Тема 4 участь україни в міжнародних подіях періоду визвольної війни: лекція 2

Переяславська угода та Березневі статті 1654 року, їхні міжнародні аспекти

Пошуки Богданом Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради

Переяславська угода та Березневі статті 1654 року, їхні міжнародні аспекти.

Після погодження основних спірних питань відбулася сама церемонія урочистого складання присяги. Промову гетьмана про необхідність союзу з Москвою присутні зустріли схвальними вигу¬ками. Бутурлін передав гетьманові царську грамоту, а також корогву, булаву, кафтан і шапку. Після гетьмана присягу склали генеральна старшина, майже всі пол¬ковники, близько ста сотників, кілька десятків пред¬ставників різних козацьких полків. Всього присягнуло до двохсот чоловік. Окремо присягали старшина й пред-ставники Переяславського полку. Переяславські міщани спочатку відмовилися присягати, але їх силою погнали до церкви і змусили скласти присягу. Хворого пере¬яславського війта понесли до церкви прямо на ліжку. Чи то від хвороби, чи від хвилювання на другий день війт помер.

Хто з старшини не встиг присягнути 18 січня, зробив це пізніше. 21 січня окремо складала присягу українська шляхта. Бутурлін наполягав, щоб усі 177 міст і містечок, які перебували під владою гетьмана, також присягали цареві. 24 січня царський посланець виїхав до Києва де також відбулася церемонія присяги. Довго не хотіли присягати київський митрополит і духовенство, але врешті-решт зробили це. Після приведення до присяги Ніжина й Чернігова Бутурлін повернувся до Москви.

На місцях присягу приймали московські урядовці. Цей процес не скрізь ішов гладко. У Полтавському та Кропив'янському полках чиновників побили киями. Не схотіли присягати полковник Богун і кошовий Іван Сірко, а також Уманський і Брацлавський полки. Про-тиборствували присязі в Чорнобилі. Однак серйозних виступів проти присяги не було.

Виходило так, що гетьман зі старшиною присягнули цареві, а від царя натомість нічого не дістали, окрім обіцянок од його послів, щоправда, стверджених цар¬ським словом. Слід було скористатися порадою Бу-турліна про звернення безпосередньо до царя й спо-ряджати до Москви посольство. 17 лютого 1654 року Хмельницький відрядив послів, на чолі яких стояли генеральний суддя Самійло Богданович (Зарудний) та переяславський полковник Павло Тетеря. Посли везли із собою грамоту гетьмана і проект, в якому виклада¬лися головні умови майбутнього договору. Решту Хмель¬ницький звелів передати на словах.

Посольство прибуло до Москви 12 березня 1654 року. Другого дня цар прийняв послів і в присутності бояр вислухав умови гетьмана, які були запротокольовані дяками. Таких умов висувалося двадцять. Бояри розпи¬тували послів про міжнародні відносини України, зокрема з Польщею, Литвою, Кримом, Молдовою, Волоською зем-лею, про чисельність Війська Запорізького та про інші зовнішні і внутрішні справи. Після цього бояри запро¬понували послам викласти статті на письмі. Цих статей було подано наступного ж дня вже двадцять три. До проекту були додані у виписках з Київських міських книг такі документи: 1) привілей короля Казимира Війську Запорізькому у Зборові; 2) Зборівський договір; 3) ко¬ролівський привілей на Трахтемирів; 4) підтвердження Зборівського привілею, привілей на Чигиринське ста¬роство; 5) жалувана грамота короля Хмельницькому на Медведівку, Жаботин, Кам'янку, Новоселицю та Су-ботів, на пустище за Чигирином і привілей на Суботів 1649 року.

19 березня переговори були продовжені знову за участю царя й бояр. Але оскільки сторони не дійшли згоди з ряду питань, зокрема про платню Війську За¬порізькому, 21 березня посли подали інший проект ста¬тей (одинадцять). Цей проект був розглянутий і схва¬лений. Під кожною із статей містився указ царя про спосіб вирішення справи, що її передавала та чи інша стаття. Спеціальна, п'ята, стаття стосувалася прав зов¬нішньої політики України. Вона настільки своєрідна, що варто навести її повністю: «5. Посльї, которьіе из-давна к Войску Запорожскому приходят из чужих краев, чтоб к гетману и Войску Запорожскому, которьіе к добру бьіли, вольно приняти, а только чтоб имело бьіть противно царского величества, то должньї они царскому величеству извещати.

По сей статье царское величество указал: послов о добрьіх делах принимать и отпускать. А о каких делах приходили и с чем отпущеньї будут, о том писать к царскому величеству подлинно и вскоре. А которьіе посльї присланьї от кого будут царскому величеству с противним делом, и тех послов и посланников за-держивать в Войске и писать об них о указе к царскому величеству вскоре ж, а без указу царского величества назад их не отпускать. А с турским салтаном и с польским королем без указу царского величества не ссьілаться».

Усі інші статті стосувалися основ життя Війська Запорізького:

— права й привілеї Війська Запорізького;

— невтручання царських представників до козацьких судів;

— 60-тисячний козацький реєстр;

— урядовці в Україні повинні бути місцевими, їм доручалося збирати податки до царської скарбниці;

— гетьмана обирає військо, а царя ставлять до відома

про його обрання;

— урядовцям та козакам встановлюється царська платня;

— гетьман має право приймати іноземних послів;

— обумовлювалися форми участі України та Мос-ковії у війні з- Польщею.

До майже всіх прийнятих царем умов були додані й кілька окремих грамот: про привілеї Війську Запо¬різькому; про права й привілеї української шляхти; про права гетьмана володіти Гадяцьким староством.

Зарудний і Тетеря, скориставшись сприятливою си¬туацією, й собі випросили в царя грамоти на маєтності, але благали не ставити про це до відома гетьмана й військо, побоюючись розправи легких на таку справу козаків. Окрема делегація переяславського міщанства випросила й собі привілеї Магдебурзького права, які вона мала до цього. Цар не погодився на прохання київського митрополита про підпорядкування україн¬ської православної церкви Константинопольському патріар¬хові, наполягаючи на підлеглості київської митрополії Московському патріархові. Духовенство ж вперто на¬полягало на своєму, й питання на деякий час лишилося відкритим.

Звичайно, Переяславська угода та Березневі статті заслуговують на детальний історично-юридичний аналіз. Але все це справа істориків України. Тому слід зупи¬нитися на тих аспектах договору й статей, що стосу¬ються міжнародних відносин України з Москвою та іншими державами. Частково це вже було зроблено під час ознайомлення із спеціально присвяченою правам України в галузі зовнішньої політики п'ятою статтею. Спроба царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвела до того, що Хмель¬ницький, ігноруючи цю (п'яту) статтю, провадив неза¬лежну зовнішню політику. При цьому гетьман пово¬дився як верховний господар незалежної держави. Він не лише здійснював активне й пасивне право зносин із чужими державами, а й укладав договори міжнародного характеру та приймав зобов'язання, навіть не повідом¬ляючи про це царя.

Про незалежну зовнішню та економічну політику гетьмана свідчить його універсал за 1654 рік, яким він доручав майбутньому дипломатові Астаматію організу¬вати митну справу на московському й турецькому кордонах України.

Пошуки Богданом Хмельницьким політичних комбі¬націй для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради.

Широкі міжнародні контакти гетьмана яскраво ілюструють донесення посла австрійського цісаря, який на початку 1657 року застав у гетьманській столиці Чигирині одночасно акредитованих при Хмельницькому та спеціально направлених до нього послів. Там були посли: австрійський, два шведських, два князі Ракоші, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і тільки-но прибулі московські посли.

Звичайно, послам Москви не подобалася така активна й незалежна зовнішня політика українського гетьмана, протидіяти якій вони були не в змозі. Проте намагалися впіймати Хмельницького за руку й запропонували ге¬неральному писареві Виговському видати їм диплома¬тичні документи гетьманської канцелярії. Виговський змушений був надати в розпорядження московських послів 9 листів і список. Мабуть, при досить активній зовнішній політиці навряд чи дипломатичний архів геть¬манської канцелярії обмежувався такою мізерною кіль¬кістю документів. Очевидно, щоб не дратувати гусей, а може, й порадившись з гетьманом, Виговський віддав непроханим гостям найменш важливі експонати дипло¬матичного архіву. Про значущість для московських го¬стей цих документів свідчить хоча б те, що їх надіслали негайно до Москви. З їхнього змісту ми дізнаємося про міжнародні зносини Хмельницького з Фрідріхом-Віль-гельмом, бранденбурзьким курфюрстом, зі Швецією, Угор¬щиною, Молдовою, Волощиною, Польщею, Кримом, Туреччиною тощо.

Для підтримання зовнішніх зносин потрібні були не¬абиякі кошти. Прибутки від мита й оренди виробництва спиртних напоїв в Україні становили 100 тисяч черво¬них золотих щороку. Тоді існував звичай, за яким за¬кордонні посольства утримувалися коштом українського уряду. Отож видатки на зовнішню політику були великі.

Неабияке значення для оцінки договору 1654 року

мають погляди сусідніх держав на нього, а також на

міжнародне становище України. Під час переговорів з

іншими країнами Польща лякала їх могутністю України,

трактуючи її як самостійну державу. Про це поперед¬

жували кримського хана. А семигородського князя поль¬

ські дипломати лякали тим, що Хмельницький за пев¬

ного розвитку подій може стати монархом над усіма

руськими землями й матиме 100-тисячну армію. Фран¬

цузький часопис «Газет де Франс» писав 21 березня

1654 року, що Хмельницький погодився на протекторат

московського -царя з метою знайти для Польщі ще

одного ворога. Цей протекторат сусіди вважали чисто

номінальним, бо інакше не змогли б собі дозволити

такої розкоші — вести зовнішню політику із залежною,

васальною державою як із самостійною. У договорах, листах, нотах гетьман підписувався як самостійний незалежний володар суверенної країни.

Розчарування козацтва переяславською угодою по¬чалося з перших же кроків її реалізації. Замість до¬помоги військами в боротьбі з Польщею цар розмістив в Україні свої гарнізони, призначені зовсім не проти того ворога. У Києві один із цих гарнізонів без дозволу митрополита розпочав будівництво військових об'єктів на церковних землях. Така небажана активність мос¬ковських властей змусила Хмельницького попередити їх, що Польща, Литва, Туреччина та Крим роблять усе від них залежне, щоб розірвати московсько-козацькі зв'язки, отож у цій ситуації краще не дратувати ук¬раїнський люд, заводячи чужі порядки. Докази були наведені вагомі, й царський уряд належним чином від-реагував на них.

Фінансові справи лишилися у віданні гетьмана, його ж урядовці збирали податі. Гарнізон з воєводою був тільки в Києві. Пересвідчившись у за¬жерливості царя, Хмельницький намагався всіляко обмежувати його апетити щодо України, не сковуючи себе ніякими угодами й грамотами. Коли не стало не¬обхідності в союзі з Московією, Богдан Хмельницький уклав союз зі Швецією, який більше відповідав ук¬раїнським інтересам. А це свідчило про те, що Україна не сприймала угоду з Московією як щось назавжди дане.

Гетьман багато зробив для того, аби втягнути Мос-ковію у війну з Польщею. Й така війна розпочалася навесні 1654 року. Московські війська здобули низку перемог на заході. Ситуацію ускладнили татари, які виступали на боці поляків. Хмельницький спочатку ви¬явив незрозумілу пасивність, а коли поляки стали вщент руйнувати Брацлавщину, він разом з московським вій¬ськом дав їм генеральний бій на Дрижиполі на Київщині. Це була піррова перемога, яка змусила українців змінити своє ставлення до московського царя як до могутнього протектора, здатного врешті-решт забезпечити Україні спокій і свободу. Між московським урядом і Хмель¬ницьким після цього виникло перше непорозуміння.

Різко далася взнаки розбіжність в інтересах. Якщо цар мріяв з допомогою козацьких військ завоювати білоруські й литовські землі, то Хмельницький покладав надію на швидку й вагому допомогу Москви, щоб об'єднати всі українські землі в самостійну державу. Гетьман дуже скоро розчарувався в московському протектораті й знову розпочав пошук інших зовнішньополітичних комбінацій для забезпечення Українській державі незалежності.

Богдан Хмельницький розвинув бурхливу диплома-тичну діяльність. Особливо цінними були угоди з кур-фюрстом бранденбурзьким Фрідріхом-Вільгельмом та швед¬ською короною. З курфюрстом у гетьмана були давні рахунки. Раніше цей правитель виступав союзником Польщі і його війська діяли у складі польської армії й під Берестечком, і під час польського походу в Ук¬раїну 1654—1655 років. Але коли прусським володінням курфюрста стали загрожувати Швеція й Московія, то він одразу ж почав шукати союзу з Україною.

Зі шведами гетьман започаткував контакти ще 1650 ро-ку, пропонуючи союз проти Польщі. Коли ж до влади прийшов король Карл-Густав X, то справа зрушила з мертвої точки. Заручившись підтримкою гетьмана, шве¬ди розпочали війну проти Польщі, до якої мали давні династичні й територіальні претензії. Це сталося влітку 1655 року. Одночасно й Хмельницький зі своїм військом та допоміжною російською армією Бутурліна пішов на Західну Україну. Похід був вдалий, бо почався пере¬могою об'єднаних військ під Городком. Оточений Львів гетьман не став брати штурмом, а обмежився контрибуцією, бо не хотів, щоб це місто присягало на вірність московському цареві.

Уже в цей час розходження між царем і Хмель¬ницьким настільки стали для всіх очевидними, що навіть Ян Казимир відрядив до Хмельницького посла з листом, пропонуючи розірвати союз з Московією і знову об'єд¬натися з Польщею, обіцяючи дуже вигідні умови. Проте гетьман уже добре знав ціну й собі, і зовнішньополітичним можливостям України. Тепер він вимагав відступити Українській державі «Русь з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем», хоча чудово розумів, що шляхта ніколи на це не піде.

Чергове втручання хана не на боці України й під час цієї війни призвело до того, що бій неподалік від Озірної закінчився поразкою об'єднаного війська. Негайна домовленість гетьмана з ханом полягала в тому, що татари зобов'язалися не допомагати Польщі проти козаків і не аиступати проти Московії, козаки ж по¬обіцяли не воювати проти татар. А взагалі ця війна нічого Україні не дала.

На півночі шведи домоглися значних успіхів. Вони окупували велику частину Польщі. Країна опинилася в критичному становищі. Пізніше польські історики наре-чуть цей період Потопом. Успіхи шведів відкривали перед гетьманом нові військові й дипломатичні можливості. Козацькі дипломати почали обговорювати зі шведськими послами умови спільних бойових операцій. У нагороду за допомогу король обіцяв Хмельницькому сприяти у створенні Київського князівства.

Але тут шведи поставили гетьмана в незручне ста¬новище тим, що, зводячи давні рахунки, розпочали війну з Московією. Внаслідок цього Хмельницький став со¬юзником країни, яка воювала з його сюзереном. Стри¬муване напруження між Україною та Московією вир¬валося назовні. Воно переросло у ворожнечу, коли цар переконався в міцності козацьких позицій на білоруських землях. А білорусам просто більше імпонувала ко¬зацька республіканська форма правління, ніж абсолю¬тистська московська. Тому вони присягали гетьманові, а не цареві. Звичайно, Хмельницькому такого простити не змогли. Ледь не спалахнула відкрита війна між Україною та Московією, і довелося цареві докласти чимало зусиль, щоб витіснити козаків з Білорусі.

Але потім вибухнув скандал. Московити й поляки вирішили замиритися й зібрали 1656 року у Вільно переговори, що завершилися перемир'ям. І хоча на них йшлося безпосередньо про українські справи, спеціально послану українську делегацію до переговорів навіть не допустили. А вирішувалася саме українська доля, бо на переговорах за посередництвом посла австрійського цісаря йшлося про можливість повернення України під владу короля Польщі. В різкому листі до царя Хмель¬ницький порівнював порядність шведів з підступною поведінкою московитів. «Шведи, — писав він, — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримують сло¬ва. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами без¬сердечно». Зрозуміло, що в дипломатичному посланні гетьман не міг вживати міцніших виразів.

Така поведінка московського уряду була сприйнята в Чигирині як зрада й порушення Переяславської уго¬ди. Гетьман спочатку настільки розгнівався, що навіть хотів розірвати союз з Москвою. Але, опам'ятавшись, почав енергійно створювати союз проти Польщі без участі Московії і без врахування її інтересів.

Плани гетьмана сягали далеко. Він хотів унезалежни-тися від агресивної політики Московії, у Польщі відібрати ті землі, що ще не ввійшли до Української держави, знешкодити Крим, здобути міжнародне визнання для того, щоби долучити до військового гетьманського ти¬тулу ще й титул князя.

Використовуючи свої давні зв'язки, гетьман всю енергію спрямовує на створення широкої міжнародної коаліції, куди входили б Швеція, Семигород, Бранден¬бург", Молдова, Волощина, Литва й Україна. Спрямову¬ватися коаліція мала проти Московії, а з іншого боку — проти Польщі та Криму. Саме в процесі створення цієї коаліції відточували свою майстерність представники української дипломатичної школи, яка склалася вже давно. Серед них виділялися Юрій Немирич, Данило Грек (Олівеберґ"), Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський та інші.

Між окремими членами майбутньої коаліції підписувалися політичні трактати, які сьогодні є для нас чу¬довими документами дипломатії тієї непересічної доби. У вересні 1656 року між Україною й Семигородом ук¬ладається так званий «вічний союз», за яким Україні відходили від Польщі Галичина й Білорусь. У грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбург* під¬писують між собою трактат про поділ Польщі. Цікаво, як саме збиралися ділити Польщу. Швеція отримувала Помор'я, Західну Пруссію, Курляндію, Ліфляндію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке і частину Литви, а також Бранденбург1, Познань, Каліш і Ленчицю. Семигород діставав Краків і Малопольщу. А Литва мала стати самостійною державою в межах Віленського, Трок-ського і Новогрудського воєводств.

На черзі стояло укладення договору України зі Швецією, але проект цього документа, привезеного до Чигирина шведськими послами, свідчив про зазіхання короля й на західноукраїнські землі, на що Хмельницький, звичайно ж, піти не міг. Тоді через півроку прибуло інше посольство, яке сповістило гетьмана про згоду короля відступити Україні всі «руські землі» Польщі й південної Білорусі аж до Смоленська.

Під час переговорів зі шведами Україна й Семигород уже вступили у війну з Польщею. Розпочав похід князь Юрій Ракоші зі своїм 30-тисячним військом, до якого долучилося 20-тисячне козацьке військо. Об'єднані сили розгромили польську армію, взяли Краків, Брест, на¬решті й Варшаву. Допомагали боротися проти Польщі також шведські війська.

І тут трапилася подія, яку ще довго потім обговорю¬вали на різних дипломатичних раутах. Шляхта Пінського повіту, колишнього Турово-Пінського князівства, звер¬нулася до гетьмана через його представників із заявою, що вона з усім повітом добровільно приєднується до Української держави «на вічні часи». Заяву підписали як православні, так і католики. І гетьман, як годиться володареві самостійної держави, видав пінській шляхті, як тоді говорили, «асекурацію» про прийняття в підданство, забезпечення прав і вольностей, особливо свободи ка¬толицької релігії. З аналогічним проханням звернулася незабаром до гетьмана й шляхта Волині. Вона також бажала бути під протекторатом України. Навіть окремі магнати, будучи напівкоролями, просили про те ж, як це вчинив князь Степан Четвертинський.

Історики в один голос стверджують, що це був кульмінаційний момент престижу українського гетьма¬на, створеної ним Української козацької держави. І пін¬ська, і волинська шляхта, просячись під руку Хмель¬ницького, не могли не знати, що сама Україна перебуває під протекторатом Москви, проте не стали звертатися з подібними пропозиціями до царя. Отже, чинили при цьому не за відомим середньовічним принципом «васал мого васала — не мій васал», а виходячи з визнання України як самостійної, незалежної держави, під рукою якої було б краще, ніж під будь-чиїм іншим протекторатом.

У цей час Хмельницький робить крок, на який не наважився б жоден з його попередників. Передчуваючи свій близький кінець, він порушує питання про обрання нового гетьмана, хоча раніше при живому й не ски¬нутому гетьмані подібного ніколи не робили. Він просить скликати у квітні 1657 року генеральну раду старшин, яка обирає гетьманом його молодшого сина 16-річного Юрія.

Плани щодо створення широкої коаліції та конкретні дії українського гетьмана стурбували найближчих сусідів. Посол віденського цісарського двору, приїхавши до Чи¬гирина (це був архієпископ Парчевич), привіз пропо¬зицію цісаря виступити посередником у примиренні України з Польщею. Гетьман прийняв посла на найви¬щому рівні, протримав його в себе майже 3 місяці, а відпустив з обіцянкою у разі необхідності нічиїм по¬середництвом, окрім цісаревого, при замиренні з Поль¬щею не користуватися. Запевнив він посла також у тому, що негайно дасть наказ про повернення українських військ із Польщі. Але ніякого такого наказу не віддавав.

Поляки, як це не раз бувало в історії, попри внутрішню незлагоду, перед загрозою повної втрати незалежності об'єдналися. Цьому об'єднанню сприяла й грабіжницька політика шведських протестантських і семигородських різноплемінних військ. Польща знайшла в собі сили відкинути всі чвари та усобиці, висунула зі свого се¬редовища талановитих лідерів і піднялася на боротьбу з чужинцями. Звичайно ж, допомогли й сусіди, яких не влаштовувала експансивна політика Швеції та Се-мигорода в Польщі. Оголосила війну Швеції сусідня Данія, і шведський король мусив відводити свої війська додому. Військовий корпус вислала на допомогу Янові Казимиру Австрія. Не міг позбавити себе задоволення вже вкотре пограбувати беззахисну територію крим¬ський хан, який також прибув на допомогу полякам. Отож війська Ракоші опинилися в критичному становищі.

І тут до випробуваної політики за принципом «поділяй і пануй!» вдалася Москва. Не бажаючи дальшого роз¬витку союзу України із Швецією та Семигородом, вба¬чаючи в цьому для себе велику небезпеку, цар відряджав до Хмельницького посольство за посольством і з про¬ханнями, і з вимогами розірвати свої союзницькі відносини. Гетьман же, застосовуючи різноманітні дипломатичні хитрощі, намагався уникнути цього. Тоді московський уряд вдався до іншої тактики. В Україну були заслані таємні агенти, які почали вести серед населення й у корпусі діючого війська агітацію проти гетьмана, вико¬ристовуючи демагогічну фразеологію: що правління цар¬ських воєвод краще за гетьманську сваволю, що козаків уже давно слід було замінити іншими військами, що у знущаннях над ними семигородських військ винува¬тий також гетьман тощо. Тут вдало змішувалися правда й неправда. Що козакам уже набридла війна далеко від рідних порогів, що семигородські вояки ображали їх, навіть відбирали здобич — то це правда. Але щодо вигоди від заміни гетьманської влади управлінням цар¬ських воєвод, то це була, звичайно, неправда. Однак козаки під впливом цієї агітації вчинили заколот і ру¬шили додому.

Ракоші залишився зовсім без підтримки і, оточений сильним ворожим військом, мусив капітулювати. Його табір татари пограбували, взявши більшість солдатів у полон, а сам він ледве втік додому.

Ті ж царські агенти підбурили й інші козацькі ча¬стини, й вони відмовилися вийти на допомогу своїм товаришам у Польщі. Обидві звістки: про козацький непослух і бунт були останньою краплею, що позбавила гетьмана життя. Хмельницького розбив параліч, і 6 серп¬ня 1657 року він помер у Чигирині, поховали його в Суботові в Іллінській церкві.

На сторінках наукової літератури вже давно точаться суперечки стосовно ролі Хмельницького в усіх подіях, що відбувалися в Україні впродовж його гетьманування. Думки про нього часто надто суперечливі. Зокрема, Д До¬рошенко в «Нарисі історії України» детально аналізує всі «за» і «проти» щодо значущості цієї непересічної історичної постаті. Про Хмельницького-дипломата мож¬на завершити такими проникливими словами Дорошен¬ка: «Це саме він нав'язав перервану ще в середніх віках нитку української державності, і створена ним Українська козацька держава знову впровадила ук¬раїнський народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям».

ема 5 УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЄВРОПИ ІІ пол. XVII—XVIII ст.: ЛЕКЦІЯ 1

Іван Виговський — гетьман і дипломат, його зовнішня політика

Гадяцький договір 1658 року — перспективна українська національна програма

Дипломатія періоду «Руїни»

Іван Виговський — гетьман і дипломат, його зовнішня політика.

Зі смертю Богдана Хмельницького скінчилася ціла історична епоха в житті України, та й не лише України, а й багатьох сусідніх і віддалених європейських країн. Адже в ту епоху будь-які досягнення чи до¬мовленості пов'язувалися передусім з певною особою. Ав¬торитет Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дію всіх об'єктивних законів, не відбитися на всьому майбутті України. Можна ди¬скутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію на ту пору, непослідовність політики, яку проводив ненаситний протектор, але факт залишається фактом — смерть Хмельницького пов'язується з почат¬ком великого лиха, що насунулося на Україну й не¬даремно дістало таку страшну назву — «Руїна», яка була визнана й ученим світом як наукове визначення.

Уже згадувалося про вибори у квітні 1657 року геть-маном України Юрія Хмельницького. Про цю подію ще сам Богдан офіційно, як і годилося провідникові незалежної зовнішньої політики, сповістив усі сусідні держави: Московію, Польщу, Туреччину, Швецію, Се-мигород, Крим, Молдову, Волощину. Магічність прізвища Хмельницького настільки тоді багато важила, що всі оповіщені країни визнали Юрія, мабуть, не звернувши особливої уваги на те, що монархові такої великої дер¬жави минуло лише 16 років.

Поступово практична діяльність Юрія на такій ви¬сокій і відповідальній посаді спонукала козацьку раду на перегляд свого рішення. 25 жовтня того ж 1657 року гетьманом був обраний Іван Виговський — генеральний писар за Богдана Хмельницького. Під орудою гетьмана Виговський пройшов хорошу дипломатичну школу, ви¬явивши при цьому блискучі здібності. Саме за його безпосередньою участю розроблялися документи, яким судилося відіграти вирішальну роль у історичній долі України.

Про увагу до зовнішньополітичної позиції України й можливих її змін свідчить те, що на вибори Вигов-ського гетьманом прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдови й Во¬лощини — головних дипломатичних партнерів України. Під час ради щодо виборів Виговського був остаточно оформлений союзний договір зі Швецією. Король Карл-Густав X зобов'язувався домогтися визнання Польщею незалежності України, приєднання до неї всіх західно¬українських земель і посування кордонів Української держави до Пруссії. Від Литви до України мали відійти Берестейське й Новгородське воєводства аж до річки Березини. Україна поновила союз з Туреччиною й Кри¬мом. З Польщею було укладене перемир'я. До Москви вирушило посольство з проханням підтвердити договір 1654 року. На основі Переяславської угоди Москву ста¬вили до відома про обрання нового гетьмана.

Проте Швеція, зайнята власними справами та війною З Данією, не виконала обіцянок. До замирення України з Польщею закликав Україну курфюрст Бранденбур-зький. А Польща, зі свого боку, зі шкіри лізла, аби повернути собі Україну, якій обіцяла якнайширшу ав-тономію, майже самостійність при мінімальному, прак¬тично номінальному зв'язку України з Польщею.

На цей час царським агентам вдалося вбити клин між гетьманом і запорожцями. До Москви зі взаємними скаргами прибували то запорізькі, то гетьманські посли, а цар від задоволення потирав руки. Він навіть пого¬дився стати арбітром, налагоджуючи порозуміння між гетьманом і Запоріжжям. Москва нав'язала козакам но¬ву раду для виборів гетьмана й відрядила на неї свого представника. Але рада, попри всі внутрішні незгоди, одноголосно підтвердила обрання Виговського гетьманом. Проте й Виговський змушений був дати Москві великі аванси. Він підтвердив принципову згоду на по-садження московських воєвод у стратегічно важливих містах України — Переяславі, Ніжині й Чернігові, а також обіцяв передати Москві південну Білорусь зі Старим Биховом. А найголовніше — зобов'язався при¬пинити зносини зі Швецією.

В історії повстання проти Виговського полтавського полковника Мартина Пушкаря та запорізького кошового Якова Барабаша настільки чітко було видно московську підтримку, що Виговський вкотре задумався над пошуками іншого зовнішньополітичного партнера або іншого протектора.

І українське суспільство розкололося. Старшина й сам Виговський знову звернули свої погляди до Польщі. Польща, на той час знесилена та ослаблена безперерв¬ними війнами, мала повну шляхетську свободу, що так імпонувало старшині, й високий рівень розвитку політичного життя. Передові діячі того часу не могли не помічати, що з Москви йде зовсім інше. Вони бачили, що московська політика спрямована на повільне обме¬ження всіх державних прав України, на перетворення її на звичайну провінцію Московського царства. Як зазначає Д. Дорошенко, українська старшина зі страхом придивлялася до суворого московського абсолютизму, до грубих і жорстоких московських звичаїв, до мос¬ковської нетерпимості й релігійного фанатизму. Чи бути вільним, незалежним шляхтичем, одне слово якого бло¬кувало прийняття рішення в сеймі, чи називатися й насправді бути царським «холопом», як іменували себе навіть найродовитіші піддані царя, — для української верхівки було далеко не байдуже.

Але по-іншому ставилися до цих процесів звичайні козаки й селяни. Вони боялися, що разом із союзом з Польщею повернуться національно-релігійні утиски й панщина. Тому повернення до державної злуки з Польщею в широких верствах українського народу було дуже непопулярним. З докорінних розбіжностей в інте¬ресах різних прошарків суспільства і розпочалася справжня трагедія України, поглибивши прірву між масою козаків та селян і старшиною, що врешті-решт і призвело до «руїни».

Гадяцький договір 1658 року — перспективна українська національна програма.

В цей неспокійний час особливого значення набуває Гадяцький договір. Він був укладений 16 вересня 1658 року в Гадячі (нині районний центр Полтавської області). Це програмний документ стратегічної важливості. Багато істориків, на жаль, недооцінюють його через те, що він, мовляв, не був реалізований. Але погляньмо на рівень політичного мислення, на підходи до вирішення вузлових питань того часу. Це своєрідний шедевр політичної думки. (До речі, Гадяцький трактат повністю надрукований у книзі О. Я. Єфименко «Історія України та її народу». — Київ, 1992. С. 231—241.)

А тепер повернімося до самого документа. Гадяцький договір проголошував унію України з Польщею та Лит¬вою. Нове утворення мало бути федерацією трьох са¬мостійних держав. Україна в межах Київського, Черні¬гівського та Брацлавського воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою «Великого князівства Руського». Король обирався один на всі три держави. На перший погляд здається неможливим, але за трак¬татом, коли б Московія дійшла згоди з Польщею, то могла б бути прийнята четвертим членом слов'янської федерації.

Найвища законодавча влада в майбутній державі мала належати національним зборам депутатів усіх рівнів, від усіх земель. Виконавча влада у Великому князівстві Руському належала гетьманові, який обирався довічно й затверджувався королем. Гетьман входив до поль¬ського сейму, звичайно ж, з правом вирішального го¬лосу. Нова українська держава діставала найвищий судовий трибунал з діловодством українською мовою, свої фінанси, свою монету й власну армію (ЗО тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська). Щороку 100 ко¬заків від кожного полку могли отримувати шляхетство. При цьому польським військам заборонялося проникати в Наддніпрянщину.

Важливою була стаття щодо релігії. Унія мала бути скасована в усіх трьох державах. Православна ж віра зрівнювалася в правах з римо-католицькою.

Плани в галузі освіти сягали заснування в Україні двох університетів. Київська академія діставала рівні права з відомою Краківською. Трактат давав змогу ство¬рювати в Україні колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, різні школи й друкарні. Вводилася повна свобода слова й друку.

Такий унікальний на той час документ був прий¬нятий після тривалих дебатів. Українські делегати до магалися, аби до трактату було включене положення про входження до Великого князівства Руського всіх західноукраїнських земель, тобто Белзького, Волинсько¬го й Подільського воєводств, але підтримки не знайшли. Довелося погодитися з поміркованішими умовами.

У відповідь на Гадяцький трактат цар Олексій Ми¬хайлович звернувся з грамотою до українського народу, в якій проголошував Виговського зрадником і закликав до непокори гетьманові. У свою чергу гетьман надіслав до всіх європейських дворів маніфест, де сповіщав про розрив з Москвою та про причини цього розриву. В маніфесті зазначалося, що задля оборони святої церкви й прадідівської свободи «ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом-Ґуставом, і всім їм до¬держували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя мо¬сковського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим».

Далі в маніфесті говорилося, що московський цар не виконав своїх обіцянок. Завоювавши козацькою зброєю Литву, розпочав переговори з Польщею попри інтереси України (безпосередній наслідок Віленської угоди 1656 ро¬ку), розв'язав війну із союзницею України Швецією, поставив гарнізон у Києві, задумав зовсім знищити Білорусь та Україну, почав сіяти чвари, підтримувати бунти проти гетьмана й наступати на Україну озбро¬єною силою.

А сила ця, 100-тисячна московська армія, весною 1659 ро¬ку розпочала наступ на Україну. Виговський, скори¬ставшись правом мати наймане військо (за Гадяцьким договором), почав брати до себе на службу поляків, німців, волохів. Тисячами вступали до української армії серби. Прийшли на допомогу татари, корпус польського війська. Ці досвідчені воїни влітку того ж 1659 року в кривавому бою під Конотопом вщент розгромили бли¬скуче російське військо. Москва залишилася без при¬криття, і цар навіть виношував плани втечі за Волгу. На прохання командування московського війська при-миритися гетьман відповів згодою.

Тим часом сейм у Варшаві ратифікував Гадяцький трактат. Найбільшу дискусію викликало питання про скасування унії. Довго сперечалися довкола нього й прийняли розумне рішення про загальну свободу віри. Всі члени сейму й делегати від української сторони взаємно присягнули на Гадяцьку унію. Здавалося б, відкривається нова ера в житті народів Східної Європи. Але не так сталося, як бажалося.

Народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу, підтримали повстання московської партії проти Виговського.

Відбулися дві козачі ради, на яких зви¬нувачували гетьмана й прихильників Гадяцької унії в тому, що за шляхетські привілеї вони продали козацьку свободу. Делегатів на сейм у Варшаві, Сулиму й Ве¬рещаку, не давши сказати й слова, зарубали на місці. На другій раді Виговського позбавили посади та обрали гетьманом Юрія Хмельницького.

Микола Костомаров з цього приводу констатував: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».

За Юрія Хмельницького започаткувалася сумна тра¬диція: при приході гетьмана до влади складати з мо¬сковським царем спеціальні статті. Вони мали характер міжнародних угод, міждержавних документів. Під на¬тиском московського війська 17 жовтня 1659 року в тому ж Переяславі Ю. Хмельницький змушений був підписати нову Переяславську угоду, яка мала визна¬чити принципи відносин України й Московської держави.

Умови, нав'язані московськими урядовцями, були га¬небні. Тепер уже йшлося не про протекторат Москви над Україною при практичній рівності сторін, а про підданство України московському цареві. Заборонялося обирати гетьмана без дозволу царя, вести самостійні воєнні дії. Московські гарнізони мали знаходитися у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві й Умані, утримувати їх повинне було місцеве населення.

Українські війська виводилися з Білорусі. Москві поверталися всі трофеї, взяті під Конотопом, здійснювався обмін полоненими, усувалися зі своїх посад полковники, яким вдалося розбити московське військо. Запровад¬жувалася смертна кара особам, які виступали проти Москви. Цим громадяни України позбавлялися судового імунітету і прирівнювалися до царських підданих. Ро¬дина Виговського (сам він утік до Польщі) мала бути видана цареві.

Козацьке керівництво спробувало пом'якшити умови такої немилосердної капітуляції. Але місія полковника Петра Дорошенка до Москви успіху не мала. Проте за спиною гетьмана були роздані царські грамоти й милості, особливо Ніжину.

Москва намагалася будь-що зірвати Гадяцьку унію й заради цього влітку 1660 року навіть пішла на війну з Польщею. Вона вже мала всі ознаки громадянської війни, бо на боці Московії виступав Юрій Хмельницький з козаками, а на боці Польщі — Іван Виговський теж з козаками. Поляки перемагали, Хмельницький мляво боронився. Умови укладеного на полі бою Чуднівського мирного договору повторювали в головних рисах Га-дяцький трактат, але вже не йшлося про окреме Велике князівство Руське. Україна одержувала лише автономію з гетьманом на чолі. Залишені напризволяще московити зазнали страшної поразки. Навіть їхній командир Василь Борисович Шереметєв потрапив у полон до татар, де пробув 20 років (викуплений московським урядом з полону в листопаді 1681 року).

Дипломатія періоду «Руїни».

Внаслідок цих подій Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися між собою: одна на боці Московської держави, інша — Польщі. А коли обидві частини України одер¬жали окремих гетьманів, ця розділеність набула нібито офіційного статусу. Десь з 1663 року й починається сумнозвісний період в історії України, що дістав назву «Руїни» й тривав до 1687 року.

Дуже добре охарактеризував цей період М. Косто¬маров. Він писав: «Українська справа явно гинула. Не¬вдача за невдачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху,до порятунку. Все, Що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпе¬чити себе самого, погубивши інших.., Так бувало скрізь, де громада не йшла одностайно до виразно зазначеної мети, де громадський ідеал заступався ідеалом особи¬стої наживи й самолюбства». Чи не нагадує вам це якийсь інший період нашої історії?

Серед цієї історичної пітьми проступає світлий образ правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він не ви¬падкова постать на козацькому небосхилі: його дід Ми¬хайло був гетьманом, ми про нього вже згадували. На початку свого гетьманування Петро Дорошенко мусив кланятися полякам, бо на його території в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та інших містах стояли польські гарнізони, а в нього самого була заледве якась тисяча козаків. Тому він сидів на двох стільцях — визнавав над собою владу польського короля й одночасно про¬текторат кримського хана.

Тим часом його лівобережний візаві Брюховецький 1665 року здійснив на чолі посольства з 500 чоловік візит до Москви. Від самого гетьмана вийшли пропозиції щодо дальшого покріпачення України, які з радістю зустріли в Москві. Чи не найпершим проханням Брго-ховецького було: одружити його з якоюсь московською дівкою. Йому відразу ж запропонували свого роду ди¬настичний шлюб з дочкою князя Долгорукого, що й було пишно відсвятковано. Далі гетьман просив надати йому маєтність поближче до московського кордону, йому й дарували на вічне користування Шептаківську во-лость на північній Чернігівщині.

Вже перший пункт Московських статей визнавав ук¬раїнські землі володінням царів. Брюховецький запро¬понував збирати податки в Україні з міщан і селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі митні збори й доходи від продажу горілки тощо. Воєводи дістали додаткові права на втручання до управлінських, військових і фінансових справ України.

Але особливо небезпечним для України було про¬хання гетьмана про розміщення московських військ з воєводами в стратегічно важливих містах — Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новго-род-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі. Воєводам мали бути непідсудними тільки козаки, а селяни підлягали їхньому судочинству. Магдебурзьке право підтверджу¬валося містам Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю, Остру.

Сам гетьман отримував титул боярина, тобто царського «холопа». Все це було викладене в письмових статтях і підтверджувалося царською грамотою від 11 грудня

1665 року.

Обкарнання автономії України на пропозицію самих же козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм головним завданням об'єднати обидві частини поділеної України з допомогою Кримського ханства й Туреччини. Не бачачи надійних союзників, Дорошенко прагнув створити з Кримом вій¬ськову коаліцію, а з Портою — укласти угоду про політичний протекторат над Україною.

Але в ці події втручаються ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові плани. 13 січня 1667 року в с. Андрусові між Польщею та Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна офіційно поділялася на дві частини між двома держа¬вами. Лівобережжя залишалося у складі Московської держави, Правобережжя (крім Києва) відходило до Польщі. Київ передавався в московське володіння на два роки, а потім мав перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним протекторатом Польщі й Московії. Умови цього перемир'я обабіч Дніпра зустріли з обуренням.

Дорошенко з допомогою кримського хана розпочав бойові дії проти поляків. Кампанія загалом складалася на його користь, але в цей час Іван Сірко, який не визнавав Дорошенка гетьманом, напав на північний Крим. Після цього татари занервували й уклали сепа¬ратну угоду з поляками, примусивши те ж саме зробити й Дорошенка. Основною умовою миру було зобов'язан¬ня гетьмана разом з усім Військом Запорізьким визнати підданство польського короля й не шукати ніяких інших протекцій.

Змінив свою тактику й Брюховецький, побачивши, що проти нього піднімається потужне повстання. На скликаній ним-козацькій раді було вирішено вигнати Царських воєвод і віддатися під протекторат турецького султана. До виступу проти Москви Брюховецький за-кликав і донських козаків. Московські гарнізони част¬ково були знищені, частково здалися. І тільки в Києві, Чернігові й Ніжині вони втрималися. Переговори з Пор¬тою завершились одержанням султанської грамоти з обіцянкою протекції.

Брюховецький розпочав бойові дії проти Москви. До¬рошенко не міг змиритися з тим, що лівобережний гетьман веде таку непослідовну політику стосовно мож¬ливого об'єднання України, й пішов проти нього. При зіткненні двох козацьких загонів колишні прихильники самі вбили Брюховецького й проголосили Дорошенка гетьманом Правобережної і Лівобережної України.

Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на Правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він про¬демонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік XIV намагався через свого варшавського посла встановити контакти з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем.

Московський уряд не міг змиритися з таким зро¬станням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Доро¬шенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна — з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володими¬ром. Тому московські посли настирливо пропонували гетьманові дотримуватися умов Андрусівської угоди — залишатися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.

Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її агенти активізували діяльність московської партії на території України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Демка Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів. За¬галом вони нагадували статті Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії. Права й вольності козацькі зберігалися, Але московські воєводи залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, хоча їх і позбавили права втручатися до місцевого управління. Гетьманська адміністрація сама мала збирати податки до царської скарбниці. Українцям було суворо забо¬ронено возити до Московії на продаж горілку й тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.

Реєстрових козаків мало бути ЗО тисяч. До них долу¬чався ще й особливий полк з 1000 козаків з поліційними функціями — здійснення охорони та придушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборо¬нялося підтримувати зносини з іншими державами.

Дорошенко не ворогував з Многогрішним, що не по¬добалося Москві. Між обома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко про¬довжував чітко орієнтуватися на Туреччину, Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький про¬текторат над Україною. Загалом Порта зустріла їх при¬хильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.

Тоді Дорошенко знову звернувся до Польщі, праг¬нучи домогтися повної автономії України в дусі Га-дяцького трактату 1658 року. Але поляки відбулися «самими лише компліментами». Вони воліли укласти набагато вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала геть¬маном Правобережної України, Для Дорошенка це оз¬начало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його престиж серед козаків, що похитнувся після пе¬реорієнтування на Туреччину.

Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі, За прикладом Хмельницького він послав листа до Бран-денбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Мно¬гогрішного, навіть до Степана Разіна. Допомогу ж по¬дали тільки Туреччина та Крим. І навесні 1672 року між Правобережною Україною, Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, й восени того ж року під Бучачем було укладено мир, За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетво-рювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобе¬режних фортець і щорічно мусила виплачувати солідну контрибуцію. Польські історики вважають Бучацький мир найганебнішою угодою того часу. Турецький про-текторат не викликав захоплення серед широких верств народу, але, як заявила козача рада, треба триматися Туреччини, бо «тепер, крім султана, нікуди дітися».

Туреччина весь час прагнула підкорити собі козацтво. Десь 1675 року султан Махмуд IV звернувся до запо¬рожців з пихатою заявою: «Я, султан, сьш Магомета, брат солнца и луньї, внук и наместник божий, владелец царств — Македонского, Вавилонского, Иерусалимского, Великого и Малого Египта, царь над царями, властелин над властелинами, необьїкновенньїй рьщарь, никем не победимьій, неотступньїй хранитель гроба Иисуса Хри-ста, попечитель самого Бога, надежда и утешение му¬сульман, смущение и великий защитник христиан, — повелеваю вам, запорожские казаки, сдаться мне до-бровольно и без всякого сопротивления и меня вашими нападениями не заставлять беспокоить. — Султан турецкий Махмуд IV».

Відповідь не забарилася. З властивими їм сарказмом і гумором козаки писали (згадаймо картину І. Рєпіна):

«Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, армянська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Не-вгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорізьким».

На цей час на Лівобережжі стався переворот. Старшина заарештувала Многогрішного й видала москови-там, які в кайданах відправили його до Москви, а потім слід його згубився в безмежному Сибіру. Стар¬шина ж послала до Москви делегацію, якій наказала домогтися того, щоби гетьманові остаточно було забо¬ронено підтримувати зносини з іншими державами. Ви¬сувалися й інші прохання, спрямовані на посилення влади старшини й реальне обмеження козацької авто-, номії. Гетьманом був обраний Іван Самойлович, який у 10 Конотопських статтях загалом доповнив відомі вже Глухівські. В цей час підступно захопили кошового Івана Сірка й відправили за спільною згодою старшини й Москви до Сибіру, хоча його історія на цьому не завершилася. Сірко — помітна постать на політичному небосхилі тих літ. Та й сьогодні про нього багато го-ворять і пишуть. Але хочеться звернути увагу на різку характеристику, яку дав Сіркові обережний в оцінках Д. Дорошенко: «Типовим представником Запоріжжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий воїн, але без сталих політичних принципів. Він служив то Москві, то Польщі; то помагав Дорошенкові, то завдавав йому удар у плечі саме в рішучий момент. Один час стар¬шина на Гетьманщині заарештувала Сірка й видала його Москві як бунтаря й ворохобника. Вона боялася, що Сірко, як колись Брюховецький, домагатиметься для себе гетьманської булави. Сірко був засланий на Сибір, але московський уряд скоро увільнив його й відпустив назад на Україну, де він продовжував свою деструктивну й згубну роль як кошовий отаман Запоріжжя. (Помер Сірко в 1680 р.)».

У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ста¬вився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під особистим керівництвом.

Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Мо¬сква почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Доро¬шенко зайняв очікувальну позицію.

Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши на них Дорошенкових представників. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарськими со¬юзниками. Загальна зневіра й недовіра до нього осо¬бисто спонукали Дорошенка до надзвичайного акту. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки. А сам 1676 року пішов на почесне заслання до Москви, де ще 22 роки прожив у подарованому йому селі Ярополча Волоколамського повіту, що під Москвою. Так закінчив свою сторінку боротьби за об'єд¬нання України цей славетний патріот своєї Батьківщини, якого більшість істориків не картає за протурецьку позицію, вважаючи цей крок гетьмана лише способом вибороти державну самостійність України.

Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 року проголосила «князем малоросійської України». З цим не могла змиритися Москва. Розпоча¬лися затяжні бої, під час яких усі учасники — Московія, Польща, Туреччина, Крим — взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами миру з турками зреклася Поділля й Пра¬вобережної України, за винятком північної Київщини, особливо Білої Церкви й Паволочі. Московія з Польщею 1678 року уклали між собою Андрусівський договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі від¬ходила частина Вітебщини й вона ж отримувала викуп у сумі 200 тисяч карбованців. Московія з Кримом 1681 ро¬ку уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років. Упро¬довж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну й середню Київщину. Цей регіон мав залишатися безлюдним і нейтральним. Знову угода укладалася за рахунок Ук¬раїни, бо безлюдна земля довго могла приходити в себе. Санкціонувалася пустеля в самісінькому серці багатого краю, де була колиска його історичного життя, де містився осередок держави Б. Хмельницького. Як з болем зазначає Д. Дорошенко, український народ «за¬лишився лише знаряддям у руках своїх дозріліших, солідарніших і краще зорганізованих сусідів і перестав бути господарем на своїй власній землі». Або, як сказав Т. Шевченко,— «на нашій не своїй землі».

Турки не витримали неприхованої патології в по¬ведінці свого протеже Ю. Хмельницького й стратили його в Кам'янці 1681 року. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдовському гос¬подареві Івану Дуці. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками й поступово витіснила їх із Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля й Київщини. Діяльний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 року 5 тисяч козаків допомагали королеві визволяти від турецької облоги Відень. Але поляки дуже були заці¬кавлені в підписанні «вічного миру» з Москвою. Ще 1683 року вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусові. Цьому всіма силами опинався Са-мойлович. Він побоювався, що укладення миру надовго закріпить поділ України на дві частини, після чого об'єднати їх буде дуже важко. На першому етапі пе¬реговорів Самойловичу вдалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте все йшло до його ухвали. 1686 року «вічний мир» був підписаний у Москві.

Умови миру знову не враховували інтересів України. Польща назавжди зрікалася Лівобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою між Ірпінем і Стугною. Запоріжжя переходило під пов¬ний протекторат московського царя. Поляки зобов'яза¬лися поки що не заселяти середньої Київщини над Дніпром з містами Черкаси, Чигирин, Канів, Мошни, Трахтемирів, Ржищів. Був створений союз проти Ту¬реччини й Криму. Московія зобов'язувалася розпочати війну проти Криму, а в разі наступу турецько-крим¬ських військ на чиюсь територію — висилати на до-помогу свої частини.

Самойлович за роки свого тривалого гетьманування дещо розбестився. Йому дедалі більше ставали власти¬вими необмежене користолюбство й властолюбство, пи¬ха, намагання на всіх впливових посадах мати родичів (зокрема, троє його синів були полковниками). В останні роки свого правління він почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. Він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль і оточували б московські володіння.

І все ж, як підданий царя, мусив взяти участь у поході московських військ проти Криму 1687 року, який очолив фаворит царівни Софії красень Василь Голіцин. Похід був страшенно невдалий. Голіцин намагався зва¬лити на Самоиловича відповідальність за невдалий похід і виправдатися перед царівною. За поданням невдово-леної гетьманом, старшини його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру. В липні 1687 року рада в таборі над річкою Коломаком обрала гетьманом Івана Степановича Мазепу, з правлінням якого відкри¬вається нова сторінка української історії. Тема 5 УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЄВРОПИ ІІ пол. XVII—XVIII ст.: ЛЕКЦІЯ 2

Українська карта в планах європейських країн під час Північної війни 1700—1721 років

Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи та її наслідки для України

Українська карта в планах європейських країн під час Північної війни 1700—1721 років.

Україна була ок¬ремим державним утворенням в Московському царстві. Характер і форми цієї державності визначалися щоразу під час виборів нового гетьмана в так званих статтях. Уже йшлося про деякі з них. Характер відносин між Україною та Московією дедалі більше нагадував ва¬сальну залежність першої від другої. Хоча Москва за¬лишала Україні широку внутрішню автономію: владу гетьмана, якого обирали, власні закони, адміністративний і судовий устрій, військо, фінанси тощо. Драматичною закономірністю кожних нових статей ставав поступовий, але невпинний рух до обмеження української автономії й влади гетьмана.

Не були винятком і статті, названі Коломацькими, які новий гетьман Мазепа змушений був укласти з московськими урядовцями на березі річки Коломак між Полтавою та Харковом, 22 пункти статей багато в чому повторювали старі, але було чимало й нового. Старшина, яка колись сама просила царя заборонити гетьманові мати зносини з іншими державами, тепер оговталася й хотіла домогтися такого права, але в цьому було категорично відмовлено. Мало того, будь-які листи, що надходили від урядів інших країн, наказувалося не¬гайно пересилати до Москви. Були оговорені козацькі права й привілеї: звільнення від податей і повинностей на маєтки, ґрунти, сіножаті, ліси, млини тощо. Під¬тверджувалися права київських та ніжинських міщан, зазначені в попередніх договорах. Скасовувалися орен¬ди, які найбільше досаждали селянам. Чисельність ре-єстровиків становила ЗО тисяч. Гетьман не мав права скидати з посад старшин, не поставивши до відома царя. Резиденцією гетьмана визначався Батурин. Побли¬зу його, ніби для охорони, мусив перебувати полк мо¬сковських стрільців. Воєводи московські з гарнізонами мали стояти в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі і Острі, але без права втручатися в місцеві справи. На козаків покладалися обов'язок захисту південних кор¬донів від татарських наскоків і будівництво укріплень на південному кордоні Гетьманщини вздовж річок Орелі й Самари. Вперше до статей вносилося положення про те, що гетьман і старшина повинні дбати про зближення з московитами, особливо через змішані шлюби. Це вже була ознака чіткої етнічної імперської політики.

Після Самойловича залишилося величезне багатство у вигляді готівки (майже півмільйона золотих) і дорогих речей, понад 19 тисяч маєтків, і Москва наполягала на тому, щоб половина цього багатства пішла до царських скарбів, а половина — до військових. Але фактично друга половина перейшла в розпорядження нового геть¬мана, який дуже швидко став чи не найбагатшою лю¬диною в імперії. У нього було лише маєтків ледь не 20 тисяч.

Мазепа був, очевидно, від природи геніальним дип-ломатом. Сучасники дружно відзначали, що не було людини, яку б Мазепа не переконав або не влестив, наполягаючи на своєму. Його любили при дворі поль¬ського короля, часто посилаючи з дипломатичними до¬рученнями, й при штабах лівобережного й правобе¬режного гетьманів — Дорошенка й Самойловича, також використовуючи його непересічний дипломатичний хист. Він сподобався Василеві Голіцину, царівні Софії, моло¬дому цареві Петру. Зумів Мазепа увійти в довіру й до багатьох європейських монархів, з якими, попри заборону, підтримував дипломатичні зносини. Завдяки своєму дипломатичному хистові Мазепа часто рятував власне життя, бо через неспокійний характер він не раз потрапляв до екстраординарних ситуацій.

Першою серйозною бойовою операцією за участю Мазепи був черговий похід на Крим, який здійснив Василь Голіцин 1689 року. Гетьман допомагав йому і військовою силою, і продовольством, і боєприпасами, й порадами. Чергова помпезна спроба підкорити Крим успіхом не увінчалася, проте була представлена в Москві як блискуча перемога. Голіцина обсипали нагородами. А він був вдячний Мазепі за допомогу.

Мазепа того ж 1689 року на чолі величезного по¬сольства прибув до Москви. З ним приїхала вся ге¬неральна старшина, п'ять полковників, а всього у його делегації налічувалося понад триста чоловік. Везли із собою й багаті дарунки, бо вже знали, що Москва гроші любить.

Вітали гетьмана як могутнього союзника й володаря. Назустріч козацькій дружині виїхав почесний караул з кінноти й піхоти. Біля воріт Москви на Мазепу чекала царська карета. За давнім візантійським етикетом один з бояр весь час питав про здоров'я гетьмана.

Мазепа в цей час святкував свій тріумф. Йому влаш¬тували в Кремлі пишний прийом, славили його подвиги, передали від імені царів багаті дарунки: срібну вазу й золотий пояс, прикрашений діамантами. Мазепа відвідав царя Івана та патріарха, але не зумів зустрітися з Петром.

Здавалося б, усе чудово. Але трапилося непередба-чуване. Саме в дні перебування гетьмана в Москві там стався по суті державний переворот. Молодий цар Петро відправив царівну Софію в Новодівочий монастир, а сам став повновладним монархом, проігнорувавши не¬доумкуватого брата Івана.

Добре знаючи московські абсолютистські звичаї, Ма¬зепа готувався до найгіршого. Розуміло складність ста¬новища і його оточення. Воно вже навіть почало підбирати наступника на посаді гетьмана. Але всі погано знали Мазепу. А він ризикнув і цього разу. Під час зустрічі з 17-річним Петром Мазепа просто зачарував молодого царя. До чарів він долучив ще й багатющі дарунки: великий золотий хрест, викладений самоцвітами, чудову шаблю (наївний хроніст тієї доби оцінював її у 2 тис. крб.) і золоті обручі для царської родини. Все це дуже спо¬добалося, і повертався Мазепа додому в ще більшому фаворі, ніж їхав до Москви.

Вдома на нього чекав конфлікт з запорожцями. Ко¬зацька голота вважала, що Мазепа, провадячи свою політику в інтересах старшини, нової української шлях¬ти, ігнорує інтереси простих козаків і селян. Тому три¬валий час гетьман не був популярним на Січі. Там часто починалися проти нього заколоти й повстання, до того ж переховували призвідців або ж винуватців цих акцій. Серйозний, екзамен довелося витримати геть¬манові у зв'язку з повстанням Петрика.

Колишній полтавський писарчук втік на Запоріжжя, де швидко став головним писарем Січі. Враховуючи ненависть простих людей до нових поміщиків, закликав козачу сірому спільно з татарами прогнати Мазепу. Петрик переконав кримського хана в необхідності розпочати війну проти Москви й навіть уклав з татарами союзний договір, за яким Україна зрікалася своїх договорів з Московією і ставала союзницею Криму. Після цього він звернувся до запорожців з таким маніфестом:

«Болюче дивитись, як чужинці руйнують і гноблять рідний край.

Не диво, що таке робить польський король. Колись ми були його піддані, але завдяки Богові та Хмель¬ницькому ми визволились і накоїли Польщі стільки лиха, що вона й досі не може подужати.

Не диво, що нашим ворогом є хан: з давніх-давен ми руйнували його землі.

Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри піддались їм свободно. І Москва зробила із нас свою передню сторожу: звідки ворог не йде, він у першу чергу руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та і цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників».

Цей цінний документ, кожен рядок якого доходив до сердець тих, до кого він був звернений, написаний у Сімферополі. Багато запорожців відгукнулося на за¬клик Петрика, обравши його гетьманом України. Татари разом з козаками пішли походом проти Мазепи.

Почалася затяжна й нелегка боротьба. Агенти Мазепи заздалегідь доповідали про кожен порух Петри-кового війська та про все, що робилося в його таборі. Петрика підтримала й частина селян, бо він оголосив про передачу їм, на випадок перемоги, всього панського добра.

Так в українському визвольному, русі вкотре вия¬вився віковічний конфлікт між національною й соціальною течіями. Петрик був виразником інтересів козацької бідноти й селянства. Він одночасно прагнув скинути московське ярмо й українських панів. Мазепа ж хотів незалежної України для себе й новоствореної ним аристократії. Але за Мазепою стояла більша сила, і всі походи Пет¬рика разом з татарами були розгромлені.

Козацькі війська дедалі більше залучалися до реа¬лізації планів московського царя. Коли він вирішив про¬бити вікно до Чорного моря й обложив Азов, Мазепа разом з козаками одержав завдання не допустити татар до цього міста. Він не лише виконав це доручення, а й взяв штурмом недоступну раніше фортецю Кизикер-мен (нині Берислав). Цар був задоволений операцією.

Зміцнюючи свій авторитет, Мазепа одночасно дбав про посилення впливу України на міжнародні справи. Гетьман прагнув зробити з Батурина європейську сто¬лицю. При його дворі був заведений дуже точний це¬ремоніал, за яким гетьман приймав іноземних послів з королівською пишністю. На утримання дипломатії йшли великі кошти.

За Мазепою закріпилася слава опікуна й захисника православної церкви й науки. Ця слава поширилася серед православних Оттоманської імперії. Й чимало грецьких єпископів, болгар, сербів і навіть арабів приходило до Батурина просити допомогу. Гетьман допомагав в міру своїх сил. Він навіть видав власним коштом Євангелію арабською мовою. Ця книга, оздоблена брильянтами, зберігається в Алеппо. На великі свята в церкві Святого Гробу Господнього в Єрусалимі й досі користуються срібною мискою, вирізьбленою якимсь італійським мит¬цем, з таким написом: «Щедрий дар великого гетьмана Його величності Івана Мазепи».

Про зрослий авторитет Мазепи в європейських дво¬рах свідчить і спогад французького посла де Бонака, який писав, що в Україні він не зустрічав людини, яку можна було б порівняти з Мазепою не лише впли¬вом і багатством, а й освіченістю та широтою світогляду.

Впродовж правління Мазепи відновлюються безпо¬середні торговельні зв'язки України із закордоном, пе¬рервані за часів Руїни. Насамперед партнерами України прагнуть стати Пруссія, Швеція, Австрія. В ці країни вивозять збіжжя, льон, прядиво, худобу, віск, сало, шкіри, тютюн, а звідти імпортують різні тонкі тканини, білизну, металеві вироби, коси, предмети розкошів, музичні інструменти, книги, дорогі вина, колоніальний крам то¬що. Головними центрами українського експорту стали Бреслав, Ґданськ, Кролевець (Кенігсберг^, Риг'а. Через них українська сировина йде до Німеччини, Англії, Голландії, Швеції. Здійснюються у великих розмірах торговельні операції з Литвою, Польщею, Московією, Кримом, Туреччиною, Волощиною. Важливим торговель¬ним центром стає Стародуб з багатими купецькими гільдіями, які ведуть широку торгівлю із закордоном.

На зламі двох століть у Європі зав'язується тугий вузол проблем, який відбивається на майбутті всього континенту. На півдні частина питань була вирішена укладенням мирних договорів сепаратного характеру між Австрією, Польщею й Туреччиною. Петро І, зали¬шившись один-на-один з турками, 1700 року у Констан¬тинополі уклав з Оттоманською імперією перемир'я на 30 років. За умовами перемир'я все північне узбережжя Азовського моря з Азовом відходило до Московського царства. Заборонялося будівництво укріплень у гирлі Дніпра, а існуючі фортеці мали бути зриті. Так зникли з лиця землі Таванськ і Кизикермен. За цим перемир'ям Україна одержувала частковий доступ до Чорноморсь¬кого й Азовського узбереж, що мало вирішальне зна¬чення для її економічних і політичних інтересів.

Розв'язавши собі руки на півдні, Петро І всю увагу переключив на північ, куди перенісся й центр вирішення європейської долі. Цар марив за всяку ціну вийти до Балтійського моря. Заради цього Петро І укладав різні союзи, і не помишляючи враховувати інтереси України та інших частин імперії, які мимоволі залучалися до його авантюр.

Цар вирішив скористатися молодістю Карла XII — короля могутньої тоді Швеції, ледь чи не єдиної во¬лодарки Балтійського моря. Глибокою осінню 1699 року Петро І уклав угоду з польським королем про поділ шведських володінь, до якої згодом приєднався король Данії. Польща прагнула дістати Лівонію та Естонію, Росія хотіла мати Інг'рію та Карелію, вийшовши в такий спосіб нарешті до Балтійського моря. А Швеція своїх володінь нікому без бою віддавати не збиралася. Тому 1700 року розпочалася війна, названа Північною, і три¬вала вона 21 рік. її початок збігся з розгортанням бо¬ротьби Франції з коаліцією у складі Іспанії, Англії, Голландії й Німеччини за так званий іспанський спадок. Обидві війни постійно перепліталися боковими гілками. Україна ж попри свою волю втягувалась у війну з колишнім надійним союзником.

Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи та її наслідки для України.

Петро І без жодних вагань порушив договір між Україною й Московією про те, що українські війська поза межами вітчизни викори¬стовувати заборонялося. На той час українська армія налічувала 60 тисяч козаків, а московська — 70 тисяч воїнів. Карл XII мав 110 тисяч війська.

Спочатку до бойових дій на далекій півночі було залучено 12 тисяч козаків. Згодом Петро І зажадав підкріплення. Пішло ще 7 тисяч — 5 полків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Ко¬заки вдало воювали, але петрівські солдати знущалися над ними, навіть відбирали бойову здобич. Це викликало велике незадоволення козацтва в цілому. Мазепа обережно, не виявляючи себе, підбурював козаків проти Москви.

У цей час на Правобережжі з'являється яскрава по¬стать фастівського полковника Семена Палія. Цей патріот прагнув організувати на правому березі козаччину, пе¬редати її під владу лівобережного гетьмана, з'єднавши в такий спосіб розірвану навпіл Україну. Палій підняв проти Польщі повстання, яке успішно розвивалося. Але на пропозицію Мазепи прийняти Палія разом з усім Правобережжям у своє підданство Петро І відповів рішучою відмовою, бо не хотів псувати стосунки зі своїм союзником польським королем. Царя більше цікавила допомога поляків у боротьбі зі Швецією.

Карл XII попри свою молодість успішно розвивав бойові дії на всіх фронтах. Під виглядом допомоги Польщі Петро І наказав Мазепі просуватися в глиб цієї країни. Виконуючи наказ царя, гетьман захопив Київщину, Волинь, а згодом і Галичину зі Львовом. У цей час він заарештував Палія й відправив його до Батурина, Звідти фастівського полковника вислали до Москви, а згодом — до Сибіру. Народ засудив Мазепу за цю акцію.

В Україні в цей час недаремно боялися, що Петро І в разі наступу Карла XII залишить її напризволяще, кинувшись рятувати свої північні надбання і безпосе¬редньо Москву.

Постало доленосне питання: що ж діяти далі? Україна програвала від будь-якого повороту війни. В разі виграшу Карла XII вона перетворювалася на здобич його союз¬ника Станіслава Лещинського, нового польського ко¬роля. А коли б переміг Петро І, то Україна через централізаторську його політику втратила б і рештки своєї автономії. З цієї ситуації треба було шукати якийсь прийнятний для майбутнього України вихід.

І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина, пам'ятаючи давні традиції, дедалі більше схи¬лялася до союзу зі Швецією. Московське ярмо вже давалося взнаки, і тому хотілося спробувати увійти в союз з країною, віддаленою від безпосередніх кордонів України, яка не могла б претендувати на всю чи частину її території. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори, але їхні подробиці навряд чи стануть колись нам відомими, бо всі шведські архіви згоріли під Пол¬тавою. Відомо лише, що обидва учасники переговорів зберігали цілковиту таємницю, не довіряючи паперові того, що можна було використати проти них. Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і свяще¬ники. Ускладнювало переговори те, що надто багато було поставлено на карту, особливо з боку Мазепи. Але гетьманові стало відомо, нібито цар пропонував Україну навіть англійському лорду Мальборо.

Мазепа не переривав своїх міжнародних зв'язків. Француз Балюз, відвідавши Москву, повертався через Україну, де гостював у Мазепи, У своєрідному звіті до керівництва Балюз, зокрема, зазначав: «Його дуже поважають у козацькій країні, де народ назагал сво-бодолюбивий і гордий і мало любить тих, що ним во¬лодіють». Характеризуючи інші риси гетьмана, фран¬цузький гість пише: «Він має великий досвід у політиці: у протилежності до москалів він слідкує і знає, що діється у чужих країнах... Від цього володаря не міг я нічого певного витягнути. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити і не ка¬зати». Балюз побачив у резиденції гетьмана портрети тогочасних володарів Європи: «На найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Його Величності (французь¬кого короля.— /. О.), Там же, але на менш видному місці, я бачив портрети Цісаря, Султана, польського Короля та інших володарів».

Тим часом, як і події, переговори поволі просувалися вперед. У вересні 1707 року Мазепа покликав шведів на допомогу, обіцяючи знищити 7 тисяч російських солдатів, що стояли гарнізонами в Україні. Карл XII відвів Україні почесне місце в антиросійській коаліції, яку він цілеспрямовано готував. За ним тепер стояла Польща, шукали його дружби Австрія, Великобританія, Нідерланди й Франція, прагнула до союзу Туреччина. Боялися його Данія і Пруссія. Коли б Україна долу¬чилася до цієї коаліції, то був би створений природний міст між Туреччиною та шведськими володіннями.

А втім події стрімко розвивалися. Посланець Кар¬ла XII повідомив, що вже підготовлений проект договору з Мазепою. Проте гетьман зволікав. Він хотів прийняти пропозиції шведського короля тоді, коли переконається, що цар не може боронити не лише Україну, а й власну землю. Тоді весь світ мав стати свідком, що гетьман, либонь, змушений був іти за подіями. І знову обачний гетьман не компрометував себе писаним словом. Він продовжував спілкуватися з Карлом XII через посланців. Карл XII вивів його на свого союзника Станіслава Ле-щинського. А той ледь не провалив справу, розпатя¬кавши турецькому послові, що Мазепа — його приятель. Довго довелося гетьманові маскувати це чванство. Тут стався скандал з доносом Кочубея та Іскри, який геть¬манові вдалося пригасити завдяки своєму найвірнішому приятелю московському канцлерові Головкіну та довіреній особі Шафірову, найталановитішому російському дип-ломатові тієї доби.

Нарешті між королем «шведів, готів і вандалів» і гетьманом України була підписана таємна угода. Про глибоку її таємність свідчило те, що знали про неї, окрім короля й гетьмана, лише шведський прем'єр-міністр Піпер та, можливо, генеральний писар Орлик. Орлик і наводить пізніше б пунктів з цієї угоди:

«Ст, 1. Його Королівська Величність зобов'язується боронити Україну і частину Краю козаків, приєднаного до неї, і послати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа) і Гене¬ральна Рада будуть цього домагатися. Ці війська, ввій-шовши в край, будуть під командою шведських гене¬ралів. Та як довго будуть їх там уживати, його Ве¬личність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

Ст. II. Все те, що буде завойоване на давніх мос¬ковських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського на¬роду, буде передане або збережене для українського князівства.

Ст. III. Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.

Ст. IV. Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для ук-раїнських земель, згідно з її правами і давніми законами.

Ст. V. Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не може засвоїти собі того титулу ані того гербу.

Ст. VI. Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч».

До Петра доходять звістки про можливу Мазепину зраду, але цьому не вірять ні сам цар, ні його міністри. Та й як можна підозрювати людину, яка наказує свя¬щеникам відправляти богослужіння в усіх церквах за перемогу Петра І, присилає цареві в дарунок 2 тисячі дукатів і просить затвердити купівлю нових маєтків у Московії?

І все ж рано чи пізно Мазепі треба було вибирати між Петром І і Карлом XII. Цей вибір стався 4 листопада 1708 року, коли Мазепа разом з козацьким загоном приєднався до шведського короля. З цього часу поча¬лися й для України, і для гетьмана тяжкі часи.

Мазепа виступив із зверненням до українського війська (його можна прочитати в книзі О. Я, Єфименко «Історія України та її народу», с. 241—244). Він пояснював козакам мотиви такого рішучого кроку. Відкидаючи зви¬нувачення в зраді, Мазепа пише: «Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати ні з щведами, ані з поляками, ані з велико-росіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою...» Пояснював Мазепа й свої надії на конкретні зовнішні кроки щодо забезпечення незалеж¬ності України, називаючи й головних гарантів са¬мостійності — провідні європейські країни.

Петро І при перших звістках про цей рішучий крок гетьмана не вірив нікому, але коли переконався в цьому, його гніву не було меж. Він видав два маніфести до всього українського народу та інструкції власним ге¬нералам. Це сталося 7 і 8 листопада. В цих документах Мазепа оголошувався зрадником, але не лише царя, а й України. Тут Петро І не цурався й неприхованої неправди. Так, у одному з маніфестів написано: «Він (Мазепа) порозумівся зі шведським королем і Лещин-ським, щоб наново віддати Малоросію під Польщу і щоб передати унії Божі церкви і наші славні монастирі». Після маніфестів розпочався страшний терор, про який ви знаєте з курсу історії України — доля Батурина тощо.

За розпорядженням царя Мазепа був підданий цер¬ковному прокляттю, так званій анафемі. Вона проголо¬шувалася в Успенському соборі Москви. А доручили її оголосити українцеві, царському митрополитові Сте-фанові Яворському, колишньому наставникові Києво-Могилянської академії, авторові панегірика про Мазепу. Інший давній панегірист Мазепи, Феофан Прокопович, поквапно змінив у своїй драмі «Володимир» усе, що стосувалося гетьмана. А потім аж до 1917 року в усіх церквах імперії від Владивостока до Риги оголошували в першу неділю Великого посту анафему Мазепі.

Зі свого боку Карл XII також звернувся до ук¬раїнського народу з маніфестом, у якому запевняв: «З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши з себе московське ярмо, поверне він свої давні права і воль-ності... Те, що каже цар, буцімто ми змовилися з поль¬ським королем, щоб йому видати Україну, це брехня, яка переходить межі нахабства, чисто московська ви¬гадка». Петро І відповів на маніфест Карла XII про¬кламацією, до якої долучив документ на доказ, ніби гетьман продав свою країну Польщі. Між Петром І і Карлом XII почалася своєрідна дуель маніфестів, став¬кою в якій була Україна.

У цей час своє слово сказала Запорізька Січ. Добре розуміючи її значущість у цій війні, обидва державці намагалися залучити Січ на свій бік. Петро І відрядив на Запоріжжя послів з багатими дарунками і красно¬мовного архімандрита, який мав умовити запорожців стати на бік царя. Але слідом за московськими послами прибули й представники Мазепи.

Цікавою й показовою для демократизму вирішення питань на Січі була велика рада 23 березня 1709 року. Рада вислухала спочатку московських послів, потім ли¬ста від Мазепи, а на завершення — листа від кримського хана, який радив запорожцям стати на бік Мазепи. Вирішальною була промова кошового отамана Костя Гордієнка, який схилив терези непростого обговорення на користь союзу з Мазепою. Це зробили запорожці, які ніколи не погоджувалися із соціальними поглядами Мазепи та його оточення. Вони вчинили так в 'ім'я інтересів України.

Після цього Карлу XII послали листа, в якому Кость Гордієнко від імені «запорізької братії» запевнив, що він сам і все товариство приймають опіку шведського короля. Вони, писалося в листі, ладні йти на будь-які жертви, аби вибороти собі свободу, і «молились до Бога за успіх для шведів». 30 березня 1709 року Карл XII зустрівся із запорізькими послами. Король прийняв по¬передньо умови запорожців, і б квітня Гордієнко разом зі своїм штабом прибув у ставку шведів.

Там йому був влаштований пишний прийом. Король кілька днів вшановував представників козацтва. На Січ вислали гроші з окремим вітанням, яке мало бути за¬читане на великій раді. Мазепа подарував запорожцям 50 тисяч золотих дукатів.

Гетьман підписав із Січчю формальну угоду, скріплену взаємною присягою. Король із свого боку зобов'язу¬вався, що не підпише з царем миру, доки Україна й запорожці не стануть вільні назавжди від московського панування, доки їм не повернуть давніх історичних прав і привілеїв. Король урочисто пообіцяв, що його військо не порушуватиме життя люду України. За¬порізькі посли повернулися на Січ, несучи з собою звістку до султана з пропозицією виступити війною проти царя. Цей союз гетьмана із запорожцями мав велике політично-стратегічне значення. Адже за запо¬рожцями, що являли собою «захист і корінь українського простолюддя», могла піти основна маса селян і козаків.

Меншиков скористався ситуацією й по-варварському знищив Січ. Було сплюндровано навіть гробницю ко¬шових отаманів, забрано гармати, державний скарб і прапори. Багато захисників Січі загинуло лютою смер¬тю. Петро І привітав Меншикова з перемогою такими словами: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». А згодом Петро І повідомив генерала Апраксина, що «полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду...».

27 червня 1709 року в генеральному бою під Пол¬тавою шведська армія зазнала поразки. Наслідки цього бою мали величезне значення. Вони відчувалися в усій Європі впродовж цілого століття. Могутня колись дер¬жава Ґустава Адольфа впала, перетворившись на малу державу. Приклад Швеції надихнув Вольтера на такий знаменний вислів: «Яка це трагедія — мати велику історію і мале населення». На поталу Росії була віддана Польща. Полтавська битва мала фатальні наслідки для всіх народів Східної Європи, на яких насувалася російська експансія. Перед Росією тепер була відкрита дорога на Крим, на Грузію та й на Туреччину з протоками Босфор і Дарданелли — рожевою мрією всіх російських самодержців.

Після Полтавської битви Карл XII з Мазепою та залишками війська почали втікати до Туреччини. Со¬юзники негідно поставилися до козаків. Коли шведський генерал Левенг'аупт;, що прикривав переправу короля з почтом під Переволочною (у гирлі Ворскли), здавався в полон, в угоді про капітуляцію він не обстояв прав козаків, яких цим було поставлено поза законом.

Втікачі з пригодами прибули до Бендер. Це фактично був початок політичної еміграції з України, що потім широким потоком розлилася і по Європі, й за океаном. Але й там не припинялася дипломатія. Спеціальні посли європейських монархів просили султана офіційно на¬дати Карлові XII й Мазепі політичний притулок. Крим¬ського хана просили пристати до україно-шведського союзу для наступної боротьби з царем.

А мстивий Петро І ніяк не міг змиритися з тим, що Мазепа вислизнув йому з рук. Уже в Бендерах на Карла XII чекав московський посол, який пропонував вигідні умови миру з одною вимогою: видати Мазепу. Король з обуренням відкинув цю пропозицію. Але Пет¬ро І не вгамовувався. Його посол передав великому візиреві власноручного листа з вимогою видати Мазепу. При цьому як винагорода пропонувалася величезна су¬ма — 300 тисяч талерів. Мазепу врятували і протест Карла XII, і звернення до султана французького короля та інших монархів.

Але старого гетьмана нічого вже не могло порятувати від не менш жахливої напасті — смерті. Далися взнаки й страшні злигодні, що звалилися на його старечу го¬лову, й переживання останніх років, і турбота про долю України, та й вік. З жовтня 1709 року гетьман Іван Степанович Мазепа помер.

Можна по-різному ставитися до цієї історичної постаті. Але попри всі емоційні сплески, які постійно оточували й оточують Мазепу, незаперечним є те, що гетьман боровся за незалежність України, за її повний суверенітет. Якими засобами він при цьому користу¬вався, яку особисту мету ставив перед собою, для кого хотів будувати самостійну Україну, — все це історії ще доведеться оцінити. Тема 5 УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЄВРОПИ ІІ пол. XVII—XVIII ст.: ЛЕКЦІЯ 3

Боротьба українських емігрантів за повернення незалежності Україні

Колонізаторська політика Петра І щодо України

Остаточна ліквідація автономії України

Боротьба українських емігрантів за повернення незалежності Україні.

Як уже згадувалося, прихильники Мазепи, які покинули разом з ним Батьківщину, стали ледь чи не першими політичними емігрантами. За ме¬жами України вони продовжували боротьбу за визво¬лення Батьківщини з-під московського ярма. А за кор¬доном опинилися такі відомі в Україні особи, як гене¬ральний обозний Іван Ломиковський, генеральні бунчужні Федір Мирович, Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Гор-ленко, старшини Довгополенко, Нахимовський, Третяк та ін. Вони намагалися за допомогою створення нових союзів і коаліцій визволити Україну. Реальною силою українських емігрантів було запорізьке військо, що налі-чувало кілька тисяч козаків. Після ліквідації Запорізької Січі кримський хан виділив їм місце у своїх володіннях неподалік від гирла Дніпра, де й була створена так звана Олешківська Січ (нині Херсонська область). На чолі української еміграції став найбільш наближений до Мазепи (автор кількох панегіриків про гетьмана й багатьох відомих дипломатичних документів) Пилип Орлик.

Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського панування. Проте найголовнішим документом цього пе¬ріоду є для нас, та й не лише для нас, договір, скла¬дений Орликом зі своїми виборцями — запорожцями. Власне, це мала бути Конституція самостійної Української держави, за яку боролися українські емігранти. Вона становить для нас величезний інтерес як пам'ятка пере¬дової європейської думки.

Договір відкривається урочистою декларацією про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Далі викладалися принципи майбутнього державного устрою України. В ній було дуже багато республіканських засад, засно¬ваних на запорізьких традиціях, про які тодішнє західне суспільство могло лише мріяти. Як було сказано в до¬говорі, «гетьманське самодержавство» мало бути обме¬жене генеральною радою, яка складалася не лише з генеральної старшини й полковників, а й із виборних депутатів від кожного полку. Гетьман не міг приймати і важливі рішення без генеральної ради.

Від поляків запозичався сейм, відомий своїм демо¬кратизмом. Він мав збиратися тричі на рік. До його складу входили полкова й сотенна старшина, депутати й посли від запорізького війська. Щоб уникнути гро¬шових зловживань, які траплялися в минулому, договір чітко розмежовував кошти державного скарбу і особисті кошти гетьмана. Значна частина статей договору при¬свячувалася соціальному, так би мовити, захистові най-бідніших верств населення. Програмувалася ревізія зе¬мельних маєтків, незаконно захоплених старшиною. Ма¬ли бути скасовані всі податі й павинності, накладені на селянство. Заборонялося брати людей «у підводи», ставити військо на постій, чинити інші утиски сільському населенню, Скасовувалися ненависні державні моно¬полії, відкупи й оренди, ярмаркові податі й інші тягарі. Вся конституція пройнята демократизмом і ліберальним духом. Подібних конституцій не мала жодна цивілізована держава тодішнього світу.

Орлик робив і практичні кроки на шляху визволення України. Уклавши договори з кримським ханом та по¬ляками, він спробував повернути Правобережну Ук¬раїну, Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники — татари — не почали грабувати й хапати бранців. Орликові довелося через султана виз¬воляти населення, захоплене татарами на Правобережжі.

Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної полтавською перемогою російської армії. На річці Прут російське військо на чолі з самим Петром І потрапило в оточення. Справа могла завершитися для царя кепсько, якби він не знайшов стежку до турець¬кого візиря й не підкупив його. За солідний бакшиш* візир випустив царя з пастки. Але хабар не вплинув на умови Прутського миру (1711 p.), яким завершився цей похід. За його умовами цар урочисто зрікся всіляких претензій до Правобережної України і обіцяв не втру¬чатися в козацькі справи. Росія повертала Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Щоправда, візир недовго розкошувався царським зо¬лотом. Обурений Прутським миром Карл XII поскар¬жився султанові, і візир поплатився головою. Але в інших підкуплених російським золотом дорадників сул¬тана голови залишилися на плечах, тому Порта ра-тифікувала Прутський мир. Петра І дуже непокоїла діяльність українських емігрантів. Щоб применшити їхню активність, цар почав тероризувати родичів, які зали¬шилися в Україні, їх вивозили до Москви й на північ, вимагали писати до своїх рідних в еміграцію з про-ханням припинити антицарську діяльність.

Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою — визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав європейські двори меморандумами й нотами, використовував кож¬ний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність Росії після Полтавської баталії ви-клика'ла острах у багатьох європейських монархів. Ча¬стина країн була знесилена війнами, інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби воскреснути набагато пізніше.

*Бакшиш (перс. — дарунок) — хабар. — Peд.

Але українські землі залишилися, українці на них жили. Ці терени були об'єктом різнопланових міжнародних відносин, тому ми маємо повне право говорити про їхню участь у зовнішній політиці тих держав, до складу яких вони входили.

Колонізаторська політика Петра І щодо України.

Якщо визначити конкретний вплив Полтавської битви на загальноукраїнські справи, то доведеться констату¬вати, що український південь був відданий туркам і татарам, Правобережна Україна — полякам. Доступ до Чорного моря був вкотре закритий. Центр України — Київщина, Поділля, Волинь — знову опинився в чужих руках.

Взагалі Петро І дуже швидко розібрався з менталітетом українців. В одній зі своїх промов у Сенаті він сказав: «Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает российскому государ-ству и лучший мед умственньїй, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него єсть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не по-сягая на свободу и язьік, дотоле он будет волом подь-яремньїм и светочью российского царства: но коль скоро посягнут на его свободу и язьік, то из него вьірастут драконовьі зубьі, и российское царство останется не в авантаже». Проте у ставленні до України та її народу він частенько забував ці слова.

Петро І послідовно проводив свою централізаторську політику щодо України. Зрозумівши, яку небезпеку для Росії становить український «сепаратизм», цар вирішив назавжди ліквідувати цю небезпеку. З цією метою він без поспіху, але послідовно, систематично й неухильно нищив усі ознаки української державності. Для цього він політично й економічно ослаблював Україну, теро-ризуючи її населення, винищуючи його, ліквідовуючи матеріальний добробут українців.

Насамперед він наклав тавро на козацьку автономію. Новий гетьман Іван Скоропадський, за давнім звичаєм, мав скласти після приходу до влади свої статті. Із козацького, табору під Решетилівкою відразу після Пол¬тавської битви Скоропадський звертається до Петра І зі статтями, в яких висуває низку прохань і клопотань. Насамперед він просив залишити козаків під час походів під командою старшини, а не російських командирів, які знущалися над козаками. Хотів він також повернення українському урядові гармат, захоплених у Ба-турині. Порушував клопотання про невтручання мос¬ковських воєвод в українських містах до місцевих справ. Просив не обтяжувати українське населення постоями російських військ. Ображався на те, що українців поспіль іменували «зрадниками» тощо.

Невідомо, чи цар брав участь у розгляді цього кло¬потання, бо відповідь надійшла за підписом канцлера Головкіна. В ній загальними фразами повідомлялося, що цар підтверджував козацькі права й вольності, але статті обіцяв дати згодом. Частина прохань була за-доволена, однак далеко не всі. Виводити українські частини з-під командування російських офіцерів заборо¬нялося. Батуринська артилерія оголошувалася військовим трофеєм і мала залишатися в Москві. Обіцяно наказати воєводам в українських містах не втручатися в ук¬раїнські справи. Навіть було таке зобов'язання: в 1709 році не посилати козаків у походи в далекі краї. Гетьманові взагалі вказувалося на небажаність вживання самого терміна «козацька вольність», бо, мовляв, український народ з ласки царя має стільки свободи й вольностей, як жоден народ у світі.

Найгіршим було те, що цар призначив стольника Ізмайлова своїм міністром при гетьмані. Петро І дав цьому міністрові офіційну й таємну інструкції. Ізмайлов мав стежити абсолютно за всією діяльністю гетьмана. Особливо пригнічувало те, що зовнішньополітичної ді-яльності гетьман не позбавлявся, але чужоземних послів мав приймати разом зі стольником, а привезені ними листи відразу ж пересилати до царя. Резиденцією геть¬мана визначався Глухів, хоча Батурин дозволялося за¬селити.

Таємна інструкція містила низку вказівок. Зокрема, міністр повинен був стежити, щоб гетьман і старшина не мали стосунків з турками, татарами, шведами, по¬ляками. Стежити треба було за всіма прибутками вій¬ськового скарбу, за настроями старшин і козаків. У розпорядження цього міністра передавалися два російські полки, які мали постійно перебувати при гетьманові.

Ці інструкції давалися по гарячих слідах, відразу ж після Полтавської битви. Але процес широкого тиску на всі сфери життя українців тривав увесь час. 1715 ро¬ку цар видав наказ, яким скасовував колишній порядок виборів полкової й сотенної старшини, яка тепер мала призначатися. Порядок був такий: полкові й сотенні ради лише визначали кандидатів на посади старшини, а гетьман, за згодою з міністром-резидентом, призначав когось із цих кандидатів, Присягу новий старшина мав складати в присутності міністра,

Імперська політика спрямовувалася й на те, щоб позбавити Україну становища самостійного економіч¬ного організму та обернути її на російську колонію. Надійним механізмом такої колонізації були обмеження в галузі зовнішньої торгівлі, помножені на протекціонізм, тобто переваги й пільги власним купцям. Україна в галузі зовнішньої торгівлі була найближчою до Польщі й Німеччини. Продукти українського вивозу концент¬рувалися головним чином у Шльонську й балтійських портах Гданську, Кролевці й Ризі. Це був короткий, зручний, вторований шлях. Але 1701 року Петро І видав указ, за яким українські купці мусили вивозити свій товар тільки через Азов. Щоправда, цей указ не був виконаний через низку причин, пов'язаних з Північною війною, але така спроба Петра І зовсім не враховувала інтересів України.

Предметами українського вивозу були переважно си¬ровинні продукти: воли, шкіри, віск, лій, сало, олія, щетина, вовна, горілка, тютюн, коноплі, риба, збіжжя, сіль, селітра, поташ, смола. Ці товари спочатку концен¬трувалися в традиційних пунктах — Києві, Ніжині, Чернігові, Стародубі. Сюди звозилися не лише українські товари, а й чай, перські килими, тканини, які завозили в Україну зі Сходу, їздили українські купці й на Захід. Є дані про те, що вони збували свій товар без¬посередньо у Франції та Голландії.

Імпорт з різних країн був також специфічним. Зі Шльонська надходили в Україну голландські й англійські сукна, біле й пофарбоване полотно, шовкові тканини, вироби німецьких ремісників, коси, серпи, срібний і кришталевий посуд, голки, шила, прянощі. Звідти заво¬зилися на Гетьманщину й книги — німецькі, французькі, латинські. Книги надсилали також з Липська (Ляйпцига), Кролевця, Бродів, Гданська. З Гданська, крім книг, над¬ходили в Україну мідь, коси, серпи, предмети розкоші, медикаменти. З Туреччини привозили тканини (адама¬шок, оксамит, шовк, парчу), килими, шовкові пояси, ко¬рали, тютюн, ладан, фініки, рис, родзинки, каву, цит¬риновий сік, мигдаль, шафран тощо. Росія постачала в Україну хутра лисиць, горностаїв, куниць, білок, соболя й різних інших звірів, полотна, китайку, цукор, папір та інший крам.

На той час встановився досить цивілізований поря¬док, що ґрунтувався на взаємній довірі. Без цього склад¬но займатися торгівлею. Був налагоджений обопільний кредит: українські купці брали товари в кредит у Польщі й Німеччині, а відповідно й чужоземні купці брали в Україні. Такий порядок значно полегшував ведення торгівлі.

Петро І поступово й неухильно порушував цей по¬рядок. Спочатку було заборонено вивозити українські товари через німецькі порти, а дозволялося лише через російські. Потім перестали дозволяти імпортувати в Ук¬раїну певні товари з-за кордону. Зрештою заборонили приватну торгівлю низкою продуктів, на яку царський уряд наклав свою монополію. Все це руйнувало ук¬раїнську економіку.

А віхи на шляху цієї руйнації були такі. Після невдалої спроби спрямувати потік українських товарів до Азова вийшла царська заборона вивозити їх до балтійських портів. Тепер наказувалося везти товари аж до Архангельська. Цей довгий і сезонний шлях робив неможливим вивіз тих продуктів, що швидко псувалися. Асортимент товарів, які дозволялося виво¬зити тільки через російські порти, невпинно зростав.

З метою зменшення конкуренції для власних не¬якісних мануфактурних виробів царський уряд постійно скорочував перелік товарів, що імпортувалися в Ук¬раїну. В 1714 році було заборонено ввозити панчохи, золоті й срібні нитки, дорогі шовкові тканини, цукор, фарби, полотно, столову білизну, тютюн, карти, сукно. Для прикладу: коли в Рязані збудували фабрику з виробництва голок, то відразу ж було заборонено при¬возити голки в Україну з Австрії чи Шльонська, хоча рязанські голки були гірші за якістю й дорожчі.

До штучної регламентації українського експорту й імпорту долучалася митна політика царського уряду. Досі був порядок, при якому українські купці на ук¬раїнському кордоні, вивозячи товар, платили так звану «евекту» — вивозне мито, а ввозячи його, — «індукту», себто ввозне мито. Ці кошти йшли до українського державного скарбу. Тепер на українсько-російському кордоні встановлювалося особливе мито на користь російського скарбу. Але на цьому справа не кінчалася, За той самий товар треба було платити мито ще й у російських портах. Та ще й платити мито треба було тільки золотом. Митні ставки весь час зростали, що робило торгівлю певними товарами просто невигідною.

Частина обмежень була безглуздою. 1715 року вийшов наказ, щоб українські купці по дорозі до Риги заїжджали спочатку до гетьманської резиденції Глухова. Там складали реєстр усього товару, а до купецького обозу до¬давали спеціального гетьманського дозорця. З 1722 року було скасовано окремі українські паспорти. Тепер за паспортом слід було їхати до Києва, до російського коменданта чи губернатора, а крам везти на догляд аж у Брянськ, прикордонне місто на російській території.

Цими заходами Україна поступово відрізалася від безпосередніх торговельних зносин із закордоном і пе¬ретворювалася на ринок збуту московських товарів. У той же час далеко не всі українські вироби можна було продавати в Росії. На деякий період було заборонено взагалі ввозити до Росії українські горілку й тютюн. Згодом заборону зняли, зате ввіз цих товарів обкладався, крім гетьманської «евекти», 30-відсотковим митом, що робило торгівлю ними невигідною.

Залишаючись без товарів традиційного українського експорту, зарубіжні партнери України вжили щодо Росії низку дипломатичних заходів. Деякі країни, особливо Австрія й Польща, своїми зовнішніми акціями й пере¬говорами спонукали певне послаблення жорстоких протекційних порядків, що встановилися в Росії. Але вже мало що можна було виправити. Багато українських купецьких родин, які підтримували сталі й давні кон¬такти із закордоном, через брак торговельних зв'язків розорялися або переключалися на роздрібну внутрішню торгівлю. їхнє місце в Україні посіли російські купці. Скорочення зовнішньої торгівлі й посилення всіляких обмежень погіршило становище тих верств трудящих, які були пов'язані з перевезеннями. Насамперед це сто¬сувалося чумаків. Адже при відсутності залізниць ос¬новний обсяг перевезень здійснювався саме ними. Тепер царський уряд встановив такий порядок, що з них на українсько-російському кордоні брали мито, а з російських візників — не брали. Це змушувало багатьох купців звертатися саме до російських ямщиків. Усі перелічені заходи російського уряду призвели до втрати Україною рис самостійного економічного організму. А це мало безпосередній вплив на зміну й політичної ситуації, бо економіка, як відомо, лежить в основі політики.

Остаточна ліквідація автономії України.

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так зва¬ної Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спро¬бував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав до¬кладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не витримав такого масованого удару й помер у липні 1722 року.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глу-хові існувало два уряди — Генеральна військова кан¬целярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Звичайно, вони не мирили між собою, часто віддаючи накази, що суперечили один одному. Полуботок спробував нормалізувати становище, сам склав проект можливих реформ і повіз до Петер¬бурга. Цар затвердив деякі із цих 12 пунктів проекту, але наполіг на тому, що порядкування українськими фінансами передавалося Малоросійській колегії, яка діста¬ла право остаточно затверджувати діяльність геть¬манської адміністрації у сфері фінансів. Без сумніву, фінансова залежність посилювала залежність політичну. Полуботок за своє прагнення відновити незалежність України врешті-решт загинув у казематах Петропавлівської фортеці. Хто з його соратників після смерті Петра І повернувся в Україну, то мусив залишити в Петербурзі заложниками синів.

З Полуботком були втрачені практично останні надії відновити самостійність України чи хоча б вберегти деякі ознаки її автономії. На посади генеральної стар¬шини й полковників були поставлені сумирні слухняні люди, які мовчки провадили потрібну цареві політику. Тепер податки грішми й натурою збирала Малоросійська колегія і прямісінько надсилала їх до Москви. Причому спостерігалася динаміка лавинного зростання податей. Ось вона. 1722 року грошей було зібрано (цифри за¬округлені длй кращого сприйняття) 46 000 карбованців, 1723 — вже 86 000, а 1724 року — аж 141000 карбованців. Так само й із зерном. Було відправлено на склади російського інтендантства відповідно 17 000, 28 000 і 41000 четвериків (26,24 літра) збіжжя.

Отже, політика Росії щодо України за Петра І була суто колонізаторською. Та й не лише стосовно України. Загальну вбивчу характеристику цареві дав у чернетках праці «Микола Палкін» Л. Толстой: «З Петра розпочи¬наються особливо вражаючі і особливо близькі та зро¬зумілі нам жахи російської історії. Біснуватий, п'яний, згнивший від сифілісу звір 1/4 століття губить людей, страчує, палить, закопує живих у землю, ув'язнює дру¬жину, живе розпусно, мужолозтвує... сам забавляючись рубає голови... їздить з подобами хреста з чубуків у вигляді дітородних членів і подобами Євангелій — ящи¬ком з горілкою... коронує б...ь свою і свого коханця, розоряє Росію і страчує сина... і не тільки не поминають його злодійств, але до сих пір не припиняють вихвалянь доблестей цієї потвори, і немає кінця всілякого роду пам'ятників йому».

Після смерті Петра І деякі помірковані люди з власть імущих пропонували дещо полегшити режим в Україні, особливо з огляду можливої війни з Туреччиною, де козаки традиційно відігравали важливу роль. Але пет-рівська партія була настільки сильною, що не надала можливості послідовно провести докорінні зміни, До-пускалися поодинокі послаблення, але вони не відігравали вирішальної ролі. Було дозволено козакам, наприклад, відкупатися грішми від походів на Кавказ.

Та чехарда в царюванні, яка розпочалася після Пет¬ра І, не поліпшила становища України, Але деякі ре¬форми були реалізовані 1727 року. Найвища таємна рада вирішила передати всі українські справи із Сенату до Колегії закордонних справ, чим хоч формально визна¬вався незалежний статус України, з якою слід було підтримувати відносини як із зарубіжною країною. До Глухова надіслали таємного радника для проведення виборів гетьмана і призначення старшини. Була скасо¬вана остогидла Малоросійська колегія. Нарешті, 1 жовт¬ня 1727 року гетьманом обрали миргородського полков¬ника Данила Апостола. Міністра-резидента при гетьма¬нові залишали, але веліли йменуватися таємним радником, бо «при гетьмані цареві тримати міністра не личить», мовляв, забагато честі.

Повернення до гетьманської форми правління ви¬кликало надію у багатьох українців на повернення колишніх порядків. Водночас воно налякало тих, кому козацтво стояло кісткою в горлі. Навіть у Польщі великі латифундисти перестали брати податі із селян, а дехто залишив маєтки й поїхав від кордону подалі від гріха. Російська адміністрація плекала надію, що тепер поч¬нуть повертатися додому українські емігранти, а тому наказала прикордонній охороні зняти на деякий час своє чергування. Запорожці зі свого далекого вигнання звертаються до Апостола з проханням про заступництво.

Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву «Решительньїх пунктов» (1728 p.). Гетьманові заборонялося вести дип¬ломатичні зносини з іншими державами, а листи послів негайно слід було пересилати до Петербурга. Гетьман міг вирішувати лише прикордонні справи з Польщею та Кримом, але під наглядом таємного царського радника. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатися в Глухові, поближче до російського кордону. Крім реєстрових козаків, гетьман міг мати не більше трьох полків най¬маного війська. Над гетьманом встановлювалася військова влада російського генерал-фельдмаршала. Генеральна старшина й полковники обиралися старшиною, але затвер¬джував їх сам імператор. Гетьман міг затверджувати лише нижчу старшину.

Вищою апеляційною інстанцією ставав Генеральний суд, що складався з трьох українців і трьох росіян. Головою суду був гетьман, У галузі економічного життя дозволялося вільно приїжджати іноземним купцям для торгівлі. Обмеження були для купців-євреїв. Вони мали право продавати крам лише оптом, а на вторговані гроші мусили купувати місцеві товари, а не вивозити золото й срібло. Мито за ввезені в Україну товари тепер передавалося не до військової казни, а до російської скарбниці. Була скасована заборона москалям купувати землю в Україні. Хто з росіян мав в Україні маєтки, мусив підлягати місцевій юрисдикції. Заборонено було в цих маєтках селити російських кріпаків.

Звичайно, «Решительньїе пункти» повернули Україні лише деякі колишні права і привілеї. Але все ж таки в беззаконня петрівських часів вносили певний лад і видимість законності.

На основі цих пунктів Данило Апостол енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини. Відразу ж після повернення додому гетьман майже повністю змінив старшину, призначивши на основні посади своїх кандидатів. Його постійною турботою було поліпшення економічного добробуту краю. Опору ук¬раїнської державності він вбачав у старшинсько-ку¬пецькому стані, який і підтримував. Але, мабуть, менше боліло йому те, що серед усього селянського населення Гетьманщини непокріпачених селян залишилося не більше третини.

Данило Апостол клопотався перед царським урядом про зміну економічної політики щодо України, просив дозвіл на вивіз за кордон багатьох видів краму. До колегії закордонних справ він звертався з проханням зменшити мито й дати дозвіл місцевим купцям їздити за кордон з українськими паспортами. Ввізне мито — індукту — гетьман пропонував повернути на відкуп українцям, а не іноземцям, як до цього практикувалося. Гетьман провадив таку політику, щоб захистити ук¬раїнських купців, які торгували із закордоном. Він робив усе, щоб спонукати іноземних власників маєтків, особ¬ливо росіян, спродувати своє нерухоме майно й виїжджати з України.

Слід зауважити, що попри всі старання Данила Апо¬стола його заходам був властивий здебільшого паліативний характер. Політика ж царського уряду послідовно спря¬мовувалася на колонізацію України й перетворення її на звичайну російську провінцію. Всі його поступки на користь української автономії мали тимчасовий або суто формальний характер.

Відновленням гетьманату скористалися запорожці. Во¬ни доволі настраждалися на далекій чужині. В їхньому середовищі йшла постійна боротьба проросійської та антиросійської партій. Все ж таки туга за Батьківщиною брала гору. Використавши міжнародну обстановку, особ¬ливо протиріччя між Туреччиною та Росією, запорожці після смерті Костя Гордієнка (1733 р.) з огляду на підготовку царським урядом війни з Кримом відверто перейшли на бік Росії. Уже в травні 1733 року козаки заклали Нову Січ над річкою Підпільною неподалік від Нікополя. Цариця Анна Іванівна надіслала їм клейноди й грошові дарунки.

Вже по смерті Данила Апостола (1734 р.) запорожці уклали з російськими урядовцями в Лубнах на Пол¬тавщині таку угоду:

1. Усі «провини» козаків прощаються й вони дістають

повну амністію.

2. Запорожці одержують усі свої землі, тобто всю

Катеринославську губернію.

3. Козаки можуть жити за своїми звичаями.

4. Вони підлягають старшому російського війська, розташованого в Україні.

5. Козаки одержують від російського уряду по 20 тисяч карбованців щорічно.

Після цього запорожці взяли активну участь у Турецькій війні, дуже допомігши російській армії. Повернення запорожців мало для загальноукраїнської справи певне позитивне значення, але водночас з їхньою по¬корою царизму зникала остання реальна опозиційна сила щодо централізаторської політики російської адміністрації.

Наполегливі намагання Данила Апостола відновити українську автономію, мабуть, викликали певну відразу царського уряду, бо після його смерті було прийняте рішення гетьмана не обирати, а доручити управління Україною новій Малоросійській колегії. Вона різнилася від першої такої ж колегії тим, що до її складу увійшли троє українців і троє росіян. До того, наскільки царизм намагався регламентувати українське життя, слід до¬лучити таку примітивну вказівку, що росіяни на засіданні колегії мали сидіти з правого боку столу, а українці — з лівого. Нова Малоросійська колегія відразу ж стала втілювати «своєрідну» шлюбну політику.

Росіяни му¬сили всіляко зближуватися з українцями. Проте колегія мала заважати українцям одружуватися з білорусами та польською й українською шляхтою Правобережжя, Загалом нова Малоросійська колегія провадила таку ж політику, як і її попередниця,— спрямовану на ко¬лонізацію України.

В цей час Росія втягнулася у виснажливу війну з Туреччиною. Козакам, як завжди, відводилася у війні важлива роль. Але разом з тим Україна стала основним джерелом постачання російської армії. Через варварські засоби експлуатації цієї території вона дуже швидко перетворилася на пустелю. Сотні й тисячі людей пе¬реселялися на правий берег Дніпра, втікаючи від ро¬зорення та інших лих. Майже 6-літня війна завершилася в 1739 році сепаратним миром, за яким Росія закріпила за собою запорізькі землі (пізнішу Катеринославщину й частину Херсонщини), які й залишила в розпоряд¬женні запорізького війська.

Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, Ук¬раїні стало трохи легше, бо фаворитом цариці був Олексій Розумовський, син простого козака з-під Ко-зельця на Чернігівщині, За чудовий голос його взяли до Петербурга, де на вродливого юнака накинула оком цариця. Вона таємно взяла з ним шлюб. З розповідей Олексія дещо більше, ніж її попередники, дізналася про Україну, тому ставилася до неї з певним розумінням. За її правління були повернуті деякі вольності й по¬стало питання про повернення гетьманату. На цю по¬саду знайшовся й претендент — рідний брат Олексія Кирило Розумовський.

Процес виборів був нелегким. Грамоту з дозволом провести вибори було «височайше даровано» 1747 року, а самі вибори (або їхня видимість) сталися аж через З роки, бо тільки 1750 року Кирило Розумовський в'їхав до Глухова. А сповнилося новому гетьманові аж 22 ро¬ки. Щоправда, він перед цим уже побував президентом Російської Академії наук, яким став у 18 років. Усі ці призначення й вибори були справою рук Єлизавети.

За правління Єлизавети Кирило дечого домігся для України. Він добився того, що завідування справами України та зносини з нею були знову передані із Сенату до Колегії закордонних справ, а також підпо¬рядкування гетьманові України Києва. Хотів гетьман забезпечити й фінансову автономію України, але домігся лише того, що були ліквідовані деякі податі, а між Україною та Росією встановлювалася вільна торгівля без будь-якого мита. Зате не вдалося Кирилові Розу-мовському добитися відміни царського указу 1754 року про скасування евекти та індукти, від чого гетьманська скарбниця втрачала значну суму річного прибутку. Не зміг гетьман домогтися права на вільні зносини з іншими державами. Не спромігся він увільнити Геть¬манщину від участі в загальноімперських війнах та пов'язаних із цим повинностей.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Цариця чомусь не¬злюбила українців. В одному приватному листі з Києва вона писала, що за своє життя не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як в Україні. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. Тепер уже дійсно остання надія на будь-яке відновлення автономії України зникла. Посланець Катерини II відомий полководець Рум'янцев зумів за 20 років свого управління краєм майже непомітно перевести Гетьманщину на ста¬тус звичайної імперської провінції.

Трагічна подальша доля України як у краплині води віддзеркалилася в розправі з останнім кошовим За¬порізької Січі, 85-річним Петром Калнишевським. Його заслали до сумнозвісного вже на той час Соловецького монастиря з нелюдським присудом: «...Посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и пребьівати ему в кельи молчательной во все дни живота его и никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но затворену и заточену бьіти, в молчании каятися о пре-лести живота своего и питаему бьіти хлебом слезньїм».

В непроглядній пітьмі Головленкової башти Кални-шевський просидів довгих 16 років, а останніх 9 — у сухому казематі Прядильної башти. На Соловках він і помер уже після звільнення у віці 112 років, На його могилі читаємо досить показову епітафію: «Сдесь по¬гребемо тело в Бозе почившего кошевого бьівшей не-когда грозной Запорожской Сечи П. Калньїшевского, искренно познавшего свои виньї».

Символічно те, що останні втілювачі славетного минулого України — кошовий Петро Калнишевський і гетьман Кирило Розумовський — померли одного й того ж, 1803, року.

А за 20 років до цього сталася подія, що мала велике значення для українських земель. Це було приєднання Криму до Росії, що сталося 1783 року. Нарешті знищили хижацьке гніздо, яке впродовж трьох століть спричинювало неможливість спокійної праці в плодючих українських степах. Зникла небезпека постійного нападу, загроза потрапити в неволю для будь-якого жителя України. Ширшою тепер стала й можливість культурного розвитку, Україна також дістала нарешті вихід до Чорного моря.

Але того ж 1783 року було остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було за¬боронено селянам переходити від одного поміщика до іншого. Катерина II, як писав О. Пушкін у «Замітках з російської історії XVIII століття», «роздарувала близь¬ко мільйона державних селян (тобто вільних хліборобів) і закріпачила вільну Малоросію...». Крім того, 1783 року був скасований козацький військовий устрій. Десять колишніх гетьманських і три компанійських полки були перетворені на десять регулярних кінних (карабінерних) полків російської армії з 6-літньою службою. Все ко¬зацьке, починаючи від форми й кінчаючи внутрішнім демократичним устроєм, було скасоване.

Частина козаків після ліквідації Запорізької Січі пішла на Кубань, де заснувала своєрідну «Кубанську Україну». Але це тема окремої розмови, оскільки Кубань не входила до українських земель. Чимало козаків пішло на поклін до турецького султана й заснувало Заду-найську Січ, яка жила своїм складним життям, і зв'яза¬ним, і відокремленим від України. Це була своєрідна політична еміграція.

Таким чином, Україна через різні причини об'єктивного й суб'єктивного характеру втратила залишки своєї ав¬тономії, самостійність і була поділена між кількома сусідніми країнами. Левина частка цих земель потрапила до складу Російської імперії, яка зробила все можливе, щоб перетворити самобутній незалежний край на звичайну провінцію тієї ж імперії Тема 5 УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЄВРОПИ ІІ пол. XVII—XVIII ст.: ЛЕКЦІЯ 3

Боротьба українських емігрантів за повернення незалежності Україні

Колонізаторська політика Петра І щодо України

Остаточна ліквідація автономії України

Боротьба українських емігрантів за повернення незалежності Україні.

Як уже згадувалося, прихильники Мазепи, які покинули разом з ним Батьківщину, стали ледь чи не першими політичними емігрантами. За ме¬жами України вони продовжували боротьбу за визво¬лення Батьківщини з-під московського ярма. А за кор¬доном опинилися такі відомі в Україні особи, як гене¬ральний обозний Іван Ломиковський, генеральні бунчужні Федір Мирович, Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Гор-ленко, старшини Довгополенко, Нахимовський, Третяк та ін. Вони намагалися за допомогою створення нових союзів і коаліцій визволити Україну. Реальною силою українських емігрантів було запорізьке військо, що налі-чувало кілька тисяч козаків. Після ліквідації Запорізької Січі кримський хан виділив їм місце у своїх володіннях неподалік від гирла Дніпра, де й була створена так звана Олешківська Січ (нині Херсонська область). На чолі української еміграції став найбільш наближений до Мазепи (автор кількох панегіриків про гетьмана й багатьох відомих дипломатичних документів) Пилип Орлик.

Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського панування. Проте найголовнішим документом цього пе¬ріоду є для нас, та й не лише для нас, договір, скла¬дений Орликом зі своїми виборцями — запорожцями. Власне, це мала бути Конституція самостійної Української держави, за яку боролися українські емігранти. Вона становить для нас величезний інтерес як пам'ятка пере¬дової європейської думки.

Договір відкривається урочистою декларацією про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Далі викладалися принципи майбутнього державного устрою України. В ній було дуже багато республіканських засад, засно¬ваних на запорізьких традиціях, про які тодішнє західне суспільство могло лише мріяти. Як було сказано в до¬говорі, «гетьманське самодержавство» мало бути обме¬жене генеральною радою, яка складалася не лише з генеральної старшини й полковників, а й із виборних депутатів від кожного полку. Гетьман не міг приймати і важливі рішення без генеральної ради.

Від поляків запозичався сейм, відомий своїм демо¬кратизмом. Він мав збиратися тричі на рік. До його складу входили полкова й сотенна старшина, депутати й посли від запорізького війська. Щоб уникнути гро¬шових зловживань, які траплялися в минулому, договір чітко розмежовував кошти державного скарбу і особисті кошти гетьмана. Значна частина статей договору при¬свячувалася соціальному, так би мовити, захистові най-бідніших верств населення. Програмувалася ревізія зе¬мельних маєтків, незаконно захоплених старшиною. Ма¬ли бути скасовані всі податі й павинності, накладені на селянство. Заборонялося брати людей «у підводи», ставити військо на постій, чинити інші утиски сільському населенню, Скасовувалися ненависні державні моно¬полії, відкупи й оренди, ярмаркові податі й інші тягарі. Вся конституція пройнята демократизмом і ліберальним духом. Подібних конституцій не мала жодна цивілізована держава тодішнього світу.

Орлик робив і практичні кроки на шляху визволення України. Уклавши договори з кримським ханом та по¬ляками, він спробував повернути Правобережну Ук¬раїну, Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники — татари — не почали грабувати й хапати бранців. Орликові довелося через султана виз¬воляти населення, захоплене татарами на Правобережжі.

Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної полтавською перемогою російської армії. На річці Прут російське військо на чолі з самим Петром І потрапило в оточення. Справа могла завершитися для царя кепсько, якби він не знайшов стежку до турець¬кого візиря й не підкупив його. За солідний бакшиш* візир випустив царя з пастки. Але хабар не вплинув на умови Прутського миру (1711 p.), яким завершився цей похід. За його умовами цар урочисто зрікся всіляких претензій до Правобережної України і обіцяв не втру¬чатися в козацькі справи. Росія повертала Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Щоправда, візир недовго розкошувався царським зо¬лотом. Обурений Прутським миром Карл XII поскар¬жився султанові, і візир поплатився головою. Але в інших підкуплених російським золотом дорадників сул¬тана голови залишилися на плечах, тому Порта ра-тифікувала Прутський мир. Петра І дуже непокоїла діяльність українських емігрантів. Щоб применшити їхню активність, цар почав тероризувати родичів, які зали¬шилися в Україні, їх вивозили до Москви й на північ, вимагали писати до своїх рідних в еміграцію з про-ханням припинити антицарську діяльність.

Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою — визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав європейські двори меморандумами й нотами, використовував кож¬ний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність Росії після Полтавської баталії ви-клика'ла острах у багатьох європейських монархів. Ча¬стина країн була знесилена війнами, інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби воскреснути набагато пізніше.

*Бакшиш (перс. — дарунок) — хабар. — Peд.

Але українські землі залишилися, українці на них жили. Ці терени були об'єктом різнопланових міжнародних відносин, тому ми маємо повне право говорити про їхню участь у зовнішній політиці тих держав, до складу яких вони входили.

Колонізаторська політика Петра І щодо України.

Якщо визначити конкретний вплив Полтавської битви на загальноукраїнські справи, то доведеться констату¬вати, що український південь був відданий туркам і татарам, Правобережна Україна — полякам. Доступ до Чорного моря був вкотре закритий. Центр України — Київщина, Поділля, Волинь — знову опинився в чужих руках.

Взагалі Петро І дуже швидко розібрався з менталітетом українців. В одній зі своїх промов у Сенаті він сказав: «Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает российскому государ-ству и лучший мед умственньїй, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него єсть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не по-сягая на свободу и язьік, дотоле он будет волом подь-яремньїм и светочью российского царства: но коль скоро посягнут на его свободу и язьік, то из него вьірастут драконовьі зубьі, и российское царство останется не в авантаже». Проте у ставленні до України та її народу він частенько забував ці слова.

Петро І послідовно проводив свою централізаторську політику щодо України. Зрозумівши, яку небезпеку для Росії становить український «сепаратизм», цар вирішив назавжди ліквідувати цю небезпеку. З цією метою він без поспіху, але послідовно, систематично й неухильно нищив усі ознаки української державності. Для цього він політично й економічно ослаблював Україну, теро-ризуючи її населення, винищуючи його, ліквідовуючи матеріальний добробут українців.

Насамперед він наклав тавро на козацьку автономію. Новий гетьман Іван Скоропадський, за давнім звичаєм, мав скласти після приходу до влади свої статті. Із козацького, табору під Решетилівкою відразу після Пол¬тавської битви Скоропадський звертається до Петра І зі статтями, в яких висуває низку прохань і клопотань. Насамперед він просив залишити козаків під час походів під командою старшини, а не російських командирів, які знущалися над козаками. Хотів він також повернення українському урядові гармат, захоплених у Ба-турині. Порушував клопотання про невтручання мос¬ковських воєвод в українських містах до місцевих справ. Просив не обтяжувати українське населення постоями російських військ. Ображався на те, що українців поспіль іменували «зрадниками» тощо.

Невідомо, чи цар брав участь у розгляді цього кло¬потання, бо відповідь надійшла за підписом канцлера Головкіна. В ній загальними фразами повідомлялося, що цар підтверджував козацькі права й вольності, але статті обіцяв дати згодом. Частина прохань була за-доволена, однак далеко не всі. Виводити українські частини з-під командування російських офіцерів заборо¬нялося. Батуринська артилерія оголошувалася військовим трофеєм і мала залишатися в Москві. Обіцяно наказати воєводам в українських містах не втручатися в ук¬раїнські справи. Навіть було таке зобов'язання: в 1709 році не посилати козаків у походи в далекі краї. Гетьманові взагалі вказувалося на небажаність вживання самого терміна «козацька вольність», бо, мовляв, український народ з ласки царя має стільки свободи й вольностей, як жоден народ у світі.

Найгіршим було те, що цар призначив стольника Ізмайлова своїм міністром при гетьмані. Петро І дав цьому міністрові офіційну й таємну інструкції. Ізмайлов мав стежити абсолютно за всією діяльністю гетьмана. Особливо пригнічувало те, що зовнішньополітичної ді-яльності гетьман не позбавлявся, але чужоземних послів мав приймати разом зі стольником, а привезені ними листи відразу ж пересилати до царя. Резиденцією геть¬мана визначався Глухів, хоча Батурин дозволялося за¬селити.

Таємна інструкція містила низку вказівок. Зокрема, міністр повинен був стежити, щоб гетьман і старшина не мали стосунків з турками, татарами, шведами, по¬ляками. Стежити треба було за всіма прибутками вій¬ськового скарбу, за настроями старшин і козаків. У розпорядження цього міністра передавалися два російські полки, які мали постійно перебувати при гетьманові.

Ці інструкції давалися по гарячих слідах, відразу ж після Полтавської битви. Але процес широкого тиску на всі сфери життя українців тривав увесь час. 1715 ро¬ку цар видав наказ, яким скасовував колишній порядок виборів полкової й сотенної старшини, яка тепер мала призначатися. Порядок був такий: полкові й сотенні ради лише визначали кандидатів на посади старшини, а гетьман, за згодою з міністром-резидентом, призначав когось із цих кандидатів, Присягу новий старшина мав складати в присутності міністра,

Імперська політика спрямовувалася й на те, щоб позбавити Україну становища самостійного економіч¬ного організму та обернути її на російську колонію. Надійним механізмом такої колонізації були обмеження в галузі зовнішньої торгівлі, помножені на протекціонізм, тобто переваги й пільги власним купцям. Україна в галузі зовнішньої торгівлі була найближчою до Польщі й Німеччини. Продукти українського вивозу концент¬рувалися головним чином у Шльонську й балтійських портах Гданську, Кролевці й Ризі. Це був короткий, зручний, вторований шлях. Але 1701 року Петро І видав указ, за яким українські купці мусили вивозити свій товар тільки через Азов. Щоправда, цей указ не був виконаний через низку причин, пов'язаних з Північною війною, але така спроба Петра І зовсім не враховувала інтересів України.

Предметами українського вивозу були переважно си¬ровинні продукти: воли, шкіри, віск, лій, сало, олія, щетина, вовна, горілка, тютюн, коноплі, риба, збіжжя, сіль, селітра, поташ, смола. Ці товари спочатку концен¬трувалися в традиційних пунктах — Києві, Ніжині, Чернігові, Стародубі. Сюди звозилися не лише українські товари, а й чай, перські килими, тканини, які завозили в Україну зі Сходу, їздили українські купці й на Захід. Є дані про те, що вони збували свій товар без¬посередньо у Франції та Голландії.

Імпорт з різних країн був також специфічним. Зі Шльонська надходили в Україну голландські й англійські сукна, біле й пофарбоване полотно, шовкові тканини, вироби німецьких ремісників, коси, серпи, срібний і кришталевий посуд, голки, шила, прянощі. Звідти заво¬зилися на Гетьманщину й книги — німецькі, французькі, латинські. Книги надсилали також з Липська (Ляйпцига), Кролевця, Бродів, Гданська. З Гданська, крім книг, над¬ходили в Україну мідь, коси, серпи, предмети розкоші, медикаменти. З Туреччини привозили тканини (адама¬шок, оксамит, шовк, парчу), килими, шовкові пояси, ко¬рали, тютюн, ладан, фініки, рис, родзинки, каву, цит¬риновий сік, мигдаль, шафран тощо. Росія постачала в Україну хутра лисиць, горностаїв, куниць, білок, соболя й різних інших звірів, полотна, китайку, цукор, папір та інший крам.

На той час встановився досить цивілізований поря¬док, що ґрунтувався на взаємній довірі. Без цього склад¬но займатися торгівлею. Був налагоджений обопільний кредит: українські купці брали товари в кредит у Польщі й Німеччині, а відповідно й чужоземні купці брали в Україні. Такий порядок значно полегшував ведення торгівлі.

Петро І поступово й неухильно порушував цей по¬рядок. Спочатку було заборонено вивозити українські товари через німецькі порти, а дозволялося лише через російські. Потім перестали дозволяти імпортувати в Ук¬раїну певні товари з-за кордону. Зрештою заборонили приватну торгівлю низкою продуктів, на яку царський уряд наклав свою монополію. Все це руйнувало ук¬раїнську економіку.

А віхи на шляху цієї руйнації були такі. Після невдалої спроби спрямувати потік українських товарів до Азова вийшла царська заборона вивозити їх до балтійських портів. Тепер наказувалося везти товари аж до Архангельська. Цей довгий і сезонний шлях робив неможливим вивіз тих продуктів, що швидко псувалися. Асортимент товарів, які дозволялося виво¬зити тільки через російські порти, невпинно зростав.

З метою зменшення конкуренції для власних не¬якісних мануфактурних виробів царський уряд постійно скорочував перелік товарів, що імпортувалися в Ук¬раїну. В 1714 році було заборонено ввозити панчохи, золоті й срібні нитки, дорогі шовкові тканини, цукор, фарби, полотно, столову білизну, тютюн, карти, сукно. Для прикладу: коли в Рязані збудували фабрику з виробництва голок, то відразу ж було заборонено при¬возити голки в Україну з Австрії чи Шльонська, хоча рязанські голки були гірші за якістю й дорожчі.

До штучної регламентації українського експорту й імпорту долучалася митна політика царського уряду. Досі був порядок, при якому українські купці на ук¬раїнському кордоні, вивозячи товар, платили так звану «евекту» — вивозне мито, а ввозячи його, — «індукту», себто ввозне мито. Ці кошти йшли до українського державного скарбу. Тепер на українсько-російському кордоні встановлювалося особливе мито на користь російського скарбу. Але на цьому справа не кінчалася, За той самий товар треба було платити мито ще й у російських портах. Та ще й платити мито треба було тільки золотом. Митні ставки весь час зростали, що робило торгівлю певними товарами просто невигідною.

Частина обмежень була безглуздою. 1715 року вийшов наказ, щоб українські купці по дорозі до Риги заїжджали спочатку до гетьманської резиденції Глухова. Там складали реєстр усього товару, а до купецького обозу до¬давали спеціального гетьманського дозорця. З 1722 року було скасовано окремі українські паспорти. Тепер за паспортом слід було їхати до Києва, до російського коменданта чи губернатора, а крам везти на догляд аж у Брянськ, прикордонне місто на російській території.

Цими заходами Україна поступово відрізалася від безпосередніх торговельних зносин із закордоном і пе¬ретворювалася на ринок збуту московських товарів. У той же час далеко не всі українські вироби можна було продавати в Росії. На деякий період було заборонено взагалі ввозити до Росії українські горілку й тютюн. Згодом заборону зняли, зате ввіз цих товарів обкладався, крім гетьманської «евекти», 30-відсотковим митом, що робило торгівлю ними невигідною.

Залишаючись без товарів традиційного українського експорту, зарубіжні партнери України вжили щодо Росії низку дипломатичних заходів. Деякі країни, особливо Австрія й Польща, своїми зовнішніми акціями й пере¬говорами спонукали певне послаблення жорстоких протекційних порядків, що встановилися в Росії. Але вже мало що можна було виправити. Багато українських купецьких родин, які підтримували сталі й давні кон¬такти із закордоном, через брак торговельних зв'язків розорялися або переключалися на роздрібну внутрішню торгівлю. їхнє місце в Україні посіли російські купці. Скорочення зовнішньої торгівлі й посилення всіляких обмежень погіршило становище тих верств трудящих, які були пов'язані з перевезеннями. Насамперед це сто¬сувалося чумаків. Адже при відсутності залізниць ос¬новний обсяг перевезень здійснювався саме ними. Тепер царський уряд встановив такий порядок, що з них на українсько-російському кордоні брали мито, а з російських візників — не брали. Це змушувало багатьох купців звертатися саме до російських ямщиків. Усі перелічені заходи російського уряду призвели до втрати Україною рис самостійного економічного організму. А це мало безпосередній вплив на зміну й політичної ситуації, бо економіка, як відомо, лежить в основі політики.

Остаточна ліквідація автономії України.

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так зва¬ної Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спро¬бував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав до¬кладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не витримав такого масованого удару й помер у липні 1722 року.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глу-хові існувало два уряди — Генеральна військова кан¬целярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Звичайно, вони не мирили між собою, часто віддаючи накази, що суперечили один одному. Полуботок спробував нормалізувати становище, сам склав проект можливих реформ і повіз до Петер¬бурга. Цар затвердив деякі із цих 12 пунктів проекту, але наполіг на тому, що порядкування українськими фінансами передавалося Малоросійській колегії, яка діста¬ла право остаточно затверджувати діяльність геть¬манської адміністрації у сфері фінансів. Без сумніву, фінансова залежність посилювала залежність політичну. Полуботок за своє прагнення відновити незалежність України врешті-решт загинув у казематах Петропавлівської фортеці. Хто з його соратників після смерті Петра І повернувся в Україну, то мусив залишити в Петербурзі заложниками синів.

З Полуботком були втрачені практично останні надії відновити самостійність України чи хоча б вберегти деякі ознаки її автономії. На посади генеральної стар¬шини й полковників були поставлені сумирні слухняні люди, які мовчки провадили потрібну цареві політику. Тепер податки грішми й натурою збирала Малоросійська колегія і прямісінько надсилала їх до Москви. Причому спостерігалася динаміка лавинного зростання податей. Ось вона. 1722 року грошей було зібрано (цифри за¬округлені длй кращого сприйняття) 46 000 карбованців, 1723 — вже 86 000, а 1724 року — аж 141000 карбованців. Так само й із зерном. Було відправлено на склади російського інтендантства відповідно 17 000, 28 000 і 41000 четвериків (26,24 літра) збіжжя.

Отже, політика Росії щодо України за Петра І була суто колонізаторською. Та й не лише стосовно України. Загальну вбивчу характеристику цареві дав у чернетках праці «Микола Палкін» Л. Толстой: «З Петра розпочи¬наються особливо вражаючі і особливо близькі та зро¬зумілі нам жахи російської історії. Біснуватий, п'яний, згнивший від сифілісу звір 1/4 століття губить людей, страчує, палить, закопує живих у землю, ув'язнює дру¬жину, живе розпусно, мужолозтвує... сам забавляючись рубає голови... їздить з подобами хреста з чубуків у вигляді дітородних членів і подобами Євангелій — ящи¬ком з горілкою... коронує б...ь свою і свого коханця, розоряє Росію і страчує сина... і не тільки не поминають його злодійств, але до сих пір не припиняють вихвалянь доблестей цієї потвори, і немає кінця всілякого роду пам'ятників йому».

Після смерті Петра І деякі помірковані люди з власть імущих пропонували дещо полегшити режим в Україні, особливо з огляду можливої війни з Туреччиною, де козаки традиційно відігравали важливу роль. Але пет-рівська партія була настільки сильною, що не надала можливості послідовно провести докорінні зміни, До-пускалися поодинокі послаблення, але вони не відігравали вирішальної ролі. Було дозволено козакам, наприклад, відкупатися грішми від походів на Кавказ.

Та чехарда в царюванні, яка розпочалася після Пет¬ра І, не поліпшила становища України, Але деякі ре¬форми були реалізовані 1727 року. Найвища таємна рада вирішила передати всі українські справи із Сенату до Колегії закордонних справ, чим хоч формально визна¬вався незалежний статус України, з якою слід було підтримувати відносини як із зарубіжною країною. До Глухова надіслали таємного радника для проведення виборів гетьмана і призначення старшини. Була скасо¬вана остогидла Малоросійська колегія. Нарешті, 1 жовт¬ня 1727 року гетьманом обрали миргородського полков¬ника Данила Апостола. Міністра-резидента при гетьма¬нові залишали, але веліли йменуватися таємним радником, бо «при гетьмані цареві тримати міністра не личить», мовляв, забагато честі.

Повернення до гетьманської форми правління ви¬кликало надію у багатьох українців на повернення колишніх порядків. Водночас воно налякало тих, кому козацтво стояло кісткою в горлі. Навіть у Польщі великі латифундисти перестали брати податі із селян, а дехто залишив маєтки й поїхав від кордону подалі від гріха. Російська адміністрація плекала надію, що тепер поч¬нуть повертатися додому українські емігранти, а тому наказала прикордонній охороні зняти на деякий час своє чергування. Запорожці зі свого далекого вигнання звертаються до Апостола з проханням про заступництво.

Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву «Решительньїх пунктов» (1728 p.). Гетьманові заборонялося вести дип¬ломатичні зносини з іншими державами, а листи послів негайно слід було пересилати до Петербурга. Гетьман міг вирішувати лише прикордонні справи з Польщею та Кримом, але під наглядом таємного царського радника. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатися в Глухові, поближче до російського кордону. Крім реєстрових козаків, гетьман міг мати не більше трьох полків най¬маного війська. Над гетьманом встановлювалася військова влада російського генерал-фельдмаршала. Генеральна старшина й полковники обиралися старшиною, але затвер¬джував їх сам імператор. Гетьман міг затверджувати лише нижчу старшину.

Вищою апеляційною інстанцією ставав Генеральний суд, що складався з трьох українців і трьох росіян. Головою суду був гетьман, У галузі економічного життя дозволялося вільно приїжджати іноземним купцям для торгівлі. Обмеження були для купців-євреїв. Вони мали право продавати крам лише оптом, а на вторговані гроші мусили купувати місцеві товари, а не вивозити золото й срібло. Мито за ввезені в Україну товари тепер передавалося не до військової казни, а до російської скарбниці. Була скасована заборона москалям купувати землю в Україні. Хто з росіян мав в Україні маєтки, мусив підлягати місцевій юрисдикції. Заборонено було в цих маєтках селити російських кріпаків.

Звичайно, «Решительньїе пункти» повернули Україні лише деякі колишні права і привілеї. Але все ж таки в беззаконня петрівських часів вносили певний лад і видимість законності.

На основі цих пунктів Данило Апостол енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини. Відразу ж після повернення додому гетьман майже повністю змінив старшину, призначивши на основні посади своїх кандидатів. Його постійною турботою було поліпшення економічного добробуту краю. Опору ук¬раїнської державності він вбачав у старшинсько-ку¬пецькому стані, який і підтримував. Але, мабуть, менше боліло йому те, що серед усього селянського населення Гетьманщини непокріпачених селян залишилося не більше третини.

Данило Апостол клопотався перед царським урядом про зміну економічної політики щодо України, просив дозвіл на вивіз за кордон багатьох видів краму. До колегії закордонних справ він звертався з проханням зменшити мито й дати дозвіл місцевим купцям їздити за кордон з українськими паспортами. Ввізне мито — індукту — гетьман пропонував повернути на відкуп українцям, а не іноземцям, як до цього практикувалося. Гетьман провадив таку політику, щоб захистити ук¬раїнських купців, які торгували із закордоном. Він робив усе, щоб спонукати іноземних власників маєтків, особ¬ливо росіян, спродувати своє нерухоме майно й виїжджати з України.

Слід зауважити, що попри всі старання Данила Апо¬стола його заходам був властивий здебільшого паліативний характер. Політика ж царського уряду послідовно спря¬мовувалася на колонізацію України й перетворення її на звичайну російську провінцію. Всі його поступки на користь української автономії мали тимчасовий або суто формальний характер.

Відновленням гетьманату скористалися запорожці. Во¬ни доволі настраждалися на далекій чужині. В їхньому середовищі йшла постійна боротьба проросійської та антиросійської партій. Все ж таки туга за Батьківщиною брала гору. Використавши міжнародну обстановку, особ¬ливо протиріччя між Туреччиною та Росією, запорожці після смерті Костя Гордієнка (1733 р.) з огляду на підготовку царським урядом війни з Кримом відверто перейшли на бік Росії. Уже в травні 1733 року козаки заклали Нову Січ над річкою Підпільною неподалік від Нікополя. Цариця Анна Іванівна надіслала їм клейноди й грошові дарунки.

Вже по смерті Данила Апостола (1734 р.) запорожці уклали з російськими урядовцями в Лубнах на Пол¬тавщині таку угоду:

1. Усі «провини» козаків прощаються й вони дістають

повну амністію.

2. Запорожці одержують усі свої землі, тобто всю

Катеринославську губернію.

3. Козаки можуть жити за своїми звичаями.

4. Вони підлягають старшому російського війська, розташованого в Україні.

5. Козаки одержують від російського уряду по 20 тисяч карбованців щорічно.

Після цього запорожці взяли активну участь у Турецькій війні, дуже допомігши російській армії. Повернення запорожців мало для загальноукраїнської справи певне позитивне значення, але водночас з їхньою по¬корою царизму зникала остання реальна опозиційна сила щодо централізаторської політики російської адміністрації.

Наполегливі намагання Данила Апостола відновити українську автономію, мабуть, викликали певну відразу царського уряду, бо після його смерті було прийняте рішення гетьмана не обирати, а доручити управління Україною новій Малоросійській колегії. Вона різнилася від першої такої ж колегії тим, що до її складу увійшли троє українців і троє росіян. До того, наскільки царизм намагався регламентувати українське життя, слід до¬лучити таку примітивну вказівку, що росіяни на засіданні колегії мали сидіти з правого боку столу, а українці — з лівого. Нова Малоросійська колегія відразу ж стала втілювати «своєрідну» шлюбну політику.

Росіяни му¬сили всіляко зближуватися з українцями. Проте колегія мала заважати українцям одружуватися з білорусами та польською й українською шляхтою Правобережжя, Загалом нова Малоросійська колегія провадила таку ж політику, як і її попередниця,— спрямовану на ко¬лонізацію України.

В цей час Росія втягнулася у виснажливу війну з Туреччиною. Козакам, як завжди, відводилася у війні важлива роль. Але разом з тим Україна стала основним джерелом постачання російської армії. Через варварські засоби експлуатації цієї території вона дуже швидко перетворилася на пустелю. Сотні й тисячі людей пе¬реселялися на правий берег Дніпра, втікаючи від ро¬зорення та інших лих. Майже 6-літня війна завершилася в 1739 році сепаратним миром, за яким Росія закріпила за собою запорізькі землі (пізнішу Катеринославщину й частину Херсонщини), які й залишила в розпоряд¬женні запорізького війська.

Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, Ук¬раїні стало трохи легше, бо фаворитом цариці був Олексій Розумовський, син простого козака з-під Ко-зельця на Чернігівщині, За чудовий голос його взяли до Петербурга, де на вродливого юнака накинула оком цариця. Вона таємно взяла з ним шлюб. З розповідей Олексія дещо більше, ніж її попередники, дізналася про Україну, тому ставилася до неї з певним розумінням. За її правління були повернуті деякі вольності й по¬стало питання про повернення гетьманату. На цю по¬саду знайшовся й претендент — рідний брат Олексія Кирило Розумовський.

Процес виборів був нелегким. Грамоту з дозволом провести вибори було «височайше даровано» 1747 року, а самі вибори (або їхня видимість) сталися аж через З роки, бо тільки 1750 року Кирило Розумовський в'їхав до Глухова. А сповнилося новому гетьманові аж 22 ро¬ки. Щоправда, він перед цим уже побував президентом Російської Академії наук, яким став у 18 років. Усі ці призначення й вибори були справою рук Єлизавети.

За правління Єлизавети Кирило дечого домігся для України. Він добився того, що завідування справами України та зносини з нею були знову передані із Сенату до Колегії закордонних справ, а також підпо¬рядкування гетьманові України Києва. Хотів гетьман забезпечити й фінансову автономію України, але домігся лише того, що були ліквідовані деякі податі, а між Україною та Росією встановлювалася вільна торгівля без будь-якого мита. Зате не вдалося Кирилові Розу-мовському добитися відміни царського указу 1754 року про скасування евекти та індукти, від чого гетьманська скарбниця втрачала значну суму річного прибутку. Не зміг гетьман домогтися права на вільні зносини з іншими державами. Не спромігся він увільнити Геть¬манщину від участі в загальноімперських війнах та пов'язаних із цим повинностей.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Цариця чомусь не¬злюбила українців. В одному приватному листі з Києва вона писала, що за своє життя не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як в Україні. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. Тепер уже дійсно остання надія на будь-яке відновлення автономії України зникла. Посланець Катерини II відомий полководець Рум'янцев зумів за 20 років свого управління краєм майже непомітно перевести Гетьманщину на ста¬тус звичайної імперської провінції.

Трагічна подальша доля України як у краплині води віддзеркалилася в розправі з останнім кошовим За¬порізької Січі, 85-річним Петром Калнишевським. Його заслали до сумнозвісного вже на той час Соловецького монастиря з нелюдським присудом: «...Посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и пребьівати ему в кельи молчательной во все дни живота его и никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но затворену и заточену бьіти, в молчании каятися о пре-лести живота своего и питаему бьіти хлебом слезньїм».

В непроглядній пітьмі Головленкової башти Кални-шевський просидів довгих 16 років, а останніх 9 — у сухому казематі Прядильної башти. На Соловках він і помер уже після звільнення у віці 112 років, На його могилі читаємо досить показову епітафію: «Сдесь по¬гребемо тело в Бозе почившего кошевого бьівшей не-когда грозной Запорожской Сечи П. Калньїшевского, искренно познавшего свои виньї».

Символічно те, що останні втілювачі славетного минулого України — кошовий Петро Калнишевський і гетьман Кирило Розумовський — померли одного й того ж, 1803, року.

А за 20 років до цього сталася подія, що мала велике значення для українських земель. Це було приєднання Криму до Росії, що сталося 1783 року. Нарешті знищили хижацьке гніздо, яке впродовж трьох століть спричинювало неможливість спокійної праці в плодючих українських степах. Зникла небезпека постійного нападу, загроза потрапити в неволю для будь-якого жителя України. Ширшою тепер стала й можливість культурного розвитку, Україна також дістала нарешті вихід до Чорного моря.

Але того ж 1783 року було остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було за¬боронено селянам переходити від одного поміщика до іншого. Катерина II, як писав О. Пушкін у «Замітках з російської історії XVIII століття», «роздарувала близь¬ко мільйона державних селян (тобто вільних хліборобів) і закріпачила вільну Малоросію...». Крім того, 1783 року був скасований козацький військовий устрій. Десять колишніх гетьманських і три компанійських полки були перетворені на десять регулярних кінних (карабінерних) полків російської армії з 6-літньою службою. Все ко¬зацьке, починаючи від форми й кінчаючи внутрішнім демократичним устроєм, було скасоване.

Частина козаків після ліквідації Запорізької Січі пішла на Кубань, де заснувала своєрідну «Кубанську Україну». Але це тема окремої розмови, оскільки Кубань не входила до українських земель. Чимало козаків пішло на поклін до турецького султана й заснувало Заду-найську Січ, яка жила своїм складним життям, і зв'яза¬ним, і відокремленим від України. Це була своєрідна політична еміграція.

Таким чином, Україна через різні причини об'єктивного й суб'єктивного характеру втратила залишки своєї ав¬тономії, самостійність і була поділена між кількома сусідніми країнами. Левина частка цих земель потрапила до складу Російської імперії, яка зробила все можливе, щоб перетворити самобутній незалежний край на звичайну провінцію тієї ж імперії