пограбування Києва перед послом постає хоча й зі слідами великого лиха, але живе місто. Про це свідчили й ті європейські купці, яких зустрів Плано Карпіні на вулицях і базарах міста. Із цього

Карпіні робить закономірний висновок, що місто живе, бо живитися лише зовнішньою торгівлею воно не могло без підгодовування довколишніми селами. З іншого бо¬ку, присутність іноземних купців з Австрії, Греції, Італії, Польщі, Франції свідчила про можливість одержання цими купцями вагомого прибутку й гарантію від мож-ливого грабунку, бо купець свій товар у ненадійне місце не повезе.

Плано Карпіні пише також про ту десятину, яку отримували монголо-татари як з майна, так і з людей. За ординськими звичаями переписувалося все населен¬ня, навіть немовлята, і з кожного бралася данина — з багатого і з бідного. Хто не платив данини — потрапляв у рабство. Горе було й тим, хто не зумів одружитися, чоловік чи жінка: їм обом також загрожувало рабство.

Даниною не обкладалися лише церковники та мо¬настирі. Тут також виявилася гідна подиву далеко¬глядність ханської адміністрації. Заграванням з духо¬венством і ченцями монголо-татари хотіли показати міс¬цевому населенню, що вони терпимі до чужої релігії, бо бачили істинність віри в людях. А задобрене духо¬венство не кликало народ до опору. Програвала тільки народна справа боротьби з ворогом.

З'явилися в лексиконі українців незнані раніше слова: баскак — намісник хана на якійсь території, його упов¬новажений; ярлик — право на володіння певною тери¬торією; ясир — живий товар, себто бранці, та ін.

Князі, які залишилися живими після нападу монго-ло-татарського війська й хотіли хоч якимсь чином уп¬равляти власними колишніми землями, змушені були їхати на поклін до хана в його резиденцію. Приниження було неймовірне, але такими були тодішні правила гри, й руські князі на них погодилися. Під час другої своєї поїздки до Золотої Орди великий князь Ярослав помер у довгій дорозі. Створився цілий прошарок так званих «татарських людей», які не бажали підлягати ніякій іншій владі, крім монголо-татарської, що становило не¬безпеку увічнення влади монголо-татар на українській землі.

На колись вільній землі на два століття запанував чорний морок страшного рабства, яке гнітило не лише тіло, а й душу волелюбного народу. Народ збирався з силами, щоб, вдало використавши міжнародне стано¬вище, разом завдати удару ворогові й визволитися з неволі не лише самому, а й іншим пригнобленим мон-голо-татарами народам.

На шляху безкарним, здавалося б, монголо-татар-ським ордам постала вільна частина українських зе¬мель, що не скорилася напасникові. Це було Галиць-ко-Волинське князівство. Там вели постійну боротьбу такі справжні патріоти, як Данило Галицький, про ро¬зумну зовнішню політику якого йтиметься далі

ема 1 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ЛЕКЦІЯ 4

Зовнішня політика Галичини й Волині до об'єднання двох князівств

Міжнародна діяльність Галицько-Волинського князівства за Данила Галицького та його наступників

Зовнішня політика Галичини й Волині до об'єднання двох князівств.

Коротенька передісторія Галицько-Во-линського князівства полягала ось у чому. В 980—990 ро¬ках Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь як міста червенські. На Волині було засноване ним місто Воло¬димир, що стало столицею цього краю. У Галичині ж центр політичного життя перемістився з Перемишля до Галича, поблизу якого знаходилися стратегічні кар¬патські соляні копальні. Правили Волинню й Галичиною різні князівські династії, про які згадуватимемо, вихо¬дячи з нашої тематики.

Історики для зручності часто об'єднують Галичину й Волинь у одне князівство, хоча чудово знають, що у XII і на початку XIII століття це були повністю самостійні князівства. Вони відрізнялися між собою навіть способом правління. До речі, чимало істориків вважа¬ють, що Галичина була оригінальною і в цій справі. Якщо Володимир та Москва за формою правління були абсолютистськими, а Новгород — республіканським, то Галичина була олігархічною, бо в ній не князь мав абсолютну владу, не віче обирало князя та інших вищих керівників республіки, а правила боярська олігархія, яка часто ні в що не ставила князя. Це призводило до серйозних політичних катаклізмів на цій багато¬страждальній землі.

М. Карамзін цілком правий, коли намагається дово¬дити, що після монголо-татарської навали навіть дер¬жавна система цієї частини України стає відмінною від усіх інших частин колишньої Київської держави. Тепер кожне князівство змушене в силу політичних обставин і різних інтересів проводити свою й зовнішню політику. Наприклад, Новгород найбільшою для себе загрозою вважав навалу німецьких лицарів, Полоцьк мусив рахуватися з литовською небезпекою. Ростов і Суздаль побоювалися волзьких болгар. Київ знемагав від нападів половців. Галицько-Волинське ж князівство страждало від поляків та угрів.

Власне, можна цілком підтримати твердження дея¬ких істориків, що після занепаду Києва як центру ук¬раїнських земель таким центром поступово, але впев¬нено стала Галицько-Волинська земля. Захована за бо¬лотами та лісами, прикрита ними від степових кочовиків, прихована певною мірою Карпатами від зазіхань по¬ляків та мадярів, Галицько-Волинська земля після за¬непаду Києва переймає від нього не лише функції внутрішнього центру, а й зовнішньополітичні функції, Об'єднавшись 1199 року, ці два князівства у XIII столітті охоплювали 90 % населення, яке проживало в межах кордонів нинішньої України.

Але розповідь про початок самостійної політики кня¬зівств цього південно-західного регіону можна повести з князя Володимирка (1123—1153 рр.). По суті, він першим відокремився від Києва й потім активно протидіяв усім намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Багато прикрощів завдавав йому небіж Іван Берладник, який у боротьбі за владу наводив на Во¬лодимирка то поляків, то київських князів.

Володимирко проводив незалежну зовнішню політику. У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на союз із візантійським імператором Еммануїлом Ком-нином (сестра Володимирка була одружена з грецьким царевичем), а проти київського великого князя — на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Дов¬горуким, Останній союз був скріплений шлюбом Воло-димиркового сина Ярослава з донькою Юрія.

Проте саме Володимиркові належить сумнівна честь порушення клятвеної присяги з цілуванням хреста. Він захопив у боротьбі з київським великим князем цілу Погоринську волость. Ізяслав об'єднався з угорським королем Гейзою й рушив походом на Володимирка. Припертий до стіни, Володимирко заприсягнувся Богом з цілуванням святого хреста, що відновить статус-кво. Та коли настав час повертати волость, Володимирко посміявся з посла Ізяслава, який нагадав йому про необхідність дотримання положень угоди. Вражений по¬сол відбув додому, а клятвопорушник того ж дня нагло помер, що красномовно за свіжими враженнями роз¬писано в літописі.

Спадкоємець його Ярослав (1153—1187 рр.) недаремно був названий Осмомислом, тобто «людиною, яка має вісім відчуттів». Людина палкої й сильної вдачі, Ярослав розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, тобто до нинішньої Молдови. Він встановив широкі диплома¬тичні зв'язки з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Спирався він і на допомогу Юрія Довгорукого, а також зятя Ігоря Святославича, за якого віддав свою дочку, ту саму Ярославну, яка гірко оплакувала свого чоловіка, що потрапив у полон. До речі, у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислові відводяться дуже теплі рядки характери¬стики: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські: стріляєш з батьківського золо¬того стола салтанів по далеких землях!» Це, мабуть, перший поетичний виклад зовнішньої політики одного з монархів середньовіччя.

Ярослав, маючи досить високі державні прибутки, не зупинявся навіть перед тим, щоб у разі необхід¬ності найняти військо. Так, 1173 року він найняв у поляків військо за три тисячі гривень срібла. При ньому галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, торгували з Олешшям у гирлі Дніпра, Галицькі ри¬балки ловили рибу в Дністровському лимані. У са¬мому Галичі можна було зустріти купців зі сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи.

Проте Ярославові чинили сильний опір бояри. Вони не визнали його повторного шлюбу й дитину від цього шлюбу. А законний, так би мовити, син став п'яницею й гультіпакою. Бояри вигнали цього Володимира й за¬просили на престол Романа Мстиславича Волинського з роду Мономаховичів.

Це відразу ж призвело до великої чвари. Володимир утік до Угорщини шукати притулку й захисту. Король Бела НІ прийшов з військом, витіснив Романа й зайняв Галич. Але це була тільки форма, та не суть допомоги. Адже Бела III не повернув Галич Володимирові, а про¬голосив себе «королем Галичини» й залишив своїм намісником у Галичі сина Андрія. За нього був і угор¬ський гарнізон, який дедалі більше виявляв свої чу¬жинські настрої. На Галичині почалися заколоти проти угрів. Володимир утік з-під арешту до Фрідріха Бар-баросси по допомогу. Імператор готувався до свого зна¬менитого хрестового походу й не хотів упритул пе¬рейматися галицькими справами. Але й зовсім втрачати на них вплив не захотів. Він доручив своєму васалові польському королеві Казимиру Справедливому допо¬могти Володимирові. З допомогою польських військ Во¬лодимир утвердився на галицькому престолі.

Але, як пише Орест Субтельний, Володимир став дуже залежним від бояр. «Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побою¬ючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слаб¬ших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацією».

Два сини Володимира не повернулися з Угорщини. Тому Галичина відійшла до Романа Мстиславича. То був не перший у його бурхливому житті престол. На ньому він пробув недовго (з 1199 до 1205 р.), але уславив своє ймення навіки. Саме він об'єднав Галич і Волинь, надзвичайно зміцнив у цьому боярському гнізді княжу владу. Проте найбільші успіхи прийшли до Романа у зовнішній політиці. Після об'єднання Галичини й Волині Роман зайняв Київ, завдав поразки суздальським су¬перникам. За його князювання під одну руку потрапили всі князівства- української землі, за винятком Черні-гівського, — Київське, Переяславське, Галицьке та Во¬линське.

Щоб захистити свої землі, Роман здійснив низку нечувано сміливих походів проти половців. «Він кидався на поганих, — свідчить літописець, — як лев, був сер¬дитий як рись, губив їх як крокодил, проходив через їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців». Цей літописець наголошує на тому, що іменем Романа половці лякали своїх дітей, Литовські хроністи згадують, що Роман запрягав по¬лонених литовців у плуги й орав ними, звідки пішла приказка: «Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши».

Роман підтримував тісні стосунки з Візантією, Угор¬щиною, мав зносини з папою Інокентієм III. Зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону за прийняття католицтва, проте князь з обу¬ренням відкинув пропозицію як неприйнятну. Дехто з істориків вважає це легендою. Проте подібне папа зро¬бив стосовно сина Романа — Данила. Під кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу двох династій німецької корони. І загинув він, потрапивши до засідки на поль¬ських землях (1205 р.).

Загибель його була передчасною не лише у звичай¬ному розумінні цього слова. У Романа залишилося двоє малолітніх синів: Данилові було три роки, а Василь¬кові — рік. Скориставшись їхнім малолітством, впливові бояри прогнали їх разом з вольовою матір'ю княгинею Анною. Вдова Романа з дітьми спочатку зачинилася у Володимирі-Волинському. Потім зі страху перед боя¬рами вона втекла до Польщі. Польський король Лешко залишив її з меншим сином у себе, а старшого, Данила, відіслав до угорського короля Андрія. З цього часу розпочався майже 40-річний період, названий у літописі «великим мятежом». А для Данила з Васильком він позначився роками тяжких поневірянь по чужих дво¬рах, з чужої ласки й милості. Можливо, саме тому братів з'єднувала така дружба, яку рідко можна зустріти між рідними.

Держава Романа перетворилася на жаданий предмет поділу між Польщею та Угорщиною, але вистачало й інших претендентів на цей ласий шматок. Додавали жару й властолюбні бояри. Спочатку вони запросили на князювання трьох братів Ігоревичів. Для багатьох бояр ця акція стала фатальною помилкою. Бо сини головного героя «Слова о полку Ігоревім» не бажали ділитися владою ні з ким. Конфлікт настільки загост¬рився, що княжичі винищили майже п'ятсот бояр. Зголом Ігоревичів вигнали, а ще пізніше їх піймали і стра¬тили. Потім бояри вчинили нечуване в середньовічній державі. Вони висунули та обрали князя зі свого се¬редовища — Владислава Кормильчича.

З цим не могли змиритися ні двоє могутніх сусідів — польський та угорський королі, ні інші князі. Лешко та Андрій умовилися посадити в Галичині угорського королевича, який мав одружитися з польською княж¬ною. Загалом під виглядом боротьби за справедливість Польща забрала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молодим Романовичам залишалася тільки Волинь. Галичину знову окупувало угорське військо. Угри вже носилися з планами введення в Галичині церковної унії.

Скоро інтереси колишніх союзників, претендентів на галицький спадок, розійшлися. Андрій посварився з Лешком і за згодою останнього та галицьких бояр кня¬зем став новгородський князь Мстислав Удалий, Це сталося 1219 року. Данило тяжко пережив таке вирішення чужинцями долі його батьківщини, проте мусив зми¬ритися й навіть одружився з донькою Мстислава, спо¬діваючись по його смерті посісти врешті-решт батьківський престол.

Поляків та угрів не задовольнило закріплення цього краю за якимсь одним князем. Вони знову пішли війною, цього разу на Мстислава. Лише з допомогою литовців і половців Мстислав з Данилом знову здобули Галич. Але під час укладання миру Мстислав обійшов Данила вдруге, пообіцявши віддати свою молодшу дочку за угорського королевича Андрія, якого мав на меті зро¬бити своїм спадкоємцем. Проте Данило не опускав рук. Він наполегливо йшов до мети: повернути свою бать¬ківщину. Смерть Мстислава (1228 р.) підштовхнула його до ще активніших дій. Тепер уже в нього починають проступати риси майбутнього талановитого дипломата. Данило вміло використав внутрішні чвари в Польщі, Щоб розколоти набридлу йому коаліцію цієї країни з Угорщиною, а сам почав воювати за галицький стіл проти угрів.

Міжнародна- діяльність Галицько-Волинського князівства за Данила Галицького та його наступників.

На Долі цього непересічного князя яскраво видно роль боярства, яке мало особливу силу та вплив у Галичині. Тричі брав Данило Галич (1229, 1233, 1237 рр.) і лише останній раз остаточно, а то бояри всіляко намагалися перешкодити утвердженню сильного й авторитетного князя. Для цього використовувалися як зовнішні сили, так і власне прагнення до влади без урахування інтересів народних мас. 1238 року Данило розгромив німецьких лицарів під Дорогичином (тепер це територія Польщі). Наступного року він зайняв Київ і послав свого намісника для захисту міста від татар. І тільки 1245 року, через сорок літ після смерті батька, Данилові вдається заво¬лодіти галицьким столом.

Основним джерелом для пізнання його бурхливої діяльності є літопис, автор якого, зрозуміло, певною мірою ідеалізує свого героя. Проте зі сторінок цього джерела перед нами постає справжній державець, фігура велета й у бою, і за столом переговорів. Данило як ніхто інший серед князів свого часу розумів ситуацію, вмів майже блискавично її оцінити, на підставі навіть недостатніх даних визначити свої подальші дії.

З літопису ми дізнаємося й про те, що найбільших неприємностей Данилові завдавали татари. Адже вони намагалися підкорити собі й віддалене Галицько-Во-линське князівство. Ритуал покірливості вже встано¬вився — князя викликали в Золоту Орду. Ці поїздки були небезпечними, бо не всі князі поверталися додому. Чимось не сподобався Батиєві Михайло Чернігівський — і був замордований. Данило довго зволікав після ви¬клику з поїздкою і вирушив у дорогу, коли вже стало небезпечно далі відтягати подорож. Батий прийняв га-лицького князя приязно, не піддаючи принизливому ритуалові східного поклоніння старшому. Данило не виказав своєї відрази під час пригощання кумисом, тому Батий звелів налити йому вина на знак пошани до гостя. Після 25-денного гостювання Данило повер¬нувся додому з ім'ям слуги й ханського данника. Проте якби він не поїхав на поклін — сильна орда ще б раз прокотилася по його володіннях. Саме так карали непокірних князів.

Почуття приниження не проходило. Данило зрозумів своїм проникливим розумом, з якою величезною поту¬гою він та й інші князі руські мають справу. Тому почав посилено готуватися до боротьби з цією темною силою. А для цього слід було провадити всі підготовчі роботи таємно та знайти відповідних союзників. Все, що знаходилося на схід від його володінь, було підкорене татарами. Тому галицький князь закономірно мав звернутися до Заходу, до якого ще не дійшли орди Батия. Там Данило почав шукати собі спільників. Але не по¬кидала його надія й на об'єднання певної частини русь¬ких князів, особливо майбутніх українських земель, які були йому ближчими за умовами існування й за історичною долею.

Насамперед Данило замирився з королем угорським і навіть одружив свого сина Лева з його донькою. Двічі ходив допомагати своєму сватові Белі угорському проти німецького імператора й короля богемського. Угри дивувалися вишколеності руських полків, їхній татарській зброї та пишності самого князя. А той був вбраний у багатий грецький одяг, обшитий золотим мереживом. Сідло, шабля, лук були оковані дорогоцінними металами з блискучим різьбленням.

"встановивши мирні відносини з Угорщиною та Поль¬щею, Данило звернувся до папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. Галицький князь чудово ро¬зумів, що за таку допомогу доведеться заплатити дуже високу ціну. А тому запропонував навіть передати свої володіння під церковну юрисдикцію оплоту католициз¬му — Ватикану. Папі Римському сподобалася така слухняність одного з найнепокірніших православних князів, тому він підтримав пропозицію Данила.

Проте князь дедалі більше переконувався, що, крім балачок, нічого суттєвого для боротьби з татарами папа не робить. Чи це спричинювалося певним розкла'дом політичних сил, чи неспроможністю папи подати конкретну допомогу, але з небажанням у тому признатися — все ж далі суто символічних жестів справа не рушила. Інокентій IV прислав Данилові королівську корону, і 1253 року в Дорогичині посланець папи вінчав його на короля. А ко¬ли й після цього конкретної допомоги не надійшло, Данило різко обмежив свої контакти з Римом, Не домігшись хрестового походу від освіченого За¬ходу, Данило самостійно розпочав боротьбу з могутнім ворогом — монголо-татарами. Усі боялися виступити проти ординців, а галицький князь не злякався. За дорученням батька син Данила Лев вигнав монголо-та¬тар з Бакоти, полонивши баскака *. Темник Куремса, який

* Баскак (тюрк.) — монголо-татарський воєначальник, представник хана, проводив облік населення і збирав данину в підкореній країні. — Ред.

не зміг взяти Кременець, боявся Данила. Поступово у галицького князя визрів намір визволити Київ, оскільки основні сили ворога перебували далеко на сході. Упро¬довж короткого часу Данило відібрав у монголо-татар міста між Бугом і Тетеревом. Ординці не могли довго миритися з таким становищем. Вони досить оригінально примусили Данила своїми руками знищити надію на власне визволення. Справа в тому, що князь багато уваги приділяв укріпленню центральних своїх опорних пунктів. Коли вдруге прийшли монголо-татари, вони, посилаючись на попередні переговори Данила з Батиєм, поставили умовою нормальних подальших дипломатич¬них відносин негайне зриття всіх укріплень. І князь, зціпивши зуби, мусив дивитися, як за його ж наказом руйнують навіки зроблені мури. Це сталося 1259 року.

Невдачі боротьби з монголо-татарами не призвели до послаблення того значного впливу, що його мав Данило Галицький на своїх західних сусідів. Через його великий авторитет в Мазовії литовський князь Міндовг, країна якого почала підноситися і про яку ми ще ве¬стимемо мову, був змушений піти на територіальні по¬ступки в Мазовії. А на знак доброї волі та людяних стосунків на майбутнє Міндовгу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином і донькою Данила.

Активніше за будь-якого іншого галицького прави¬теля Данило вів справи у Центральній Європі. Вдало використовуючи династичні шлюби, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив навіть спробу, хоча й невдалу, посадити сина на австрійський герцогський престол.

Помер Данило в 1264 році. Він вважається одним з найславетніших серед усіх правителів західних князівств. Його досягнення на тлі міжнародних обставин були справді видатними. Відновлення й розширення батьківських володінь не завадили Данилові стримувати польську та угорську експансію. Навпаки, Данило органічно поєд¬нував усе це. Завдяки вміло організованій зовнішній політиці він домігся високого соціально-економічного й культурного рівня розвитку своїх володінь, можливо, одного з найвищих у Східній Європі. Хоча Данилові Галицькому не вдалося утримати Київ і скинути осто¬гидле ярмо, він зумів звести натиск монголо-татар до мінімуму. І не в останню чергу шляхом зваженої та розсудливої зовнішньої політики. «У відносинах до своїх західних сусідів, — писав Микола Костомаров, — як і взагалі в цілій своїй діяльності, Данило, завжди від¬важний, неустрашимий, але разом із тим великодушний і добрий до наївності, менше всього був політиком... Цей князь уявляв собою повну протилежність обереж¬ним і хитрим князям східної Русі, котрі, при всій різно¬манітності своєї вдачі, засвоювали від своїх батьків та дідів політику хитрощів та насильства і звикли не роз¬биратися в засобах задля досягнення мети... Особа Да¬нила Галицького зостається благородною, найбільш сим-патичною постаттю в цілій старій українській історії».

Михайло Грушевський дуже суворо підходив до оцінки зовнішньої політики Данила. Вчений закидав князеві, нібито «його дипломатія була хаотична, його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів організувати якогось широкого союза руських князів, ані опертися на народні маси». А от С. Томашівський іншої думки. Він вважав, що в особі Данила Галицького «зійшла до гробу одна з найідеалістичніших постатей української історії; розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енергійний».

Після смерті Данила на Волині та Галичині особливо помітних змін не сталося. Стереотип правління в цих двох землях (один — сильний князь, а другий — підлеглий йому) традиційно продовжили сини: Данилів — Лев (1264—1301 рр.) і Васильків — Володимир (1270—1289 рр.). Щоправда, взаємини між синами були не такі безхмарні, як між їхніми батьками. Це були люди з різними ха-рактерами, що успадкували від своїх батьків найви-датніші риси. Володимир не бажав брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, віддавав перевагу будівництву міст, замків, церков. А Левові дуже відповідало його ім'я. Честолюбного й невгамовного князя поглинали політичні пристрасті. Тимчасове ослаблення Польщі че¬рез внутрішні чвари й Угорщини, зруйнованої монго-ло-татарським нашестям, Лев вдало використав для своєї експансії.

Спираючись на союз із чеським королем Вац-лавом II, Лев захопив у Польщі Люблінське воєводство. Коли в Угорщині помер останній король із династії Арпадів, Лев захопив Закарпатську Русь. Активно діяв Лев у Польщі, навіть домагався польського трону в Кракові. Він скористався усобицями в Литві після смерті Міндовга. Лев остаточно підкорив ятвягів і переніс північний кордон своєї держави за Нарву. Незважаючи на войовничу політику Лева, наприкінці XIII — на по¬чатку XIV століття Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні сусіди були тимчасово ослаблені.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. З літописів дізнаємося, що він був талановитим правителем. Особлива шана віддавалася йому за те, що після переходу київського митрополита на північний схід у Володимир-на-Клязьмі (1299 р.) Юрій 1303 року домігся від Константинопольського патріарха права заснувати в Галичині окрему митрополію,

Останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили удвох. У той час зростала могутність Литви, що непокоїло князів. Тому вони уклали союз з Тевтонським орденом, який давно вже спрямовував свою експансію на схід і шукав для цього спільників. Стосовно монголо-татар князі про¬вадили незалежну, навіть ворожу політику. Мабуть, і загинули вони разом у боротьбі з монголо-татарами, бо причина їхньої смерті (1323 р.) невідома.

Через відсутність прямих нащадків могутні галицькі бояри обрали князем польського кузена Романови¬чів — Болеслава Мазовецького. Він перестав вважати себе поляком, навіть ім'я змінив, став називатися Юрієм. Князь відвойовував у поляків їхні землі, поновив союз з німецькими лицарями проти литовців. Але черговий конфлікт з боярами закінчився для владного князя трагічно: його отруїли 1340 року, облудно звинувативши в намаганнях введення католицизму й потуранні чу¬жоземцям. З тих пір Галичина й Волинь потрапляють під владу чужоземних правителів.

Заслуга Галицько-Волинського князівства в історичній долі українського народу дуже велика. Воно впродовж тривалого часу протистояло асиміляції з боку Польщі, а частково й Угорщини та інших держав. Ґрунтуючись на культурно-національних традиціях Київської Русі, Галицько-Волинське князівство сприяло поширенню в Україні західноєвропейських впливів, нейтралізувавши однобічні візантійські віяння. Йому вдалося розірвати династичні й церковно-політичні зв'язки із Суздалем та припинити асиміляційний тиск північного сусіда, що сприяло утвердженню українського етносу на своїх землях.